Олександра ПОПЕНКО. Белотриса: зустріч

Ввечері ми все-таки вирішили піти до лісу. Цей ліс взагалі нічим не відрізнявся від Химерного лісу в якому я вже неодноразово бувала. Більше того, де в чому він був навіть світліший, а тривожне шелестіння листям навіть викликало деяке відчуття наспівування якоїсь в’їдливої, але цілком безглуздої пісеньки…

– Надто тихо – недовірливо запідозрив Діма.

– Зараз тільки п’ята двадцять сім – незрозуміло навіщо уточнив Артем. 

Якщо бути відвертою, то і мене не покидало відчуття неспокою, яке поступово викликало в тілі тремтіння та бажання скрикнути, що все якось не так. Але я трималася на загальному фоні цілком нічогенько… Точніше я  мала триматися на загальному фоні…

Не дивлячись на все ми крокували все далі й далі. Наші кроки дивно хрокали по лісовій траві. Від незрозумілих звуків із мене ледь не виривався істеричний сміх, але звичне сьогоднішнє тремтіння його вкотре задавлювало клубком у горлі.

І ось нарешті… О Боже! Ми цього чекали, але зовсім не так… Перед нами з’явилася постать дівчинки. Зовсім маленької та беззахисної. Її обличчя ховалося в тіні дерев, а силует з чорним розпущеним волоссям нагадував відомий пам’ятник жертвам Голодомору.

Ми зробили ще пару кроків, щоб і самим опинитися в тіні й добре роздивитися нашу «покищонезнайомку»… Виявилося, що вона стоїть до нас спиною.

– Дівчиииинко!… – Невпевнено, але досить голосно обізвалася я.

– Що?.. – злегка хриплувато, проте ніжно озвалася дівчинка.

Вона поступово оберталася до нас і ми щосекунди бачили нові й нові сантиметрики її обличчя. Огида та нудотний інстинкт – це ті дві складові, що охопили мене з друзями, дивлячись на дівчисько. Вона продовжувала обертатися: на сухому жовтувато-білому обличчі виднілися яскраво білі червяки, які ледве рухалися по матовій плоті.

– Так, хто ж ти? – продовжувала я надокучати своїм питанням.

– Белотриса – спокій, але знову невпевнено сказала дівчинка.

– Тут небезпечно і нічого хорошого немає – озвалася  моя сестричка.

– Хіба? – вишкірилася Беатриса.

Вперше огида була подолана страхом і я все сильніша починала впадати у відчай. «Навіщо я сюди їх привела? Невідомо як все закінчиться? Невідомо чи лишимося всі живими? Вже навіть не думалося про можливість лишитися здоровими».

– Що з твоїм обличчям – примружуючись від нудоти промовив Ілля.

– А, що з ним? – здивовано промовила Белотриса.

– Воно в тебе все в чевяках!!

– Хто ви? – ніби не почувши відповіді запитала дівчинка.

– Ми такі як і ти – відповіла маленька відьма Настя.

Белотриса підняла повністю залипші повіки з яких упали додолу кілька червяків та відкрила свої болотяно чорні очі. Я тільки-но зрозуміла, що весь цей час дівчинка стояла із закритими очима. Вона трішки примружилася та почала уважно розглядати кожного з нас, спершу хлопців, а потім і малолітніх відьом. Зрештою вона зупинила погляд на мені та прохрипіла:

– Ти хто?

– Олександра – одинадцята з відьом – впевнено та з гордістю промовила я. Сама не знаю чому, але ці слова завжди всиляли в мене неймовірний потік впевненості в собі та бажання в одну мить змінити світ, все перевернути, когось розірвати, виколоти очі, відчути на свої руках теплий струмочок крові, відчути його залізний запах… О, здається в цей момент я остаточно поборола той страх, що селився в мене з моменту входу до лісу.

– Чому ти тут? – хрипіння Белотриси повернуло мене до реальності, але не відібрало відчуття самовпевненості. Її пронизливий погляд пройшов крізь мене, осів холодком на спині, знову моє «его» покидало мене.

– Значить так треба – відповіла я, намагаючись не видати голосом мого внутрішнього стану.

– Серед вас є демони, тільки правду скажіть мені?.. Я відчуваю, я відчуваю…

– А навіщо вони тобі? – поцікавилася Настя. Вічно вона вставляла «свої 25»…

– Не ваша собача справа – прошипіла дівчинка.

– Тут зникли діти й ти не можеш не знати, що з ними сталося! – озвався Артем, розкриваючи всі карти істинних причин нашого візиту.

– Я їх врятувала – вперше промовила дівчинка без зайвого шипіння. З-за неї почали виходити діти один за одним.

Ось нарешті вони! Ми їх знайшли. Але побачене приголомшило кожного з нас. Зниклі діти були абсолютно безшумними. Вона ступали на лісову траву, м’яли під ногами опале листя, але при цьому не видавали жодного звуку.

Вони обступали нас із усіх боків, ставали між нами. Їх обличчя були втупленими в землю. Я вирішила заглянути хоч одному в очі. Найближчим до мене стояв хлопчик у довгій сірій сорочці та незрозумілим розкльошеним темним низом. Нахилившись до нього я здригнулася від подиву… Знову восково-матова шкіра укрита ледь рухомими черв’яками.

– О, ні! – Скрикнула я. – Що ти з ними зробила? Що з ними? Відповідай кляте дівчисько!

Белатриса стояла нерухомо. На її обличчі завмерла пуста та глибока посмішка, що виглядала ще огидніше ніж черв’яки на її плоті. Я хотіла промовити своє звичне захисне заклинання, але відчула дивну нудоту, що охопила моє горло. Голова запаморочилася, і я поступово відчула якийсь повільний круговий рух під ногами. Вони нагадували дві палиці з м’якої гуми, що хиталася від подихів якогось невідомого але дуже тугого та густого вітру. Я намагалася не піддаватися, але незрозуміле самопочуття ніби втягувало мене в себе цілком і без останку.

Ледве стримуючи себе у свідомості я почала окликувати друзів, мої крики тонули у почутті задухи. Я торкнулася руками голови й відчула якісь дивні клубки, що скочувался по моїй шкірі. Вони почали падати додолу й виявилися тими самими черв’яками, що обживалися на обличчях дітей та Белотриси.

Я б певно закричала щодуху, але свідомість мене схиляла заснути, повіки ставали все важчими. Навіть думати ні про що не хотілося.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *