Валія КИЯН, Юра ЛОЦЬКИЙ. Аномалія

Андрій вкляк вражений, його тіло волало про небезпеку. Зупинився.

— То що? — запитав Микола.

— Що, що? — перепитав Андрій. Повернув голову до співрозмовника й дістав цигарки.

— Тут не кури, бо гірше буде!

Страх накочував. Паніка паралізувала. Поволі, як робот, піднімаючи силою волі то одну, то другу ногу, Андрій відступив вбік. Попустило. 

— Ти знав! Навмисно мене соди привів і не попередив!

— Не хотів, щоб ти був упереджений, — пояснив Микола.

— Що це?

— Не знаю. Якась аномалія.

— Давно вона тут?

— Ще мій дід про неї знав.

— Що розказував?

— Нічого конкретного. Наказав не ходити сюди зайвий раз, бо тут від страху всцикаються.

В ніс бив запах сечі.

— Може цій землі аміаку бракує, тому жахає, щоб мочилися? — запитав Андрій, повернувся спиною до співрозмовника, розстебнув ширінку і пустив струмінь. Від ґрунту блиснуло неонове світло й пішло вгору по дузі жовтавої рідини. Коли засяяло більше половини, Микола штовхнув “пісяючого” чоловіка. Зупинив процес, але дуга сечі так і висіла в повітрі, випромінюючи холодне неонове світло. За якийсь час на верхньому краю стрельнуло іскрами, посипалося сяйвом донизу мов бенгальський вогонь, тільки темна тінь ще повисіла в просторі й поволі розтала.

— Від мого двору ця ділянка існує, а з боку сусіда її немає. Паркан та й все, за ним моя господа. Коли підходжу до огорожі, з’являється хвіртка, в яку ми зайшли, без мене ти б побачив тільки сусідське подвір’я поверх плоту. Ділянка гарна. Чорнозем. Можна обробляти: засівати, висаджувати, полоти, удобрювати. Правда врожай часом не вдається зібрати, іноді раптово накочує паніка, або хвіртка зникає, але засадити, чи засіяти завжди можна. Мафіозний ділок Віктор хоче купити цю землю. Тільки як її продаси? На мапі ніде немає, на супутникових знімка відсутня також. То він придумав, як зробити. Вимагає продати двір з хатою. Погрожує, — сказав Микола і сплюнув. Торкнувшись чорнозему плювок вибухнув мов граната. В чоловіків сипонуло груддям. Поспішили повернутися на подвір’я. Зачинили за собою хвіртку і город пропав з виду, за парканом видніло тільки сусідське господарство. Струсили з одягу землю, познімали траву. Микола акуратно склав трофеї при зниклому вході, наступного разу поверне ділянці з неї принесене.

— Так продай, — сказав Андрій. — Толку тобі з нього. Один страх.

— Якби ж було можна, то б давно і з радістю. Отримав в спадок і передати можу тільки в такий спосіб, не обов’язково комусь з родини, — Микола глибоко зітхнув. — Той бандит хоче, щоб я на нього заповіт написав. Сам розумієш, що це значить. Не можу йому відмовити, за рідню боюся.

Чоловіки пішли до хати. Стали на порозі. Андрій думав.

— Без тебе я б зміг зайти на твій город? — запитав.

— Без мене ти б і хвіртки не побачив.

— А Віктор бачив?

— Ні. Не знаю, звідки довідався і чому так дуже хоче. Нащо воно йому? Одні проблеми, — які проблеми Микола пояснювати не став. — Напишу, куди дінуся. Підготуюся і напишу. Вже купив для сім’ї будиночок. Не скажу де! Далеко звідси. Краще, щоб той мафіозі не зміг їх знайти. Попрощаюся з усіма. Знаю ж до чого йдеться. На днях напишу. Треба буде, щоб той бандит приїхав, бо заповіт мусить бути написаний на ділянці в його присутності. Погости в мене з тиждень, — Микола попросив Андрія і той згодився пожити в друга, хоч сам мав хату на сусідній вулиці.

За кілька днів селом проїхало авто, розвернулося, стало біля двору. Прибув Віктор.

— Може хоч до завтра почекає? — запитав Андрій, дивлячись, як на подвір’я зайшов приїжджий.

— Не чекатиме. Не терпиться йому. Я тебе запросив, бо потрібний свідок, — сказав Микола.

— Той і свідка прибере, — Андрій кивнув на Віктора. — Але що там, буду.

Мафіозі привітався по черзі за руку, спочатку з господарем дому, потім з Андрієм. Тримався невимушено, жартував, запропонував покурити. Запитав, чи на ділянку столик нести, чи Микола до коліна писатиме. Розкладний столик і три стільці привіз з собою, лежить в багажнику, там і ліхтар, на всякий випадок. Микола тільки махнув рукою. Не перешкоджав розставляти привезене на городі серед висадженої селери. Сіли коли поставив на стіл пляшку води, та дістав заздалегідь написаний заповіт, досить тільки поставити підпис.

— Такі не годяться. Потрібно самому писати, — Микола викинув заготовлене, приніс чисті аркуші й ручку.

Смеркало. Господар підсунув до себе папір, зітхнув і раптом на город впала ніч. Поки Віктор лаявся й на помацки шукав ліхтар, Микола схопивши Андрія за руку, чкурнув з грядки. В хаті замкнули двері на всі замки. Дочекалися ранку. Обережно вийшли надвір, сонце освітило подвір’я і припаркований поряд автомобіль Віктора. Заглянули в хвіртку. Порожньо, тільки селера пнулася догори. В повітрі висіла тривога. Щось змінилося на городі.

— Куди він пішов? Може йому подзвонити? — запитав Андрій.

— Пробуй. Тільки немає покриття, — відповів Микола.

— Думаєш він тут?

— А де? Без мене звідси не можна вийти.

Микола набрав номер мобілки Віктора. Виклик був, та ніхто не обізвався.

— Підемо пошукаємо, — запропонував Андрій. Микола мовчки зібрався. Дістав дві пари гумових чобіт і рукавиці. Одягли. Йшли обережно. Трава іскрила. Віяло холодом по плечах, хоч коліна горіли вогнем. Місцями ґрунт покривала свіжа дерев’яна тирса. Можливо, вчора вона була столиком, чи стільцем. З рослин звисали волокна в кольорах костюма Віктора, обплели стебла, як павутина. Обійшли город. Не знайшли.

— Тут є прохід далі, але то вже не моя земля, — сказав Микола.

— Сусідська? — уточнив Андрій.

— Яка сусідська! Тут до сусіда виходу немає. Чужа, та й все. Я туди не ходжу.

Стали біля межі зарослої тереном і бур’яном. Гілля потягнулось й вчепилося в одяг. Хитнулися лопухи і подарували прибулим своє насіння. Микола зупинив порив Андрія скинути реп’яхи. Дарунки потрібно приймати з вдячністю.

Вітерець доносив запах крові. Озирнулися. З під розмоклої зеленої коробочки текла цівка червоної рідини й зафарбовувала траву в бурий колір. Носком черевика Микола перевернув розквашений прямокутник. Розсипалися маленькі різнокольорові прямокутні паралелепіпеди — акварельні фарби. “Ленінград”, — інформував напис на картоні.

— Раритет. Зараз таких не випускають, — сказав Андрій.

— Тепер вони “Санкт-Петербург”. Виробник, Росія, — Микола витер взуття лопухом. — Звідти все має запах крові.

Шукали. Зійшли в низину. Трава череда обліпила своїм насінням штани і все до чого досягала. Не чистили, йшли, як два волохаті звірі, тільки поблискували мокрі халяви гумових чобіт.

— Якщо не знайдемо? Пропав чоловік, та й все. Може втік куди? Може сам прийде пізніше? — запитав Андрій.

— Без мене назад не пройде. Люди бачили, як він приїхав. Авто стоїть. Будуть неприємності, — відповів Микола.

— Навіщо йому здався твій город?

— Думав тут базу мафії зробити. Ніхто б не зміг побачити вхід без його згоди. В голодовку ця аномалія врятувала сім’ю діда. Але бази криміналітету тут не буде! Не можна ставити споруди на городі! В аномалії строго з призначенням.

— Дивна тиша якась. Ти шукай, а я піду додому, — сказав Андрій. Трава зашуміла й сипнула росою. Від ніг побігла хвиля вбік верби.

— Шукаємо разом. Кожен індивідуально відповідатиме за свої вчинки і за помисли також, — сказав Микола з металом в голосі.

— Ти мені ще про Бога розкажи, — іронічно буркнув Андрій.

— Він тобі сам розкаже… В разі чого, тебе також на допит викличуть. Не вийдеш, поки тебе не проведу. Аномалія, — пояснив Микола.

На траві, під гіллям верби скорчився голий чоловік. Микола підійшов ближче, оглянув з усіх боків, впізнав лежачого, покликав Андрія.

— Це Віктор, живий, але якийсь дивний.

Двоє місцевих затягли приїжджого до хати, вклали в ліжко, вкрили ковдрою, самі переодяглися в сухий, чистий одяг. Зняте з себе шмаття в реп’яхах, господар склав в спеціальний ящик і замкнув на замок.

Мафіозі спав до полудня. За цей час Микола зганяв у магазин, купив вбрання приблизно потрібного розміру і “на виріст” взуття, щоб хоч якось одягнути голого чоловіка. Андрій висловив своє незадоволення, ситуацією, а саме: документи і дорога мобільна техніка приїжджого зникли, а звинуватять кого? В додаток господар поміняв йому парадний прикид на свої обноски! І взагалі, дружба дружбою, та має цього досить. Як у двір вийшов, від огорожі холодом війнуло, не до добра. Плюнув і пішов додому. Навздогін з місця плювка трава вистрілила насінням, догнало Андрія біля воріт, вчепилося в штани. Перехрестився й прискорив крок.

Микола приятеля не зупинив. Може так краще. Не бачитиме, не розкаже. Нагрів води, обтер і одягнув Віктора. Зібрався з духом, зайшов на город, той виглядав звичайним, аномалія затихла, не давала про себе знати. Заглянув в компостову яму, документи й мобільна техніка приїжджого були там. Забрав, хоч виглядали не найкраще. Чому все загублене опинялося в компостовій ямі, навіть не пробував зрозуміти. Аномалія. Повернувшись приступив до роботи. Спокійно й акуратно, ніби ритуал виконував, відімкнув ящик, наскубав з одягу в чашку реп’яхів, запарив кип’ятком. Почекав поки прохолоне і став будити Віктора.

Терпляче по ковтку вливав напій в сонного чоловіка. З кожною випитою краплею Віктор бадьорішав. Кінець сну й кінець напою поєдналися в повній гармонії. Віктор приходив до тями.

Двоє чоловіків сиділи один навпроти одного.

— Чи маю тобі пояснювати? — запитав Микола.

— Ні, — сказав Віктор. — За що тобі така кара?

— Не знаю. І як тобі далі буде, також не знаю. Невідомо, чи знайде тебе, чи ні. Звідки взнав про аномалію? Андрій сказав? — запитав Микола.

— Так, — відповів Віктор. Брехати не було рації. — Я поїду.

— Їдь.

Господар провів гостя до авто і потім довго дивився вслід. Всі можуть плюнути й піти, він також, але тільки йому завжди приходиться повертатися.

Віктор помилявся, думав, що Микола сам вибирає спадкоємця, насправді спадкоємця вибирала аномалія і невідомо хто і коли ним буде. Кому дістанеться цей тягар? Хто раптом прокинеться з сувоєм в руці й кинувши все, сюди примчиться? Господар знав, що прийде час, якогось дня на городі до його ніг впаде написаний заповіт. Він підпише. Ще  матиме три дні, щоб попрощатися з близькими, та проінструктувати спадкоємця. Так було з попередниками, по іншому не буває.

Микола повернувся до свого двору, підійшов до тієї огорожі. Все спокійно. Через паркан привітався з сусідом. Тихо відкрилася хвіртка. На городі зеленіла селера, десь співали пташки. Під ногами прогинався пухкий чорнозем. Отже, ще не пора.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Roman Onyshchenko сказав:

    Ого! Не очікував на хеппі енд, але він тут вдалий. Цікаво було читати!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *