Віктор ГРІГАШ. Останній вагон

1

На залізничних вокзалах завжди відбуваються дивні речі. Ось наприклад, чому майже завжди, купивши квиток, пасажири виявляють, що їхній вагон у кінці потяга й до нього ще йти і йти. І всі ці бідолахи з «заздрістю» дивляться на щасливчиків, вагони яких біля самого вокзалу.

Вона точно знає, чому їй доводиться тягнутись у найдальший куточок станції, щоб сісти у свій вагон — вона жахливо неорганізована. Про білети додому, вона попіклувалась тільки за декілька годин до від’їзду потяга. Їй пощастило, що до складу додали ще один вагон й на нього можна було придбати квиток. А так, застрягла б у столиці ще на місяць і ніякої тобі Пасхи вдома. 

Валіза, завантажена одягом, котиться позаду неї. Благо, вона на колесах і їй не доводиться тягти її. На плечі сумка з ноутбуком а у вільний руці її сумочка, в яку вона змогла помістити, окрім гаманця і косметички, ще й фотоапарат.

Людей навколо стає менше. Натовп рідшає, розбігаючись по своїх вагонах. Хмари закривають сонце, роблячи день похмурим і темним. Її пальто розвіває холодним вітром. Зовсім скоро осінь поступово віддасться зимі. Вона сподівалась, що це станеться не сьогодні вночі й у потязі буде тепло.

Поки вона дійшла до свого вагону, диктор уже встиг оголосити закінчення посадки. Біля вагону її зустрічає провідниця. Велика жінка з фарбованим рудим волоссям, зібраним в хвостик. Вона ввічливо посміхається їй.

— Так, так. Пані Олександра. Заходьте, будете третьою.

— Тобто?

— Ну я, ви і ще одна жіночка.

— На цілий вагон?

— Та ще підсядуть, — жінка сміється, — не сподівайтесь, що будете самі в купе.

Олександра теж посміхається, піднімаючи свою валізу. Вона протискується по вузькому коридору у своє тісне купе. Вона ніколи не любила потягів. Особливо купе. В плацкартах їй було зручніше, а все через простір. Там є де розвернутись, хоча й нема чим дихати. А тут усе таке тісне, вузьке, закрите. Ці коридорчики, ніби, хочуть проковтнути тебе. Вона завжди уявляє, що це гортань голодного велетня.

З ледь помітним поштовхом потяг рушає, розмиваючи нічні краєвиди міста за вкритими пилюкою вікнами.

Саша ховає свою валізу під нижнє ліжко. Хоче вийняти ноутбук, але згадує, що не встигла його зарядити. Тому вона дістає книгу. У купе доволі темно й вона клацає вимикачем – але світло не загоряється.

— У нас тут проблеми з освітленням, — каже їй провідниця, що з’явилась в дверях мить тому. — Принесла білизну. Чаю бажаєте?

— Ні, дякую, — відповідає Саша, забираючи целофановий пакет з брудними простирадлами.

Провідниця йде далі. Олександра навіть не думає розстеляти собі ліжко. Вона ніколи не використовує залізничну білизну. Занадто багато дивних плям. Спить вона прямо так, без матрацу. На подушку одягає свій светр чи майку. А вкривається покривалом. На ньому хоча б плям не видно.

Вона виглядає в коридор. Нікого немає. Сідає на своє ліжко. Потяг повільно набирає швидкість. Розмірене колихання і тихе «чу-чух-чу-чух» заколисують її. У вагоні занадто тихо. Вона звикла до шумних компаній, чи завжди ридаючих дітей. Це ще одна дивина, яка з нею стається на залізницях: там, де їде Олександра, завжди є малі капризні діти. Так, щоб ні секунди спокою.

Але не тут. У цьому вагоні пусто, тихо і тісно. Вона сподівається, що пасажири підсідатимуть на інших зупинках. Можливо, хтось з дитиною, що буде плакати пів ночі. Тільки б розвіяти цю гнітючу тишу.

Саша знімає з верхньої полиці подушку, загортає її в пальто і лягає. В купе тепло – провідниця уже запустила опалення. Дівчина скручується калачиком і поринає у свої думки. Якщо не можна ні почитати, ні попрацювати за ноутбуком, ні поспілкуватись з сусідами по купе, то єдиним варіантом залишається сон.

Вона думає про те, що робитиме вдома. Як допомагатиме мамі прибирати, як митиме вікна (це вона дуже любить), як збиратиме корзинку і йтиме до церкви зі своїм молодшим братом. Батьки чекатимуть їх удома. А потім, після вихідних, знову на потяг і на навчання. Тільки б про квитки не забути.

Вона й не помічає, коли засинає. Свідомість летить кудись далеко, в темні грозові хмари, що нависли над рівнинами, якими проїжджає потяг. Там, над хмарами, день повільно змінюється ніччю. І зовсім скоро під хмарами стемніє, а світло у її вагоні так і не увімкнеться. Ніхто не підсяде на жодній зупинці. Провідниця більше не зайде до неї в купе. А сама Олександра так і не доїде додому на цьому потязі.

 

2

Вона прокидається, розуміючи, що вони зупинились. Напевно, звичайна станція в якомусь місті. Зараз сюди завалить купа пасажирів, доведеться вставати, відкривати поличку під її ліжком, де зараз валіза, можливо пустити якусь стареньку на нижнє місце, а самій лізти нагору.

Та ніхто не заходить. У вагоні досі тихо. Й на пероні не чути ніяких звуків. Ця тиша неймовірним чином проганяє усі залишки сну. Вона лежить з заплющеними очима, прислухаючись, але не чує нічого, крім завивання вітру.

«Не відкривай очі, — каже внутрішній голос, — краще не треба. Продовжуй лежати так, поки не заснеш знову, або поки потяг не зрушить з місця. Тільки тоді ти можеш бути впевнена, що ти в безпеці. Не відкривай очей. Я впевнена, що на сусідньому місці лежить труп. Чи зомбі. Чи може…»

Вона різко розплющує очі, не даючи своїй свідомості завести її занадто далеко. Зрозуміло, що навпроти неї нікого немає. У купе порожньо і темно. Світла від коридорних ламп ледь вистачає, щоб бачити обриси предметів. Добре, що хоч двері відчинені, інакше вона б узагалі нічого не бачила.

Олександра підводиться й дивиться у вікно. За ним порожнеча. Ніякого перону, ніякого міста. На дворі вже ніч, і густі хмари не пропускають ні краплі місячного світла. Вона бачить тільки своє втомлене відображення.

Чому вони зупинились? Де вони зупинились? І чому досі не увімкнулось світло? Вона вирішує задати ці питання провідниці. Олександра зупиняється біля виходу в коридор. Вона може бачити тільки маленький квадратик цього коридору. Бачить протилежне вікно, за яким така сама темрява. Бачить старі килими, старі занавіски на вікнах, старі перила, пожовклі від постійних доторків. І вона не може зробити крок уперед. Переступити поріг свого темного й безпечного купе, в якому може замкнутись.

«Не виходь! Усе це занадто дивно! Краще сховайся і чекай поки провідниця сама не прийде».

Знову якісь дурниці.  Саша робить крок вперед і виходить зі свого купе. Звісно, ніяких зловісних монстрів, що чекають її за поворотом, немає. Для цього й існує її внутрішній голос. Він говорить їй усілякі нісенітниці, які приводять дівчину до тями. Вона швидко йде до купе провідника, але воно зачинено. Вона стукає, та ніхто не відповідає їй.

— Ей! — кричить Саша, — Є тут хтось?

Вона пробігається вагоном. Усі купе відчинені, усі темні й порожні. Не може такого бути! Просто не може.

Олександра біжить в тамбур. Хоче зайти в інший вагон — може провідниця там. Засіла в іншого провідника за чашкою чаю, чи чогось міцнішого. Вона вбігає в тамбур, відкриває міжвагонні двері й злякано зойкає. Це навіть криком назвати не можна. Обурення, жах і нерозуміння всього, що відбувається – здавлюють її крик і перетворюють в зойк відчаю.

Двері відкрились в ніч. В ту саму, яку вона бачила за вікном.

Жодних інших вагонів. Жодного потягу. Тільки темрява.

 

3

Саша три рази оббігла навколо вагону. Кожен раз вона сподівалась, що інші вагони з’являться. Сподівалась, що вона прокинеться від цього страшно сну. Але вони не з’явились, а вона так і не прокинулась.

Вона сідає на колію і дивиться в той бік, з якого приїхала. Вона стримує сльози, стримує відчай, стримує свої страхи. Насправді їй хочеться тільки одного – піти у своє купе і помінятись місцями зі своєю валізою. Сховатись там і ніколи більше не вилазити. Залізти під ліжко й пролежати там, поки її хтось не знайде.

Не може бути. Такого просто не може бути. Чому вона тут? Як? Саша закриває очі руками. «Це все нереально!» — думає вона. Прокручує ці слова знову й знову, уявляючи, що вона досі у Києві, так і не купила квитки на потяг.

«Це все справжнє!» — перекрикує внутрішній голос — «І тобі краще не скиглити, а думати, що робити далі!»

Саша розплющує очі й оглядає колію. Та заросла травою, а деякі рейки вкриті іржею. Ніби тут уже давно ніхто не проїжджав. Що тоді вона тут робить? Хто, як, коли і де від’єднав її вагон від усього складу? І де провідниця? Або та, інша пасажирка, яка мала бути у вагоні?

Вона підводиться і заходить всередину. Ще раз оглядає кожне купе, підсвічуючи ліхтариком на мобільному. Мережа тут не ловить. Вона навіть не знає, в якій частині країни вона знаходиться.

Саша доходить до купе провідників. Двері зовсім трохи прочинені. Вона хапається за ручку й тільки тоді згадує, що буквально хвилин десять тому вони були замкнуті.

— Ви тут? — питає вона, але відповіді нема.

Може, провідниця спала, коли Саша стукала попереднього разу? А нещодавно прокинулась, побачила все те ж, що й Олександра, вийшла з другого кінця вагону і пішла в протилежному напрямку.

Саша відчуває дивний запах, що просочується з того боку дверей. Запах з дивним, металевими нотками. Так пахне…

«Кров! Так пахне кров!» — думає вона. Ні, не може бути. Їй тільки здається! Не може ж бути кров у вагоні провідниці!

Тремтячими руками Олександра відкриває двері й зляканий зойк вже друге рветься за неї. Цього разу вона не кричить тільки через те, що затулила рот рукою.

Так, провідниця в середині. Вона сидить, притулившись до стінки, прямо навпроти Саши, під маленьким білим столиком. Її голова опущена вниз. Вона впала на груди й закрила собою смертельну рану на шиї, з якої в купе натекла калюжа крові. Сашу налякало не це. Її злякали очі провідниці. Очі, які дивились прямо на неї.

Очі, які стояли на цьому маленькому білому столику

 

4

Вона біжить не розбираючи дороги. Потяг, з тілом провідниці, залишився позаду. Вона біжить через темряву, через поле і зовсім скоро опиняється в лісі. Густі дерева обступають її, закриваючи своїми кронами залишки світла. Вона зупиняться, щоб віддихатись. Впирається спиною в стовбур великого дерева і сповзає на землю. Більше Саша не може стримати своїх сліз. Вони котяться по її щокам, перемішуючись з схлипами відчаю.

«Чому таке сталось? Чому зі мною? Нащо я купила білет на цей вагон? За що мені це все?». Вона сидить під деревом, плаче і дає жахливим запитанням, на які нема відповіді, з’їдати себе з середини. Вона просто їхала до дому на Пасху. Хотіла допомогти мамі, посвятити свою корзину з братом, провести час з сім’єю. А тепер…

Вона згадує про Бога і починає молитись. Саша просить Його врятувати її. Забрати її звідси і перенести прямо до неї додому. Вона просить Його закінчити усе це божевілля і дозволити їй спокійно їсти Пасху зі своєю родиною.

Молитва допомагає їй заспокоїтись. Вона витирає обличчя від останніх сліз рукавом светра. Серце досі божевільно гупає в грудях, але вона хоча б не плаче. Й погані думки покинули її. Поки що. Вона починає думати над тим, що робити далі. Розуміє, що вона дарма покинула вагон. Там є світло і їжа. Потрібно було забрати усе, що можна з купе провідниці й закритись у своєму купе. Хтось повинен був помітити, що від потяга відділився останній вагон. За ними вже повинен хтось їхати. І, якщо вона закриється в купе, то рано чи пізно її врятують.

Вона згадує колії, порослі травою. Чи може таке бути, що цими шляхами вже давно не їздили потяги? Чи може таке бути, що вагон від’єднали біля старої розвилки, а потім перемкнули шляхи? Він міг по інерції покотитись по цьому бічному шляху, на якому ніхто його не знайде.

За цією думкою прийшла ще одна. Жахливіша. Хтось зробив це! Від’єднав вагон, перемкнув стрілку, убив провідницю. А була ще друга дівчина. Ще одна пасажирка. Може це вона? Чи вона теж лежить десь мертва? З перерізаним горлом і видовбаними очима.

Досить про це думати! Потрібно повертатись до вагону. Вона встає і розуміє, що поняття не має, звідки прибігла. Вона майже нічого не бачить. Светр не може захистити її від холодного вітру. А ще вона чує дивний звук. Він ледь помітний через завивання вітру в листі дерев. Тихе шурхотіння, ніби хтось наближається.

Волосся на потилиці стає дибки. Руки вкриває гусяча шкіра. Тепер вона чує тільки це — шурхотіння опалої листви під чиїмось ногами. «Тікати! Треба тікати» — думає вона. Але від чого? Що там у неї за спиною? Може це та, інша пасажирка.

Олександра різко обертається і бачить темний силует. Це точно жінка. У неї щось з очима.

— Доброго дня, — каже Саша. — Ви теж сюди з вагону прибігли?

Жінка не відповіла. Саша зробила крок назад. Щось з нею було не так. Голова дивно опущена і ці очі. Вони ніби світяться у темряві. І це не схоже на звичайний відблиск світла у зіницях, адже тут майже немає світла.

— Давайте краще повернемось у наш вагон. Там безпечніше, — каже Саша та жінка не слухає.

Вона піднімає руку і вказує на дівчину. Очі жінки блищать яскравим блакитним світлом. Вітер здіймається навколо них. Листя піднімається з землі й крутиться навколо них у незбагненному вихорі. Жінка відкриває рот. Вона говорить, але голос у неї низький і глибокий. Він гримить у повітрі, ніби з потужної колонки. Здається, Саша може чути й інший голос. Жіночий, сповнений  страху й відчаю. Проте він повторює ті самі слова.

— ВОНИ МОЇ! ВОНИ МОЇ! ВОНИ МОЇ!

«Біжи!» — кричить її внутрішній голос і вона біжить. Крізь дерева, що б’ють її своїм гіллям, дряпаючи обличчя. Біжить, перечіпаючись об коріння, але не падаючи. Падати не можна – вона чує як вітер наздоганяє її. Грається її волоссям і ось-ось схопить у свій нескінченний вир. Він уже близько! Тільки руку простягни — і Саша в його холодних обіймах.

Ліс несподівано закінчується. І вона бачить вагон. Він сяє в темряві жовтим світлом, що ллється з вікон. Її маяк в морі жаху. Відкривається друге дихання і Саша пришвидшується. Буквально мить тому, їй здавалось, що вітер схопить її. Рука тієї жінки ось-ось мала дотягнутись до неї. Але ось вона відривається від неї. Хоча б на два кроки, але цього достатньо, щоб врятувати життя.

Олександра буквально влітає у вагон. В цю мить генератор вагону видихається й вимикається. Миттєво гасне світло в коридорі, але їй уже байдуже. Саша забігає у своє купе і різко зачиняє двері. Вона сідає прямо на підлогу. Залазить під столик (під таким у своєму купе лежить провідниця) і дивиться на двері.

Вона чує кроки. Вони наближаються. Жінка підходить до дверей і смикає за ручку. Далі стукає в двері. Тихо й делікатно, ніби коханець, що прийшов до заміжньої жінки і не хоче привертати уваги сусідів.

— ВОНИ МОЇ! — повторює вона тим моторошним голосом, — ВОНИ МОЇ! ВОНИ МОЇ!

Саша мовчить. Вона скрючилась під столиком, сподіваючись, що жінка просто піде. Замовкне і зникне у лісі. Й ніколи не повернеться з нього. Голос зникає. Дівчина чує кроки, що віддаляються і трохи, зовсім трохи, розслаблюється. Здається, вона може трохи відпочити від жаху, що діється навколо.

 

5

Здається, вона заснула. Будить її шум за дверима. Жінка знову смикає ручку? Вона відкриває очі й прислухається. Ні, звук інший – ніби в замок вставляють ключ.

— ВОНИ МОЇ! Я ЗАБЕРУ ЇХ! — каже голос за дверима.

Вона вистрибує з під столика, боляче вдаряючись головою. Ігноруючи біль, Саша підбігає до дверей. У неї є ще одна рятівна соломинка. Вона не згадала про них раніше — з боку на дверях купе є металева пластинка, яка блокує двері, якщо її відкріпити. Такий собі зсув. Жінка зможе відчинити двері, але тільки на декілька сантиметрів. Саша обмацує двері рукою, намагаючись знайти цю штуку. Вона нічого не бачить, через темряву. Нарешті долоня торкається до холодного металу. Вона опускне пластинку якраз в ту мить, коли купе відкривається. Жінка смикає двері й ті від’їжджають, але зовсім трохи. В коридорі темно і вона не може бачити рис її обличчя. Але вона бачить блакитно-сяючі очі. Рука вривається в купе, намагається схопити її, та марно — Саша знову заліза під свій столик.

Палець жінки знову вказує на неї. Незрозуміло звідки з’являється вітер. Він влітає у вагон й вдаряється у двері, намагаючись вибити їх. Потім ще один порив вітру. І ще один.

Що ж це таке? Що сидить у цій жінці? І що воно хоче забрати у Саші?

«Нема часу про це думати! Двері довго не витримають!». І це правда. Вітер з такою силою жбурляється на них, що металевий засув уже почав скрипіти. А жінка далі дивиться на неї своїми очима, і вказує пальцем долі.

Потрібно шукати якийсь інший вихід. В якому вона купе? Другому? Третьому?

Вона вилізає з під столу і дивиться на вікно свого купе. Їй сьогодні щастить, якщо взагалі можна так сказати — на склі наліпка: «Аварійний вихід! У разі надзвичайної ситуації — розбити скло!».

Двері загрозливо риплять за її спиною. Вона сподівається, що річ, яка заволоділа жінкою, не зрозуміє, що вона задумала. Саша виймає свою валізу й, зібравши всі свої сили, вона підіймає її двома руками. Вона якраз розвернена колесами до вікна. Саша сподівається, що валіза достатньо важка, а колеса достатньо міцні. Вона б’є з усієї сили, але вікно не піддається. Ще удар, і ще один. Звуки її ударів об скло зливаються зі звуками дверей, що ось-ось мають бути відчинені і з завиванням вітру, що ніби розриває вагон на частини.

В неї болять руки і вона більше не може втримати валізу. Саша випускає її і та летить прямо у вікно. Скло розлітається на шматки, а валіза падає з того боку. Саша пищить з радощів, але стояти й радіти часу нема. Вона швидко лізе на стіл і чує, як позаду неї щось з хрускотом ламається і двері відчиняються. Вона чує, як вітер влітає в купе. Він підхоплює її і штовхає уперед. Саша падає в отвір, як у прірву. Шматки скла, що ще залишились у рамі, боляче ранять руку.

Вона падає на землю і вдаряється головою. Їй щастить і вона не відключається. Але встати на ноги важко, а в череп ніби заштовхали тисячі телефонів, на які одночасно дзвонять.

— Я ЗАБЕРУ ЇХ! — повторює чудовисько в тілі нещасної жінки.

Воно навалюється на неї і притискає до землі. Саша відчуває пориви вітру на своєму обличчі. Вона намагається відбиватись, але жінка виявляється набагато сильнішою. Дівчина відчуває, як рука жінки опускається на її обличчя. Пальці досягають її очей. І жінка надавлює. Саша рискає рукою по землі. Біль пронизує її череп. Вона хапає шматок скла. Він боляче ріже руку, але зараз не до цього.

Вона розмахується з усієї сили і наносить удар. Один, другий, третій — скло шматує обличчя жінки. Віна кричить. Рука зникає з обличчя Саши. Біль минає, очі ще досі на місці. Олександра не зупиняється. Вона махає рукою, як художник, що перечеркує свою невдалу картину чорною фарбою. Жінка відстрибує від неї. Її обличчя перетворилось на криваве місиво. Очі уже не світяться тим дивним світлом. З жахом Саша розуміє, що на обличчі жінки нема ніяких очей. Невже, вона їх їй виколола, коли наносила удари склом?

Вона не витримує і блює. Коли приступ минає, вона дивиться на жінку і бачить, що вона нерухомо лежить на землі. Порожні очні ямки дивляться кудись у темне небо.

У Олександри досі гудить в голові. І жахливо болить права рука, яку вона поранила аж у двох місцях. Вона готова просто впасти і заснути. Прямо тут.

Вона плететься у вагон. Там її порятунок. У провідниці має бути аптечка чи щось таке. Вітер вщух. Саша ледь перебирає ногами. Вона піднімається по сходинках у вагон й мало не падає. Їй, все ж, вдається залізти усередину.

Дівчина доходить до купе провідниці й оглядається в пошуках аптечки. Вона старається не дивитись на труп. Вона бачить аптечку й уже простягає до неї руку, коли зупиняється. Щось не так. Щось, що вона помітила тільки краєм ока. Але що це. Ніби муха дзижчить над вухом. Маленька деталь, яка висковзнула з її мозку, коли вона зайшла до купе.

«Очі!» — кричить її внутрішній голос.

Вона повільно повертає голову. Її рука так і висить у повітрі.

Провідниця дивиться на неї. Її очі досі лежать на столику, відірвані від тіла. Але вона дивиться на Сашу.

— ВОНИ МОЇ! — каже провідниця своїм голосом і голосом створіння, яке оселилось у ній.

Вона дивиться на Сашу очима, що світяться дивним блакитним сяйвом.

 

6

Олександра робить крок назад. Провідниця повертає голову, не відриваючи свого погляду від обличчя дівчини.

— Я ЗАБЕРУ ЇХ! — каже вона. Саша помічає, як її пальці сіпаються.

Права нога зігнулась і розігнулась в коліні. Що б у ній не сиділо, воно ще не опанувало тіла. У Саши є ще шанс утекти. Вона вибігає з купе і захлопує за собою двері. Вилітає з вагону й біжить геть.

Вона вирішує, що єдиною надією є колія. Вона просто має біти у бік, з якого вони приїхали і, рано чи пізно, вона добіжить до розвилки. До людей. Вона буде врятована від демона, який намагається вкрасти її… Що, до речі? Що воно хоче від неї?

«Очі!» — знову повторює внутрішній голос.

Вагон ззаду неї вибухає. Шалений потік вітру хапає його і жбурляє вгору. Влітає в розбиті вікна, просочується у всі щілини і розриває на дрібні частинки.

Сашу в спину б’є ударний потік. Її теж наздоганяє вітер. Він несе її декілька метрів й відпускає над коліями. Вона боляче вдаряється обличчям й їде ще трохи уперед по інерції. У неї щось страшенно болить у спині. Здається, вона щось зламала. Обличчя дівчина взагалі не відчуває. Вона бачить кров, що розтікається під нею.

Саша обертається і дивиться в темне небо, яке уже не таке темне. Хмари розійшлись, показуючи місяць. Він палає блакитним сяйвом і підозріло схожий на очне яблуко. Хмари навколо нього набувають форми ока. Блакитне світло осяює Сашу. Ось вона — мить її смерті.

— ВОНИ МОЇ! Я ЗАБЕРУ ЇХ! — звучить у вітрі. Повітря дрижить від голосу, що розноситься ним.

Хмари набувають форми руки. Та повільно, під натиском вітру, наближається до Саші. Дівчина відчуває на обличчі краплини дощу, бачить, як блискавки перекидаються з хмари на хмару всередині руки, що ось-ось її схопить.

«Ось і все, — думає вона, —  зараз я помру. Нарешті…»

Над нею повільно встає сонце. Його проміння з’являються з-за горизонту й приштрикують хмари. Саша чує розлючений рик у вітрі.

Разом з сяйвом сонця поле наповнюється гулом поліцейських сирен і світлом фар машин швидкої допомоги.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *