Віктор КОРИЦЬКИЙ. Задзеркалля

Стукайте і вам відчинять.
Але не факт, що на вас там чекають.

Ян Станіславський       

 

Вадим зі сторони любувався своїм витвором. Він ходив навколо і раз за разом ніжно торкався рукою гладких поверхонь. Вони виблискували в світлі ламп, розкидаючи яскраві промені по стінах і придавали споруді вигляду великого, з відчуттям нереальності, діаманта. 

Цілий рік був затрачений на складну, делікатну роботу. Цілий рік Вадим терпляче відшліфовував деталі і акуратно кріпив їх одну до одної. І тепер, після стількох днів і ночей важкої праці він прискіпливо розглядав результат своєї роботи. На його обличчі світилось задоволення. Все вийшло так, як і планувалось.

Перед Вадимом знаходилась складна, геометрична фігура. Шестигранна призма, яка закінчувалась знизу і зверху шестигранними пірамідами. Піраміди в свою чергу впирались своїми гострими вершинами в підлогу і стелю. Від цього вся фігура здавалась невагомою, неначе парила в повітрі. Враження невагомості збільшувало ще те, що споруда була виготовлена повністю зі скла. Відполіроване до ідеальності, воно красиво розкидало проміння від оточуючих навколо ламп.

Вадим обережно піднявся на три сходинки, які вели до споруди і відчинив непомітні скляні двері. Один крок і він опинився в середині дивного, рукотворного діаманту. Зверху і знизу на нього лилось помірне, м’яке світло. Двері за ним тихо зачинились. Ні один звук із зовні не долинав сюди. Неймовірна тиша стиснула його зі всіх сторін. Та відчуття самотності в закритому просторі зовсім не відчувалось. Із дзеркальних стінок призми на Вадима дивились сотні його копій. І в яку б сторону хлопець не глянув – світ здавався безкінечним.

Затамувавши дихання, Вадим спостерігав за фантастичним видовищем. В якісь моменти йому здавалось, що паморочиться в голові. Потім він відчув легке коливання повітря. Воно ледь розгойдувалось, неначе хвилі. В одну мить на нього опускався блаженний спокій, а в іншу – пробиралась в середину колюча тривога. Усі відчуття змішались між собою, переплелись в одному букеті. Поряд з задоволенням відчувався страх. Паралельно з рішучістю поволі плелась обережність. Одна частина свідомості тягнула вперед, а інша кликала назад.

Він знав, що не відступить. Знав ще відтоді, відколи в його руки попав рукопис, який він привіз з Тибету. Вадим ціною неймовірних зусиль і терплячості створив те, про що було написано на старовинних, пожовклих аркушах і тепер він всередині. В нереальній на перший погляд споруді зі скла і дзеркал.

Йому був нетерпець подивитись, що там далі. Що за дзеркальною поверхнею. Та якась сила ще стримувала його. Можливо частина мозку відказувалась вірити в задумане. Вона зрадливо шепотіла йому, що це все видумки і нездійсненна забаганка. Та інша половина його «я» підштовхувала вперед. Підняла його руку, протягнула до одного з дзеркал і занурила туди. Вадим скоріш відчув чим побачив, як гладка поверхня раптово закрутилась в вирі і почала втягувати його в себе. Спочатку хлопець спробував ще чинити опір та за мить, заплющивши очі, піддався невідомій силі.

Вадима закрутило з неймовірною швидкістю. Йому здалось, що він перетворився в тоненькій струмінь рідини, яка розпадається на краплі. Він відчував, що розсипається по вітру маленькими піщинками. Навколо нього крутилось безліч яскравих світлячків, неначе мільярди зірок у Всесвіті.  Та раптом все скінчилось.

Хоча його ще трішки хитало та під ногами впевнено відчувалась тверда поверхня. Вадим розплющив очі. Оглянувся. «Що за дивина? Я в ванній кімнаті. В моїй ванній… Але якби там не було – щось, та й вийшло».

Раптом із – за дверей почувся жіночий сміх. Вадим з подивом прислухався і, підійшовши до дверей, злегка відчинив їх. В кінці довгого коридору він побачив свою Каріну. Дівчина знімала з себе плащ і, хлопець добре бачив, комусь посміхалась. «Чому так швидко? Вона ще повинна бути на роботі». Вадим зробив крок за двері та тут же зайшов назад. Каріна до когось заговорила і знову голосно засміялась. Хлопець розгублено подивився навколо себе і тоненьким промінчиком десь здалеку до нього почало приходити розуміння того, що відбувається. Ванна кімната, в якій він знаходився, була дійсно його. Та лиш на частину. Якщо кахель на стінах був такий же, то рушники висіли зовсім чужі. Бритва не його. Він ніколи не користувався електричною бритвою. Навіть щітка зубна нелюбимого синього кольору.

Вадим глянув у невелике дзеркало над умивальником. Поверхня його хиталась, неначе вода. По ньому пробігали маленькі, ледь помітні хвильки. Хлопець нервово усміхнувся до свого розпливчатого відображення. «То ось воно як! Значить все працює. Неймовірно. А Каріна наче моя… Та ні… Волосся трішки коротше. А так – наче дві краплі води. Вражаюче».

Вадим вже опанував себе і знову трішки відкрив двері. Йому було цікаво побачити з ким Каріна розмовляла. А можливо її тут зовуть по другому. Та те що він почув наступної миті заставило його забути про свою цікавість.

– Каріно! Я на хвилинку в душ і вже повертаюсь до тебе. – Долетіли слова з кімнати.

В коридор вийшов чоловік і попрямував в його сторону. Вадим відчув, як заклякли ноги. По коридору ішов він сам. Та на здивування не було часу. Вадим швидко розвернувшись, засунув руку в дзеркало. І вчасно. Бо саме в ту мить, коли відчинялись двері, його  закрутило, відірвало від підлоги і втягнуло в середину.

– Ух-х. Оце так справи! – вигукнув Вадим, опинившись знову в своїй скляній призмі. Він покрутив головою довкола себе. – Це просто неймовірно. В кожному з цих дзеркал є інший я і інша Каріна. Одним словом – інший світ.

Вадим вийшов з призми і схвильовано запалив цигарку. Оглядаючи свій витвір, він випадково побачив настінного годинника. Хвилювання ще більше охопило його. Хлопець добре пам’ятав, що коли заходив в скляну конструкцію, електронне табло показувало п’ять хвилин на четверту. Залишалось ще майже дві години до приходу Каріни. Він хотів до того часу встигнути випробувати пристрій. Та як виявилось насправді, пройшла лиш хвилина. А йому здавалось що минуло не менше двадцяти. «Час там зовсім не зв’язаний з нашим, – втішився Вадим. – Ну тоді я ще встигну поблукати, поки прийде Каріна».

Хлопець, випустивши хмарку тютюнового диму, впевнено зайшов до призми. Перший раз він вибрав дзеркало прямо перед собою. А тепер стояв в роздумах, куди зайти на цей раз. Протягнув руку до одного і відчув легке хвилювання, коли воно почало втягувати його. Вадим відсмикнув пальці і доторкнувся до іншого. На цей раз, як не дивно, рука вільно проникла крізь дзеркальну поверхню. За нею нічого не відчувалось. «Що сталось? Не розумію. – Він засунув руку по плече. Там було відчуття порожнини. – Спробую інші».

Вадим після декількох спроб, зрозумів, що працюють всі дзеркала, окрім одного. Цікавість перемогла обережність. І хлопець, довго не думаючи, зробив крок до середини. За дзеркальною поверхнею була така ж сама призма. Зі всіх сторін на нього здивовано дивились його двійники. Він жартома помахав їм рукою і отримав у відповідь такий же жест. Вадим спробував стінки на дотик. Та результат виявився іншим. Всі дзеркала тягнули за руку, окрім двох, за якими відчувалась порожнина. Він проник в один з них і опинився в ще одній призмі.

«Значить кожна дзеркальна кімната має один вихід і два проходи до наступних. І що виходить – так до безкінечності? – Вадим спробував повернутись назад. Все було нормально. Це його заспокоїло. – Ну що ж, якщо всі призми одинакові, то заблудитись тут не можливо. Головне пам’ятати –  в яке дзеркало зробив крок. В те що праворуч, чи в те що ліворуч».

Хлопець пройшов до наступної, потім ще до однієї і зупинився в нерішучості. Та рука сама потягнулась до дзеркала. І вже за мить він відчув знайомі відчуття, ніби його щось розкладає на частинки, а потім складає назад.

Раптове, яскраве світло заставило його прикрити очі. Спалах був такої сили, що Вадим відчув, як поплили темні кола в очах. Зачекавши хвилину, він обережно почав розплющувати їх. Перше, що побачив він – яскраве сонце в вишині. Здавалось, що розжарена куля висіла прямо над головою і пронизувала його наскрізь своїми гострими променями. Прикривши очі рукою, Вадим спробував оглянутись довкола.

Картина, яка постала перед ним, була вражаюча. Міста, до якого він звик, не було. Не було ні вулиць, ні будинків. Одні руїни, які стирчали з покритої попелом землі. Десь поряд почулось завивання собаки. Спина, не дивлячись на смертельну жару, покрилась холодним потом. Вадим не вірив своїм очам. Тіло його наповнилось смертельним страхом.

Раптом вдалині він побачив одинокі людські силуети, які поволі брели між залишками міських стін. Не роздумуючи, він поспішив до них. Спробував поговорити та в нього нічого не вийшло. Старенький дідусь, який тягнув за собою візочок, тільки глянув на нього скляними очима. Молода жіночка з обмотаною покривалом дитиною на руках мовчки відвернулась від нього і зникла за розвалинами будинку.

Навколо стояв запах смерті. Вона неначе кружляла над руїнами в вигляді зграї чорних воронів, які видивлялись щось внизу. Знову десь завила собака. Вадим аж тепер помітив людські тіла, які лежали під уламками бетонних стін. «Що ж тут сталось? Катастрофа? Війна?». Все вказувало на друге. Хлопець, прикриваючи голову від розжареного сонця, поспішив назад. На уламку стіни, що дивом уціліла, висіло дзеркало. Воно, неначе лазерами, відбивало палючі промені сонця. Та незважаючи на це, Вадим помітив, як дзеркальна поверхня хитається хвильками. «Мені тут більше робити нічого. Потрібно повертатись. Тут світ знищений назавжди. І більш за все самими людьми. – Хлопець на мить зупинився і оглянув розвалини біля себе. – Тут мабуть був мій дім. І жив мій двійник. Чи ти вижив, хлопче? І чи врятував ти свою Каріну?»

Вадим провів по руїнам поглядом, наче прощався, і ввійшов у дзеркало. Під враженням від побаченого, він проходив призму за призмою, поки не опинився в самій першій. На душі було важко. Картина катастрофи була прямо перед очима. І ще…Він зрозумів, що подорожуючи по задзеркаллю, можна потрапити в ситуацію, з якої не вибратись. Так роздумуючи над побаченим, Вадим, автоматично засунув руку в перше дзеркало, яке попалось йому і опинився в своїй спальні. Якщо сказати точніше, то майже в своїй.

«Потрібно обережніше. А якби тут хтось був? – Хлопець прислухався і, не почувши нічого підозрілого, підійшов до дверей. – Як дивно. Все схоже на мій дім. Лиш маленькі деталі говорять про те, що тут живуть інші люди. Схожі на тебе, але інші».

Вадим тихо пройшов в коридор і з цікавістю оглянув його. Все те ж саме, тільки на картинах зображення інші. Це і не дивно – в людей свої смаки. Хлопець, доторкуючись рукою до стін, поволі попрямував по довгому коридору. Вадиму було не по собі.  Його не покидало відчуття, що він як злодій проник в чуже житло. А що сказати, якщо хтось зайде? А як діяти, коли його тут помітять? Відповідей не було і потрібно було швидше забиратись звідсіля. Та бажання глянути хоч одним оком на вулицю перемогло.

Хлопець поспішив до кухні і злегка відкинув штору в сторону. За вікном побачив знайому йому дорогу. Правда на цій росли дерева, а на його їх не було. Проїжджали автомобілі невідомих йому моделей. По тротуару, не поспішаючи, проходили люди. Такі ж як він, тільки одягнуті вони були якось не звично. Але хіба це головне. Там був реальний світ. Вадим чув звуки, відчував запахи. Це його заворожувало.

Якби йому не хотілось ще побути тут та пора було повертатись. Поки його не помітили. Вадим розвернувся і раптом в очах його потемніло. Він відчув сильний удар по голові. Кімната поплила перед очима, захиталась. Ноги підігнулись і хлопець мішком звалився на підлогу. Останнє, що він помітив – розпливчаті постаті над собою.

Скільки пройшло часу Вадим не знав. Страшно боліла голова. В горлі пересохло від спраги і тут наче хтось вгадав його думки про воду. На голову полилась холодна рідина. Вадим, витягнувши язика, спробував заковтнути її. Стало трішки легше і він відкрив очі.

– Ну що, прийшов до себе!? – Вадим застогнав від удару в бік. – Давай хлопче! До тебе є запитання. І тепер ти нікуди не відвертишся. Думав не знайдемо тебе!?

– Ви мене не за того приймаєте, – прохрипів Вадим. – І я не знаю, що ви хочете від мене.

Він дивився на незнайомців, які височіли над ним. По їхньому виду було помітно, що настроєні вони серйозно. Вадим спробував піднятись та рука одного із здорованів міцно вперлася йому в плече.

– Де товар!? – рявкнув хтось над вухом.

– Я не знаю про що ви! – Вадим притиснувся спиною до стіни. – Я вас вперше бачу!

– Ти дивись, пам’ять в нього пропала. Я рахую до трьох і мозки твої будуть розмазані по стіні! Де товар!?

Незнайомець витягнув пістолет і приклав його дулом до лоба Вадима. «Оце я вляпався. Що робити? – Думки крутились в голові як скажені. – Як їм пояснити, що я не той, за кого вони мене приймають!?»

– Я не той, за кого ви мене приймаєте!?

– Звісно. Ще скажи, що ти його брат близнюк. – В голосі незнайомця відчувалась лють і бажання швидкої розправи. – Сірий, починай шукати зі спальні, а я розпочну звідси. Товар мусить бути тут. Нюхом чую. А з Красавчиком ми зараз покінчимо. Давно я мріяв випустити йому кишки. Шкода, що його шалави нема дома. Заодно би і її відправив слідом на той світ.

Вадим почув, як клацнув запобіжник на пістолеті і закрив очі. Смерть дихала йому прямо в лице. Він чекав, що пролунає постріл і все закінчиться. Назавжди.

– Ну що, прощай друже. Передавай привіт кістлявій.

Дуло до болі втиснулось в голову. Пролунав постріл. Рядом щось важко з криком впало. Пролунало ще декілька пострілів, запахло порохом, почувся дзвін розбитого скла. Вадим відкрив очі і побачив поряд нерухоме тіло незнайомця. Він нічого не міг зрозуміти. Сильно пекло в плечі. Провівши рукою, Вадим відчув на пальцях щось липке. То була кров.

– Милий, як ти!? – долетів до Вадима знайомий голос. – Ти цілий!?

Над ним схилилось лице Каріни. Він вірив собі і не вірив. Він не знав що сказати і як діяти.

– Тебе зачепило. Зараз, милий, я тебе перев’яжу. – Вона швидка кудись зникла і вже з іншої кімнати почувся голос. – Другому вдалось втекти. Нам потрібно швидко зникати. Вони зараз повернуться.

Через хвилину Вадим відчув, як ніжні руки доторкнулись до його плеча і обережно обробили рану. Він застогнав від болю.

– Все нормально. Давай я тобі допоможу. Машина перед входом. – Каріна допомогла йому підвестись і повела до виходу з дому. – Потім ми все вирішимо. А зараз нам потрібно забрати товар і тікати. Тобі потрібен час щоб одужати.

Вадим тримаючись за плече дівчини, пішов слідом. Він погано щось розумів. В голові паморочилось і він зробив декілька кроків до вхідних дверей. Та враз зупинився. В голові гострим цвяхом заколола думка, що йому не можна на вулицю. Якщо він туди вийде, то загубить назавжди дорогу назад.

– Мила, я зараз. – Вадим ступив крок від неї. – Мені потрібно в спальні дещо взяти.

– В нас нема часу. Пішли.

– Зачекай секунду. Я зараз повернусь. – Вадим відчув, як його покидають сили. І ще він бачив, як уважно за ним спостерігає Каріна. Вони зустрілись поглядами.

– Ти хто!? – раптом викрикнула вона. – Ти не Вадим! Що за дідько, хто ти!?

– Я Вадим. Тільки інший. – Хлопець поволі відступав від Каріни. Він крок за кроком наближався до спальні, а дівчина ішла слідом з піднятим пістолетом. В очах її світилось непорозуміння і жах. Вона не відводила своїх очей від Вадимових. Було помітно, що вона пробувала віднайти хоч якусь відповідь, та не могла.

Вадим, відчувши рукою дверний прохід, заскочив до спальні. Перед ним було велике дзеркало, яке вже тремтіло від нетерпіння.

– Вибач, Каріно. Твій Вадим, я надіюсь живий і здоровий. Тікай звідси і знайди його. – Хлопець запустив пальці в дзеркало.

– Що відбувається? Скажи. – Очі Каріни благально подивились на нього.

– Біжи. В тебе немає вже часу. І не шукай відповідей на ці запитання. Не знайдеш. – Вадим засунув руку в дзеркальні круги і останнє, що він побачив – сльози на очах Каріни. – Прощай!

Через секунду Вадим вже знаходився в скляній призмі. Сили покидали його. Він не пам’ятав, як шукаючи вихід, зайшов іншу дзеркальну кімнату. Потім ще в іншу. Він ішов і ішов. Наче в тумані. Проходив через одну скляну стінку і відразу ж попадав в іншу. Ноги підкошувались. Боліла голова і нестерпно пекло в плечі. Він знав, що вихід десь поряд. Та все дальше і дальше проникав в задзеркалля. Потім було відчуття, що він падає в глибоке провалля. Падає і його крутить. Крутить наче осінній лист. А потім свідомість, блиснувши яскравим спалахом, залишила його.

————————————–

– Любий мій. Ну слава богу, тобі вже легше.

Вадим відчув, як хтось ніжно доторкнувся до його голови. І цей голос… Такий рідний і близький йому. Він притулився до руки головою. Десь здалеку до нього докотилась біль в плечі. Та Вадим не звертав на неї уваги. Хіба біль варта уваги, коли поряд кохана людина? Звісно ні…

Він відкрив очі і побачив, що знаходиться на своєму ліжку, а поряд була Каріна. Вона схилилась над ним і легенько гладила його волосся. Її очі світились любов’ю і переживанням. Вадиму враз стало так легко на душі. Йому захотілось піднятись і обійняти кохану.

– Лежи любий. Тобі ще зарано вставати. Зараз я тебе напою гарячим бульйоном. Тобі стане легше.

– Я захворів? – Вадиму здалось дивним, що він не пам’ятає нічого.  – Що зі мною?

– Все вже позаду. Я знала, що ти повернешся. Я це завжди знала. – Каріна поцілувала його в чоло.

– Звідки повернусь?

– Ти завжди любив свою роботу. Там і пропав.

– А скільки ж мене не було? Довго? – Пам’ять поволі поверталась. Він згадав останні події. Згадав, звідки біль в плечі.

– Для мене це була ціла вічність. Час без тебе зупинився. Але я чекала.

Каріна вийшла з кімнати. Вадим, скривившись від болі, спробував сісти. Як не дивно, це йому вдалось. Озирнувся. Він вдома. Йому не вірилось ще. Але очі підтвердили правду. Все, що він бачив навколо, було йому добре знайоме. Він поволі піднявся на ноги і пішов до дверей. Та тут раптом щось йому здалось не так. Він уважно оглянув кімнату і побачив те, що йому здалось дивним. На тумбочці біля ліжка стояла фотографія. Красиво оформлена рамочка, з різьбою і на підставці. Рамочка була йому знайома, а от фотографія за склом його збентежила.

На знімку була зображена Каріна і він. Тільки він чомусь був у воєнній формі. «Що би це означало? Я ніколи не носив форми». Вадим підняв рамку і уважно роздивився її. Він з Каріною. Але чому в воєнному одязі?

– Мила, а що за фотографія в нас біля ліжка? Я не бачив такої. – Вадим заглянув до кухні, де біля плити готовила Каріна.

– Так це ж перед твоїм відрядженням. Потім ти пропав, а фото нагадувало мені такого, яким ти був в останні дні.

– Яке відрядження? Про що ти?

– А звідкіля я можу знати, куди вас воєнних відправляють. А потім потрібно лікувати ваші рани. – Каріна повернулась до нього і ніжно усміхнулась. – Повертайся в ліжко, милий. Зараз буде бульйон. Запитання всі потім.

Вадим стурбовано вийшов назад в коридор. Подивився на дзеркало перед собою. Потім пішов в ванну кімнату. Там глянув на невелике дзеркальце. Поспішив в спальню. Все так як повинно бути. Щось бентежило його. Він не знаходив собі місця. Його Каріна, його дім. Лиш фото незрозуміле. Вадим присів біля невеликого столика, за яким зазвичай його Каріна наводила свою красоту. Він спробував зібрати свої думки до купи, та в нього це погано виходило. «Мабуть ще поранення дає про себе знати. Потім спущуся в підвал до своєї призми і все стане на місця. А поки що потрібно відпочити». Він спробував піднятись та тут на очі йому потрапило невелике дзеркальце Каріни. Воно лежало перед ним на столі і по ньому пробігали невеличкі хвильки.

Вадим не хотів вірити своїм очам. Він спробував доторкнутись до дзеркальної поверхні і палець його провалився в середину. Його почало затягувати. «Не може бути! То це не мій дім!? То де ж я?».

– Любий! Ти вже в ліжку. Несу бульйон,- донеслось з коридору.

Вадим завагався на секунду. Його розривало на частини. Одна вже жила тут, а другу втягувало в дзеркальну поверхню. Він, в останню мить прийнявши рішення, засунув долоню в дзеркальце і провалився в призму.

Коли Каріна зайшла до кімнати, там вже не було нікого…

Вадим стояв між скляними стінками і роздумував. В нього було два варіанти. Або в одну сторону, або в другу. В якійсь із цих сторін був його справжній дім. Якщо він помилиться, то більше всього ніколи не попаде до дому. Ніколи… Вибравши дзеркало, Вадим ступив крок. Куди воно його заведе, він не знав. Але зробивши крок, потрібно робити наступний.

Вадим  проходив через дзеркала і не рахував їх. Може пройшов через десять, може через п’ятнадцять. Здавалось, їм не буде ні кінця ні краю. Поряд з ним в призмах мелькали його двійники та він вже не звертав на них уваги. Він твердо знав, що дійде до кінця. Він старався вірити в це.

І диво сталось. Тоді, коли Вадим ледь не впав у відчай, рука наштовхнулась на тверду поверхню і двері відчинились. Йому не вірилось. Від переживання серце колотилось в грудях наче автомобільний мотор. Він спустився по сходинкам і глянув на годинника. Табло показувало рівно шосту вечора.  Каріна завжди в цей час повертається до дому.

Рішення було прийнято миттєво. Поки немає Каріни, потрібно зробити одну справу. Дуже важливу і невідкладну. Порившись на полицях, Вадим віднайшов важкий молоток. Він не вагався ні секунди. Удар і скляна стінка розсипалась тисячами осколків. Підійшовши до іншої, розтрощив її. І так по черзі всі вісім. Потім замахнувшись, кинув молоток вверх. Піраміда, яка впиралась в стелю, задзеленчала прощальним дзвоном і змішалась з дзеркальними осколками на підлозі. Рік важкої роботи пропав даром. Та Вадим зовсім не жалкував за цим. Він більше не хотів повертатись в задзеркалля. Більш ніколи…

Гірко усміхнувшись, Вадим піднявся по сходах з підвалу. «Завтра приберусь. А сьогодні… А сьогодні я повечеряю з Каріною і постараюсь забути все, що зі мною трапилось». Хлопець тільки встиг переодягнутись, як скрипнули вхідні двері. На порозі стояла Каріна і усміхалась до нього.

– Привіт милий. Я повернулась.

– Привіт, Каріно. Я радий тебе бачити. – Вадим обійняв кохану і притулив до себе.

– Які плани на вечір? Знову будеш ночувати в своєму підвалі?

– Вечір ми проведемо разом. – Вадим поцілував дівчину і усміхнувся. – Більш ніяких підвалів.

– Чесно?

– Чесно, – розсміявся Вадим.

– А що в тебе з рукою? – В очах Каріни появилась тривога. Вона помітила, як сіпнулась рука після її дотику.

– Пусте. Поранився там внизу. В підвалі.

– Може я подивлюсь? – Дівчина зробила спробу глянути на руку.

– Я тільки з підвалу, мила. Спочатку прийму душ. Потім приготовлю вечерю. – В очах Вадима загорілись вогники. – А потім ти подивишся мою руку. Тільки в нашому ліжку. Домовились?

– Я згідна і чекаю.

– Каріно я в душ і миттю повертаюсь до тебе.

Вадим попрямував до ванної кімнати. Він усміхався собі і радів, що всьому наступив кінець. Він відчував себе найщасливішим чоловіком на світі.

Та враз усмішка сповзла з його обличчя. Хлопець помітив, як захитались двері в ванну. Він пришвидшив кроки і різко відчинив їх. Погляд Вадима впав на дзеркало… Воно хиталось легкими хвильками, які розбігались по колу. Серце затремтіло. Хлопець відчув, як дзеркало манить до себе, кличе в середину. Вадим різко заплющив очі і через пару секунд відкрив їх. Все було на місці. Дзеркало як дзеркало. Ніяких хвиль. Рівна, відполірована поверхня  відбивала його переляканий погляд.

– Просто здалось. Примарилось. – Вадим, скорчивши гримасу до свого відображення в дзеркалі, почав роздягатись. – Та й не дивно. Тепер мабуть довго ще буду кидатись від усіх дзеркал.

Хлопець заліз до ванни, так і не помітивши на полиці під дзеркалом електричну бритву, якою він ніколи не користувався, і зубну щітку нелюбимого синього кольору.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *