Олег СТЕЦЮК. Дрогобицькі вулиці

Ми крокували у відбитки ночі, за якусь мить – впадали в затінені світи забутих засніжених вулиць, які, з далекого позавчора, зберігають у своєму нутрі мерехтливе відлуння минулого, що блимкотить в люстерку на світанні, проламує довгі коридори забуття, виштовхує себе, народжує, і – гасне в холодних руках потойбіччя.

Дрогобицькі західні та південні вулиці завжди заплітаються у товсті коси довгих мандрівок, яку устеляє краса, деформована часом. Там – під землею – щось вже давно живе і воно знає нас. Приходить серед ночі та забирає. Могла іти сота ніч й день поступово забувався. Ніби він не існує тут. Нарешті місяць викотився із-за хмар і розгорнув переді мною книгу безлюдної вулиці, яку огортала глибока темрява, розцяткована відблисками очей куниць, гавкотом собак із Завіжжя та Зварича. 

Нам на зустріч німі реліктові фасади, червоні однодверкові ендемічні портали. Очеретяні стіни з відбитками подихів вікторіанського часу. Зіржавілі таблички назв вулиць та ресторацій. Гомінкі каварні “золотих часів” і напис “смерть” талісманом на одвірках, знаки від мезус, хрести-обереги писані крейдою. Увігнуті в печери будинків вікна, де замість шкляних шиб вертикальні чорні озера із-за яких визирають предки та очі вічності. Було відчуття, що ті сотні очей ставали безмірними тунелями, які починалися з мертвих сердець свіжих могил на міському цвинтарі Тільтон. Один ковток у горло і… далекий хрускіт за спиною. Чиєсь взивання – “Ваар прийди!”. А ті вікна бринять хвилями від наших кроків та показують за фіранками напівпрозорі знедолені обличчя. І хтось іде за нами, хрускотить та взиває “Ваар”. Ще трошки і перед нами посріблена місяцем порожнеча безлюдної великої фахверової площі зі столітніми каменицями, які затулені стовбурами дерев, що день-за-днем вростають бородавками у стіни, і розмальовують своїми кронами тріщини-капіляри, в яких буянить мох, росте трава з павучими гніздами.

А там на розі – перед нами – туман від подиху чорного кота. Й ось-ось перший сніг стелить килим з відбитками наших ніг.

Ми йдемо. Тримаю її крижану руку, що тремтіть від мого теплого дотику, розповідаю історії з книги, що знайшов на вулиці Цвинтарній. Про те, що місто все більше розпадається на різні часові лінії, і деякі вулиці лучилися до інших всесвітів та локальних світів, загублено існують в інших століттях. Бувало, з одного боку вулиці Панської йшов пан Бейдардт, а на зустріч йому його праправнук. Їх часи перетинаються і сворюють власний, який не дозволяє змінити, ані минуле, ані майбутнє. Над ними інше небо, інша пам’ять. Потиск руки і цвинтарна прірва. Взаємнопроникні світи проникали і в міські сновидіння, з яких виповзала нова дрогобицька міфологія. Місто збільшується, вростає в нові архетипи, змінює крайобраз, стає відірваним клаптиком з власним виміром, де діють нові закони фізики, час іде зупиняючись, люди народжуються зі смерті, подорожують думками, творять колонії на островах-скелях, що над землею розгортають накидку власної  тіні, де існує довготривала антиграфітація. А там люди обтинають собі повіки і одягають накидки, а там… Єдиним постійним місцем дрогобицького світу є і була Ринкова площа, навколо якої оберталися усі вулиці, які що 9 днів змінюють своє розташування проти годинникової стрілки. Деякі вулиці вростають у землю, яка провалювалася у небо, яке зі зворотнього боку народжувало хмари для іншої планети. Ті дрогобицькі вулиці ставали відбитком, контурною мапою, деякі вказують шлях до прірви, інші – до древніх загублених храмів і закінчуються водоспадами, в яких кат людей благословляє смертю.

Деякі вулиці щоденно вимирали в голоді та холоді, там розмовляли на 13 бойківських діалектах, поклонялися одноликим богам. Деякі вулиці були вертикальними і нагадували вежі Болоньї. Деякі зазнали ядерну війну і їх залюднювала біднота, яка воскресала після смерті і мандрувала світом проповідуючи мир. Деякі вулиці пожирали інші вулиці, замикалися у своїх нутрощах. Деякі йшли по під землю, до соляних випарів Гефеста. Деякі були населені темрявою, деякі мали власну нумерацію, деякі могли мандрувати на спинах древніх Звірів-титанів, деякі вулиці мали своїх окремих богів, котрі приходили з прірви ночі – дивилися, вивчали і поглинали людей у свої коридори гортані…

Окрім Ринкової площі незмінною була ще одна вулиця – Дрогомирська, яка починалася з дверей на пір’їні древнього ворона Мокшара і закінчувалася подихом на волосині Творця. Тіло вулиці складалося з мільйонів шматочків, вона існувала і, водночас, не мала існування. Те її зміїне тіло утворювало усі вулиці, і ті вулиці ставали творцями – і деякі вілли, будинки, були сотворені з 10  і сотні будинків, одне вікно могло мати сотні донорів, а здешні люди, могли мати збірне походження – одне око могло бути від італійця, нирка від гватемальця, і все тіло тутешні люди могли мати наново сконструйоване залежно від місяця, який зінакшував людям колір очей, давав новий ритм подихам, серцям. Та вулиця була в найбільшому русі, який переростав в монотонну реальність, яка ставала вертикаллю, що йшла через усі паралелі усіх світів.

Деякі вулиці на окраїнах міста оберталися навколо древніх храмів, та, навіть, старих дерев. Деякі міста оберталися навколо Дрогобича, утворюючи міжпланетарні сузір’я Франконе, а Дрогобич обертався навколо своєї осі, яка змінюється, залежно від напрямку у всесвіті вулиці Дрогомирської, яка є пуповиною до всіх процесів – часових і позачасових, вчорашніх, теперішніх, майбутніх, адже вона перетинає усі полотнища реальності і має виняткову здатність виходити за наш Всесвіт з його багатоликими вимірами. Ця вулиця є живим та окремим божеством, яке втратило своє ім’я.

Кожна вулиця у цьому місті була невідомою прийшлою істотою, яка колись перетворилося в каміння. Люди боялися, що прийде час – і те кожне божество повернеться до свого життя і цілковито зруйнує місто. Цього не могли допустити і мертве умертвляли – здійснювали традицію – не залишати житя більшого, аніж було до них, знищували, згіршували, проклинали, здеформовували, забували свою історію, але поколінням залишали у спадок головне – страх знищення, що прийдуть давні і підкорять усіх, з глибин космосу і з глибин океанів прилетять і вийдуть на свою трапезу.

Ще пишуть, що в Дрогобичі була одна цікава вулиця – Фрідріха Олденбарда. Ніхто не знав, де вона закінчувалася. Дехто вважав, що вулиця безкінечна, інші, що її початок, це її кінець, він починається у центрі міста від цукерні Федевича великою арковою брамою Св.Дрого з площі Ринок. Її правдивий початок бере себе із Великого Ока Безіменого, а його зіниця – це тунель до зірок. А ця вулиця – шлях його погляду. Сотні років грішні боялися йти цією вулицею, бо, вони вірили, їх бачить, на них дивиться Древній Безіменний Бог. Тому на дальшому кінці вулиці люди сотворили павутиння зі стін. З того часу люди втратили страх, і один з богів не міг їх побачити, а вулиця за стіною заростала дрімучими лісами, ставала дикою болотистою хорською оазою. Ті стіни існують до сих пір – відмежовують людей від очей їх Творця.

Ми продовжували крокувати безлюдною вулицею. Зупинилися біля її помешкання. Вона почала бурмотіти про якесь відродження. Розповідала, що тут існує традиція, про яку ніде не прочитаю: гість, який приходить до самотньої дівчини – не роззувається, а входить у її двері оголеним. Сприйняв це як жарт. Запросила увійти і я… увійшов в ковток темряви. За спиною раптом почув хрускіт. Двері зачинилися на засувави і я залишився сам-на-сам у якійсь маленькій кімнатці. Моє тіло покірно піддавалося якомусь рухові, а свідомість йшла на свій поклик. Я стукав об стіни до непритомності, втрачав лік часу. Благав її мене відпустити. Тремтів. Руки на підлозі натрапляли на якісь шматки зі слиззю, відчував, що ті шматки мають обриси ніг та… Їдкий запах гною пробуджував сонливість. Засинав, уввижаю собі смерть. Ноги паралізовані, руки тремтять, а із-за стін лунають чиїсь уривчасті подихи, голосно тукотять серця, а з моїх грудей стирчить уламок шкла, я не можу поворохнутися, й тоді в кімнаті з’явилося вікно, де раз за разом зникає на секунду світло. Досить! Сказали думки. Я закриваю очі, щоб мандрувати, вириваюся з немочі у перший світ, але ті серця, ті подихи повертали мене.

Моє тіло все більше покривалося вогкою природою, пахло морською сіллю. Лежу на морських водоростях, голову підпирає кораловий риф. Знову із-за стін уривчасті подихи, биття сердець. Переривчасте світло. Досить! Знову непритомнію, повертаюся до себе, крокую безлюдною вулицею. Згадую і забуваю. Знову ті уривчасті подихи, биття сердець. Повернення до темної кімнати. Тепер я можу іти. Хочу подивитися у те вікно. Хочу побачити відповіді. Де я? Оголене тіло підвелося і одягало одежу з тьмяного світла. Й чим ближче підходив – тим меншим ставало те вікно. Воно перетворилося вже у розмір великої монети. Знову биття сердець, які із-за стін переносили свою присутність вже до кімнати, чиїсь подихи йшли у мою потилицю, у скроні, відчувалися сотні маленьких рук, які мурашками, витворяли з тіла клаптики клавіш, від натиску на які, я волів кричати, але видавав мугикання. Але я йшов і нарешті приклав ліве око до того світлового отвору. І тоді я побачив: там одноока безвуха, без ніздрів та рота істота кольору морського каменю, в неї на голові якась реалістична декорація – цілий ліс над яким сотнями мухами чагають ворони, та істота вивчає, дивиться на себе в озеро-люстерко, наближується, наближується і там у відбитку того завмерлого озера я побачив велике Око, а в його зіниці ще чиєсь око. Боже, невже це я?

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *