Олександр ХАРЧУК. Прощання

Мені важко про неї розповідати. Особливо після того, що між нами було та що сталося потім. І я знаю, що ще рано робити якісь висновки. Чесно кажучи, ніхто мене до цього й не змушує. Я сам цього хочу. Хочу, щоб мій лист став продовженням того, що добігло кінця, цього разу словесним, – письмовим (може, художнім) продовженням фізичних (може, документальних) взаємин. Хочу заповнити паузу.

Я ухвалюю складне самостійне рішення. В той час, коли у парламент тільки внесено на розгляд проект бюджету. Важливе рішення у моєму житті. Одне з найважливіших. І вже друге напряму пов’язане з тобою, подумки озиваюся до неї крізь ніч, яка поволі переходить у ранок. Озиваюся, але не зву. 

Сьогодні, можливо, вперше, відколи ми розійшлися, я почуваюсь настільки впевненим у власних силах, що готовий розпочати все спочатку, й водночас, злегка схвильованим через імовірні наслідки. Попри біль, якого мені можуть завдати спогади. Я готовий майже на все.

Я напишу про неї та про себе. Про нашу пару, яка розпалась. Випарувалась. Розкажу про нас вам усім. Друзям, яких втратив. Про свої почуття та думки, які віднедавна переслідують мене всюди, куди б я не пішов та де б я не був. Розкажу про хвилини, проведені разом та нарізно. Я почну писати, маючи на меті лише одне, – пояснити самому собі суть того, що сталося. Це буде моє перше та останнє послання. Моя невичерпна сповідь. Я переконую себе, що маю висловити свої думки, як заради себе, так і заради неї. Бо вона має це все зрозуміти і це все на що я ще здатен.

Це буде наша найвідвертіша розмова.

Це розповідь про майже випадкову зустріч та буцімто невимушену розлуку. Ми познайомились з нею в Березному. В місті спирту та сірників. Від одного з яких і спалахнуло наше, не побоюся цих двох слів, палке кохання. Вважаю, подібний пафос цілком доречним саме для цієї миті. Адже це мить «першого погляду». Мить «першого поцілунку».

Мить всього «першого» на противагу всьому «другому».

 

Вона була такою гарною і від неї так гарно пахло тієї миті кавою з винними нотками. Коли ми вперше стояли на балконі, зігріваючи одне одного міцними дружніми обіймами, яких прагнули тієї миті понад усе, спостерігаючи з вікна за зимовою зливою; прислухаючись до шелесту зважнілих крапель і шурхоту крил горлиць під дахом будинку.

Ми були ніби під скляним ковпаком, який захищав нас від зайвої вологи, як і від зайвих слів. Під саркофагом першого кохання.

Безліч безглуздих метафор тодішньої ситуації лізуть мені зараз в голову. І я в розпачі.

 

Я просто не міг перед нею встояти. Я був на колінах. Я був розчавлений. Її пахощі та врода. Вона з легкістю оволоділа моєю уявою. Моя подальша доля була вже завчасно відомою та відтепер перебувала виключно в її руках. Вона тримала її між пальцями.

 

Вона розповіла про свою затяжну депресію, яка переслідувала її відтоді, як вона залишила рідну домівку в Кременчуці й перебралася до нашого міста.

Тепер все добре, – переконувала вона, всміхаючись. – Не хвилюйся. Просто я хочу бути з тобою чесною.

Я брав її за руку. Ми разом дивилися вниз, ніби падаючи: злива вже вщухла і пустився мокрий сніг. А потім наші погляди зустрілися.

Досі я думала, – сказала вона, – що життя треба проживати спалахуючи та згасаючи, наче сірник, а тепер думаю, що життя, варто проживати жевріючи, наче свічка: у першому випадку обпечеш пальці, а у другому, – зігрієшся.

Вона так швидко звикла, здивувався я, але вголос цього не сказав. Наступне її спостереження має стосуватися спирту.

 

 

Ми розмовляли з нею весь вечір та ніч майже до ранку. І я зізнався, як мені іноді буває складно знаходити спільну мову з людьми.

Зі сторонніми, – спитала вона.

З усіма, – відповів я. – Зі знайомими та незнайомими. З рідними і сусідами. З однолітками. Однаково складно.

А зі мною?

З тобою, – легко.

Приємно чути.

Мені ще з молодших класів більше подобались письмові завдання, ніж усні.

Який твій улюблений предмет?

Два. Історія і література.

Знаєш, література – це індивідуальна вигадка, – припустила вона. А історія, – колективна. Вигадка в якій є частка правди. Іноді більша, а іноді, – менша. Однаково цікаво. Ніби фільм, знятий на основі реальних подій.

Я був водночас здивований і втішений її твердженнями, бо й сам про це не раз думав, але нізащо не зміг би висловити свої думки чіткіше.

Я сподівався, що найближчим часом в моєму житті все зміниться на краще. І чомусь пов’язував ці зміни з нею.

Мої думки. Я тонув. Я летів прямовисно, мов камінь, палаючи від сорому.

Я боявся, що вона мені просто наснилася. Сон, з дещо незграбним сюжетом і кумедним персонажем, але такий же гарний, як і «Любовний настрій». Вона могла б щодня являтись мені в образі жінки з фільму. Така ж вишукана. Така ж струнка. Кожен раз в інакшій сукні. Під ту ж саму мелодію.

Мої асоціації. Я тремтів. Я тримав власноручно зведений храм.

 

Я не зміг опиратися її чарам. Вона заволоділа моїми думками і моїм серцем цілком. Про таких, як я, говорять, – легко здався. Слабак. Ну й нехай. Мені на всіх було начхати. Я знав, що нарешті зустрів саме її. І тепер вона тут – поруч зі мною. Мені пощастило. Тож я не збирався так легко її відпускати.

Між нами відразу промайнуло саме те відчуття, за яке варто триматись. Те, за яке варто боротись. Те, якого завжди слід прагнути. Відчуття взаємності. У всьому.

Я вхопився за неї обома руками. Мене відмовляли майже всі, розповідаючи всілякі дурниці, перелічуючи всі її мислимі та немислимі вади.

Я нікому нічого не розповідав. Таке в мене уявлення про серйозні стосунки. Ніхто не мав би здогадатися. Та хіба в маленькому містечку можна втримати щось в таємниці? Бо щойно хтось намагається це зробити, як його затоплює невпинний потік пліток, які ширяться зі швидкістю звуку.

 

Тітка зауважувала, що знайомство з нею погано на мене вплинуло.

Ти став дратівливим, – казала тітка. – Більш неуважним. Більш гарячковим. Я тебе просто не впізнаю. Мені доводилось відмовчуватись. Я був впевнений у власній правоті.

Такими були тітчині думки, але не мої. Ось мої: поруч з тобою та завдяки тобі, я став подобатися самому собі; я став впевненішим у власних силах. З тобою я почав значно більше розуміти, – що таке свобода та творчість, приміром. Тобі я присвячував свої перші вірші. Я почав дивитися на світ по-новому. Ширше. Вільніше. Я відкривав для себе у тобі та водночас для тебе у собі цілком нові, незнані досі, емоції, від яких приємно паморочилося в голові.

 

Часом я почувався паскудно, особливо тоді, коли уявляв, – це було справді моторошне видіння і я досі не знаю звідки воно приходило, що одного ранку, прокинувшись після сну, я виявлю, що постарів, а вона лишилася такою ж, як і була під час нашої першої зустрічі. Тендітною та легкою. Непочатою. Часом я нічого не міг вдіяти з цими снами наяву, які пливли перед моїми очима. Я бачив своє поморщене лице. Я торкався пальцями сухої шкіри. Я бухикав та плювався. В таких випадках вона завжди приходила мені на допомогу. Вона ніколи мене не кидала. І я був їй за це дуже вдячний. І був вдячний долі за те, що звела нас разом. І я писав вірші про щасливий випадок, завдяки якому ми змогли зустрітися. Вона сідала поруч зі мною, схиляла голову мені на плече і заспокоювала, розповідаючи життєві історії, які почула вдень на вокзалі та на вулиці, повертаючись додому.

 

Через кілька років після знайомства, ми на той час вже жили разом, мене почало турбувати одне делікатне питання, тож якось, зібравшись з думками та зваживши всі «за» і «проти» я таки вирішив поставити його їй за ранковою кавою. Спершу ми були на кухні, а після легкого сніданку, я повів її за собою на балкон, де завжди почувався більш впевнено, ніж в інших місцях.

Звідти я спостерігав за людьми, які проходили внизу, намагаючись вгадати про що вони думають та куди прямують, іноді мені навіть вдавалося почути, про що вони говорять, – кількох слів було досить, аби моя уява поплинула в тому чи іншому напрямку, прикрашаючи потрібними деталями дійсність, яка на перший погляд була страшенно блідою та прісною, щоб претендувати на якусь унікальність, але потім раптом розцвітала цілою низкою драматичних подій.

 

Мені нелегко впоратись з емоціями, думаю ти розумієш чи принаймні дуже скоро зможеш зрозуміти чому саме, і якраз через це я почав більше пити, від чого, як ти напевне пам’ятаєш, завжди стаю надто балакучим, мене просто не можна заткнути, коли я випиваю зайве, а коли тверезий – слова не витягнеш, після другого пива я починаю коментувати почуте, а вже після третього мені просто зриває дах і слова приходять до мене нізвідки – такі різні і не завжди слушні слова, сподіваюся ти пробачиш, сподіваюся це тобі буде пробачити легше, ніж все інше, бо я повівся з тобою жорстоко, я був сам не свій, але це не виправдання, а тепер вже не можу відступити через залишки самоповаги, і це теж не виправдання, та які можуть бути виправдання, якщо комусь боляче; випиваючи третій келих вина, ніби більше нема жодних приводів, крім тих, які напряму пов’язані з тобою, я маю відправити цього листа тобі, якщо таки допишу, як допишу.

Принаймні у вигляді повідомлень.

Я твердо вирішив зробити це через те, що вона сама написала, і сподіваюсь, що вона зрозуміє, – я роблю це не для того, щоб її вразити, не лише для того.

 

Це правда, спитав я, коли ми вийшли на балкон, що на розгляді в міському суді зараз знаходиться справа про твої стосунки з неповнолітніми?

Я дізнаюся про це з газети. Я шокований. Процес, пишуть там, триває вже кілька років. І може тривати ще стільки ж. Але тільки зараз він набув такого широкого розголосу. Подія непересічна для нашого маленького містечка, тож влада має на меті провести референдум місцевого значення, аби всі охочі могли висловитися з цього приводу. В бюлетені буде два пункти: винна або невинна. Об’ява в «районці». На сторінці перед привітаннями та співчуттями. Виявляється в газеті відведено спеціальну рубрику для обговорення даного питання: «Нечестиві помисли та благі діяння». Дискусія проходить настільки жваво, що головна редакторка та голова міської ради, яка фінансує видання, вже задумалися над збільшенням тиражу. Передбачається, що найближчими днями до нас завітають журналісти кількох національних видань та каналів. У всіх навчальних закладах міста та району проводяться уроки безпеки, на яких детально пояснюється шкода, якої можуть завдати необдумані рішення та легковажні зв’язки. Деякі матері, більше схильні до паніки, навіть провели пікет під вікнами міської адміністрації, вимагаючи, аби тебе негайно взяли під варту без права внесення застави.

Проте, як мені повідомили в приймальні суду, поки що мова йде тільки про відшкодування матеріальних збитків, до того ж завданих з провини та за безпосереднього сприяння третіх осіб.

Сором, здавалось, переживе мене. Так я тоді думав. Хоча сама думка була й не моєю. Чужою. Чужий із чужими думками. Ось хто я без тебе.

 

Про неї та про всю цю історію ще довго говорили в місті. Доводилось з цим миритися. Я ще сильніше прикипів до неї. Вона вже була не просто поруч, – пережиті скрути зробили її незамінною частиною мене самого. Одним із моїх внутрішніх органів. Референдум, зрештою, скасували. А її виправдали після показів випадкового свідка, який підтвердив мої здогади про те, що вона сама стала жертвою агресивного ставлення з боку малолітніх зловмисників, які під впливом сторонніх осіб вдалися до протиправних дій, а потім, щоб відвести від себе підозру, першими висунули проти неї обвинувачення.

Завдяки цьому процесові проти тебе, я засвоїв один важливий урок: завжди варто сумніватися у власному виборі. Існує він насправді чи ні, але якщо вже вибрав якийсь один із безлічі інших варіантів, не забувай про перспективу, яка завжди включає в себе ймовірність, що твій вибір був хибним і водночас можливість зробити інший та розпочати все спочатку.

Кілька місяців тому трапилася одна надзвичайна подія, яка поставила все інше під сумнів, і змусила мене серйозно задуматись над власним вибором.

Тобі поставили страшний діагноз: безпліддя.

 

Це трапилось десь наприкінці січня чи на початку лютого 2005-го року. Наше перше знайомство.

Нам обом чомусь здалося, що знайомі ми вже дуже давно. Бачились раніше, але тоді якісь прикрі обставини стали на заваді нашим подальшим стосункам. Тож тепер настав слушний час, аби надолужити згаяне, десь так я тоді думав. З іронією. Все розпочати спочатку.

Я готувався до обласної олімпіади з історії – цілий день, а ввечері пішов прогулятися. На вулиці було дуже гарно: прохолодно, але безвітряно. Я лише хотів трохи відпочити. Думав пройтись, не зупиняючись, до «Марічки». Біля «Карату» хотів звернути праворуч й піти через кладку до церкви, а далі повз «Ластівку» через ринкову площу дійти до міської лікарні. Але раптом я почав думати про тебе. Я навіть зараз не розумію чому. Я ще тоді трохи подумав і згадав, що знаю, де тебе можна знайти о такій порі. Я чомусь вирішив, хоч і вагався до останнього, що саме ти мені потрібна. В зв’язку з цим єдине порівняння спадає мені на думку. З подібною теплотою я згадував лише про персонажів своїх улюблених книжок, коли треба було бодай з кимось поговорити, хоча б подумки, щоб менше почуватися самотнім і покинутим на перервах чи після школи. Я використовував кожну вільну хвилину, аби зануритись з головою у вигадані кимось іншим світи.

Я думав: говорити з ними і говорити з тобою – це майже одне і те ж.

Набравши повні груди прохолодного повітря, я увійшов до «Кулінарії».

 

Вийшли звідти ми вже удвох. Прогулянка вдалася. Досі не можу повірити в те, що вона так легко погодилась. Я розповів їй про свої плани. Про те, куди збираюсь вступати і чому так хвилююся. Я був настільки багатозначним, що просто задихався від захвату. Я говорив водночас про все, що мало для мене хоч якесь значення.

Десь отак я і уявляв наше знайомство, нашу першу справжню зустріч.

Ми якось відразу потоваришували. Я ще довго цьому дивувався, та й вона, здавалось, теж, бо ми були зовсім різними і це було видно відразу. Відмінні у всьому. Виходить, що тільки на перший погляд. Відмінні ззовні, але подібні всередині. Можливо, в цьому й полягає єдина таємниця дружби, яка пізніше перетворюється у таємницю кохання?

Ми провели разом ту ніч. На балконі. Під музику вітру та зливи. Танцюючи із заплющеними очима. Я почувався щасливим. Я ще не знав, що саме чекає на мене попереду, але почувався натхненно. Було багато кави та трохи вина тієї ночі.

Пам’ятаю, як під час сварок, вона іноді погрожувала, що кине мене заради якогось грека чи кіпріота. Вони, мовляв, будуть більш затятими. Вона почула про все це по телевізору. Статистичні дані. Вона била нижче пояса, бо я й сам завжди вважав головною своєю вадою недостатню затятість і вона про це чудово знала. Я сміявся тоді до сліз, але глибоко в душі мені стало прикро. Я знав, чого вона прагне, – аби я ще більше часу проводив разом із нею. Вона крутить мною як хоче, подумав я.

 

Я чомусь пригадую ті, безперечно, тяжкі часи, коли мені доводилось ділити її з іншими. Так, як би жахливо це не звучало. Навіть зараз, коли минуло вже, здавалось би, вдосталь часу, щоб забути про усі прикрощі, які нас спіткали. Пам’ять самотужки мала б стерти зайве, – усі болісні спогади. Мене просто викручує при згадці та думці про те, що тоді було.

Я дуже погано про неї піклувався. Це правда. Я не цінував того, що мав. Я був байдужим, як ніхто інший. Тоді її міг брати Дон, Жека, Ровенці, Менсон. Зрештою, будь-хто і будь-коли. Просто на моїх очах. Я навіть не заперечував.

Пробач, дописую я. І відпусти. Без тебе мені буде краще. І тобі, сподіваюсь, без мене теж. Надто довго я, через відчуття провини, з останніх сил чіплявся за наші стосунки.

Прийшла пора покласти цьому край.

 

Передусім, коли такі тривалі стосунки позаду, ти думаєш, що не проживеш без неї ні дня. День розлуки стає першим днем безстрокового трауру. Тож ти мусиш переконувати себе в тому, що життя після цього не лише триватиме далі, а ще й нічим не відрізнятиметься від того, яким було раніше. Пролазиш цією стежкою крізь хащі внутрішньої непокори повільно. А потім розумієш, – насправді можна прожити значно довше. От тільки наскільки довго? День чи два. День. Два.

Чесно кажучи, прожити можна без багатьох речей. Лише зрідка потрібно щось викреслювати зі списку своїх бажань, – дещо сьогодні, а дещо, – завтра. І зосереджуватись на тому, що лишається.

А скільки разів, випивши пива, я хотів плюнути на все це й подзвонити їй, розказати про свої почуття зовсім іншими словами. Хотів перепросити за все. Прошепотіти на вушко, як мені її зараз не вистачає. Як я хочу її обійняти. Як сильно хочу, щоб вона знову була разом зі мною. Щоб я знову міг тримати її в своїх руках. Але я так і не подзвонив.

Друзі, які звикли скрізь бачити нас разом, запитують в мене, що сталося. Ви розбіглися? Вони виглядають спантеличеними. Як можна було її покинути? Мені нема чого їм відповісти. Я розводжу руками. Я мовчу. І повторюю сам собі: «можна жити далі». Всі мені співчувають, а інколи навіть пропонують допомогу. Я відмовляюсь, проявляючи невластиву мені затятість. Знайомий каже: «блін, чувак, скільки я тебе пам’ятаю, – ти завжди був разом із нею». Я погоджуюсь, бо це насправді так. «А як ти тепер ходитимеш сам на пиво?» Він все ще не може мені повірити.

 

Ми прожили разом одинадцять років. Проте зараз в розлуці. Може колись в майбутньому щось зміниться, тобто знову повернеться на свої місця. Хтозна. Чи сумую я зараз за нею? Інколи, так. Хіба я можу не сумувати? Чи зможу я жити без неї? Чесно? Не знаю, але думаю, що варто спробувати. Спробую, а там буде видно.

Насамкінець залишилось її назвати. Спочатку вона мала одне ім’я, а потім кілька разів його змінювала, щоб, зрештою, повернути собі своє власне. Саме в цьому й полягала проблема, через яку я досі вагався, бо мене могли б неправильно зрозуміти. Хоч вона і жіночого роду, але ім’я має, – чоловіче.

– Вінстон.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *