Віктор КОРИЦЬКИЙ. Келферей

Щітки енергійно змивали мокроту, якою густий туман осідав на лобове скло. Вони просто фізично не встигали. Вліво – знову мокро. Вправо – знову тисячі крапельок закривають від очей дорогу попереду. Шлях, яким рухався вантажний автомобіль, змійкою звивався між стрімкими скелями невеликого каньйону, доверху заповненого сивою, мокрою масою. Фари ледь пробивалися через густу завісу, і світло від них вже через десяток метрів губилось в непроглядній сивині.

– Ще трішки, і я виїду на рівнину. Там буде легше, – тішив себе Патрік, напружено вдивляючись в клуби непроглядного туману. – Головне – не пропустити роздоріжжя. 

«Volvo VT 880» наче великий  містичний звір, розриваючи на куски вологі згустки, пробирався крізь туманну завісу. Мокрота покрила його червону кабіну і мабуть мала бажання погасити вогненні язики, які були намальовані на ній.

Патрік Кейн був в третьому поколінні американцем і так само в третьому поколінні водієм вантажної машини. Зі своїх тридцяти п’яти років десять він провів в дорозі. Він рахував себе професіоналом і зовсім не жалів про життя, яке проходило в автомобілі. Десь на озері Онтаріо в нього була невелика хатина, залишена батьками. Та він зрідка там бував. Колись в майбутньому він собі заведе сім’ю і осяде там.  Але це буде ще не скоро – він знав напевне.

Ось закінчились темні привиди кам’янистих стін по боках і «Volvo» нарешті виїхав з вузького русла туманної ріки. «Десь має бути поворот наліво», – думав Патрік і старався щось роздивитись через вологу завісу. Туман став рідший та напруга в очах не проходила. Його чекала ще неблизька дорога до Оклахоми, а він вже відчував втому. Зараз буде поворот на дорогу № 160, а потім на 491. Там десь потрібно буде знайти місце для стоянки і відпочити.

Незважаючи на те, що швидкість була невелика, він ледь не пропустив повороту. В останню мить, скрипнувши гальмами, Патрік вивернув кермо і з полегшенням зітхнув. Туман не зменшувався. Примарні згустки сивої вологості розступались перед довгим капотом  грузовика і обліплювали з боків кабіну. Патрік підкрутив звук в приймачі. Салон заповнила музика і водію стало трішки веселіше.

Та враз у світлі фар раптово виникла людська фігура. Вона наче привид раптово появилась з туману і Патрік від несподіванки не встиг загальмувати. Важка машина ще проїхала декілька десятків метрів, перш чим зупинитись остаточно. «Що то було!? Ото я попав». Він хвилину роздумував перед тим, як вискочити з кабіни. Тримаючи ліхтар перед собою, Патрік пішов по туманній дорозі назад. Він вже пройшов достатню відстань, та нічого не побачив. «Що за чортівня? – спитав він сам себе. – Я ж добре бачив когось. Але як пояснити те, що на дорозі нікого нема? Мабуть це туман зіграв зі мною дурний жарт». Ще на всякий випадок освітлюючи обочини, він заспокоєний такою думкою поспішив до вантажівки.

Час ще не був пізній та на шляху машин не було зовсім. Може через негоду, а може просто збіг обставин. Патрік, глянувши в два кінці дороги, підійшов до вантажівки і взявся за дверну ручку. Щось було не так. Ручка була такою холодною, наче в самі найлютіші морози. Він стояв на високій сходинці і розглядав руку. Посвітив на двері. Вони були покриті памороззю. «Нічого не розумію, але висновок один, – пора десь схилити голову і відпочити. Від втоми ще і не таке примариться». Мотор був заведений і, натиснувши на газ, Патрік зрушив машину з місця. На душі залишився осадок від пережитого і він знову включив музику. Трішки заспокоївся. Грузовик поволі набрав швидкість. Та тут мелодія почала перериватись поки зовсім не пропала. З динаміків долинув якійсь незрозумілий шум і скрип. Патрік покрутив ручку настройки та нічого не змінилось.

Враз за спиною почувся противний, хриплий сміх. Патрік різко оглянувся і завмер. Тіло покрилось колючим холодом. Руки так вчепились в кермо, що аж побіліли кісточки на пальцях. За спиною, на вході до відсіку з ліжком, стояла стара жінка. Довге, сиве волосся спадало на оголені, худі плечі. Біла до прозорості шкіра обвисла на щоках і підборідді. А страшний, беззубий рот вишкірявся звіриним оскалом. Її кістлява рука лягла на плече Патріка і злегка його здушила.

Хлопець автоматично натиснув на гальма. Та машина продовжувала летіти в туман Гальма не спрацювали. Патрік крутнув кермом. Теж саме. Колеса не повертались і грузовик, набираючи швидкість, нісся вперед. Хлопець відчував як затрусились ноги, руки. Стара примара схилилась до нього і довге, біле волосся впало йому на груди. Він чув противний запах з її рота. Чи то від страху, чи від запаху йому стало дурно.

По кабіні пронісся ще голосніший сміх  і Патрік, втиснувши голову в плечі, спробував ще раз натиснути на гальма. Він з силою стримував себе, щоб не оглянутись назад. Він був переконаний, що другого разу, побачивши стару потвору, він не перенесе. Серце дико билось в грудях. Йому хотілось кричати і він, піднявши праву руку, спробував відштовхнути стару. Нічого не вийшло. Рука пройшла через потвору, як через туман.

Патрік, зрозумівши, що машиною він керувати не може, повільно почав повертати голову назад. Та йому не довелось побачити стару. Поряд з ним був ще хтось. В кабіні не затихав дикий сміх. Але то сміялась стара прямо над вухом хлопця. А збоку від нього сиділа дівчина і мовчки дивилась на Патріка. Чорне волосся крутилось навколо білого лиця. Воно то піднімалось вверх, наче чорне полум’я, то звиваючись змійками, падало на порваний одяг. Дівчина переплела на руках догі посинілі пальці і голосно хруснула ними. Потім спершись на панель залізла гострими, худими колінами на сидіння. Патрік спробував відсунутись до дверей та відчувши, як кістлява рука старої стиснула плече, закляк на місці. Дівчина, вигинаючись заповзла на панель і наблизилась до хлопця. Вона розляглася перед ним, закривши собою лобове скло. На нього дивились дві чорні порожнини замість очей. Дві великих, чорних діри з яких дихало потойбічним холодом. Дівчина повільно потягнула руки до нього. Патрік бачив довгі, скрючені пальці, вигнуті нігті. Руки все наближались і хлопець від страху втиснувся в сидіння.

Виходу в нього не було. Патрік чомусь подумав, що це кінець і різким рухом руки натиснув кнопку відкривання вікон. Бокове скло шумно впало вниз і в кабіну занесло клубки туману. Стара сміялась над вухом. Дівчина все наближалась і її руки вже от-от дотягнуться до голови хлопця.

Патрік знав, що за вікном він імовірно розіб’ється. Але там був хоч якісь шанс. Тут шансів у нього не було. Він спробував вирватись з обіймів холодної руки і враз почув, як десь вдалині задзвенів дзвін. Звук був різким і високим. Один удар, другий, третій… Рука з плеча сповзла. Він більше не відчував її мерзенного дотику. Дівчина перед ним якось стиснулась, затрусилась. Руки її закрили вуха і вона дико закричала. Десь позаду почувся ще один потойбічний крик і раптом все замовкло. Патрік не знав, що робить стара та добре побачив, як дівчина замотавши біле лице волоссям, поволі почала зникати. Вона наче розчинялась в повітрі. Ще мить і все закінчилось. Тільки противний запах поволі покидав кабіну через відчинене вікно.

Патрік схопив кермо і вчасно. Попереду раптово виник крутий поворот, а за ним скеля. Машина стала знову керованою. Хлопець, загальмувавши неслухняною ногою, спрямував грузовика по дорозі. Туман розсіювався і Патрік збільшив швидкість. Він хотів втекти від того жахіття, яке побачив. Очі його напружено дивились вперед. Руки трусились. Спина була покрита холодним, морозяним потом. Та оглянутись він так більше і не наважився.

Скільки часу вантажівка неслась вперед, Патрік не знав. Та, побачивши крізь туман розпливчаті вогні, збавив швидкість. Машина сповільнила хід і незабаром перед ним виникла будівля з високою вежею на ній. Патрік крутнув кермо і повільно з’їхав в сторону. Це був мотель. Над ним горіла вивіска «На роздоріжжі». І дійсно, хлопець перед цим помітив роздвоєння шляху. То був поворот на трасу № 491. Біля мотелю стояли припарковані ще декілька грузовиків і Патрік зупинив поряд свій. Руки безсило тримали кермо. Хлопець на секунду опустив на них голову і завмер.

Патрік штовхнув дерев’яні двері, ввійшов до середини і оглянув невеликий зал зі столиками. Місяць, який заглядав крізь вікна, допомагав освітлювати напівтемну залу пришляхового бару. Вона була напівпорожньою. Неподалік від входу хлопець помітив двох чоловіків. Вони попивали щось з високих бокалів і уважно спостерігали за новим відвідувачем. Один з них бородатий підняв посудину в знак привітання. Патріку було не до них. Він попрямував до дерев’яної стойки і заказав собі віскі з содовою. Йому потрібно було чимось заспокоїтись.

– Привіт. Чого бажаєте? – Невисокий, лисуватий бармен усміхнувся на зустріч.

– Я вже сказав – віскі. – Патрік оглянувся назад.

– Може ще щось? Я бачу, ви когось чекаєте. – Бармен перевернув пляшку і уважно подивився на відвідувача.

– Ні, я один. – Патрік підняв стакан і ледь не пролив спиртне на барну стійку. Руки не переставали труситись. Зосередившись, він зробив ковток. Вогненна рідина проникла в середину і приємне тепло розтеклось по тілу. Хлопець почав потрохи заспокоюватись.

– Щось сталось? Все в порядку? – Бармен помітив стривоженість на лиці Патріка. Та й руки, які тремтіли, не сховались від прискіпливого погляду хазяїна бару.

– Все нормально. – Патрік не хотів почути насмішок над собою. Хто повірить йому. – Налийте ще один і зробіть бутерброд.

Бармен налив ще віскі і зник на куні. Патрік в очікуванні поглядав на двох відвідувачів неподалік. «Мабуть водії отих вантажівок, що на вулиці. А чи не поговорити з ними?» Та подумавши, відкинув цю думку. Появився хазяїн і поклав  перед хлопцем тарілку з сандвічем.

Патрік приготовився перекусити та щось його зупинило. Він відчув на своїй спині пронизливий погляд. Оглянувся на водіїв – ті розмовляли між собою і не звертали на нього уваги. Більше в залі нікого не було.

– Як дорога? – бармен спробував розговорити відвідувача. – Краще мабуть заночувати. До ранку туман розсіється.

– Слушна думка. Я в вас заночую. – Патрік запитливо глянув на хазяїна бару. – А що за дзвін я чув по дорозі? Мабуть якась церква?

Бармен завмер, протираючи стакани.

– Ви чули дзвін? – Він глянув на світло через стакан. – Бачу ви вперше в наших краях.

– Так, як не дивно.

– Є по дорозі дзвіниці. Час від часу вони видають високий звук, який відганяє всяку нечисть. Ви мабуть будете сміятись, але так заведено. Для безпеки водії.

– Зрозуміло. – Патрік замовчав. Згадка про жахіття, яке він пережив, здушила йому горло.

Хлопець дивився на бармена і хотів ще розпитати його про дорогу та слова наче застряли в горлі. На спині він знову відчув колючий погляд. Різко оглянувся і завмер. Піднята рука розхлюпала віскі та він не звертав уваги на це.

Неподалік біля вікна, за спинами двох водіїв сиділа вона. Та сама стара. Вона не відводила своїх мертвих очей від Патріка. Сиве волосся хиталось, намов дув легкий вітерець. Одна худюща рука вперлась в стіл, а друга тягнулась до нього довгими, кістлявими пальцями. Вона наче кликала його.

– Ви бачите жінку!? – скрикнув Патрік, на мить повернувшись до бармена. – Он там!

– Яку жінку? – Було помітно, як хазяїн бару не на жарт стривожився. – В залі крім отих двох більш немає нікого.

– Там під вікном! – Патрік показав рукою. – Сива, жахлива.

– Хлопче, не жартуй.

– Вона там! – Патрік відчув дотик і оглянувся. Посиніла рука з видимими прожилками на ній лежала на його плечі.

Поряд на високому стільчику сиділа дівчина з довгим чорним волосся і, як раніше в машині, дивилась на нього порожніми очима. Патрік вскочив на ноги і позадкував. Він побачив, як стара піднялась в повітря і напівпрозорою примарою поплила за ним.

– Вона не сама. Невже ви не бачите!? – Хлопець не хотів вірити своїм очам. – Перед вами ще дівчина!

Стакани і пляшки на полках почали дзеленчати. Десь в залі почувся звук розбитої посуди. Патрік побачив, як водії схопились на ноги і почали роззиратись навколо. В їхніх очах світився жах. Примара старої жінки, пропливаючи поряд, раптом закрутилась туманним клубком і один з водіїв відлетів до стіни. Другий миттєво заховався під стіл.

– Мерщій за мною! – крикнув бармен і відкрив двері позад себе.

Патрік, не відводячи погляду від дівчини, перестрибнув через барну стійку і протиснувся мимо хазяїна бару. Той залетів за ним і закрив двері, підперши їх спиною. Він перехрестився.

– Що твориться!? – тихо запитав Патрік.

– Келферей і її мама.

– Хто вони такі?

З залу доносились крики. Дзвін битої посуди, грюкіт меблів.

– Індіянки з племені Навахо. Торік їх вбили на трасі. Дічинку насилували на очах у матері, а потім покінчили з двома. З того часу на дорозі нема спокою. Декілька вантажівок розбились вщент. Але вони ніколи не покидали дорогу. – Бармен глянув на Патріка. – Це ти їх сюди привів. Ти бачив їх на шляху?

– Так.

За дверима шум затих. Тільки було чути, як хтось голосно сміється противним, скрипучим сміхом. Задзеленчав дзвіночок над входом і хлопнули двері. Через хвилю з вулиці долетів рев мотору.

– Тоді вони за тобою. А заодно і з нами розправляться. – Бармен почав оглядатись, ніби над чимось роздумував. – Слухай сюди уважно. Я не верх. На вежу. Там дзвін. Попробую їх прогнати звуком. А ти давай по цьому коридору. З правої сторони буде кімната. Там зачинений кіт. Візьми його і мерщій назад. Кажуть, що духи бояться кицьок.

Бармен кинувся до сходів, які спіраллю піднімались кудись в верх. А Патрік, прислухаючись до підозрілої тиші, поспішив по коридору. Намацавши рукою двері, він прочинив їх і попав в невелику кімнату. Прямо перед ним на стільчику сидів здоровенний кіт і шипів. Очі кота були широко відриті і чорні зіниці повністю їх заповнили. Патрік, не роздумуючи схопив тварину і  побіг назад. Наелектризована котяча шерсть тріщала і злегка пощипувала за руки. Кіт не замовкав. Виставивши гострі зуби, він продовжував загрозливо шипіти.

Патрік добігаючи до сходів почув зверху жахливий крик. На нього падав бармен. Хлопець помітив лиш випуклі від страху очі і за мить хазяїн бару впав спиною на стільчик. Почувся противний хруст і його тіло неприродно переламалось навпіл.

– Тікай… Дзвін..  п’ятдесят кілом…  – прохрипів бармен і з його перекошеного рота забулькала кров.

Зверху подуло холодом. Патрік підняв голову і ледь не закричав. На нього згори насувався темний згусток з якого різко виділялось біле лице дівчини. Вона розтягнула рота в беззвучній страшній усмішці і кістлявими руками тягнулась до нього. Патрік притиснувшись спиною до дверей, виставив руки перед собою. В них він тримав кота.

Приміщення наповнилось нестерпним криком. Над ним кричала чорноволоса істота, а в руках ревів кіт. Патрік ніколи не чув, щоб коти так ревіли. Наче звір. Дико вирячивши очі, він виставив гострі клики на зустріч дівчині. Серповидні кігті врізались в руки нестерпним болем. Та хлопець не зважав на це. Він, наче під гіпнозом, не відводив погляду від істоти зверху. Дівчина поволі відступала. Вона, виставивши гнилі зуби, продовжувала кричати і завивати.

Зачекавши, поки істота підніметься ще вище, Патрік миттєво вискочив за двері і з силою захлопнув її за собою. Він блискавкою перелетів через барну стійку і побіг до виходу. Старої в залі не було, лиш один з хлопців лежав біля стола. Перш чим вискочити на вулицю, Патрік встиг помітити в оці того нещасного металеву вилку.

Через пару секунд він вже сидів за кермом свого грузовика. Загуркотів мотор і машина з ревом вилетіла на трасу. Патрік натискав на газ і оглядався по сторонам. Він чув за собою голосне шипіння кота. Той мабуть забився в задній відсік та хлопцеві було зараз не до нього. Туман, як на зло, знову погустішав і Патрік навмання вів машину крізь непроглядну сивину. Місцями туман розривався на клапті і хлопець міг бачити частинами дорогу. Через пару хвилин, в одному з таких розривів він помітив перекинутий грузовик. Автоматично пригальмувавши, побачив страшну картину. Грузовик лежав на правому боці, а з лівої сторони, в відкритому вікні висів бородатий водій з бару. Навіть через погану видимість хлопець помітив його відкритий рот, спотворений жахливою судорогою. Патрік втішав себе думкою, що він був мертвий, бо ніяка сила би не заставила його покинути кабіну свого грузовика.

Він, витерши холодний піт з лиця, натиснув на газ і знову понісся в непроглядний туман. В голові крутились останні слова бармена. До дзвону п’ятдесят кілометрів. Будь якою ціною потрібно встигнути. Він відчував, що нічого ще не закінчилось і справді, за його вікном появилось перекошене лице старої потвори. Вона неслась на однаковій швидкості з машиною і заглядала через скло. Патрік  натискав на газ і молив господа, щоб дорога була рівною, без поворотів. Через мить перед ним появилось лице іншої істоти. Дівчина розпласталась на лобовому склі і дряпала його гострими нігтями. Патріку здалось на мить, що він чує цей противний звук. Потвора беззвучно кричала і водила скрюченими руками перед ним. Її чорне волосся розпласталось по склі і видовище стало ще жахливішим – біле лице на чорному фоні. «Чому вони не пробираються в кабіну», – пронеслась страшна думка в голові та за мить він зрозумів причину. Позаду почулось дике шипіння і на панель поперед нього вискочив кіт. Це був дивний двобій. Потвора, відкривши рота, билась по той бік скла, а з середини на неї кидався розлютований кіт. Істота роздирала нігтями скло з тієї сторони, кіт з цієї.

Патрік глянув на кілометраж. Вже минуло сорок. Залишилось зовсім не багато. Треба протриматись. Будь що. Стара перемістилась на протилежну сторону і холодним поглядом дивилась на Патріка. Раптом бокове скло біля пасажирського місця почало поволі опускатись. Кіт скочив на сидіння і загрозливо зашипів на стару. Шипіння його поволі переходило в дикий рев. Він ніби попереджав потвору – не наближайся. Та стара, вирячивши очі, продовжувала опускати вікно. В кабіну залетіли клуби туману і Патрік відчув знайомий вже запах гнилі. Вікно відкрилось повністю і кіт, піднявши дибом шерсть і пронизливо нявкнувши, кинувся на зовні.

– Куди ти…!? – закричав Патрік. Кіт зник в білому тумані і хлопець зрозумів, що це кінець.

В кабіні рознісся противний, скрипучий сміх і хлопець відчув холодний дотик кістлявих рук. Стара знову була поряд. Патрік глянув на освітлену панель залишилось два кілометри. Це була остання надія. Він, затиснувши зуби і не дивлячись на лице неживої істоти, тиснув на газ. Появилась дівчина. Вона залізла на кермо і взяла холодними руками Патріка за голову. Він від жаху заплющив очі і закричав.

Грузовик нісся вперед через непроглядний туман. Нога Патріка тиснула на газ і руки не відпускали керма. Та очі він не відкривав. Противний запах забивав ніс. Скрючені пальці натискали на закриті очі. Істота розсміялась йому прямо в лице і він відчув, як гострі нігті розрізають йому повіки. Патрік з останніх сил тримався за кермо. Він вже прощався з життям, та тут через відкрите вікно, разом з вологим туманом, залетів звук далекого дзвону. Його було ледь чутно через гуркіт мотору і потойбічний сміх потвор. Та Патрік його почув. І не тільки він.

Дівчина боляче різонула нігтями по очах і відскочила. По лиці щось потекло. Хлопець відкрив очі і провів по них рукою. То була кров.

Знадвору доносився дзвін. Удар за ударом. Потвора, наче звір на чотирьох лапах, сиділа на боковому сидінні. Вона то сміялась, то вила, то кричала. Було помітно, як кожний удар дзвону розриває її на частини. Дівчина опиралась. Та сили в неї закінчились і потвора з ревом вилетіла в вікно. За нею пронеслась сивоволоса. Стара на мить зупинилась в відчиненому вікні і оглянулась на Патріка. Цей погляд він буде пам’ятати все своє життя. Це обвисле, мертве лице, сиве рідке волосся на худому черепі і очі. Бездонні, порожні очі з яких несло потойбічним холодом.

Потвори зникли, розтворились в тумані. А Патрік, не зупиняючись, тиснув на газ. Він їхав прямо на звук дзвону. Він хотів швидше туди дістатись. Сили покидали його. А там був порятунок. Там було його життя.

Побачивши світло, Патрік повернув кермо. Фари освітили вказівник з написом: «Дорога № 491. Він звернув в сторону, прямо на якусь будівлю. Скрипіли гальма, під колесами ламались кущі. Нарешті грузовик зупинився, впершись капотом в дерево. Голова Патріка схилилась на кермо. До нього бігли люди, та він їх не бачив. Знадвору до нього говорили, кликали. Та він не звертав на це уваги.

Патрік закрив очі і чув тільки одне. Дзвін… Бам-м-м… Бам-м-м… Бам-м-м…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *