Сергій СТЕЛЬМАХ. Там, де шпали падають з неба

Жизнь –  это сон, а Любовь – это одно из сновидений.
Слоган фильма «А теперь, дамы и господа…»

Холодне весняне повітря різко облизало моє обличчя, запустило  руки під мій старий осінній плащ. Я вийшов з пропахлого свіжою сечею  підземного переходу на погано освітлену платформу залізничного вокзалу. На ній було зовсім пусто, від почуття самотності ставало моторошно. Лише поодинокі пориви вітру піднімали у повітря целофанові пакети та інше сміття, розкидане по перону. Я маю зустріти А., виправити все, поки не пізно, отримати ще один шанс побудувати на піску своїх надій словами кам’яний замок.  

Я побачив її на іншому кінці станції. Її тендітну статуру  освітлювало слабке світло вокзального ліхтаря, приховуючи від мене в темряві її прекрасне обличчя моїх фантазій та кошмарів. Прискоривши свій крок, ковтаючи сповнене пилу залізничне повітря я почав швидко наближатися. Вона була непорушна і залишалась на місці, стоячи до мене обличчям, яке я все ще не міг розгледіти. Я швидко скорочував відстань, яка нас розділяла, вже думаючи про майбутній солодкий поцілунок двох зігрітих коханням сердець. Але замість руху мені назустріч А., відвернувшись, впевнено піднялась у вагон, навіть не дивлячись в мою сторону. Така поведінка збентежила мене і змусила ще сильніше прискорити свій крок.   Велетенський залізний черв’як, проковтнувши  її, видавив з себе потужний  рик, сколихнувши нічну тишу повільним шипінням, почав рухатися вперед.

– Стійте! Стійте! – вирвалося у мене з грудей. Я вдарив кулаком по вагону, шо повільно прокидався від сну, – да зупиніть вже цей клятий поїзд!

Я перейшов на біг, намагаючись будь-яким чином  зупинити рух металевого чудовиська, що вже прискорювався. Наблизившись до її вагона,  я нарешті побачив А. у вікно купе. Її прекрасні очі байдуже вдивлялись кудись в нічну пітьму. Я почав махати руками та кликати її, намагаючись привернути до себе увагу. Але всі мої зусилля були марними. А. досі дивилась кудись повз мене в моторошну нічну тишу старого вокзалу, а по її рум’яних щоках текли перемішані з тушшю сльози. Її обличчя від цього ставало ще прекрасніше, нагадуючи мені образ, переданий старим китайським художником про нестерпні муки розлучення з близькими. Я неодноразово був свідком цих сліз. Бо основною причиною їх появи зазвичай був  тільки я. Вони текли з її очей, коли я йшов з дому о трейтій годині ночі, викликаючи таксі з розумінням того, скільки болю і страждань я їй завдаю знаходячись поруч. Вона плакала, коли я надовго їхав від неї, жалкуючи про втрачений час, проведений в сварках. Плакала, коли, поклавши свою голову мені на плече, засинаючи відчувала себе найщасливішою людиною на світі. Я продовжував  махати руками та, підбігши до вікна, навіть намагався постукати в нього. Реакції на мої старання не було.

В її купе зненацька яскраво загорілося світло. Туди зайшли люди в солідних ділових костюмах та сіли поруч і напроти неї. Вони говорили по мобільних та стаціонарних телефонах, голосно перекрикувалися, час від часу в їхніх руках з’являлися паруючі кружки з гарячими напоями, тоді вони відволікались від роботи, посміхаючись, перемовлялись, одне з одним, а потім знову з головою пірнали у рутинну роботу. В А. також в руках з’явився олівець, яким  вона щось швидко писала на листку приклавши слухалку до вуха, сліз в очах її вже не було, вона стала серйозною. Зовнішній вигляд також кардинально змінився, волосся акуратно було заплетене в косу, тендітне тіло обіймала моя улюблена біла  блузка. Закінчивши роботу, А. відклала ручку та взявши чашку з ведмедиком Тедом, мій подарунок на День Святого Валентина, почала щось жваво обговорювати з присутніми навколо людьми, які також полишили свої справи та взялися за свої кружки. На її вустах з’явилась мила посмішка, що символізувала згідно вивченою мною міміки її обличчя – спокій та задоволення життям.

– Шо за фігня? Я тут! Ау? Ти бачиш мене? Я тут! Я тут! – загорланило шось у мене в середині.  Піднявши з землі камінь я жбурнув його у вікно, егоїстично потребуючи до себе уваги більше ніж я на це заслуговував. Каменюка відскочила від вікна та впала мені під ноги. Ніхто з присутніх не звернув на це ніякої уваги, лише поступово наростаючий ритмічний  гуркіт залізних коліс наштовхнув на думку про криваві жертвоприношення у Храмах древніх Тальтеків під удари ритуальних барабанів.

Потяг рухався все швидше, довелося прискоритись і мені, все ще прямуючи по перону, який, здається, не мав кінця. Люди піднялися з своїх місць та залишивши А. саму, вийшли не попрощавшись з купе. Але відразу їх місця швидко зайняли нові пасажири. Вже не було сірих офісних нарядів, їх замінили стильно одягнені молоді хлопці та дівчата в яскравих різнокольорових сукнях, чорних піджаках, сонцезахисних окулярах, з бокалами пінних коктейлів у руках. Її вигляд також знову змінився,  на ній тепер було шикарне вечірнє плаття чорного кольору, в руках вона тримала бокал, губи були густо нафарбовані яскравою червоною помадою. Один з чоловіків підвівся з свого місця, та, відкривши пляшку шампанського, почав поливати всіх пінною рідиною. Всі сміялись, закриваючи обличчя руками від бризок алкоголю. В купе панувала атмосфера безмежної радості та відвертої розпусти. Мої налиті кров’ю очі в жаху спостерігали  як губи, що не так давно мене цілували вночі, сплелися у віроломному вчинку з міцним чоловіком.

Я біг на межі своїх можливостей. Серце швидко калатало в грудях. Дихання було глибоким і нерівним, багаторічне куріння давало про себе знати в самий непідходящий для цього момент, пекучим болем обпікаючи мої нутрощі. І знову зміни несподівані зміни декорацій і дійових осіб. Вся весела компанія почала виходити з купе, полишаючи А. на самоті. Залишився лише один хлопець, якого вона недавно цілувала. Широко посміхаючись він з запалом в очах спостерігав за А. Сівши поруч вони довго дивились одне на одного. Коли пауза вже занадто затягнулась вона обвила його шию руками та почала шось ніжно шептати на вухо. Цей прийом жіночої хитрості був гарно мені знайомий.

Я почав все більше і більше відставати, не витримуючи шаленого темпу. Останнє, що я побачив, це її щасливе усміхнене обличчя. Одягнута вона була в свій червоного  кольору домашній халатик, який ще недавно пробуджував в мені чоловічі інстинкти. В неї на руках, боязко поглядаючи на зовнішній світ, сиділо миле маля, чоловік підійшов до неї, міцно обійняв її, поцілувавши в лоб спочатку дитину, а потім її.

Поїзд нісся вперед з шаленою швидкістю, остаточно полишаючи мене позаду. Збавляючи темп, я, голосно дихаючи, впав на коліна. Дивлячись за вже далекими ліхтарями авангарду потягу, я думав про неї. Спогади перетворились на маленького монстра. Його отруєні ядом габонської гадюки ікла завдавали нестерпного болю, методично гризучи моє серце зсередини. Міцно стистув зуби, прокручую сотні мініатюрних сцен, образів, емоцій в голові, шукаю рішення, але проблема вже недосяжна. Обхопивши голову руками, я розрізав тишу голосним звірячим риком. Це не було криком на допомогу, це не було криком болю. Це взагалі не був людський голос. Вся біль оточуючого світу опинилася лише в мені. Я повинен радіти за неї, але замість цього я себе лише жалів.

Старий плащ став дуже брудний від цієї безрезультатної погоні. Обличчя покрилося зморшками та грубою щетиною. Від мене тхне алкоголем. Я ніхто. Маленька нещасна тварина. В мене нема ні грошей, ні друзів, ні перспектив, ні сподівань. Можливо, це робить мене найщасливішою людиною в світі, але до усвідомлення цього мені ще далеко. В кишенях я знаходжу купу обпалених болем текстів. Я написав їх в своїй голові за час мого знаходження на покинутій здоровим глуздом платформі перетину людських душ. Я лише мрійник, який ставить перед собою ціль стати Геростатом, віддавши вогню храм свого буття. Моє життя не розбито, але більшу його частину я спустив у прірву. Я загубив А. на життєвому шляху. Я знайду когось ще… і знову загублю. Люди не змінюються. Ніхто, звісно, не вчиться на власних помилках, ні дурень, ні геній. Всі по декілька разів розбивають собі носа на одних і тих же граблях. Священний союз між жінкою та чоловіком є основою і початком життя. Нещасливі ті багаточисленні люди, які ніколи не відчували подібних емоцій, переживань, страждань. Можна прожити без кохання. Але чи будеш ти людиною?

Колія нашого життя може завести нас на різні платформи, станції, причали. Постійно ми переплітаємося з дорогами інших людей в результаті зіткнень, причеплення вагонів чи відкриття нових шляхів. І чим більше ми отримуємо любові, тим більше цього зовсім не цінимо. Чим більше віддаємо, тим менше отримуємо взамін. Колії чиїхось життів йдуть паралельно з нами. Ми ніколи не проходимо свій шлях наодинці, але ніколи ми не зможемо наздогнати те, що  вже зникло за обрієм. Нас оточують такі ж самі люди, як і ми. Дуже великою помилкою  вважати, що твій тягар важчий ніж у інших. Відчуття власної важливості закриває нам шлях до  серця найсильнішого почуття – любові до світу. А думка, що всі тобі постійно винні лише за факт твого існування, розпочне твій шлях з неврозу і алкоголізму. А закінчить – одинокою могилою, зарослою щирицею і лободою, яку ніхто не відвідає з моменту поховання.

Хтось сказав «Мистецтво потребує жертв». Я розділяю цю думку. В даному випадку жертвою є саме я. Вся біль поколінь, несправедливість світу змішались в мені. Я відчуваю це кожною своєю клітиною. Я не можу нічого змінити. Але…

На світі є одна раса людей, не схожа ні на кого. Це раса художників. Вони здатні підкорити  будь які вершини. Перетворити  воду в вино, крик в пісню, біль в радість. Їм не підкоряються закони фізики, вони не живуть вічно, не правлять людьми – вони творять думи мас. На перехресті світів, серед слів і образів народжується мистецтво, варте уваги. Художники несуть людям вогонь, в якому самі ж зазвичай і згорають. Лише з плином часу вогнище, запалене ними, починає горіти в людях, але час творців вже вичерпано. Страх перед знаннями, одвічні питання життя, душевні страждання відомі художникам. Світло в  кінці тунелю завжди буде горіти для них, вони підкорять Всесвіт, роздавши мідними монетами оточуючими скарби своєї душі. Вони йдуть до богів, якими все життя намагаються бути. Але смертним Олімп не під силу.

Їхні думки золотими літерами будуть вписані в історію людства, яке їх загубило вчасно не зрозумівши. Їхній індивідуальний потяг відрізняється від інших – вони завжди готові отримувати нові знання. На їхньому шляху набагато більше перешкод  – вони самі собі їх збудовують. Їхні історії кохання набагато трагічніші – вони перебільшують та романтизують їх .

Доведення своєї свідомості до стану повного абсурду давало багатьом людям ідеї, які вони потім втілювали в життя. І справа не в холотропних станах свідомості, викликаних сусідньою аптекою. Підміна внутрішнього Я, ототожнювання себе зі своїми героями. Кожен з письменників це Біллі Міліган в кубі. У кожному з моїх героїв є частина мене, хоча вони це не я. Проживання чийогось життя за лічені хвилини – ось вершина мистецтва письменника. Думки переживання багатьох людей ховаються лише в одній. Хоча це занадто важкий тягар щоб його нести самому. Тому багато творчих людей на перший погляд виглядають, м’яко кажучи, не в собі. Коли ти не можеш як слід розібратися в своєму житті, а намагаєшся думати чужими думками, за когось, це обов’язково відобразиться на твоїй поведінці. Але коли живеш чужим життям, дуже важливо не загубити своє. Можна втратити ту на справді дуже тонку нитку, яка відділяє світ ілюзій від буденного сьогодення. Світ снів – дім для художника.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *