Віталій ГЕНИК. У смерті мертві імена

І. ТАЄМНИЧЕ ВБИВСТВО

Незбагненна трагедія обірвала життя сера Джеремі Пікерінга, знаного у вузьких колах бібліофіла та колекціонера старожитностей, у ніч на 23 березня 1894 року в родинному маєтку Меджик-холі.

Якби широкому загалові стали відомі шокуючи факти цієї загадкової смерті, здійнявся б справжній переполох. Тому поліція зробила все, щоб лондонські газети отримали тільки необхідний мінімум інформації, достатній хіба що для розлогого некрологу. До розслідування ж було залучено одного з найкращих інспекторів Скотленд-Ярду – Ентоні Макміллана. Маючи за плечима солідний послужний список, той самовпевнено вирішив, що легко розплутає справу, адже в силу дивного збігу обставин факт незрозумілої загибелі Пікерінга був установлений секретарем покійного, Джимсом, майже відразу. Це давало змогу почати розслідування по гарячих слідах. 

Щойно зазоріло, інспектор – жвавий рудоволосий коротун років п’ятдесяти з рисячими баками та випнутою нижньою губою, – прибув до Хемпстеду й передусім оглянув садибу, обнесену кованою огорожею. Меджик-хол виявився похмурою двоповерховою будівлею вікторіанського стилю. Вікна першого поверху закривали віконниці; квіткові клумби під ними були давно занедбані, порослі ковтунами торішньої трави.

Не зауваживши знадвору підозрілих слідів, Макміллан із прихованим розчаруванням увійшов у дім, супроводжуваний сержантом Бенсоном, старим служакою, що з’явився сюди за викликом. Як інспектор і сподівався, всередині Меджик-хол носив той самий наліт старосвітськості – масивні меблі, тьмяні шпалери, важкі темні портьєри…

Кабінет Пікерінга, де його спіткала смерть, знаходився на першому поверсі, в лівому крилі будинку. Високі дубові двері були виламані коцюбою, що валялася поряд. Сержант пояснив, що то робота секретаря. Той, мовляв, не знайшовши сера Джеремі у спальні й не почувши відгуку на стук із кабінету, перелякався, що в Пікерінга стався серцевий напад – старий останні роки нездужав. Проте, за словами Джимса, всередину він так і не ввійшов – з огляду на сцену, побачену з порога.

Макміллан зажадав привести секретаря до челядні.

Джимс виявився субтильним витрішкуватим суб’єктом із безбарвною порістю на підборідді. Він запобігливо пас очима служителів закону, але відповідав плутано. Так, секретарем сера Джеремі він працює давно, майже десять років. Так, живе тут, у домі. Ні, прислуги зараз нема, всі приходять уранці. В будинку ночує лише економка, та вона мешкає у прибудові. Так, сер Джеремі часто працював допізна, години до другої. Ні, зазвичай двері кабінету не замикалися. Проте якщо траплялася пильна робота, сер Джеремі просив його не тривожити й іноді зачинявся на ключ. Ні, він не знає, чим займався звечора Пікерінг. Мабуть, як завжди – писав статтю з окультизму чи провадив хімічні досліди.

– А якого біса, – Макміллан підвівся, втративши надію дізнатися від секретаря щось путнє, – не спалося поночі вам?

Джимс збентежився ще дужче.

– Бачте… Я, власне, спав, але кепсько… Снилися всілякі кошмари… Заважало дихати… І тут наче б виляск – я миттю схопився…

– То ви щось чули? – інспектор насторожився.

– Далебі, ні… Було холодно, і я не відразу збагнув, що у вікні нема жодної шибки. Мабуть, це скло брязнуло, коли вилітало з рам.

– Саме собою?

– Т-так… тобто ні, звісно, але причина мені невідома. Стривожившись, я щонайперше подумав про сера Джеремі й поспішив до нього…

Далі інспектор слухати не став. Дивна історія. Чому розбилося скло? Адже вікна закриті віконницями, знадвору їх не розтрощити…

Врешті, вирішивши не загадувати наперед, Макміллан поспішив на оглядини місця пригоди. Сержант і два констеблі дістали вказівку триматися біля входу в кабінет із ліхтарями, але не заважати.

Інспектор знав, що побачить, проте дійсність перевершила будь-які сподівання. Тіло небіжчика лежало… всюди! Від урази Макміллан відсахнувся. Такого ще жодного разу не траплялося в його багаторічній практиці: Пікерінг був буквально роздертий на кавалки, мовби потрапивши в пазурі лютому звірові. Ось тільки ніякої тварини тут бути не могло…

Намагаючись не наступати на бризки закипілої крові й морщачись від залізистого смороду пасоки та розпанаханих нутрощів, інспектор пройшов на середину приміщення й, здійнявши підсвічник, роззирнувся.

В кабінеті, обстава якого видавалася більш ніж дивною, панував безлад. Три високі вікна зяяли порожніми шибками. Вздовж стін вишикувалися книжкові стелажі та шафи, повні скалок від розбитих слоїків із вельми сумнівним умістом. Решта кімнати була вільною. Певно, зазвичай підлогу вкривав килим, проте зараз він був згорнутий до північної стіни, відкриваючи химерний орнамент у вигляді кола зі вписаними в нього трикутниками. В самому центрі стояв низенький столик, на вугільно-чорній стільниці якого синьою фарбою було нанесено складний абстрактний малюнок чи знак. Поряд сусідили пожовклий старовинний сувій, пляшка віскі та напівпорожній бокал.

«От халепа! Пікерінг, схоже, грався з чорною магією, – гмикнув Макміллан. – Як би про це не рознюхали газетярі».

Склавши попереднє уявлення про місце злочину, він узявся обмірковувати шляхи проникнення до приміщення і невдовзі констатував, що тут у зловмисників вибір був небагатий. Кабінет не мав нижнього примурку чи підвалу. Стіни також були глухими й ніяк не сполучалися з суміжними кімнатами. Відсутній був і прохід на другий поверх. На додачу, вікна, хоч і розбиті, надійно закривали зовнішні віконниці. Залишалися лише вхідні двері, котрі, як стверджував секретар, були замкнені зсередини…

Як же тоді вбивця зумів зникнути? Макміллан задумливо почухав довгого носа. Чортівня якась… Або ж Джимс свідомо бреше…

Рештки господаря інспектор оглянув в останню чергу. Голова з правим плечем та огризком хребта лежала біля одного з вікон, ноги й руки знайшлися в протилежних кінцях кабінету, а загалом шматки плоті бридко полискували практично всюди. Однак Макміллан усе ж зауважив важливу деталь: центр «магічного» кола був цілком чистим, так, ніби останки саме звідси були розкидані по кімнаті чиєюсь дужою рукою. Або ж сер Джеремі, стоячи в колі, ні сіло ні впало вибухнув, немов діжка з порохом. Цей здогад примусив було серце Макміллана радісно тенькнути, проте його довелося тут-таки відкинути – фрагменти тіла Пікерінга не мали опіків, та й у повітрі не відчувалося й сліду паленини чи порохового гару.

Зрештою інспектор змушений був із роздратуванням визнати, що жодних версій щодо способу вбивства в нього нема. Злочин стався у замкненій зсередини кімнаті. Жертва на той час перебувала там сама – це засвідчує секретар, та ще, опосередковано, єдиний бокал на столику. Однак про самогубство не може бути й мови. З іншого боку, важко уявити зловмисника, здатного розтерзати людину, але при цьому проникнути до приміщення і покинути його безшелесно. Адже якби не дивна історія з шибками, не виключено, що ніхто б нічого не помітив до ранку!

– До кімнати нікого не пускати, – наказав Макміллан сержантові, виходячи за поріг. – Усіх відвідувачів негайно затримувати й провадити до відділку.

Подумавши, додав:

– Економку та секретаря замкніть порізно, потім звіримо їхні свідчення. Цей Джимс підозрілий тип. Те, що він мені наплів, годі перевірити, а відтак під великим сумнівом. Не виключено, що то його рук справа.

– Е-е, дозвольте міркування, сер! – зауважив Бенсон, козирнувши.

– Ну?

– Стосовно секретаря. Словом… Бачив я колись браконьєрів, роздертих ведмедем… Так от, щоб ви знали, сер, ведмідь отак пошматувати бідолаху не зміг би. Снаги в клишоногого забракло б. А вже щоб людина – й поготів!

– А як щодо банди злочинців? – прискалив око Макміллан. – Джимс же міг пустити в дім спільників, а потім замести всі сліди й викликати нас. Про замкнені двері відомо лише з його слів!

Сержант лише розвів руками, проте в його очах читався відвертий сумнів.

Та інспектор і сам відчував, що така версія шита білими нитками. Поки що перемішана мозаїка ніяк не складалася в правдоподібну картину.

 

ІІ. ОБІРВАНА НИТОЧКА

Свідчення сусідів та прислуги мало що додали до вже відомих фактів. Ніхто не чув і не бачив нічого підозрілого – ні безпосередньо в ніч убивства, ні напередодні. Ворогів Пікерінг, схоже, не мав. Відвідувачів у сера Джеремі того вечора не було. В домі, як не дивно, нічого не пропало.

Навколо будинку так і не вдалося знайти слідів вторгнення. Двері й вікна, цілком очевидно, не піддавалися злому. Єдиною зачіпкою могла б стати пригода з шибками. Вранці з’ясувалося, що вони вилетіли з більшості вікон лівого крила будинку. Але це лише заплутувало справу, бо незрозуміла була причина склопаду. Втручання когось стороннього довелося виключити: всі шибки повилітали назовні водночас, ніби витиснуті потужним вибухом у надрах будівлі. Проблема в тому, що ніякого вибуху не було…

Оглянувши тіло, коронер не зміг внести жодної ясності, тільки напустив мало не містичного туману. Смерть сера Джеремі настала між другою та третьою годинами ночі й, вочевидь, була миттєвою. У висновку наголошувалося, що, найпевніше, тіло зазнало ушкоджень у момент загибелі чи безпосередньо по тому. Щодо причини смерті двох варіантів бути не могло: умисне вбивство. А от стосовно способу… Всі рани на фрагментах трупа – рвані й широкі. Коронер припускав, що це сліди величезних і гострих, мов бритви, пазурів. Але зазначав при цьому, що затрудняється визначити тварину, яка могла б завдати подібних каліцтв.

Макміллан не знав, що й гадати. Вочевидь доля підсунула йому щонайпідступнішу каверзу: вбивство у замкненому приміщенні, причому лиходій – не людина, а радше незнаний звір, та на додачу – жодного сліду душогуба: ні шерсті, ні відбитків лап, ні подряпин від кігтів! Як опинилася тварина в кабінеті й куди поділася після скоєного – ще одна загадка. Не розчинилася ж вона в повітрі! Отже, то таки була не тварина. І не людина – коронер підтвердив, що навіть найдужчий різник, озброєний найгострішими ножами, не зміг би фізично скоїти подібного. І зникнути без сліду з-під замка, знову ж таки!

Залишалося хіба що вдатися до останнього аргументу, котрий зазвичай вінчає ретиради знеможеного мозку – апеляції до підступів Князя Пекла. Та річ у тім, що інспектор вірив у чорта не більше, ніж у безслідних убивць. Щоправда, він припускав, що існують сили, наразі невідомі людині, однак не був певен, чи доцільно списувати цю неймовірну історію саме на їхній карб.

Макміллан уже ладен був чесно визнати свою неспроможність розкрити злочин у Меджик-холі. Однак останньої миті Фортуна, здавалося, зглянулася й підкинула йому крихітну ниточку, що могла бодай трохи з’ясувати ситуацію – посильний приніс звістку від Бенсона: годину тому в маєтку Пікерінга затримали невідомого. Інспектор негайно наказав допровадити того до Скотленд-Ярду.

Затриманим виявився Віппл Ван-Б’юрен, підданець США, – опасистий, ще не старий чоловік у дорогому драповому пальті. Виглядав він цілком спокійним, однак у зизуватих очах за скельцями пенсне інспектор зауважив приховану тривогу. Може, в невід поліції нарешті втрапила потрібна рибина?

Американець із копита вскач поцікавився, на яких підставах його затримано й що це все значить, одночасно висловивши впевненість, що трапилось явне непорозуміння. Проте, не отримавши відповіді, різко замовк, склавши руки на череві.

– Містере Ван-Б’юрен, – інспектор звів на нього докірливий погляд. – Якщо за вами немає жодної вини, хвилюєтеся ви марно…

– Я не дитина, пане…

– Інспектор Макміллан, до ваших послуг.

– Так от, містере Макміллан, киньте свої штучки. В поліцію не запрошують на чай, еге ж?

Підвівшись, Макміллан енергійно пройшовся кабінетом.

– Це правда. Що ж, не приховуватиму, нам може знадобитися ваша допомога. І що швидше ми знайдемо спільну мову, то швидше ви покинете ці стіни.

– Я у вашому розпорядженні, – знизав плечима Ван-Б’юрен.

– Чудово! Отож, насамперед був би вдячний, якби ви повідомили мету відвідин Лондона.

– Візит суто приватний, хоч побічно стосується моїх професійних інтересів.

– А за фахом ви…

– Бібліотекар Міскатоніцького університету, що в Аркхемі, штат Масачусетс. Бачте, нещодавно в поле нашого зору потрапив один рідкісний артефакт, і університет уповноважив мене провести перемовини щодо його придбання.

– Ви знаєте когось у Лондоні?

– На жаль, ні.

Макміллан примружився.

– Тоді як пояснити дивний факт: прибувши до незнайомого міста, ви перш за все шукаєте не готель, а вирушаєте до респектабельного району й стукаєте в перші-ліпші двері?..

– Нічого дивного, – посміхнувся Ван-Б’юрен. – Адже саме в домі сера Джеремі мені було призначено зустріч. Із містером Пікерінгом ми знайомі заочно, в процесі тривалого листування. Він іноді замовляв у нас потрібні для роботи матеріали.

– А чим конкретно займався Пікерінг?

– Ну… сер Джеремі вивчав різні духовні практики народів світу, досліджував певні аспекти міфології, зокрема так зване тайнознання.

– Це щось пов’язане з окультизмом?

– Певною мірою.

– Добре, облишмо це поки що… Як ви самі гадаєте, чому вас затримано? – несподівано спитав Макміллан, не зводячи з Ван-Б’юрена очей.

– Варіантів не може бути багато, – американець позволікав. – Або містера Пікерінга пограбовано, або ж… не виключаю певний акт насильства. Сер Джеремі був власником надзвичайно цінних раритетів… Тож досить зіставити наявні факти, як бачите…

Інспектор деякий час задумливо тарабанив пальцями по стільниці, відтак гукнув Бенсона. Той вигулькнув із бічних дверей, мов чортик із коробочки, і поставив на стіл укладистий дорожній саквояж.

– Вам знайома ця річ? – Макміллан поплескав долонею по шкіряному боці валізки.

Ван-Б’юрен нервово кивнув, зблиснувши пенсне.

– Моє подорожне приладдя. Не розумію, що…

– Ми дозволили собі провести побіжний огляд, – вкрадливо мовив інспектор. – І, уявіть, були неабияк здивовані.

Різко розкривши саквояж, він вийняв звідти щось схоже на собачий намордник зі шворками.

– Чи не просвітите, навіщо знадобилася бібліотекареві така машкара?

– Це легеневий протектор Хаслета, – неохоче пояснив Ван-Б’юрен. – Захищає від отруйливих випарів та пилу…

Макміллан розуміюче покивав:

– Ага! Мабуть, ви з його допомогою планували рятуватися від книжкової порошні? Ну та гаразд. А ось це пояснити буде важче, – в руці інспектора зблиснула пляшечка з темного скла. Після того, як її відкоркували, кімнатою поплив різкий запах ефіру.

– Чому ж, – Ван-Б’юрен посовався на стільці. – Там усього лише «солодка купоросна олія», вперше отримана ще в XVI століття Валеріусом Кордусом. Мені вдалося відтворити технологію її синтезу. Алхімія-бо – ще одне захоплення містера Пікерінга.

Брови Макміллана саркастично ворухнулися.

– Он як! Бачу, у вас із сером Джеремі було багато спільних уподобань… Насмілюся припустити, що й історія інквізиції входила в коло ваших інтересів?

Він обережно продемонстрував Бенсонові щось на кшталт ремінної рукавиці, до якої металевими дротами та бляшками кріпилися довгі криві леза, подібні на кігті, й глумливо поспитав:

– Це також стародавній артефакт?

– Можна сказати й так, – почав було американець, ледь збліднувши, але інспекторові вже набридло ламати комедію. Ляснувши долонею по столу, він повільно проказав:

– Послухайте, Ван-Б’юрене! Пропоную кинути всі ці виверти й почати співпрацю зі слідством. Карта ваша бита, і лише щиросерде зізнання полегшить… – Макміллан відчував, що його явно заносить, але вирішив іти ва-банк.

Ван-Б’юрен аж підвівся зі стільця.

– Зізнання? В чому?

– У вбивстві сера Джеремі Пікерінга! – відрізав інспектор.

– Маячня… Та як ви смієте, врешті решт! Я скаржитимуся в амбасаду…

Макміллан нетерпляче відмахнувся.

– Повторюю, затятість лише погіршить ваше становище. Відмагання даремні. Факти свідчать проти вас.

– Ах факти! – американець сухо розсміявся. – Це ж які, дозвольте спитати?

– Що ж, до оголошення офіційного звинувачення однаково доведеться ознайомити вас із версією слідства… Будь-ласка, ось моя реконструкція диявольського злочину, очевидно, спланованого заздалегідь. Прибувши до Лондона ще напередодні, ви минулої ночі навідалися в маєток сера Джеремі, можливо, попередньо призначивши йому таємну зустріч. Мету приходу ще належить з’ясувати, але то справа техніки. Певно, Пікерінг сам впустив вас до будинку. В кабінеті ви знерухомили господаря, спритно використавши хусточку, змочену розчином ефіру. А оте свиняче рило вдягли, щоб самому не надихатися випарів! По тому жорстоко вбили безборонного чоловіка, поглумилися з тіла, щоб заплутати слідство, – інспектор брязнув по столу страхітливою рукавицею, – і спокійно покинули дім непоміченим…

Він затнувся, згадавши про двері кабінету, замкнені зсередини на ключ. Уже лише цей факт упень руйнував допіру так доладно вибудувану версію. А ще ж кляті шибки…

Ван-Б’юрен був явно ошелешений почутим. Кілька разів витирав піт із чола, зіпав ротом, мов сонна риба, м’яв у руках хусточку. Однак, як тільки Макміллан замовк, до нього повернувся спокій і холоднокровність.

– То містер Пікерінг таки мертвий?.. Сумно, ба навіть жахливо… Але я не маю до його загибелі жодного стосунку, інспекторе! І це легко довести!

– Нумо, нумо…

– Пароплав «Віргінія» прибув щойно сьогодні вранці, близько шостої. Я був серед пасажирів, що засвідчить безліч людей. Тому, ясна річ, просто не міг здійснити всі лиходійства, які ви мені зопалу приписуєте.

– Ми, звісно, перевіримо це, – не дуже впевнено пообіцяв інспектор.

– Зробіть ласку. До того ж, посудіть самі: хіба, будучи вбивцею, я повернувся б назад через кілька годин? Де логіка?

– Ну, це якраз не дивина! Злочинців часто вабить місце злочину.

– На додачу, в мене не було жодного мотиву кривдити незнайому людину…

– Мотив – річ наживна. Розберемося, – дражливо відрізав інспектор, знову всідаючись навпроти американця. – Що ж, до з’ясування всіх обставин вам доведеться на деякий час затриматися тут. У почекальні візьміть у констебля папір та чорнило й спробуйте викласти свою версію нещодавніх подій. Якнайдетальніше!

Коли Ван-Б’юрен вийшов, Макміллан утомлено обхопив голову долонями. Ще кілька хвилин тому здавалося, що шлях до розгадки намацано. Та, як виявилося, він і далі блукав манівцями. Жоден відомий факт не знайшов пояснення, хіба з’явилися нові, невідомі. Якщо з’ясується, що американець не брехав…

Інспектор, як ніколи, почувався у глухому куті, з котрого не було виходу…

 

ІІІ. СУТІНКИ ДОСВІДУ

Лихі передчуття його не підвели. Алібі Ван-Б’юрена було неспростовно доведене, й американця довелося відпустити ще того-таки дня.

Так і не розкриту справу поклали під сукно і згодом передали в архів.

А через кілька місяців Макміллан отримав з Америки листа, однозначного ставлення до якого в нього ніяк не складалося. Іноді здавалося, що послання цілком серйозне, а часом інспектора поймала впевненість, що жартівник Ван-Б’юрен таким способом мстився йому за пережиті в Скотленд-Ярді приниження та ганьбу. Хай там як, листа Макміллан знищив, проте зміст його мимоволі врізався йому в пам’ять.

«Незважаючи на обставини нашої минулої зустрічі, – писав Ван-Б’юрен, – я не тримаю на вас зла й не маю претензій до методів роботи лондонської поліції. По-своєму ви діяли досить професійно. Проте доручена вам справа виходила далеко за рамки розуміння пересічної людини, а тому не мала шансів бути розкритою.

На цьому можна було б і завершити, проте мета мого послання полягає зовсім не у спробі загладити незручності в нашому короткому й не вельми приємному знайомстві. Ви здалися мені людиною тямовитою, тож буде справедливо, коли я спробую внести деяку ясність у нещодавні події. Щоправда, це навряд чи допоможе вам у розслідуванні. Ба більше, мені б дуже не хотілося виносити предмет нашого обговорення на люди – це могло б не лише зашкодити вашій репутації, а й поставити під загрозу життя сторонніх осіб.

Зізнаюсь, я від самого початку знав більше, ніж це могло здатися. Певна річ, до сумної пригоди з сером Джеремі я причетним не був, та й не сподівався на подібний розвиток подій. Проте, заставши в Меджик-холі полісмена, відразу збагнув, що трапилося непоправне. Визнаю, я розгубився, тому попервах поводився не вельми розважливо. Подумував навіть розказати про все відразу. Одначе ваша напористість утвердила мене в думці, що цим я, радше, погублю себе. Відтак ви почули редаговану версію моїх свідчень, яка загалом була достовірною, однак не містила цілого ряду ключових фактів, які однаково не переконали б ні поліцію, ні суд присяжних. Як виявилося, така поведінка була єдино правильною в подібних обставинах.

Тепер, перебуваючи в безпеці й щасливо виконавши свою місію, я відчуваю себе зобов’язаним відкрити вам правду. Вона вельми незвичайна й може видатися повною своєю протилежністю. Однак тут уже доведеться покладатися на ваш здоровий глузд. Зрештою, ви не мусите мені вірити. Єдине, про що уклінно проситиму: в жодному разі не розголошуйте прочитаного, позаяк подібні знання можуть стати джерелом незчисленних бід.

Отож, обставини нашого з сером Джеремі знайомства були викладені мною цілком правдиво. Містер Пікерінг вийшов на нашу бібліотеку з проханням посприяти в ознайомленні з деякими рідкісними манускриптами. Його, бачте, цікавили специфічні царини пізнання, які офіційна наука таврує як темне невігластво. Далебі, не варто глибше вдаватися у з’ясування цього моторошного предмету. Скажу лише, що заборонені знання справді існують, проте доступ до них обмежений, бо у невмілих руках вони приносять лише лихо й загибель. Тільки посвячені вивчають прадавню мудрість, та й то чи не з єдиною метою – вберегти наш світ від віковічного зла, надійно скованого в безоднях часу. Але, на жаль, часто-густо лазівки до зловісних приспаних сил знаходять люди випадкові, ані інтелектуально, ані морально не готові до володіння ними. І тоді стається непоправне…

Тож зрозуміло, що ми поставилися до прохання сера Джеремі досить прохолодно. Відповідь бібліотеки мала б віднадити його від необачних занять, проте, на біду, лише підохотила Пікерінга. Зав’язалося листування, і в результаті ми дізналися, що сер Джеремі вельми просунувся у своїх згубних розвідках. На його думку, він пізнав уже чимало й мав право долучитися до чогось глибшого. Ми ж розуміли, що то лише облуда, й намагалися непомітно звести бідного невігласа з небезпечного шляху.

Та ба! Несподівано Пікерінг казна-якими шляхами зробився власником могутнього артефакту, небезпечного як для ближніх, так і для нього самого. Він здогадувався, чим заволодів, хоча й близько не припускав, до чого це може призвести.

На радощах сповістивши бібліотеку про свою знахідку, сер Джеремі просив, щоб йому чимскоріш надали доступ до заборонених праць, у яких він сподівався відшукати ключ до розуміння й використання цього осередку найтемніших таємниць усіх часів.

Щоби не випробовувати вашого терпіння, зазначу, що мова йде про старовинний сувій, знайдений у кабінеті бідолашного Пікерінга в ніч убивства. Він навряд чи викликав у вас бодай дрібку цікавості – написаний давньоарабською, споряджений малозрозумілими невтаємниченому малюнками й символами, цей спорохнявілий манускрипт сприймався, мабуть, як звичайний елемент ексцентричної обстави. А тим часом перед вами лежав головний свідок і безпосередній призвідець трагедії. Я не кажу – винуватець, бо навіть найнебезпечніші речі не бувають світлими чи темними, поки їх не торкнеться людська рука…

Так от, у сера Джеремі опинилася ранньосередньовічна копія праці арабського вченого й поета Абдула аль-Хазреда – «Аль-Азіф», знана в пізнішому грецькому перекладі як «Некрономікон». Автор – один із небагатьох людей, котрому вдалося, як вважають, зазирнути за лаштунки реальності й записати побачене й пережите. За це він поплатився власним глуздом і врешті – життям. Праця, втім, написана езоповою мовою, малюнки ж виконані так, щоб убезпечити стороннього читача від таємниць, йому не призначених. Власне, сама назва натякає, що твір зможе прочитати і зрозуміти лише посвячений: Аль-Азіф – Некрономікон – Книга Мертвих Імен. Треба визнати, задум геніального араба блискуче спрацював: за сотні років існування «Некрономікон» незмінно вважався то головним посібником некромантів та чаклунів усіх мастей, то збірником магічних нісенітниць та збочених фантазій… І лише одиниці збагнули його справжню суть і призначення, закодовані в назві – заплутаній і прозорій водночас.

Бібліотека, усвідомлюючи весь тягар відповідальності, запропонувала Пікерінгові продати сувій. Спочатку сер Джеремі відмовився, та потім дав зрозуміти, що відкритий для перемовин і компромісів. Мабуть, сподівався таким чином отримати те, що його цікавило. Тоді Пікерінгові натякнули, з чим він має справу, – в надії, що це підштовхне його до правильних висновків. На жаль, сер Джеремі зрозумів із натяку значно більше, ніж ми розраховували. Коли він сповістив про напрямок своїх нових досліджень, стало ясно, що вичікувати годі. Мені доручили відвідати його й спробувати на місці домовитися про передачу «Аль-Азіфу» бібліотеці. Якщо ж усі аргументи виявляться марними, я був уповноважений провести перед господарем певну демонстрацію, яка б остаточно переконала його в страшній небезпеці, що її приховував рукопис.

Останній лист Пікерінга мав би підстьобнути нас, але був витлумачений хибно. Ніхто не звернув уваги на невинну приписку: «In vino veritas», сприйнявши її за грайливий натяк на гостинну зустріч. Насправді ж то виявився вирок, упевнено виведений рукою невігласа, що уявив себе господарем ситуації…

Як відомо, я спізнився, і в результаті замість Пікерінга мав приємність познайомитися з вами… Врешті, все закінчилося для мене щасливо. Трохи зачекавши, я зв’язався зі спадкоємцем сера Джеремі й без проблем викупив у нього «Некрономікон», зараз надійно схований у таємних фондах бібліотеки Міскатоніка.

А тепер ближче до справи. Вам, мабуть, не терпиться дізнатися, що ж, власне, трапилося з сердешним Пікерінгом? Спробую вгамувати вашу цікавість, хоч попереджаю, що все нижчевикладене є суто моїми припущеннями, вибудуваними на основі відомих фактів та того, що традиційною наукою фактами в жодному разі не визнається.

Отож, тієї фатальної ночі сер Джеремі замкнувся у своєму кабінеті з єдиною метою: оживити одне з Мертвих Імен. Мабуть, хотів добитися успіху до мого приїзду, щоби зробити мене згідливішим у перемовинах. Певна річ, робота велася наосліп, але… На біду, саме тієї ночі нещасному шаленцеві випадково «пощастило».

Тут слід пояснити, що мається на увазі під Мертвими Іменами. Річ у тім, що – вірте чи не вірте – в «Некрономіконі» викладено певну методику проникнення за грань існуючого світу… Не в потойбіччя, як ви, можливо, подумали, а в інші, сусідні світи, яких поряд із нашим є безліч. Зазвичай вони не перетинаються, однак туди можна потрапити, якщо вміти відкривати особливі проходи. Аль-Хазред звідкись дізнався про існування ключів, що відмикали потаємні брами в невідоме. Не в прямому розумінні, звісно. Мова йде про щось на кшталт знаків чи символів, правильне відтворення яких ініціює сили, що відкривають невидимі портали. Саме такі знаки, кожен з яких має своє Ім’я й символізує окремий засвіт, уміщені в «Некрономіконі». Проте вони «мертві»! Позаяк автор потурбувався убезпечити людство від безвідповідальних авантурників, здатних випустити у світ незбагненне зло. Кожен знак, сам по собі складний, зображено не повністю, без деяких важливих елементів. У такому вигляді вони цілком безпечні, бо якщо в давнину хтось окрім аль-Хазреда й знав справжній вигляд «ключів», то тепер це знання давно втрачене. Досі вдалося «оживити» всього кілька символів, але це таємниця за сімома печатями. Тепер ви розумієте, чому так важливо було вилучити «Некрономікон» із вільного обігу й не дозволяти інформації про цю книгу спокушати незрілі уми.

Як виглядають оті портали в позасвіття? Хтозна, кожен бачить їх по-різному. До слова, проходити крізь них людині небезпечно: там, за межею, довкілля не завжди схоже на земне, а про моторошних насельників тих теренів годі й згадувати… Зате можна мовби «проникати» туди духовним зором, безтілесно мандруючи незвіданими просторами… Час там тече інакше, тож на Землі минає мить, тоді як у засвіті може сплисти кілька годин, а то й днів.

Але й такі «мислені» сни-подорожі не зовсім безпечні. Майже завжди поряд із «брамою» чатують страхітливі почвари – чи то жителі жаского світу, чи то хранителі порталу… Нерідко вони користуються відкритим проходом, щоби вдертися в наш світ, і тоді… Якщо власна фантазія не здатна підказати вам вислід таких відвідин, пригадайте картину, що відкрилася в кабінеті сера Джеремі тієї березневої ночі!

Ось вам розгадка: містера Пікерінга розшматував позасвітній демон, ним-таки необачно випущений у наш світ! Хай не обманює вас те, що ніхто не зауважив з’яви чудовиська. Все пояснюється просто – жахливі прибульці настільки не подібні на земних створінь, що навіть звуки видають інакші, зазвичай надто низькі, нечутні для людського вуха, хоч тіло реагує на них відчуттям страху, пригніченості, тривоги. Часто їхні обертони призводять навіть до руйнувань. Не здивуюся, якщо в кабінеті Пікерінга тієї миті вилетіли всі шибки…

Однак відразу ж після кривавої розправи страхіття безслідно зникло, бо прохід у засвіт закрився наглухо. Чому? Та тому, що цілісність малюнка порушилася – на жаль, надто пізно!

Бачте, тим, кому у свій час щастило відтворити деякі знаки, вистачало тями подбати й про спосіб безпечного користування ними. Головна проблема – як зробити малюнок якомога недовговічнішим, а отже, неприступнішим для демона з іншого боку реальності, – вирішувалася різними дослідниками по-різному, і кожен зберігав свій спосіб у таємниці…

Пам’ятаєте незрозуміле начиння, котре ви конфіскували в мене? Саме з його допомогою я сподівався провести небезпечний обряд, покликаний навіяти серу Джеремі непереборний жах перед потойбіччям і переконати якнайшвидше розлучитися з манускриптом. Усе мало пройти під контролем, адже я втрутився б, якби виникла найменша загроза. Срібні леза вельми дієві проти несусвітніх чудовиськ. До того ж сам символ я мав намір накреслити, попередньо зодягнувши захисну маску, розчином ефіру, який випарувався б за кілька секунд!

Та ба, поспішність і лихий талан Пікерінга сплутали всі карти. Бідолаха знав замало, коли пускався в цю смертельно небезпечну пригоду. Щоправда, він дещо запідозрив і збагнув, що знак мусить якнайшвидше зникнути. Проте для його накреслення на заготовці чомусь вирішив використати звичайний віскі! Спирт, звісно, випаровується швидко, але недостатньо, як для даного конкретного випадку. Воістину, на надгробку сера Джеремі варто було б викарбувати епітафію: «Його вбили цікавість і вино!»

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *