Марія ПАНАСЮК. Даруй, Янко

То ви можете ще щось додати з приводу вашого сценарію?

Як, узагалі нічого?

Ви мене дивуєте.

Ви ж бо жінка.

Ні, не те, щоб я сексист.

Просто… жінки у власну творчість, як водиться, вкладають душу. Там… життєвий досвід. Почування. Нерозділене кохання. 

А чоловіки?

Чоловіки простіші. Примітивніші. Якщо мають, що сказати — кажуть, ні — то мовчать довіку. Щось буденне. Незалежне від високих матерій. Флегматичне. А якщо пишуть про любов, то в такому консенсусі із тим, що було насправді, щоб жодна із коханок не вмудрилася завбачити героїнею повісті саму себе.

Погано розуміюся на жінках?

Можливо.

Але сценарій ваш я відхиляю.

Нереалістичний.

Цнотливий.

 

Дем’ян має пришелепкувату звичку — затримуватися на роботі допізна. Варто було б запитати, як на це реаґує його дружина. Все просто — він неодружений. Ні тобі коханок, ні любасок, ні подружок, ні ще якихось витребеньок, притаманних нашій вільготній добі. Педиком Дем’ян теж не був. Хоча, найвірогідніше, повинен був ним стати, зважаючи на фах. Річ у тім, що він — сценарний критик. Розумієте: роздолля сюжетів, хитросплетінь чиїхось реальних та вигаданих доль, напруження, несподівані розв’язки, кульмінації, що передують експозиції, і ще безліч багатоходовок, про які свідомі рецензенти не повідомляють гуманного читача.

 

Ні, історія ця буде не про канібала, за сумісництвом — випускника столичного вишу, що готує професійних кіноманів-задротів. Своїх нештатних муз Дем’ян — можу вас запевнити — не їв (якщо ви, звісно, розумієте, про що я), не розчленовував і не катував. Ці жінки ось ходять й по сьогодні між нас із вами, і ніякої «мітки» на них немає — навіть купюр мічених наразі більше, ніж ось їх. Загалом, усе з ними цілком нормально.

 

Чого не скажеш про самого Дем’яна. Специфіка його роботи вже декілька років поспіль полягає у тісній співпраці із прекрасною статтю. Позаочі його вже давно визнали поціновувачем митецького світобачення жінок і, подейкували, з останніми особливо приємно мати справу, оскільки навіть створивши ґеніальний сценарій, чи не кожна друга панянка готова була викласти на амбразуру усі свої принади. Дядечко критик, у їхньому розумінні, не встоїть проти їхніх жіночих чар, а відпечатане на старенькій клавіатурі дітище, згодом роздруковане на принтері, що в кав’ярні за рогом, неодмінно побачить світ як не на блакитних екранах, то у альманахах видавництва.

 

Щоправда, за Дем’яном дійсно водився один грішок. Підленький такий грішок: він, бувало, згодиться прийняти презент молодої авторки у вигляді себе коханої, а твір її не надрукує. Виродок? Паскуда? Можливо. Але як медики приносять клятву Гіппократу, вступаючи у доросле лікарське життя, так він пообіцяв своїй гіпотетичній Мельпомені ніколи не паплюжити її доброго імені, що б там не пропонувалося взамін. По відношенню до себе, цей критик був насправді чесним. Чого не скажеш про його «обманутих вкладниць», котрі свято вірили, що тепер будуть у шоколаді. А Дем’ян — юридично — нічого їм не обіцяв. Та й сам ніколи не пропонував — був занадто зайнятий для пошуку «розваг» цього ґатунку.

 

Боявся він лише одного: що якась обеліска із тих, чиї роботи виявилася кепськими, образившись, напише новий сценарій за участю його самого. Чим дідько не жартує — він, по задумці якоїсь нової Донцової від світу мильної опери, — міг би й померти. А для будь-якого кіношника, поета чи сюрреаліста, якщо помирає ліричний герой, якого вони є прототипом, то це тривожний дзвіночок. Такий собі відбиток жіночого підбору на всю подальшу долю. Дем’ян ходив по лезу бритви, сам собі ж накручуючи не один і не два «мультики». Маленький параноїк.

 

Як і всякий, що чинить супроти волі совісті, він чекав судного дня з його невблаганними намірами.

 

Він прокручує ключ у вічно несправному замку (Господи, немає кому його відремонтувати, чи як?). Просочується у квартиру, незадоволено буркочучи (на сходинках в під’їзді якийсь притон для свідків Єгови). Жбурляє ключі на комод і водночас морщиться (і на який грець так брязкотіти на льоту?!). Осоловіло споглядає власні володіння. Дістає з дипломата стопку свіженьких білосніжних аркушиків (їм вельми пощастить, коли не перетворяться на рій літачків-винищувачів). Захряснув клямку на кейсику (шкода, що не передбачено шестизначного кода-шифра). Простує у брудних чоботях по білому ворсистому килимкові (паця пацею). Віялом розмітає незґрабний рукопис по блаженно-бежевому дивані (отакі ті білі мухи).

Читати його не стане принципово, адже наперед знає, про що там. Називайте це, як заманеться: чуйка, інтуїція, шосте чуття на кисілі — суть одна. Це той самий принцип, за яким чувак не читає Дедпула: в одному з коміксів Дедпул вбиває хлопчину, котрий на даний момент якраз читає ту сторінку, де Дедпул його вбиває.

 

До того ж, передчуття якесь моторошне. Ніби ти вдома не сам. Ще й сценарій цей дурнуватий. Навдивовижу, його принесла не сама дамочка особисто. І навіть не надіслала менеджером (звідкіля у писаки-початківця менеджер?). Поштою. І не електронною. У незґрабному коричневому папері отримав Дем’ян посилку. Ім’я — себто псевдо — авторки ще здалося знайомим. Наче десь уже перестрічалися. І, якщо пам’ять-чуйка ще не зраджує Дем’яну, то тоді, уперше, він не надрукував її прозу, адже у цій прозі було замало драми. Злягатися вона з «рядовим критиком» не збиралася, тож свої папірчики зібрала і зробила усім ручкою. А він, доходяга-критик, тепер страждай, бо аукнулося минуле, у якому не вельми ґречно віднісся до цієї феміни.

 

Хай йому біс, але наче не сам удома. Намірявся було сходити за окулярами і келишком віскі зі скотчем, коли мандраж пробіг шкірою. Так, вона. Візьми ще сплутай з кимось.

 

— Непривітний якийсь ваш «добридень», громадянине критику, — вона вийшла з-за фіранки, посьорбуючи злополучний віскі, і, судячи з непевності ходи, аж ніяк не першу порцію.

— Хоч не «камраде», й на тому спасибі, — Дем’ян схрестив руки на грудях, силкуючись не видати свого здивування хмільною бравадою незнайомої жінки та, власне, тим, як вона опинилася в його домі. Запрацювався чи що. — Тортилло, ти, сонечко, взагалі що тут забула? Можу допомогти з пошуками і котися під три чорти.

У нього зрадницьки затремтіли руки, але, згадавши про гендер, він сміливо перехопив келишок із залишками терпкого віскі. Відпив довгий ковток і поглянув на прибулицю важким кам’яним поглядом.

— Дурню, ти ще й не пам’ятаєш, як мене звуть! — жінка, не дивлячись на помутніння в очах й сама помічаючи, що язик заплітається, розвалилася на бильці світлого Дем’янового дивана. Промовисто сплеснула руками. Чоловік помітив, як здригнулися у її вухах масивні циганські сережки-кільця, коли вона простягнула руку за одним із зіжмаканих аркушів, що якраз валялися тут, як на круглому столі у «Що? Де? Коли?». Феміна приклала руку до губів і тихенько захихотіла. — Та це ж мій сценарій, проклятий ти жінконенависнику!

Тим часом вищезгаданий жінконенависник розшнуровував чоботи у холі, й гадки не маючи, навіщо це, якщо двоє дорослих людей натупцяли уже пристойно. Але ж не міг він продемонструвати цій нетверезій кралі, як неспокійно у нього на душі в її присутності. Тому Дем’ян вирішив патетично промовчати, на ходу обмізковуючи план, як би її звідси спровадити, щоби самому ще встигнути як слід наклюкатися. Периферичним зором він оглянув гостю: зрівняти з мультяшкою черепахою радянських часів її дійсно було, за що: окрім біжутерних сережок, її голову обвила квітчаста хустинка, на вигляд, як у справдешньої циганки. Лише волосся підібгала напрочуд акуратно, щоб не мішалося, певно, і з-під хустки не визирало. Сорочка на ній теж була по-гавайськи багатоколірна і, що не могло не здивувати Дем’яна, незважаючи на ранню осінь, на вішаку ніде не проглядався плащ чи куртка цієї пройдисвітки. Одна благенька сорочечка, літні капрі і босоніжки на пробковій підошві. Чоловіку було достатньо одного погляду на неї, щоб рефлекторно здригнутися від холоду.

 

— Мене звуть Яною, — по-кошачому тихо вона підкралася до нього і, дивуючи власною дужістю, з легкістю підхопила Дем’яна під лікоть, поки той возився з докучливими шнурками. Яна простягнула йому руку. — Яна Роммель.

Збитий з пантелику Дем’ян хмикнув.

— А ти, я знаю, — хмільна силачка продовжила, ткнувши пальцем чоловіку у самісінький пробіл, який залишали два сусідні ґудзики його сорочки. Себто тицьнула нігтем просто йому у шкіру, — Дем’ян Роммель. Який збіг, ти ба!

Дем’ян незворушно відвів її руку, з притиском відповівши:

— Мені байдуже, хто ти і як себе нарікаєш: хоч вершницею Апокаліпсису, хоч Ксеною, принцесою-воїном. Я не знаю, звідки тобі відоме моє ім’я, але я ще не злетів з котушок, і ні в якому Тайлері Дердені, тим більше, жіночої статі, потреби не маю!

Усю свою тираду він випалив на одному диханні, розчервонівшись і відчуваючи, як спиною пробігає холодок. Воно й не дивно — у відповідь Яна лише дзвінко розреготалася.

— Ти упевнений, ковбою? — її хустинка з’їхала набік, зібравшись складочками, і Дем’ян спіймав себе на думці, що череп у жінки лисий. Вона, здається, відволікала його увагу.

 

Очі заволокло туманом.

 

…Наново вмикається він, уже простуючи нічним бульваром. Під проливним дощем. За шиворіт стікає малоприємна холодна цівочка холодної води. Тим не менш, це протвережує. Дем’ян відчуває, що його ступні аж пашять від пронизливого болю. Озираючись назад, він помічає криваві сліди, що вони залишають. Він йде босяка, змоклий до нитки, без верхнього одягу. Мокрий, як плющ. Від такого способу загартування помаленьку починає лихоманити. Вона, ця проклята Яна, чіпко тримає його за руку й про щось торочить. Своєю, тарабарською, що слів й не розбереш. По меншій мірі, допоки не прийдеш до тями. Він помічає, що колошви його брюк дбайливо відгорнуті і, навдивовижу, сухі. Від болю в стертих до крові ступнях він зойкає. Силкується випростати руку з долоні Яни, натомість вона стискає її ще сильніше.

 

— Немає чого скаржитися, любчику, — вона, жвава і бадьора, як зазвичай, відсторонено знизує плечами. Дем’ян дивиться на неї крізь пелену чи то дощу, чи власних сліз, покликаних для терапевтичного лікування зболілих кінцівок. Яну ніби огортає прозоре світло. І дощові краплі ніби стороняться її. Йому лячно, моторошніше, ніж будь-коли, знаходитися у цьому товаристві. А вона весело теліпає його рукою, як старою гонучою.

 

— …Я ж пропонувала тобі взяти таксі. Або хоча б піти не асфальтованою доріжкою. Але ж ні — ти рогом уперся. Ще й чоботи не дався надягнути… — долітало до Дем’яна ніби через три світи, і усі вакуумні, як не ватяні.

 

Перед очима знову постилається туман.

 

— …А потім зі мною сталася нічогенька така халепка. Роботи немає. Не ті льодяники я свого часу смоктала, щоб вистачило на пристойну освіту. Виходиш на вулицю, і усі твої широкі перспективи — це або горлати «вільна каса!!!» у приміській кафешці, або зігнити з голоду, або піти на панель. Ось тільки останній варіант я зовсім не розглядала. Так я й вирішила почати писати…

 

Його пробудили шелесткі звуки обгортки із цупкого паперу, яку розірвали зґрабними пальцями. Дорослий мужчина, він було подумав, що зараз його ґвалтуватимуть… Дай боже, щоб сама лише Яна…

 

Не зважаючи на нього ні грама, вона монологічно розповсюджувалася на тему своєї небагатогранної біографії. У той час як Дем’ян відтягнув комірець сорочки і, не без полегшення, виявив, що той майже просох. Стоп. То це ж скільки часу, виходить, він був у відключці? І, взагалі, де він зараз знаходиться? Яна, порівнюючи з її первинною гучністю, стишилася. Доклавши зусиль, Дем’ян спробував розліпити повіки. Щось болісно блимало маленькою пульсуючою точечкою перед його закритими повіками.

 

Його багата уява уже намалювала сценарному критику і хірургічний стіл, і кварцову лампу, якою йому зараз випалять обличчя, і лікарів у костюмах клоунів із бензопилами родом із американських горорів. Інтуїція підказувала йому, що він сьогодні помре. Не чекаючи підказки від Яни, типу: «ей, розплющ очі, ковбою!», Дем’ян прокинувся від забуття. І часто-часто закліпав.

 

Вони знаходилися у кінотеатрі. На останньому ряду, як виявилося. Шелестіла Яна пакетиком з розчинною кавою. Дем’ян ніби заново народився.

 

— …То я його й написала. Такий, типу, не надто презентабельний вийшов сюжет. Як ти тоді відписав мені «кострубатий і так невловимо бабський»… Але я не впала у відчай. У мене ж бо хлопець був. Думала, жінка розумна й успішна якраз відлякуватиме полохливих мамонтів вашого гендеру. Вибач, — Яна зробила коротку паузу. Але радше не для того, щоб перепросити за образу усієї чоловічої половини людства, а щоб висипати уміст пакетика у паперовий стаканчик. — Як мантру, я читала собі напучування, що, коли вже не складалося у мене ніяк із кар’єрою, то хоч заміж вийду — по любові, звісно, — діточок понароджую, там… у котеджик переселюся. Типу, заживу…

 

Жінка меланхолічно осміхнулася, заповнюючи стаканчик окропом із термосу.

 

— Ей, полохливий мамонте, каву будеш? — вона простягає йому й тикає перед самим носом ємність із ароматним напоєм. Пінка у стаканчику збирається у поодинокі бульбашки, що скупчуються побіля його стінок. Якщо придивитися, у центрі майже кожної з них є по чорній кавній цяточці. Але так видається лише на перший погляд. Насправді то всевидячі очі полюють за тобою і, — Дем’ян був у цьому переконаний, — прагнуть розплати за всі, нездійснені по твоїй вині мрії.

 

Він боязко відсторонився від стаканчику, забившись у куток свого крісла. Чоловік відчув, як затіпалося його серце, а над скронею запульсувала вена. Кіноекран нервово пускав йому в обличчя спалахи різнокольорового голлівудського світла. Так, неначе до вибуху бомби залишалися лічені хвилини.

 

— Дурний ти, чи який. Такий-сякий, — Яна вигнула брову на божевільний градус й, ненавмисно проливши трохи кави на Дем’янову сорочку, відсьорбнула напою. Від розуміння, що ця жінка поглинула ворох спостерігаючих за ним очей всесвітнього правосуддя, Дем’ян заволав, мов скажений. Щось обпекло йому груди. Це ті очі попереджають, що володіють мало чи не рентгенівським зором й навіть через ліфчик й сорочку Яни, через її шкіру і внутрішні органи стежитимуть за ним. Дем’ян згорбився й почав панічно рвати на собі волосся, горлаючи.

 

— Та тихо ти, на нас люди зглядаються, — шикнула на нього Яна. Вона якраз жестами показувала стурбованій жіночці, що озирнулася на них, що все гаразд, просто її супутник аж надто розчулився долею головного героя стрічки.

— Хто б міг подумати, що ти така серпанкова панночка, громадянине кінокритику…

 

Вона щось там сама собі муркотіла, підсміюючись з нього, навіть не розуміючи, у якому стані він перебуває завдячуючи їй! Безпомічний і наляканий, тридцятип’ятирічний мужчина, який повинен був зараз розлягтися на своєму теплесенькому холостяцькому ліжечкові з келишком справжнього шотландського віскі, а то й вже сопіти у дві дірки. А не страждати тут з непевно погамованої фобії. Фобії. Фобії. Фобії!

 

— На ошь, пригоштишь шшматочком, — із набитим ротом промовила Яна, простягаючи йому кусень повітряного шоколадного батончика. Дем’ян пам’ятав ці ласощі. Нуга усередині їх не прилягала щільно, а розподілялася нерівномірно, створюючи такий собі ефект бджолиних стільників. Наче ти їси не батончик, а дірчасте повітря. Дем’ян захникав, протестуючи, і увесь аж розчервонівся:

— Будь ласка, не давай мені цього…

Чоловік поруч із нею плаче від однієї згадки шоколадного батончика. Яна подумала, що той такий економний, і просто вчасно згадав, скільки коштують у магазинах десерти. Вона багатозначно зазирнула усередину батончика і, виявивши улюблену карамель, зробила добрий шматок.

 

— Ні, брате, так діло не піде. Ти плачеш раніше того моменту, який я запланувала. Я ж, типу, так заміж і не вийшла. Мій любчик мене, того… покинув. Коли дізнався, що в мене той… ну, як його… рак. — Обличчя Яни посерйознішало. Вона дістала з кишені почату пачку цигарок. Сумно посміхнулася сама собі: — Легень. Прикинь. Ось тобі і «паління вбиває». — Жінка витягнула зубами одну сигарету за коричнюватий фільтр й затиснула її між зжовтілих зубів. Простягнула пачку заплаканому критику: — Будеш?

 

Він побачив лише білі цигаркові голівки, і цього йому виявилося достатньо, щоб пополотніти. Такі однакові, рівномірні, ідеально круглої форми, папіроси ніби натякали, що зараз із них вилізуть невидимі досі руки, на кінці яких замість пальців будуть очі, що розглядатимуть Дем’яна, аж поки не спопелять його. Адже колись він палив протягом двадцяти років…

 

Здається, мимоволі, останні свої думки він виголосив уголос, судячи з хрипкого смішка Яни.

 

— То це ти, типу, трипофоб якийсь, чи просто знущаєшся з мене? — затуливши запальничку долонею, жінка пустила на свою цигарку слабкий червонуватий вогник. — Кажу відразу, якщо у цьому кінотеатрі не палять, я перекладу усю провину на тебе. Бо наче ж ти з нас двох чоловік. Хоч і такий… ніжний, типу. То давай, не соромся, — Яна запхала йому між зубів цигарку й, не дозволяючи виплюнути, запалила. Дем’ян закашлявся. Намагався втримати її у тремтячих пальцях. Очі божественного провидіння вже всередині нього. Він інфікований. А поруч із ним жінка, хвора на рак.

 

— Хоча, зрештою, життя моє завдяки раку й залагодилося. Типу, пільги, толерантність, реабілітація… таке-сяке. Один із моїх сценаріїв прийняли і, хоча фільм зрештою не випустили — певно, думали: не доживу, скорше загнуся, — та гонорар видали. На хімію вистачило. То я, типу, ще дякувати тобі маю, що підсадив відмовою співпрацювати зі мною на цигарки. Заміж за цього бовдура не вискочила, що знову-таки чудово. Не сьогодні-завтра помру — людиною мистецтва ще визнають. Ну, типу, як у нашій країні. Та й в світі, типу. В принципі, — Яна зняла з голови строкату хустиночку, оголивши гладеньку, як куля для боулінгу, голову.

 

Якби зіваки,  що о третій ночі клювали носом на останньому сеансі кінотеатру, були б трохи уважнішими, картина, яка відкривалася у кінці зали, привернула б їхню увагу набагато більше, ніж та, що транслювалася кінопроектором. А тепер навіть та небайдужа жіночка, котру наполохав плач Дем’яна, мирно похропувала уві сні.

 

— …Я ж узагалі-то щаслива людина, якщо задуматися… — Яна поклала руку на зворотну сторону правиці чоловіка, змусивши того здригнутися. Його била пропасниця. А коли він перевів на неї очі, то геть занепав духом.

— …Тут за людину вважають тільки на порозі смерті…

Стільники. Її голова була вся у бджолиних стільниках. Так йому здавалося. Ні одна нормальна людина ззовні, що сказала б Дем’яну, що у нього галюни, не переконала б вразливого критика. Він переконливо вважав, що там почалося гноїння.

— Ти, типу, ніхто, будь ти хоч тричі геніальний, поки ти живий…

Він побачив, як з одного із стільників випросталося білосніжне слизьке створіння. Його незграбне безоке тільце чкурнуло до сусіднього стільника, викликавши підмогу — ще одного бридкого черв’яка. Довгі бридкі кружальця їхніх тілець, немов глисти, вибиралися із кластерного отвору на гладкій Яниній голові. Чоловіка мало не знудило.

— Ось ти дивишся на мене, а тебе нудить. Це — бо я жива. А ось над моїм бездиханним тілом ти б зараз скиглив і жалкував, що не згодився редаґувати мої авторські потуги, — Яна нахилила свою голову із примарними кластерами і черв’яками, на думку Дем’яна, дозволивши проклюнути голови звідкілясь із отворів ще десятку з них.

 

Коли вона прихилила голову впритул до його обличчя, заглянувши чоловіку в очі, він не помітив ні кривавої зелені її очей, судини в яких болісно лопалися від непролитих сліз, ні жалю, якого ця незламна жінка зараз потребувала. Йому здалося, що черви заполонили його голову і, повзучи по її обличчю, перетворювалися на його колишніх. Як метелики на гусінь. Його мозок репрезентував цей еволюційний процес саме у такому порядку. Метелик — гусінь — колишня. Ви коли-небудь бачили, як у черв’яка відростає чорняве волоссячко, на непевному обличчі вимальовуються червоні вуста і щілинки-очі; нижче на тільці з’являється синеньке платтячко, і повзе це створіння не навмання, а саме до вашого рота? Дем’ян спостерігав, як на нього витріщились водночас дві пари очей: Янині і цього черв’яка, що нагадував йому про першу дівчину, у публікації роботи якій він відмовив, тим не менш, переспавши з нею.

 

Підсвідомо Дем’ян відсунувся від пильного ока — і оголеного черепа — Яни. Він вже зовсім не чув, що вона йому говорить про відомих музикантів, художників і навіть політиків, прославитися яким допомогли як не рак, то смерть. Черв’як-брюнетка простував йому назустріч, очі Яни наливалися сльозами від нерозуміння, чому він так реаґує на її сповідь. Не витримавши, вона полишила свою браваду, зайшовшись у тяжкому плачі.

 

…Як тільки вона нахилила голову, примарні Дем’янові черви порозтуляли повіки, і десятки очей спалахнули для нього, як пожежна сигналізація. У кожного — правильніше, кожної — із них з’явилося волоссячко. Руде, біляве, каштанове, попелясте чи зовсім химерних кольорів. Різної довжини і різної кількості. Чиї тільця приховали маєчки, чиї платтячка, подекуди тільця хробаків залишалися оголеними. Дем’яну ввижалися крихітні ланцюжки і штучні нашийники, а під ними оголені перси в мініатюрі — насправді по дві рожеві цяточки, що заміняли соски.

 

…Так втілювався жах усього його життя: обмануті ним жінки зібралися укупі. Їх делегація все розросталася і розросталася, хоча і в такому недолугому вигляді. Дем’ян істерично гиготів, дивуючись сам собі, як запам’ятав до найдрібніших деталей обличчя і зовнішній вигляд таких, до сьогодні однакових і нецікавих для нього, як люди, чи як, пробачте на слові, хробаки, — жінок.

 

Яна розцінила його нервовий сміх за насмішку з себе. Вона випросталася на повен зріст, кинувши на нього спопеляючий погляд. Сплячій нірвані кінозалу, один біс, плювати, що там відбувається попід самою неоновою табличкою «вихід». Хай хоч ріжуть когось. Тут своїх клопотів дай оберися. А вона стоїть, з’їдена хворобою, і він чи не вперше помітив, до чого ж слабка ця сильна жінка. Це він, тюхтій, істинний слабак у цьому тандемі. По ній буквально повзають його колишні зваби, згуби і помилки. Він чи не вперше за все життя розуміє, що його минуле захлиснуло не його самого, а когось іще. На хвилину усі очі черв’яків-жінок заплющилися, перетворивши кожну з них на зубату пащеку. Постать Яни якось виразно почорніла. Вона й сама стала раковою пухлиною. Уся у відкритих ротах примарних любасок Дем’яна, покрита чорними зігнилими стільниками, де із кожного визирає сигарета. Ця сигарета простромлюється у ненажерливі пащеки, які, чавкаючи, пережовують запропонований тютюн. Їм стає мало, і вони пережовують — по шматочку, неквапливо, — і саму Яну, від якої залишаються тільки немигаючі зелені-зеленісінькі очі. Згодом і ті гаснуть. Пащеки зжирають її душу, зникаючи, натомість випльовуючи хворій жінці лише її жалку тілесну оболонку — тобто не даючи їй навіть по-людськи померти.

 

Дем’ян схлипує:

— Даруй, Янко. — Затиснута між пальців цигарка тим часом догоріла до фільтра, боляче обпікаючи його середній та вказівний палець. Пахне паленим м’ясом. Біль розколупує його до кості, але Дем’ян все ще не може прокинутися від свого примарного сну. Він намагається затягнутися наостанок цигаркою, смакуючи лише власну кров і попіл від згорілого тютюну. Задихаючись, він повторює:

— Даруй, Янко. Даруй, Янко. Даруй. Даруй. Даруй.

 

Вирячуючи очі, він задихається. На екрані пішли титри. Світло у залі ввімкнулося. Яна поспіхом начепила на голову, де зроду-віку не водилося жодних дам-хробаків, стільників чи пащек, а лише колись волосся і кольорові заколки, квітчасту хустинку, аби не чудувати напівсонний чи обколотий народ. Присіла на крайчик підлокітника крісла із бездиханним Дем’яном Роммелем.

 

Щоб його широко розплющені очі виглядали частиною задуму, Яна дістала з кишені свій смартфон з понищеним екраном і обняла Дем’яна за плечі, виставивши телефон на витягнуту руку. Нібито позувала для селфі.

 

Заспані і навіжено розніжені люди повільно тупцялися біля виходу,  на ходу штурхаючи один одного ліктями. Яна шумно видихнула, опускаючи затерплу руку зі смартфоном.

— Ось тобі і «паління вбиває». Крапля нікотину, типу… з копит такого жеребця.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *