Івана САМОЙЛЕНКО. Село Пилипівка

Село Пилипівка, Львівська область. До 1999: населення 253 людини. В 1999, 210 мертвих. Пилипівку називають мертве село. Село-примара.

Сім’я Біличів. Галя.

Щастя в простому. Галю не тягнуло до великого міста, як брата Василя, що поїхав до Львова на заробітки. Вона любила пилипівські поля, такі просторі, що перехоплювало дух. Вільна земля, вкрита лісами, річками. А місто – тяжкі кайдани, що стримують рухи. 

Батько Іван був працьовитим, заможнім селянином. На сорок п’ятому році життя справжнє, на його думку, багатство: два гектара родючої землі, рогата худоба та ще курей багацько. На своїй землі він садив пшоно, гречку та різні овочі. Плекав як рідних дітей, а потім їздив продавати в сусіднє село з Галею. Донькою він пишався – таку красуню в усій Пилипівці не знайдеш! Схожа на свою матусю.

Знедавна якась дика тварюка почала псувати їхній урожай. Справи йшли кепсько, бо треба було запасатись на зиму. День у день знаходили пошкоджені плоди. Такі втрати погано впливали на Івана. Ходив сам не свій, цілий день побивався. Міркував собі: ніяких звірів у них не водилося. Навіть диких зайців не було. Що ж вона тут забула, на їхньому городі? Галя підхоплювала неспокій батька. Лежачи в своєму ліжку на горищі думала, що як той звір скоро не наїсться, то голодувати почнуть вони.

Так тихо-тихо вночі, Галя прислухається. Всі лягають з заходом сонця, щоб рано вставати на роботу, бо втомились за цілий день. Мовчить село. Здається чути дихання землі. Вітер заграє до красунь-дерев, мов парубок, розхитує їх листя, як волосся дівчатам. Раптово земля замовкла. Дівчина прислухалася, і їй здалося, що вона почула якесь дивне, дратуюче плямкання. Ото ж вона тварюка клята! Визирнувши в вікно, Галя побачила там далеко в полі постать. Вночі, в темряві, вона здавалась не схожою на тварину. Занадто велика. Але то лише здавалось. Хіба тварини так плямкають? А хто їх знає.

“Тату!”– крикнула Галя, але той нарешті мирно спав, навіть не крутився. Зморшка на лобі не здавалась такою виразною. І добре. Завтра разом поставлять колючого дрота рятівника, тож цей паразит більше не турбуватиме їх.

Прокинувшись, Галя в нічній сорочці вибігла надвір. Боялася, що звір все попсував. Неприємне передчуття, як виявилося не тому.

“Ходи сюди!”– гукнув тато, побачивши її. Біля нього стояла Баба Валя, найбільша пліткарка в селі. Тато виглядав жахливо, якось холодно, нерідно. Зморшка на лобі була дуже виразною. Тато не дивився на неї, його погляд був у полі, шукав там щось, не сподіваючись знайти. Невже Баба Валя розказала про Тараса? Батько дуже суворо забороняв Галі бачитись з хлопцями, з тих пір як вони залишились самі, але потайки вона бачилась з Тарасом. Якщо він дізнався, ой лихо…

“Вчора помер син Антоніни Петрівни, Галю. Звір його загриз, ” – обірвав думки Іван.

Галя завмерла, її наче обдало холодною водою. Звістки такого характеру завжди не вчасно, завжди несподівано. Для кожної людини по-різному. Для когось – як удар в обличчя, миттєво боляче. А комусь,  як біль у попереку,  не дає спокою решту життя. Галі вона посіяла тривогу глибоко всередині.

Цього дня Пилипівка вперше відчула гіркий присмак горя. В чорній хустці, Галя дивилася на Антоніну Петрівну, яку втішало півсела. Вона ридала, голосила. Ридала так сильно,  що кожен її схлип та крик заставляв стискатися серце. Вона не була схожою на себе, обличчя темне, пусте, заплакане. Наче душу забрав хтось. Дзвін церкви заглушав її стогін, і десь далеко священник читав монотонно:

“У цей час богослужний, ми прощаємося з юнаком, що був добрим сином, вірним другом…”

Ворони зі злобою каркали та кружляли над маленькою церквою, над селом. Їх дурні пташині очі жадібно шукали здобич.

Ввечері Галина сиділа на ґанку, думала. Похорони дуже її вразили, не хотілося братися до роботи. Страшні вирази на обличчях людей, незнайомі дівчинці з щасливої родини. Антоніна Петрівна чіплялася за сина, кидалася йому в обійми. А він нерухомий, мертвий лежав. Прикритий хусткою, щоб не лякати людей. Дівчина дивилася в поле, наче там було пояснення. Воно було. Вже темніло. Вона раптово побачила постать.

“Татку, татку!”– закричала вона зі страхом, – “Бери рушницю, звіря стріляти!”

Іван побіг у поле. Зник. Галя чекала, не знаходила собі місця. Де ж він? Чому не вертається? Іван не повернувся і через годину, Галя побігла шукати його. В її очах колосся раптом виросло, обернувшись на зловісний ліс. Вона бігла,  наче загубившись у власному городі, який раніше був їй рідним домом. І тут вона перечепилась через татову рушницю і впала. Як перестало боліти, вона підняла голову. І побачила тата. Він лежав мертвий, навколо його шиї обгортались довгі, не по-людському довгі пальці з чимось,  що колись нагадувало нігті. Жах почав душити Галю зсередини. В темряві було видно лише постать і чути плямкання. І тут вона відчула на собі його погляд. Холодний як лід. Галя побігла. Кущі чіплялись до її ніг, немов хапали їх. Вона падала, вставала і бігла, поки не побачила крізь сльози хату. Вона кричала, голосно і страшно. Її почула сусідка Ганна Олександрівна.

Пилипівська Заправка. Антоніна Петрівна

По селу Пилипівка проходила велика дорога, що вела до Львова. Інколи тут проїжджав транспорт. Антоніна Петрівна мала заправку, що дісталась їй від померлого чоловіка. Вона не любила її, особливо сморід бензину. Такий ненатуральний, міський. Заправка маленька, але годувала їх із сином. Син її рідний! За що їй таке горе? Що ж вона небесам зробила? Син Сергій кохав ту недобру дівку Галю Білич. От і того дня пішов до неї, щоб зізнатися в любові, і не вернувся. В Петрівни того дня боліло серце. Як кожна матуся, вона все відчувала, знала.

Десь о четвертій ранку вона почула стук у двері. Сергійко! Антоніні Петрівні як камінь з плеч. Відкриває двері – а там син її лежить. Але мертвий. Об’їдений якоюсь тварюкою, немовбито. Не зрозуміла спочатку. Біль сильно вдарив слабку жінку. Вона і впала. Зранку зайшла сусідка молоко принести і знайшла її. Врятувала: годувала стару, виходила з шоку. Після похорон Антоніна Петрівна не вставала, не бачила сенсу. Ніхто їй тепер не усміхнеться,  як то робив син. І та жахлива картина, знову і знову. Як тільки заплющує очі. Хтось З’ЇВ її сина. Хтось З’ЇВ її сина!

Зранку прийшла Ганна, та що біля Біличів живе. Вона щось казала, Антоніні Петрівні було важко вловлювати її слова. Вона сказала, що помер Іван Білич, здається, і просить Галю поселити в неї, бо вона ще зовсім дитя. Дивна то жінка – Ганна. Руками розмахує, говорить і говорить без перестанку. Як в театрі. Антоніні Петрівні все одно, хай дівка залишається. Що є, що немає її.

Галю привели по обіді. Антоніна її потай ненавиділа. Через неї помер її син. Якби він не пішов тоді до неї, все було б інакше. Побачивши дівчину, стара пом’якшала. Галя була бліда, рум’янець кудись дівся. Пишнокосої красуні, що півсела сватало,  більше не було. Вона мовчала, уві сні кричала щось нерозбірливе. І стара мовчала. Але в цьому мовчанні була гармонія. Розуміння двох жінок. Антоніні Петрівні було так погано, так погано, бідний її синочок. Не було в ній сил на ненависть, лиш тільки на безмежний смуток.

Сільрада. Новицький.

Новицький був головою сільради. Він був поважним чоловіком і поводив себе відповідно. Дві смерті за одну добу, такого бути не могло! Так не годиться. У його селі люди мають почувати себе в безпеці. Звернутись до районної міліції було необхідною мірою. Він набрав номер, оператор перенаправив його декілька разів. Міліція не збиралась займатися такими справами, що й повідомили Новицькому. Тому чоловік прийняв рішення взятися за справу сам. Він в селі був законодавчою, виконавчою і судовою владою. Все в його руках, на його чистій совісті. В будинку Біличів було багато людей. Баба Валя, прозвана “пилипівською газетою”, священник,  що проганяв усяку нечисть,  і купа дітлахів з роззявленими ротами. Новицький розіслав дітлахів по домам, додавши декілька повчальних фраз. Оглянувши хату та город, він нічого дивного не помітив. Але розвертаючись додому, він відчув дивний запах, нечистий. Як побожна людина, в хаті покійників залишатись Новицький більше не хотів. Сили в нього від занепокоєння побільшало, і 62-річний дід побіг як хлоп’я, аж поки не заболіло в боку. І в коліні. І в серці поколювало. Ех, старий вже. Зупинився Новицький біля колодязя. Він нахилився,  і на обличчя повіяло приємним, свіжим холодком. Він простягнув руку щоб умитися, але як тільки його рука опинилась під водою, його грубо і міцно вхопило і потягло до низу. Після того  голову сільради ніхто не бачив.

Люди жили в страху. Якщо раніше пилипівській гість міг сказати, що люди тут добрі, хлібосольні, то зараз міг би лише похитати головою і розказати, як перед ним закривали двері і посилали геть: “їдь звідси.”

Річка Тня

Тарас зустрів Галю біля пилипівської річки. Уперше за декілька тижнів вона погодилась вийти. Раніше, коли вони були ще дітьми,  вони бавились тут. Галя навчила його стрибати з місточка. Вона була тоді така рішуча і завзята, чого бракувало йому. У дитячій фантазії, народженій бабусиними казками, в лісі водилося повно всього: і лісовики, і пискляві мавки. А коли стали дорослі, стало самотньо без них. Вони так рано виросли. Але Галя і Тарас і досі пильнували один одного. От і зараз Тарасу боліло серце від того,  як сильно вона змінилась. Обійнявши її, він не відчув тої самої дівчини. Від неї не йшло звичне тепло, не віяло затишком. Вона не вимовила ні слова. Так і сиділа з ним, мовчки. Вони знали, що не зможуть ніяк один одному зарадити. Люди продовжували вмирати, десятки за десятками. Найбільше лякало незнання. Пилипівцям наче зав’язали очі.

Він з’їв її сина. Він з’їв його.

Ніхто нічого не знав, не чув. А може й знали, але мовчали. Кохання нездоланне тільки в казках, а вони вже нажаль дорослі. В дорослому світі панує реальність. І річка Тня не здавалась привітною. Вона більше не відбивала промінчики сонця, не переливалась ними. Не хотілось в неї пірнути, як Галя любила. Вона була чорна, велика.

Село мовчало, і тільки священник шепотів, бубнів, відганяючи нечисть.

Чугайстер

Бігши додому, Галя перестріла малого хлопчика. Він собі співав під ніс якусь дивну пісеньку:

«В лісі Чугайстер живе, стиха промовляє: якщо можеш, завітай до мене ти.»

Галі ця пісенька не подобалась. Наважившись заговорити, вона спитала:

«Про що ти співаєш?»

«Про Чугайстра,» відказав той. «Про поганого. Мені про нього бабуся розказувала. Він живе у лісі. Вона казала, що якщо я не буду слухатись, то він прийде по мене і з’їсть.»

Пісенька все крутилася в голові і вночі не давала спати.

У лісі Чугайстер живе…

Антоніна Петрівна уві сні почала повертатися з боку на бік і бурмотіла. Раптом, вона наче свідомо та виразно сказала:

«Він. Він з’їв мого сина.»

Знову перевернувшись, Антоніна Петрівна мирно засопіла, занурившись у сон. А до Галі сон не йшов. Їй пригадалась та ніч. Поле хапало її за ноги, так страшно. Так страшно! Вона потроху куняла, весь час прокидаючись. Їй снився шепіт.

Завітай до мене ти, може я буду радий а може і ні

Хоча чи був це сон? Вона не була впевнена. Перший півень. Другий півень. Третій півень. Ніякого шепоту. Тиша. Антоніна Петрівна спокійно посапує, її ковдра здіймається догори в такт диханню.

 

Мар’я Андріївна

Мар’я Андріївна була найстаршою та наймудрішою жінкою в селі. Молоді жінки часто питалися в неї порад, а старші приходили,  щоб вона їм поворожила, щоб діти не хворіли, а чоловіки любили. Вона наче знала всіх, а про неї нічого ніхто сказати не міг. Жила вона з чоловіком, молодшим. І не ясно чи то був її чоловік,  чи син. Галя перекусила і зразу побігла до неї. Остання її ідея. Шансом не хотілось називати, думати навіть не хотілось. Хвіртка була зачинена, тож Галя перелізла її. Спідниця трохи зачепилась за гвіздок, порвалась. Постукати вона не встигла, їй відкрив чоловік. Він говорив суворо, холодно. Неприязнь віяла з хати. І так холодно було, як у льоху. Чоловік набусурманився:

-”Йди геть.”

-”Ні. Не піду. Це важливо.”

-”Їй не добре, Галю.”

Галя відштовхнула кремезного чоловіка, той від несподіванки піддався. Достатньо щоб пройти. Він перегороджував шлях. Він схопив її за руку. Вона почула в потилицю:

-”Вона сама не своя. Йди геть. Ти тут зайва.”

Біля стіни сиділа Мар’я Андріївна. Вона сиділа спиною до Галі, обличчям до стіни. Вона качалася з боку в бік. Важко дихала. Бурмотіла. Розбірливо та чітко Галя почула: «Він чекає помсти. Він чекає.» Тут Мар’я Андріївна різко повернула голову до Галі і зареготала. Вона дивилась нерозумними очима не прямо на неї, а кудись в бік. Раптом вона почала голосно співати страшну пісню: “Чугайстер живе, стиха промовляє…”. Чоловік смикнув Галю за руку, боляче, штовхнув її на вулицю.

“Я сказав йди. І краще мовчи про те що бачила, дівко!”-погрожував чоловік.

Чугайстер, Чугайстер

Крутилось у Галі в голові. Вона кричала «Тато! Тато! Допоможи!»

А в голові: «Як зможеш, завітай до мене…ти.»

Болото

Галя бігла босоніж. Через село, стежкою,  а далі лісом. Все здавалось як уві сні. Мряка спустилась над Пилипівкою, огортаючи її немов волога, холодна ковдра, ховаючи сонце. Мох стелився, наче килим, під Галині ноги. Не справжнє все, не справжнє.

У передвічних хащах, де не тліє цвіт болота, де лягла кіннота…

Зачарований блукає, лісовик-Чугайстер і стиха промовляє*

Галя чула власне дихання, стукіт серця. Ліс був німим. Незвичним та чужим. Коли пригадувала де вона, було не по собі. Ні пташки, ні шелесту листя.

Завітай до мене ти*

Як у пісні, біля болота лежав мертвий кінь. Над ним сиділа постать. І як би Галі не хотілося, постать була знайома. Чути було знайоме, страшне плямкання. Знайомі довгі, темні пальці нереалістично високої істоти впивалися в коня. Страх притупляв злісний туман, що заманював її, клонив у сон. Хотілося бігти, та не виходило.

Воно співало, шепотіло. Голос йшов немов з під землі.

Якщо можеш, завітай до мене ти

Щось її тримало. ЇЇ рухи були повільними, незграбними. Хотілось зникнути, кров вдарила в обличчя. Серце билось, смерть була близько, перед нею сиділа і жерла. Не могла бігти. І воно її помітило. Чугайстер заспівав.

Помста, помста…

Вона відчула його холодний, пронизливий погляд. Він в дечому нагадував людину, але давно нею не був. З ніг до голови порослий волоссям, був бридкий і страшний. Туман відпустив її. Боліла голова. Але вона жива. Її відпустили. Щаслива, але наївна. Мов пташка, якій дали злетіти в останнє. Вона побігла додому, але не добігла, потрапивши у пазурі лісу.

 

* Рядок з пісні “Twilight Sun” білоруського фольк-метал гурту “Gods Tower” у перекладі Сергія Василюка. Цей переклад виконує гурт “Тінь Сонця” під назвою “Пісня Чугайстра“.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Аліна сказав:

    Дуже цікава розповідь. Українська демонологія – це одна з найцікавіших ланок нашої к-ри.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *