Станіслав ПАВЛОВСЬКИЙ. Служба

Ну от. І хто мене смикнув бігти на червоне світло на перехресті? Чого ж тобі, ідіоте, не сподобило витратити півтори хвилини і почекати на зелене світло? Тепер на цьому перехресті, близько до узбіччя, буде стояти ще один хрестик на пам’ять про такого кретина, як ти. М-м-м, до речі, а хрестиків тут багато. Ніколи не помічав, хоч і живу на протилежній стороні вулиці. Дощ мрячить, сіро, огидно, але я не відчуваю вологості і холоду, тільки бачу, що коїться навколо. Стоп! Чому я цього всього не відчуваю? І, до речі, навіщо хрестик, якщо я стою на перехресті і дивлюсь на аварію? Машина гарна (хотів таку  придбати)… легка і маневрена, «опель», тільки от що саме під колесами, і чому люди фотографують і селфі роблять? 

Господь Всемогутній, та це ж я під колесами!!!

Ні, я не можу бути тим кривавим місивом під колесами і стирчати збоку. Треба в «генделик» зайти, тут недалеко, може, хоч сто грам освіжить мозок і примусить його думати. Щось не відпускає. Я не в стані рухатись далі! Чому я не можу відійти від проїжджої частини? Так, наче якийсь мур стоїть. Метри три, і не пускає далі. Та не можу я там лежати мертвий! Ось він я! Я живий, я тут!

На мене не звертають увагу. Страшнувато. Кричи не кричи – чомусь мене не чують, стоять, розмовляють. Намагаюсь торкнутись дівчини, яка стоїть біля мене за кілька сантиметрів, – не виходить. Вона якась прозора, і моя рука постійно сковзає. О, сусідка поверхом нижче теж тут, сама без роботи, має де час витратити і подивитись на те що сталось. Прислуховуюсь:

– Бідолаха, такий молодий був, на роботу поспішав… от і попав під машину. Бідна дружина. Як вона це все переживе?

Ніколи б не подумав, що в неї є якісь почуття до інших. Хоча. Їй просто напевно до себе увагу хочеться звернути. Варіант для сусідів: «Я його знала, і він мене теж, і ми так дружили». Ох. Ну от чесно, що ж так «пощастило»? Так. Що я пам’ятаю? Я перебігаю через дорогу (маршрутка з зупинки почала рушати), сковзаю, спроба згрупуватись, і удар. Кілька секунд нестерпного болю, і я тепер тут. Ясно. Таки це я. Той фарш під колесами автівки – то теж я. Питання? Де тунель і світло в його кінці? Де ангели? Чому я сам відійти не можу далі, ніж на три кроки від тіла? Сумно якось бути самому, ніхто тебе не бачить і не звертає увагу. Питання, чому?

А… ось і поліція. Патрульна машина. А де швидка? Поліцейський діловито питає:

– Ті хто знає потерпілого підійдіть щоб дати свідчення.

То я потерпілий?! Потерпілий ще може потерпіти, а я вже жертва ДТП, яка не терпить, мене розмазало автівкою по  асфальту. Де вже терпіти?

Сусідка:

– Я його знаю.

– Звідки ви і хто ви така?

– Я живу поверхом вище.

– Як його звати?

– Та… Сергій, здається, дружина і син в нього, живе…. поверхом вище.

– Чому ви так невпевнені? Ви його справді знали?

– Так! Ми приятелювали!

Ну насправді! Приятелювали? «Воно» постійно телевізор вмикало з самого ранку, і я їй приятель? Ну в будні то ще так, все одно на роботу збиратись, але у вихідні о 7.00 ранку  – маразм! Ось і швидка приїхала. Дуж-ж-же швидко. Півгодини. Буде смішно, якщо почнуть робити штучне дихання. Сумні невиспані обличчя людей з реанімалогії. Вони знають, що борються зі смертю, але не завжди їм вдається виграти бій. Не завжди вчасно можуть приїхати на виклик. Але воюють. Воїни світла. Не для таких кретинів, як я. Я вже фарш. Ну от чого мене поперло на перехрестя?!

– Хто поїде супроводжувати в лікарню?

Хороший лікар, і питання в тему. Дружина поїхала на роботу, малий в садочку… Ну і хто, крім свідків, поїде? Та ніхто! Сусідка вже, он,сумки збирає. Повезуть як є. Ох. Хоч би акуратніше волокли. Ой…я ж не думав, що перенести мене на ношах мені і тут буде боляче. Та нічого. Не звикати.

Гарна дівчина в швидкій допомозі. Парамедик, чи як їх там, спілкується з санітаром. Видно, тертий чолов’яга, з досвідом:

– Який молодий, чого його не реанімували?

– Чим і як? Подивись на нього.

– А штучне дихання?

– Щас. Чим ми йому поможемо? То вже мертвечина. Не мороч мені і собі голову.

Справді хороший лікар. Точніше лікарка. Вважаю, що мені як трупові варто подякувати їй. Але дивитись на себе збоку таки страшнувато. Яке мені штучне дихання робити? Ох… Та я чомусь їду з ними, Господи… напевно на розтин. Так, таки так. Невже справді везуть на розтин в трупарку… чи як там вона називається? Але везіть куди везете. Вже все однаково. Там побачимо.

Машина тяглась довго. Пробки. Не допомагала навіть сирена з проблисковими маяками на даху. Ну як пролізти такому авту, коли іншим фізично нема можливості поступитись, згідно з правилами дорожнього руху, дорогою? Та і куди поспішати? Кого тут реанімувати? Лікарка сидить сумна і дивиться на моє тіло, молода, напевно тільки кілька років працює. Ще не звикла до таких краєвидів. Санітар, здоровенний дядько, флегматично курить, не звертаючи увагу на зауваження своєї начальниці. Інший медик, той узагалі куняє, з вигляду вчора трошки на вечірці перевтомився, і в нього немає ні сили, ні настрою звертати на щось увагу. Єдине бажання – доставити тіло за адресою, здати по формі і щоб дали спокій хоч на одну-дві години. Гарна компанія. Сам я притулився збоку. Дивлюсь здебільшого на лікарку. Ех, чому я тебе раніше-то не зустрів. Можна було б щось придумати з тобою.

От зараза. НОУТБУК! І де твоя голова? Світлана ж може посидіти в компі і передивитись відео-файли. До речі, вельми пікантні. Іринко, все це було розкішно, але нащо я веб-камеру вмикав? Треба було архів запаролити. От і як уявити картину? Вдова переглядає ноут свого покійного чоловіка (варіант – продати ноут) і наривається на папку з назвою відео «XXL HOME». Ох там і файли! І до клавіатури мені не добратись. Завжди головою треба думати перед тим, як щось робити. І знову пересвідчуюсь, що я кретин. Головою треба думати, а не геніталіями Ясно, тепер я нічого виправити не можу. Їдемо туди, куди треба.

Лікарня. Мене вивантажують і на ношах волочуть. Справді «волочуть», медики взагалі з своєрідним почуттям гумору, дуже чорним. Особливо в швидкій допомозі. Завантажили, як кавалок м’яса, і тягнуть. Претензій не маю, як є – то є. Цікава назва «Патологоанатомічне відділення комунальної міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги». Така довга назва і стільки сенсу для мене особисто, морг є морг. Привезли і здали.

Яка гарна жінка в халаті синього кольору. Дівчинка зі швидкої тьмянішає в порівнянні з нею. Але… Патологоанатом (напевно, так називати) одягнута у целофановий фартух. І він заляпаний… всяким… зараза, бридко навіть уявляти, чим і ким вона заляпалась. Стає страшно. Що вона хоче і буде робити зі мною? Та що мені тепер? Працюй, жінко, зарплату відробляй.

Цікаво, здається, в неї обручка на руці. Як з нею-то чоловік витримує, знаючи, чим дружина займається і чим гроші заробляє? Хоча – гроші не пахнуть.

Свого часу, в «лихі» дев’яності, мої батьки тримали господарку, кілька свиней. У місті правда, особливо не розженешся, проблематично. Але кавалок м’яса добряче помагав у плані харчування родині. Так само став фактично святом сам процес різання свині й поточна розробка туші. Загалом було весело. Свіжина. Кров’янка. Сальтисон. Але бачити себе на столі і бути такою самою «свинею» страшно та гидко. Мене розітнули, випатрали, і ставлять діагноз смерті. Відійти від свого тіла не можу. Метра три відійти – стеля.

Ну не дура? Мене розчавило автомобілем. Який може бути діагноз? Шок від того, що мене патрали, як порося, не минає. Скільки ж у людині метрів кишок і тельбухів? Бачу, багато. Починаю божеволіти. Ну от для чого робити трепанацію черепа? Розумію все, але голова тут яким місцем?

Діагноз таки поставили. Мене справді розчавило автомобілем. Ха, «капітан очевидність»! На це вже немає ніякої ради. Тепер я насправді реанімації не підлягаю. Особливо після того, як мені грудну клітку розітнули скальпелем. Тепер я споглядаю, як мене шиють і готують до видачі родичам. Прийшла дружина. Напевно, повідомили телефоном і відпустили з роботи. Плаче. Та чого ж ти плачеш? То я ідіот, тобі-то чого собі нерви псувати? Я тут! Щоправда, не знаю, де саме «тут», але я біля тебе. Малого тільки не приводь у це приміщення. Краще взагалі до батьків віддати його тимчасово, хай приглянуть.

Труну привезли. Симпатична. Маю бажання приміряти на себе, але, вочевидь, не вдасться. Той кавалок м’яса, яким я був, набагато краще виглядає в цій дерев’яній коробці. Одягнули, зробили вигляд, що помили, поголили, можна і їхати звідси. Неприємне враження від цього закладу. Медик – красуня, але те що коїла зі мною, – то страшно.

Парастас удома. Відспівують мене. А я знову ніяк не можу відійти від свого тіла. Стою, як ідіот, і дивлюсь на себе. Завтра закопають. Тільки питання.  Величезне. Де тунель? Світло в кінці? Де ангели нарешті? Напевно, про мене забули. Батьки плачуть. От їх справді шкода. Чекатиму.

Цвинтар. Яма вже приготована. Друзі. Знайомі. Батьки. Родичі. Сім’я. Священик файно намагається описати мій життєвий шлях. Він мене не знає, але відпрацьовує свої гроші. Сам собі дивуюсь, який я був лагідний, справедливий і добросердечний. Хоч би отець сказав: «Ідіот, на червоне світло попер!» От то було б справедливо. Але для чого зараз самокритика?

Хмарно. Пролітають рідкі сніжинки. Так хочу подихати снігом, але я нічого не відчуваю. Ось чоловік стоїть. Уперше його бачу. Як на кінець листопада занадто легко одягнутий. Строгий сірий костюм, краватка, і більше нічого. Стоїть окремо від всіх і дивиться мені в очі.

– Ну як, подобається картина?

От тепер я чую голоси. Хтось про щось говорить до мене. Я ж просто чекаю на своє поховання.

– Та я справді звертаюсь до вас. Прошу вашої уваги до своєї скромної персони.

– Ви точно до мене говорите? Я просто за ці дні не звик спілкуватись з кимось.

– Так, до вас. Маю честь запросити вас на службу.

– На яку?

– Це вже поступово я вам поясню.

Повільно переступивши з ноги на ногу, чоловік підійшов до мене. Розважливість і спокій в поведінці доводили його перевагу та достоїнство. Від нього віяло силою.

– Служба проста. Ви вже усвідомили свою смерть?

– Як не усвідомити? На чиєму похороні я зараз знаходжусь?

– Ви цікавитесь де тунель?

– Саме так.

– Тунель і перехід переважно відкривається тим людям, що вмерли підготовлені до свого кінця, або коли закінчують життя самогубством.

Сніг почав падати сильніше. Мою труну вже поклали в яму, і місцеві роботяги з синюватими обличчями почали засипати могилу. Люди поступово розійшлись. Із замисленим виглядом обличчя, стоячи на самісінькому краю моєї власної могили, співрозмовник продовжив.

– Відрекомендуюсь. Я Михаїл. Конвоїр.

Фраза шокувала своєю безпосередністю.

– Я повинен запропонувати і пояснити вашу можливу роботу. Вас амністовано, і у вас є можливість працювати конвоїром.

– Тобто охоронцем?

– Ні, конвоїром.

– Тобто я стану ангелом?

– Так. Це в моїй владі. А щодо тунелю, то поясню. Людина після своєї смерті має певний термін, коли може перейти в інший світ. Ви в курсі, чому традиції після поховання у всіх народів однакова?

Повернувшись лицем до поховальної команди він продовжив.

– Тобто ховають на третій день. Поминають на дев’ятий і сороковий. Це не просто так. Це терміни, коли душа може спокійно відійти вашим тунелем. Довший термін виходить, коли душа не має спокою. Щось треба завершити померлому. Є справи. Таке часто трапляється. Але, переважно, на третій день все завершується.

Помовчавши, продовжив.

– Те, що ви не можете відійти від тіла, – це для того, щоб вам було легше змиритися з фактом смерті. Є такі, що не миряться. Ви їх називаєте привидами. Привид – це душа людини, надто прив’язаної до життя. Такі божеволіють і постійно перебувають на землі. Ходять, стогнуть, лякають. Шкода їх. Це і привиди, і полтергейсти, домовики, тіні в лісах…. Багато як їх називають. Тепер вас поховали, і ви вільні.

Помовчавши, запитав.

– Ідете на службу конвоїром?

– Що я повинен робити?

– Земля – це в’язниця суворого режиму. Тут утримуються всі злочинці з найвищих сфер у матеріальному тілі. Вас звільняють від тіла, але накладають обов’язки.

– Які саме?

– Ви повинні стерегти в’язнів і попереджувати про спроби втеч зі в’язниці. Наприклад, самогубство. У вас будуть певні переваги.

– Вже цікаво.

– Ви вже помітили, що вам не потрібні ні їжа, ні сон, ви не відчуваєте неприємності погоди, ви можете робити що забажається і не хворіти. Всі ті переваги, що надає безтілесність. Крім того, вам буде надана певна сила, яку ви можете використовувати. То як? Зацікавило?\

– Нагло так вербуєте?

– Так. Нагло. Якщо ви відмовляєтесь, то знову народитесь у людському тілі, і мордуйтесь як знаєте. Хтось з наших буде приглядати за вами. Думайте.

Ставши збоку, Михаїл поглядав на сніг і на спитих копачів могили. Я думав. Що краще? Знову все терпіти чи бути вищим від усього цього мирського ідіотизму? По суті, рішення я вже ухвалив, але хотілось постояти і подивитись на рідних та близьких. Які сумні обличчя. Шкода, що все так вийшло.

– Я буду на вас працювати.

– Чомусь не сумнівався. А своїх рідних ви завжди можете відвідувати. Навіть приходити і спілкуватися з ними в їхніх снах. А потім ви їх самі зустрінете після їхньої смерті. До вас є вимога, оберіть собі ім’я, ваше земне не влаштовує.

– А можна Гавриїл?

– Та хоч Петро. Готуйтесь. Нам необхідно пройти до світла у вашому кінці тунелю, і я вас познайомлю з вашими колегами. Відтепер ви, Гавриїле, офіційно на службі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *