Володимир КОМПАНІЄЦЬ. Жнива

Колись, безліч еонів тому, ми запліднили їх душі сім’ям зла.
Сходи зійшли. Настав час жати.

Загублена сторінка з Некрономікону

 

Будинок стояв у глибині старого, затіненого саду. Похмурі вікові дерева, зі скрученими стовбурами, були колись яблунями та грушами, але з першого ж погляду ставало зрозумілим, що багато років вони не приносили плодів. Лише мертве почорніле гілля подекуди виглядало крізь темне пожухле листя. 

Я намагалася пригадати, як виглядав цей сад  за часів мого дитинства. Але пам’ять виверталася слизьким вужем, збігала, наче вода крізь пальці. Лише примарні візерунки дитячих спогадів вимальовувалися крізь мул років. Русяве волосся батька, тепло його сильних мозолистих долонь, що підкидають мене майже до самісіньких гілок, у чисте вечірнє небо, а мама накриває на стіл. Та давня осінь дихала затишком дитячого сну, і ми вечеряли прямо навпроти зірок, що сяяли над садом, ніби маленькі вогники казкових світів.

Навіть не віриться, що це було саме тут. Душа припала пилом, здійнятим на шляхах життя, якими мене де тільки не носило. І все ж, коло замкнулось — я знову тут. Та я вже не я.

Я не така якою була! Хоча й можу, як у дитинстві, милуватися вечірнім садом зі старого крильця батьківського будинку, не звертаючи уваги на страхітливі ознаки запущеності та оминати поглядом місце давнього вогнища. Потворна жирна пляма неподалік ганку так і не вкрилась травою. Розплилася чорною пухлиною, як фарба зі спалених сторінок. Або як кров.

Дивом збережений мною ключ легко відчинив двері. Будинок дихнув терпким містком застарілих пахощів. Запах пилу мішався з запахом тютюну — батько так і не встиг кинути палити. Я відчула ледь вловимий аромат лавандового мила та солодких парфумів, давно не вживаних речей та золотистого воску. Кинувши останній погляд на сад, я зачинила двері та, притулившись до них спиною, деякий час просто стояла в темряві, насолоджуючись тим, що вперше за багато років відчуваю себе вдома.

Бібліотека потягнулася до мене пітьмою порожніх полиць. Я впала в її обійми,  піднявши хмарку пилу зі строго зеленого крісла, і заплющила очі. Тієї ж миті в моїй голові заграла музика. Урочисті акорди Місячної сонати вивертали душу, воскрешаючи в пам’яті витончені руки неньки. Працюючи вечорами, батько любив слухати Бетховена. Він говорив, що ця музика надає ритму його роботі, наближає її до мистецтва.

Не розплющуючи очей, я простягла руку до столу, але пальці на півдорозі завмерли… З тієї ночі лампи на столі не було. Як не було батьків, книжок і тієї малої дівчинки, що дивилася на світ ясними очима безвинної дитини.

Я була мала, але пам’ятаю. Можливо, тому, що бачила все, що відбувалося тоді не стільки очима, скільки своєю незайманою душею. Це вже потім її сплюндрували жах, похмурі сірі стіни дитячих таборів, холод, голод та усміхнені, жадібні очі ґвалтівників з червоними пентаклями на шкіряних картузах. А можливо тому що все це запеклося в мені, неначе гнійне струп’я на  відкритій рані.

А в той далекий жахливий день я просто не розуміла, як може Микитко, що іноді грав зі мною в нашому садку, і єдиний з мешканців села хто не боявся заходити до нашого будинку, завзято тягти гасову лампу, аби «додати жару» до полум’я,  що зжерло книжки. Як можуть всі ці люди, для яких наш садок був єдиною надією на порятунок в страшні роки голоду, виконувати вказівки тих іродів, що вбивали моїх батьків?

Що то було? Я знала відповідь. Страх – найгірше, що може статися з людиною. Під його владою людська подоба спадає, залишаючи індивідууму лише примітивні інстинкти. Я й сама не раз відчувала це на власній шкурі.

Але страх не виправдовує їхнього вчинку! Я тут. І старий будинок батька стане моїм спільником.

Я підійшла до шафи. Вийнята з кишені пальта книга – дешева копія тієї, що стояла колись на цих полицях, вміщалася на долоні. Вона повинна спрацювати відповідно до законів простору і часу, бо сьогодні той самий день. Рішуче поставивши її на полицю, я прислухалася.

Отримавши назад свою душу, будинок пробуджувався. З даху долинули скрип та шурхіт. Це, напевно, розминалося прокидаючись, його єство. Здавлене дихання підвалу здійняло краї кинутих на підлогу килимів. Нарешті старовинний годинник, що висів на стіні між завішеними вікнами бібліотеки, хрипко кашлянув, спускаючи пружину. Кімнатами розкотився перший удар, і стрілка зрушила з місця, почавши відлік нашої помсти.

Я усміхнулася посмішкою, якою колись зустріла нацькованих керівництвом колонії зеків, що прийшли до дівочого бараку «просвєтіть несознательних в половом вопросе», і відчула, як мороз продер спиною — те, що я мріяла розбудити в старому будинку, стояло за моїм плечем.

Я розуміла — я не мій батько! Я не можу навіть уявити мотивів вчинків людини, що поставила собі на службу сили, перед якими безсилі закони космосу. Людини, що створила оцей будинок, населений надзвичайними речами, і прадавніми енергіями, пробудженими за допомогою книги, яку батько привіз з однієї зі своїх безкінечних подорожей. Його вважали дослідником, філософом, мрійником, навіть чаклуном. А для мене він, перш за все, був моїм татком. Я навіть не розумію, чим насправді воно є – магією, як я вважала у дитинстві, чи створеною нелюдським розумом наукою, що прийшла до нас з далеких зірок, згаслих так давно, що навіть їхнє останнє сяйво не освітлює більше нічного неба.

Але я завжди пам’ятала, цей текст — то є брама і ключ! Крок до того, що я намагаюся зробити.

Я відкрила книгу. Будинок відповів на це тяжким глухим стогоном. Неначе хотів попередити про щось. Розкривши потрібну сторінку, я почала читати страшне ім’я, не відчуваючи космічного холоду, в якій повільно занурювалася, мов в крижані води ріки часу. — Бенатір, Каркау, Дедос! Я промовляю слова, я розбиваю кайдани! Печаті знято, увійди крізь браму!— Блідими губами я вимовляла слова, віддаючись нелюдському ритму, повторюючи ім’я бога іншого світу.

Голені, коліна, — холод підступив до самого підборіддя… Останнє, що я встигла помітити перед тим, як темрява заплющила мені очі, це стрілки старого годинника, що швидко оберталися в зворотному напрямку.

 

Я отямилася на узбіччі сільської дороги. За спиною, в ароматах стиглих яблук купався старий сад. М’яке сонце тієї, давньої осені нагріло моє пальто, і волога тканина парувала під теплим промінням. Десь позаду,  в садку, лунав сміх, а потім я почула голос. Голос кликав мене. Я не чула його так давно! Серце завмерло в грудях, я майже готова була кинути все та побігти крізь зелені хащі, щоб знов відчути тепло рідних долонь. Та я втрималася. Бо знала, що, хоча голос і кличе мене, але  не ту, якою я стала.

В садку й далі сміялися, а я, проковтнувши ненароджену сльозу, спустилася з пагорба на дорогу, бо вдалині вже виднілася пилюка, яка підіймалася з-під ніг зігнаних нелюдами на лиху справу селян.

Всі ці роки я гадала, як це було. Як вони йшли, силоміць, на злочин. Кожного разу моя уява малювала це по-різному. Тепер я бачила все на власні очі. І, дивно, те, що я збиралася зробити, не викликало у мене радості. Я просто мусила це робити. Вони самі  кинули це сім’я, і тепер я відчувала, як воно проростає. Ще трохи, і прийде час жати.

Чорна, мов труна на  урочистому похороні вождя, машина повільно їхала попереду, забиваючи аромати осіннього вечора різким смородом бензину. За нею йшли люди. Я знала їх. Я пам’ятала їхні обличчя, всі ці роки з цього самого дня. Їх зігнали майже усіх – молодих чоловіків, яким не пережити наступних п’яти років страшної війни, молодих жінок з покрученими тяжкою роботою руками, дітей, у яких вкрали дитинство. Лише старих не було в тій колоні, бо в холодні роки голоду вони перебралися зі своїх хат під стіни зруйнованої церкви на сільському цвинтарі. Замикала колону трійця впевнених в собі молодиків, чия правда виблискувала новенькою шкірою чорних плащів та масляною сталлю гвинтівок.

Я дивилася на цих людей, стоячи на дорозі, і поступово відчуваючи, як щось далеке цьому світові, як і усім іншим світам, підіймається з дна моєї темної душі, як лиходій розбійник на битий шлях.

Я бачила все неначе зі сторони. Неначе позичила своє тіло комусь іншому, тому, хто краще за мене знає, що саме потрібно робити. Як маріонетка в ляльковому театрі, я зробила невпевнений, різкий крок назустріч натовпу.

Чорна машина зупинилася. Похмурі селяни завмерли, ховаючись за нею, немовби піхота за танком. Озброєні погоничі проштовхувалися крізь натовп. До мене долетіли їхні матюки. А я стояла на шляху, і дурна посмішка, що грала на моїх губах, поступово переходила в сміх, який я вже не могла втримати в роті. Нарешті я зареготала вголос, як розмальований клоун на арені шапіто. Я давилася сміхом, що важкими поштовхами виходив неначе з глибин шлунку, мов блювота. Те, що було в мені, насміхалося з цих людей, бо знало, що вони в його повній владі, і мені стало страшно. Дивно, але мені було їх шкода.

Озброєні молодики нарешті просунулись уперед. Здавалося, вони єдині, хто не був наляканим. Ще б пак! У них нагани та гвинтівки. Тепер вони впевнено крокували до самотньої постаті в старому пальті, що здригалася від нападу сміху. Раптом пасма темряви шуганули назустріч їм з роздертого сміхом рота. Довгі, чорно-блискучі, як нафта, язики миттєво огорнули їх, немов пелюшки немовля, і над дорогою пролунав перший здушений зойк, що одразу потонув у криках жаху та болю.

Двигун заревів. Машина рвонула назад і натовп відсахнувся. Залишені без наглядачів нажахані люди кинулися в різні боки, і, не озираючись, бігли хто куди. На мить мені здалося, що я побачила Микитку, який разом зі своїм батьком тікав стежкою, що вела до старого урвища. Дехто прямував дорогою до села. Але скрізь за ними шугали довгі локони пітьми.

Машина не втрималася й таки з’їхала з дороги в канаву, але перекинутися не встигла. Один з довгих язиків, що якимось чином з’являлися з мого рота, підхопив її за мить до того, як вона мала повалитися на бік. Чорна пітьма «воронка»  на секунду змішалася з пітьмою, що вийшла з мене, і до людських криків додався скрегіт зім’ятої  бляшанки. Останнє, що я побачила, коли повилітали вікна,  це перекошене страхом обличчя водія з  якого кривавими шматтям злазила шкіра.  А потім темрява знову впала мені на очі, і я закричала, як не кричала, навіть коли у мені ламали руки. Я кричала не від болю, а від жаху,  бо вирішила, що мене накрив один з тих чорних язиків.

Я отямилася на порозі бібліотеки. Луна від мого крику все ще блукала проміж порожніх полиць, а мокра підлога гостро пахла  сечею.

Книга була у мене в руках. Вірніше, те, що залишилося від неї. Це ж була лише копія. Ту, що колись привіз батько зі своєї подорожі до Америки, на товстому папері, в шкіряній обкладинці, мої слабкі пальці не змогли б так пошматувати.

Я підвелася та пішла до каміну. Сірники знайшлися у кишені пальта.  Тремтячими пальцями я розпалила вогонь. Полум’я  жадібно накинулося на папір, зжираючи сторінку за сторінкою, неначе  криваву поганську жертву.

Напевно, дим з труби видав мене. За своєю звичкою, вони прийшли під ранок. Ввічливо постукали у двері. Будинок вже спав. Та він тепер і не міг захистити мене. Чорна машина чекала під перекрученими гілками яблунь. Я підхопила пальто та вийшла, залишивши за собою останній шматок зруйнованого світу мого дитинства.

 

Часи змінилися, мене не відправлять до таборів. Вони стали більш винахідливими. Мене закриють до кінця  днів в одному з санаторіїв для психічно хворих, де триматимуть «под  особим надзором», на ліках, що поступово зведуть мене у могилу. Дасть бог, це трапиться  раніше, ніж  їм вдасться стерти мою особистість! Та все одно, через деякий час я вже не згадаю ані цього старого саду, ані будинку, ані батьків. Навіть  того, що зробила цієї особливої ночі. Але це тепер не важливо. Адже нині, серед безлічі можливих світів, існує й такий, в якому  червоні пентаклі не накриють мою країну щільною сіткою нагляду, де не буде «ворогів народу», колоній і  таборів, а страх не робитиме з людей тварин. Світ, в якому маленьку усміхнену дівчинку ніколи не вирвуть з теплих долонь батька.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *