Віктор ГРІГАШ. Бліки

1

Хто може сказати точно, коли вперше побачив Блік?

Хто може сказати точно, коли вони почали з’являтись? Свідчення очевидців завжди не точні. Людський фактор псує будь-яку правду.

Кожен, хоча б раз у житті, бачив їх, до того, як відбулось Проявлення. Але хто б став про таке розповідати? Це списували на уяву, алкоголь, гру світла і тіні. Дехто сходив з розуму від побаченого. Чи, принаймні, оточення вважало божевільними відчайдухів, які намагались довести усім, що Бліки реальні. Їх запроторювали в лікарні й намагались «врятувати» від хвороби, якої насправді не існувало. Лікарі, що вислуховували їхні розповіді нервово витирали піт з лоба, згадуючи, що й вони бачили щось подібне. Але хто з них ризикне повірити бідним хворим, не боячись при цьому самим опинитись на їхньому місці. 

Занурившись в історію, можна побачити, що Бліки були завжди. Їх зображували перші люди на стінах своїх печер, єгиптяни, за допомогою своїх ієрогліфів, греки й римляни у своїх міфах й легендах, священнослужителі, у літописах, які залишали після себе. Тільки от, це тлумачилось по іншому. Люди тисячоліттями шукали спосіб обійти істину. Ніхто й ніколи не хотів вірити. І ніхто б не вірив, якби не Проявлення.

Це явище називають по різному. Бліки, Віддзеркалення, Відблиски, Сонячні зайчики, Відбитки, Просочення, Тріщини в реальності. Але всі ці слова означають одне й те саме. Те, чого жодна жива душа досі не змогла пояснити.

Усі вони означають ті жахливі речі, які ми бачимо боковим зором. Ті речі, які зникають, варто тільки озернитись. Речі, від яких кров холоне в жилах, серце зупиняється від страху, коліна підкошуються. Речі, які стараєшся не помічати.

Хто може сказати точно, коли вперше побачив Блік? Вони ставались настільки часто, особливо в останні роки, що за життя їх можна було побачити й не один раз. Тільки от наш мозок видаляє небажану інформацію, або заміняє її чимось м’якшим. Чимось таким, що не змушує його вибухати кожного разу, як він згадує про це. Нажаль, мій мозок так не працює.

Хто може сказати точно, коли вперше побачив Блік?

Я…

 

2

Я намагався лежати дуже тихо й не рухатись. Ковдра закривала моє обличчя, ховаючи посмішку. Коли робиш вигляд що спиш, головне приховати посмішку. А так і тягне засміятись, коли мама перевіряє чи ти спиш. Чому батьки ніколи не довіряють своїм дітям? Хоча так, я ж дійсно не спав.

Я відкинув ковдру, як тільки почув, що двері зачинились. Тихо зліз із ліжка й підійшов до відкритого вікна. Воно виходило на наше заднє подвір’я. Мені пощастило, й моя кімната була на другому поверсі будинку. Прямо під нею був дах гаража, на якому я облаштував свою обсерваторію. Це диво складалось з телескопу, подарованого на День народження і двох подушок, на яких можна зручно вмоститись. Мама не дозволяла засиджуватись довго й відправляла мене спати уже о десятій. Вона ніяк не може зрозуміти, що найкраще зірки видно вночі.

Я зістрибнув на дах гаража. Прохолода ночі раптово вдарила по мені, але я вирішив не ризикувати й не повертатись в кімнату за ковдрою. Я сів на свої подушки й прислухався, чи не йде раптом мама. Навколо було тихо. Настільки тихо стає тільки вночі й тільки в таких маленьких містечках, як моє. Здавалось, що весь світ замовк і я залишився у ньому повністю сам. День забрав з собою не тільки звуки, а й усіх людей на планеті. Піднявся вітерець, я почав озиратись навколо, вишукуючи очима ще якесь живе створіння окрім мене, але так нікого й не побачив.

Вітер шурхотів листям дерев, але цей звук робив тишину ще більш моторошною. В якусь мить мені захотілось залізти в кімнату, закрити вікно й сховатись під ліжком. І я досі жалкую, що не зробив цього тоді. Мені було дев’ять і я був занадто допитливим. Тому, упевнившись, що мама не чатує під дверима і не збирається прив’язувати мене до ліжка, як обіцяла, я почав свій невеличкий урок астрономії.

Мій телескоп був мало не іграшковим, але тоді мені було байдуже. Він перетворював місяць з тенісного м’ячика у футбольний і примножував сяйво зірок. Для мене дев’ятирічного цього було достатньо. Я дивився у вічко телескопу, вишукуючи Венеру, коли це сталось зі мною вперше.

Я намагався сфокусувати телескоп на найяскравішій зірці. Саме вона мала виявитись тією самою планетою, яку я так довго шукав. Холодний вітер змушував мене думати про те, що все це погана ідея. Я, навіть, згадав мамині попередження про те, що так і захворіти можна. Щось засліпило мене. Ніби сонячний спалах. Телескоп показував тільки темряву. Я крутив лінзу, щоб побачити, що ж це так зблиснуло. Чорнота була занадто густа. Ніби хтось закрив рукою телескоп. Я відірвав око від вічка телескопу й ледь подавив крик. Закрив рот рукою, щоб не випустити жодного звуку.

Телескоп нічого не закривало. Він просто був направлений на око. Величезне око, яке висіло прямо над моїм будинком. Несподівано воно кліпнуло і зникло. Ось воно було, і ось вже нема. Розвіялось в темряві, як міраж.

Я побіг у свою кімнату. Досі стримуючи крики, але не стримуючи сльози я заліз під ліжко й не вилізав звідти до самого ранку. Думаю, не варто казати, що після цього випадку я більше не захоплювався астрономією.

 

3

Тоді, в дитинстві, я ще не знав, як називається це явище. Я трактував це, як око Господнє. Розповідав мамі, яка знайшла мене зранку під ліжком, що вилазив вночі на дах, щоб подивитись на зірки. І що Бог шукав грішників, яких можна покарати і знайшов мене. Й подивися на мене своїм оком. А я ж згрішив, бо не послухався маму й не пішов спати. Вона всіляко намагалась мене заспокоїти і у неї це вийшло, як і у будь-якої матері, яка заспокоює свою дев’ятирічну дитину.

Нажаль, це не востаннє я зіткнувся з Бліками. Усе моє життя закрутилось навколо них. Так часто буває, коли дізнаєшся щось нове — починаєш помічати це всюди. І, чесно кажучи, мені самому важко сказати, що з побаченого мною було реальністю, а що моєю вигадкою. Коли сам на сам стикаєшся з іншими світами, вони часто залишать відбиток у тебе в голові.

 

4

Я повертався зі школи, коли це знову сталось зі мною. До кінця мого останнього навчального року залишилось усього три дні. Останній іспит був успішно зданий і я вже уявляв, як з’їдаю куплене ще вчора морозиво. Старі страхи були давно забуті, проте нові очікували мого прибуття, як закоханий на вокзалі чекає, поки приїде його друга половинка.

Жив я недалеко від школи. Тільки перейти перехрестя, і я вже майже на своїй вулиці. У кожному місті є таке перехрестя. Я називаю його божевільним, бо не дивлячись на світлофори, зебри й знаки, тут завжди стаються жахливі аварії. Найчастіше з смертельними наслідками. І, як не дивно, помирають найчастіше учні моєї школи. Рік до цього тут навіть збили мого однокласника. Я довго після цього повертався додому довшою дорогою, обходячи цей перехід. Навіть не знаю, чому того дня мене понесло сюди. Напевно, я хотів скоріше дійти додому, де на мене чекало морозиво.

Я зупинився серед натовпу, очікуючи можливості перейти дорогу. Автомобілі також стояли, даючи дорогу машинам, що їхали перпендикулярно. Я ні на що не звертав увагу. В голові зріли наполеонівські плани щодо мого вступу до університету й мого подальшого світлого майбутнього, якому так і не пощастило настати.

Я підняв очі на світлофор. Тоді все й відбулось. Світло несподівано перемкнулося на зелений. На мить мене осліпило яскраве сонячне сяйво. Ніби хтось навмисне направив на мене його промінь. Реальність переді мною замерехтіла, як повітря над полум’ям і світ змінився. На нескінченно вічну секунду перехрестя перетворилось e вируючий океан. Він був напівпрозорий і миготів, як голограми у фільмах. Я міг бачити асфальт крізь хвилі, що ось-ось мали поглинути мене. Я відчував солоний подих вітру на своїй шкірі й бризки води, що вже підступила до моїх кросівок.

Автомобіль, що вже був готовий поїхати, раптово вивернув вправо і зупинився прямо біля тротуару. Я помітив, що марево раптово закінчується біля світлофорів. Вода не проникала крізь невидимий кордон. Ще я помітив, що там навіть світло інше. Більш помаранчеве, ніж наше. Й вода, здається, іншого кольору.

Але найгірше з того, що я помітив за цю нескінченну секунду було те, що у воді щось є.  Під хвилями звивалось щось змієподібне. Я впевнений, що таких великих змій на нашій землі ще не бачили. Може саме так і з’явились розповіді про чудовисько озера Лох-Несс? Створіння було таким великим, що піднімало хвилі своїми рухами. Одна з цих хвиль уже наближалась, бажаючи поглинути мене й потягнути за собою в океанічні порожнечі іншого світу.

На моє щастя, безкінечна секунда закінчилась. Реальність знову замерехтіла, зблиснула й марево зникло. Автомобіль біля тротуару миттєво поїхав, ніби нічого й не трапилось.

Я почав озиратись на людей, що стояли на перехресті разом зі мною. Усі вони відступили на декілька кроків назад від переходу. Здається, на самому кордні з іншим світом стояв тільки я.

— Ви теж бачили це? — спитав я у жінки, що була найближче. Вона подивилась на мене так, ніби мої слова вивели її з трансу.

— Ні… — відповіла вона й швидко перейшла дорогу. Занадто швидко, як для людини, яка нічого не бачила.

— А ви? Скажіть що бачили! — крикнув я на чоловіка, що теж вже збирався бігти.

— Я… я.. — заскиглив він, поправляючи окуляри, й кинувся тікати, ніби я збираюсь убити його.

— Йди додому, малий, — сказав мені старий дядько, що повільно переходив дорогу, — Ніхто нічого не бачив, як завжди.

Я дивися йому вслід, поки знову не загорівся червоний. Після цього я сів по-турецьки на землю, недалеко від переходу, й ще довго вдивлявся в нього, очікуючи побачити те, чого бачити не мав. Тільки голод і страх, що це дійсно повториться, змусили мене піти додому.

 

5

Інтернет — це така велика й могутня сила, яка допомагає об’єднуватись божевільним з усього світу. Прийшовши того дня додому, я навіть не згадав про морозиво, яке потім, без тіні сумління, з’їв мій тато. Я одразу увімкнув комп’ютер і заліз у мережу. Уже не пам’ятаю, як довго я сидів, дивлячись на рядок пошуку Google і не знаючи, що набрати.

Я вирішив почати з простішого. Увів «Дивні спалахи» але серед результатів не помітив нічого цікавішого, за вогні, які бачили в небі над якимось далеким містом. Пошук за запитом про страшних створінь, зрозуміло, теж нічого не дав. Я почав сумніватись, що ця ідея принесе хоча б якісь результати.

На краєчку мого стола стояв альбом для малювання, олівці й моя нова книга по фізіології людського тіла для художників. Ось чим я зараз мав займатись — підготовкою до вступних іспитів. Маю малювати без зупинну й вчити англійську на іспити. Але ж ні — я сиджу перед комп’ютером, ганяючись за грою власної уяви.

Тільки от я знав, що це була не уява. Якщо у дитинстві я зміг себе обманути, то зараз це було не просто. Там дійсно щось було. Навіть зараз є. Поряд з нашим світом. Вато тільки простягнути руку й ми доторкнемося до невідомого. До кордону між нашим, спокійним світом і тим дивних місцем де сонце сяє помаранчевим світлом.

«Спалах, помаранчеве світло, страшні істоти, інший світ» надрукував я, без будь якої надії. І знайшов те, чого шукав. Третє посилання було простим і зрозумілим: «Бліки?». Я зразу зрозумів, на що були схожі ці спалахи світла. В голові ніби кнопку увімкнули. Дійсно, це виглядало як блік, коли ненароком глянеш на сонце, або на твої очі направлять сонячного зайчика, або як іноді видно світло через об’єктив фотоапарату. Ось що це було — блік з іншого світу.

Посилання привело мене на форум, де люди ділились своїми історіями. На різних мовах, з різних куточків планети, по різному називаючи це явище, але всі говорили про одне й те саме. Я нарешті власними очима побачив підтвердження того, що я не божевільний.

Я читав ці історії всю ніч і частину наступної. Не міг відірвати своїх очей від екрану комп’ютера. Не міг думати про щось ще, крім цієї таємниці, яка повністю захопила мене.

 

6

Єдине питання, яке я міг задати, перечитавши більшість тамтешніх історій було таким: «Чому в них взагалі можна було вірити?» Хоча, це можна спитати про будь-який запис на цьому сайті. Який відсоток написаного там може бути тільки вигадкою якогось фантаста, що вирішив підживитись на проблемі інших людей. Тих, хто дійсно був свідком Бліків.

Розповіді були найрізноманітніші. Він абсурдних до реально страшних, від веселих до неймовірно сумних. Наприклад, одна дівчина розповідала, як її мама потрапила у психіатричну лікарню через Блік. Вона побачила його у музеї, в якому працювала. Так, здорова жінка, стала божевільною через те, що було на тому боці помаранчевого світла. Вона так і не змогла пояснити, що бачила. Й ніхто і ніколи не дізнається, що звело її з розуму. Далі йшлось про те, як ця дівчина пройшла крізь Блік й опинилась у Іншому світі. У це вже було важко повірити.

Я закрив свій лептоп і ліг спати, хоча ще довго не міг заснути. Розповідь цієї дівчини змусила мене задуматись над тим, чи варто взагалі шукати Бліки. Краще навіть не думати про них. Всі знають правило Всесвіту — ми притягуємо до себе те, про що думаємо.

Тоді я заснув, вирішивши, що з мене досить Бліків, інших планет й інших таких речей.

Я навіть не подумав про те, що з усіх правил є винятки. Особливо з правил, встановлених таким нескінченим, незбагненним Всесвітом.

 

8

Я успішно вступив до художнього інституту, для того, щоб вивчати дизайн. І я дійсно вивчав його, до тієї ночі, коли Бліки остаточно звели мене з розуму.

Я працював над проектом. Мій лептоп не підтримував потрібні мені програми й не міг витримати ритму моєї роботи. Всього через кілька днів я мав здавати свій другий дизайнерський проект. Цього разу я працював над оформленням магазину чоловічого одягу.

Мені залишалось доробити останні штрихи, довести усе «до розуму» й здати на друк. Я повинен був закінчити все саме того дня, адже ще треба було зліпити макет, та й друк займає деякий час.

Годинник показував десять хвилин до півночі. В кабінет зайшов охоронець, який уже звик до студентів, що ночують в інституті. Він попередив мене, що замикає двері й вийти не можна буде аж до ранку. Я відповів, що все розумію й побажав йому доброї ночі.

Очі мої злипались, адже я не спав нормально близько трьох днів. Навіть у короткі години забуття, хвилювання не давало мені відпочити. Я прокидався мало не кожні пів години, згадуючи важливі деталі мого проекту, які потребують зміни чи доопрацювання. Я записував ці нічні прозріння в блокнотик і знову лягав спати, хоча сон мій довго не тривав.

Я був упевнений, що цієї ночі взагалі не засну. Якщо, звісно, не втрачу свідомість від перевтоми й не впаду обличчям в клавіатуру. Коли у мене з’явилось відчуття, ніби з очей полилась кров, я вирішив, що пора зробити собі каву. Добре, що поверхом нижче стояв кавовий автомат.

Я знайшов у гаманці дрібні гроші й пішов на пошуки рятівного напою. У коридорах було темно і я не став вмикати світло, щоб не тривожити охоронця. Та й навіщо, якщо у мене є ліхтарик на мобільному.

Освітлюючи собі дорогу синім променем, я спускався по сходах. Мало не впав, перечепившись об власну ногу. Телефон вилетів у мене з рук й покотився по коридору. Він упав ліхтариком вниз, тому я миттєво занурився у темряву. Тільки слабке місячне світло лилось крізь вікна. Втім, завдяки йому я міг бачити, хоча б, обриси предметів. Тримаючись за перило я спустився по двох останніх сходинках, на яких і мало місце моє падіння, й опинився на третьому поверсі нашого інституту. За декілька метрів від мене в землю світив мій мобільний. За рогом мене чекав автомат з кавою.

Місяць освітлював мій шлях, тому я сміливо направився до телефону. Я зігнувся, щоб підняти його, й коли обертав, направив промінь світла прямо в очі. На мить, воно осліпило мене.

Нарешті, за допомогою ліхтаря, я зміг дійти до кавового автомату. Він, слава Богу, працював. Я обрав еспресо, дав цій машині поглинути мої гроші й став чекати на свою каву. Автомат ожив, як якесь древнє чудовисько. Він ніби весь напружився, мені навіть здалось, що він мерехтить, ніби навіяний галюцинацією. Десь глибоко всередині нього щось голосно кашлянуло, ніби труби прочищаючи. У спеціальний отвір упала картонна чашка, яка одразу почала заповнюватись бурою рідиною.

Несподівано, волосся у мене на потилиці стало дибки. По спині пробігли тисячі мурашок. Відчуття було таке, ніби хтось ніжно доторкнувся до моєї шиї. Я завмер на місці. Тіло одерев’яніло і я не був здатний поворухнутись. Моя кава якраз закінчила готуватись. Я змусив себе протягнути руку й взяти гарячу чашку. Але як змусити себе обернутись? Чисто дитячий жах оволодів мною.

Напевне, з кожним в дитинстві таке траплялось. Ви почули шурхіт, коли знаходились самі вдома, або в кімнаті. Чи може ви вийшли в туалет вночі. У будинку тихо й темно, всі сплять. І поки ви робили свої справи, щось зашурхотіло за дверима. Можливо, й не за дверима, але ви упевнені, що саме за ними. Можливо, взагалі не було ніякого звуку, але ви упевнені, що він був. Ви знаєте, ні усвідомлюєте, що в будинку немає нікого крім вас і вашої сім’ї. Але вийти з туалету, кімнати чи відкинути ковдру, під якою сховались, ви не можете. Бо там точно хтось є. За дверима, в іншій кімнаті, на краю вашого ліжка точно щось сидить. І воно не зможе вам нашкодити, якщо ви будете далі за закритими дверима чи під рятівною ковдрою.

Або обернені в інший бік. Будете стояти з чашкою холонучої кави в руках й дивитись на кавовий автомат, який її вам видав. Ви будете робити вигляд, що роздивляєтесь його, але нізащо не обернетесь. Бо воно там. Чекає поки ви це зробите.

Я глибоко вдихнув і, не видихаючи, озирнувся. Зітхання вирвалось з моїх грудей, коли я нічого не побачив. Звісно, я б нічого й не побачив. Тут же не могло нічого бути! Висміюючи самого себе, я пішов назад.

Уже підіймаючись на свій поверх я зрозумів, що більше не використовую мобільний. Він мені не потрібний, адже в будівлі стало набагато світліше. Усе навколо мало дивний помаранчевий відтінок, такий самий як…

Я зупинився між двома сходинками. Кава випала у мене з рук. Якби це була склянка, вона б розбилась, але це була картонна чашка. Вона упала, відбилась від сходинки й покотилась вниз, розплескуючи запашну рідину.

Я повернувся на декілька хвилин назад, згадуючи. Світло, від ліхтаря, яке осліпило мене. Що, якщо це був не ліхтар? Що, якщо це був один з тих світлових бліків, які я вже бачив раніше? Що, якщо саме через це все навколо має помаранчевий відтінок? Що, як мій інститут зіткнувся з іншим світом і щось з того світу зараз гуляє тими самими коридорами? Що, якщо у мене за спиною дійсно щось було?

Кроки? Я чув кроки. Чи це лапи чудовиська? Упевнений, що я чув, як довгі кігті скрегочуть по підлозі. Ноги самі понесли мене вгору. Я вибіг на свій поверх і, мало не падаючи, добіг до класу. Закрив за собою двері. Слава Богу тут завжди був ключ.

Я сів прямо на підлогу під дверима. В кімнаті яскраво горіло світло. Воно, а також замкнуті двері, дозволили мені трохи заспокоїтись. Я в безпеці.

Втім, світло тут також мало дивний помаранчевий відтінок, а речі іноді мерехтіли, як марево в пустелі. Ніби по поверхні реальності розносяться брижі, як на озері, якщо кинути камінь. Що ж відбувається? Чому це відбувається? Чому саме зі мною? І чому так довго? Усі інші рази, коли я був свідком подібного явища, воно тривало не більше декількох секунд.

Паніка охоплювала мене. Я зловив себе на тому, що мною хитає з боку в бік. Ніяк не міг заспокоїтись. Голову ніби забили десятками радіо, що сприймає тільки білий шум. У мене почали тремтіти руки й німіти язик. В якусь мить я навіть подумав, що це серцевий напад. Що я так і помру тут, на підлозі свого інституту, а завтра, коли мене знайдуть, усі подумають, що це сталось від перехвалювання перед іспитами.

Я вже був готовий померти, коли почув звук за дверима. Він прогнав всю паніку, даючи місце жаху. Щось тихо шкреблось в двері.  Все ближче і ближче до ручки. Я глянув уверх і побачив, як вона опускається. Раз, другий, третій. Повільно й виважено, ніби створіння хотіло прокрастись у кімнату непоміченим. Двері не піддалися й зовсім скоро в коридорі залунали, скрегочучи, кроки. Я знову зітхнув з полегшенням.

А потім звук повторився. Тільки тепер він лунав не з-за вхідних дверей, а з-за дверей, що вели в комірчину. Майже в кожному кабінеті в нашому інституті були комірчини. В них ми зберігали наша старі проекти, різні матеріали для занять і будь-які інші дрібниці, що не вміщались в кабінетах.

Шкрябання перемістилось вище. Я підвівся й знайшов ключ, навіть не обертаючись. Коли звук повторився, цього разу ще ближче до дверної ручки, я повернув ключ і трохи прочинив двері. В ту мить мені було байдуже, що за нею мене може очікувати таке ж створіння, що зараз вийде з комірчини. Я просто не хотів залишитись в одній кімнаті з цим.

Коли ручка на дверях комірчини почала опускатись, я різко відчинив двері й завмер на місці. Ноги просто відмовлялись рухатись. Тим часом, комірчина почала відриватись. Дуже повільно, ніби те створіння досі не зрозуміло, що я давно помітив його спроби потрапити в кімнату. Я повернув голову, вдивляючись в темряву, по той бік дверей комірки. Цікавість, ось що змусило мене зупинитись. Те саме почуття, яке змушує всіх дослідників тварин дивитись прямо в відкриті пащі хижаків. Те саме почуття, яке може вигнати нас з під захисних ковдр, щоб ми поглянули в очі своєму страху й зрозуміли, що нічого страшного насправді нема.

Я так тоді й подумав. Я стояв у дверях, на половину повернутий до комірчини, й думав, що насправді там нікого нема. Це тільки моя уява, підігріта недосипанням. Або ж страшний сон. Точно, я ж упав обличчям в клавіатуру й заснув. Це тільки сон, чи галюцинація. І за тими дверима нічого нема.

Двері комірки повністю відчинились. За нею ­— тільки темрява й порожнеча. Й чиєсь дихання. Я ясно чув чиїсь тихі вдихи й видихи в цій пустоті. Але там нікого не було. Тільки старі мольберти, зіпсовані полотна, нікому не потрібні макети.

Тоді я й помітив її. Довгу, огидну лапу, як у павука розміром з собаку, яка з’явилась згори й опустилась на стелю, чіпляючись за неї. За нею, з-за дверей, полізли ще дві. Тоді все моє оціпеніння минуло й я кинувся тікати по темних коридорах інституту.

Єдина думка, яка тоді вертілась у моїй голові, була про охоронця. Він мусив щось помітити, мусив прокинутись. А якщо ні, то я розбуджу його й змушу випустити мене звідси.

Я летів по сходам, стараючись не помічати, що за мною женуться. Я чув, як лапи цих створінь спритно, з делікатним шкрябанням, чіпляються за стелі, стіни підлогу. Я відчував, їхні голодні погляди на своїй спині. Зжерти, роздерти мене, поглинути, щоб нічого не залишилось — ось чого воно хотіли.

Не пам’ятаю, як я опинився в холі. Біля парадних дверей була маленька кімната охоронця. Я кинувся до неї й з усієї сили смикнув ручку, але та не піддалась. Я смикнув ще раз з тим самим результатом. Я побіг до вхідних дверей, але вони теж були зачинені. Тільки зараз помітив, що мої кросівки липнуть до підлоги. Щось на ній було розлито. Я нагнувся нижче, щоб роздивитись й доторкнувся рукою до бурої, в’язкої рідини. Підніс руку до обличчя й зрозумів, що це кров. Вона текла з під дверей кімнатки охоронця.

Мене знову охопила паніка. До неї приєднались жах і відчай. Я осів на підлогу й почав молитись, очікуючи своєї смерті.

Мої убивці тихо підкрадались до мене. Я опустив голову й заплющив очі, щоб не бачити їх. Але я все чув. На все життя я запам’ятаю ті скрипучі звуки, з якими їхні лапи чіплялись до стін. Ніколи не забуду того тихого, голодного скреготіння їхніх пащ. Схожі звуки можна почути від цвіркунів. Тільки ці були набагато нижчими й моторошними. Вони були якимось вкрадливими, улесливими, ніби ці створіння питали: «Ви ж не проти? Ні? Ну чому ж вам бути проти? Ми тільки й хочемо, що з’їсти вас».

Вони оточили мене. Я хитався з боку в бік й не міг зупинити сльози, що котились по щоках. Моя молитва Богу перетворилась в нерозбірливе бурмотіння слова «Амінь». Я знову відчув легкий дотик до своєї потилиці, як тоді, біля кавового автомату. Ось і все. Мить моєї смерті.

— Врятуй мене, Господи, — пробурмотів я свої останні слова.

 

І Він врятував мене. Безліч разів після цього я проклинав Його за це. Я не помер й ті слова не були моїми останніми. Блік закінчився.

Мене знайшли вранці. Я лежав, заплаканий, в калюжі крові охоронця, імені якого навіть не знав. Я щось бурмотів про монстрів, які мало не вбили мене. Але хто повірив мені? В Інституті були тільки я й охоронець. Двері зачинені. Хто ще, крім мене, міг перерізати йому горло й залишити на тілі дванадцять ран невідомою зброєю, яку так і не знайшли?

Суд визнав мене психічно недієздатним й направив на примусове лікування. Звісно, як можна повірити в мою нормальність, якщо я кричу про чудовиськ, яких бачу все життя. Про інший світ, з яким наш, час від часу, стикається. Хто повірить хлопцю, який здригається кожного разу як вмикається світло? Хлопцю, який боїться виходити на вулицю, який, навіть на помаранчевий колір намагається не дивитись?

Хто повірить хлопцю, якого знайшли в крові біля тіла вбитої людини?

Ніхто.

І ніхто мені й не вірив.

Аж до Проявлення.

 

7

Дні для мене перетворились в ночі, ночей не стало взагалі. Години стали хвилинами, а хвилини вічністю. В палаті завжди горить світло. Не яскраво, щоб не зводити з розуму, але достатньо, щоб збивати з пантелику. Звісно, тут нема жодних вікон. З меблів тільки ліжко з ременями в кутку.

Зазвичай, я лежу на ньому й дивлюсь у стелю. На мені гамівна сорочка, адже я вже декілька разів намагався втекти. Вперше, коли в палаті ще не було вічного світла. Коли за мною прийшли, щоб провести на ранкові процедури, медсестра увімкнула світло. Я сприйняв це, як Блік. Мою свідомість захопила паніка, і я, відштовхнувши дівчину, тікав від чудовиськ, які були тільки у моїй голові. Далеко я, звісно, не втік. Після цього випадку в моїй палаті завжди горить світло.

Вдруге я тікав, коли був, так званий, вільний час. Тоді мене ще пускали у спільну вітальню, з великими, заґратованими вікнами. Через них я в останнє бачив сонячне світло. Цього разу мене злякав павук. Звісно, це був звичайний, маленький павучок, що ліз по підлозі, прямо біля місця, де я сидів. Так мені пояснювали. Я ж бачив дещо набагато страшніше. Я відчував голодні погляди чудовиськ, які прийшли разом з цим. І чув, як вони скрекочуть мені. Так улесливо, ніби питають мого дозволу. «Ти не будеш проти, якщо ми з’їмо тебе?».

Тоді я схопив стільчик на якому сидів, щоб відбиватись від них, й поранив медсестру, яка намагалась спіймати мене. Після цього випадку я майже не покидаю свою палату й на мені завжди гамівна сорочка. Мене водять в туалет у визначені години. Годують з ложки, коли вважають за потрібне. Миють, коли я починаю смердіти.

Це все квіточки. Найгірше — це ліки. Пігулки й уколи, які я приймаю щодня роблять з мене когось іншого. Я починаю втрачати себе. Я не можу позбутись почуття, ніби мою голову накрили напівпрозорою ганчіркою. Усе навколо стало таким стерильним, чистим, порожнім. Власне тіло втратило для мене значення. Мені стало байдуже, що зі мною відбувається; що я став чиєюсь лялькою, яку годують, миють, водять в туалет коли забажають. Я почав мочитись прямо в штани.

Але ліки дійсно допомагають. На якісь короткі миті я забуваю про Бліки. Про чудовиськ, які все життя ганялися за мною. Я буваю вільним, хоча й ненадовго.

Не знаю, скільки днів, тижнів, місяців я провів у цій лікарні. Останній раз, я бачив світ за його межами у кабінеті лікаря. Це сталось десь годину тому, незадовго до проявлення.

Мене привели для розмови з психіатром. Його ім’я так і не закріпилось у моїй голові. Як і його зовнішність. Я навіть не дивися на нього. Вся моя увага була прикута до вікна в кабінеті. Вікна, за яким я бачив дерева, чиї крони захопили майже все за ним. Листя приховувало вкрите хмарами небо. Сонячне проміння пробивалось крізь нього й линуло через вікно прямо до мене. Це було чудово. Остання гарна річ у моєму короткому житті.

— Як ваші справи? — спитав мене лікар. Я відповів, далі дивлячись у вікно.

— Все добре. Не бачив віддзеркалень іншого світу вже… доволі довго.

Він  критично похитав головою.

— Тобто, ви досі упевнені, що того охоронця убили чудовиська з іншого світу?

— Так.

— Ваш мозок…

— Я чув це вже десятки разів. Мій мозок не намагається замінити травмуючи спогади. Усе, що я сказав правда. І ви знаєте це.

— Я…

— Ви теж бачили це. Бачили речі, які не можете пояснити, але ви ніколи цього не визнаєте, інакше вас чекає сусідня палата.

Я не відвертався від вікна, не піднімав голос, не звертав на нього жодної уваги. Просто говорив те, що думав. І я відчував, що мої слова влучили в ціль. Здається, занервував навіть охоронець, який досі стояв у дверях. Лікар кивнув йому. Він взяв мене за лікоть і підняв, трохи грубіше, ніж варто було. Мене вивели з палати, але я забрав з собою останні нотки чарівного світу, за заґратованими вікнами.

Мене вели коридором, коли відбулось Проявлення.

Яскраве помаранчеве світло осліпило мене. Рука відпустила мій лікоть. Розплющивши очі, я побачив, що світ навколо кардинально змінився. Лікарню ніби навпіл розрізало. Ось вони, білі стіни і ось вже піщана пустеля розкинулась на кілометри вперед. Де-не-де, з-за дюн, виринали міські квартали. Серед пісків губилась асфальтована дорога. Автомобілі застрягли в піщаних горах.

Охоронець, який вів мене в камеру, кричав й біг кудись в пустелю. На моїх очах пісок ожив й засмоктав його. Ніби й не було охоронця. Я не міг навіть поворухнутись. Цього разу все було не так, як завжди. Видіння не було напівпрозорим чи схожим на голограму. Все було чітким і реальним. Я відчував на шкірі подих гарячого повітря. Велике, помаранчеве сонце обпікало мою потилицю.

Крики отверезили мене. Навколишність просто кипіла нелюдськими криками жаху й не розуміння.

Я пройшов уперед по піску й обернувся. Лікарня стояла самотнім острівком серед пустелі. Пацієнти, лікарі, обслуговуючий персонал… всі вони кричали, тікали хто-куди, шукаючи порятунку там, де його не могло бути.

Пустеля поглинала їх. Буквально.

Щось доторкнулось до моєї ноги. Я відскочив вбік. З зав’язаними руками мені не вдалось втримати рівновагу і я упав. Щось рухалось під піском, залишаючи по собі невеличкі горбинки. Змії. Напевно це змії, мусять бути змії.

Я швидко підвівся й побіг в єдине місце, де не було піску — залишки лікарні. Пробіг по довгому коридору й влетів у кабінет лікаря, в якому не так давно милувався краєвидом. Тепер через вікно можна було побачити тільки пісок. Й під цим піском причаїлось щось живе й голодне. Що ж це за світ такий? Невже він заповнений тільки хижаками? Чому саме з ним наша Земля стала такими близькими сусідами?

Я сховався під стіл. Знову зловив себе на тому, що хитаюсь з туди-сюди. Були б мої руки вільними, я б точно гриз нігті. Я зажмурив очі й знову почав молитись. Тільки цього разу моя молитва складалась тільки з трьох слів, які я, без зупину, повторював: «Хай це закінчиться!».

Але нічого не закінчилось. Жахи тільки починались.

Я відчув, що в мої кросівки набивається пісок. Розплющивши очі, я побачив, що пустеля проникла в кабінет. Пісок був живим! Я заліз на стіл, щоб врятуватись від нього. Він прибував з коридору. Засипався до кімнати хвилями, ніби вода, затоплюючи її.

Ось пісок поховав під собою стіл разом з моїм взуттям. Ось він уже дійшов до моїх колін. Я відчуваю, як щось звивається у цьому піску. Щось довге накручується на мою праву ногу й піднімається все вище, разом з піском. Ось я вже схований під ним по пояс. Мене тягне вниз.

Пісок заповнює мій рот і ніс. Роблю свій останній подих. Ось і вона — моя смерть. Така довгоочікувана.

Відчуваю, як довгі слизькі щупальця приникають в моє тіло. Пробивають шкіру на моєму животі й влізають в шлунок. Розривають м’язи на ногах і руках, й впиваються в кістки.

Я не відчуваю болю. Більше нічого не відчуваю.

Тільки полегшення.

Смерть рятує мене.

 

8

Хто може сказати точно, коли це почалось? Хто може сказати точно, коли закінчилось?

Проявлення… Так назвали зіткнення нашого світу з чужим, наповненим дивовижними, жахливими, голодними створіннями.

Це явище охопило весь світ і найдивнішим було те, що люди впізнавали казкові краєвиди іншого світу. Впізнавали чудовиськ, які жили там.

Бліки, Віддзеркалення, Відблиски, Сонячні зайчики, Відбитки, Просочення, Тріщини в реальності. Кожен, хоч раз у житті, бачив їх, до того, як відбулось Проявлення. Але хто б став про таке розповідати? Це списували на уяву, алкоголь, гру світла і тіні. Але це все було правдою. І людству довелось зіткнутись з нею в день Проявлення.

Правда завжди проявляється. І від реальності не втечеш, навіть якщо вона лякає тебе.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *