Петро СОКОЛОВ. Абсолютна Психічність

День за днем,  ніч за ніччю старішає Світ. Здавалося б, його молодість повинна була бути безхмарною, адже юність завжди легка. Але юність Всесвіту та його планет живе за власними законами. Законами що не можна осягнути людському розуму.

Однак страшна своєю вибуховістю, огидна, темна та хтонічна, юність Всесвіту досі проявляється. Наче рецидив старої хвороби, чи, точніше прояв старої звички. Те,  що стало міфом досі живо. Та буде жити.

І в наш час, і в нашій країні,  темна  юність всесвіту проявляє себе. Не обов’язково шукати в океані  Р’лайх, чи блукати у коридорах несвідомого до самого Кадату. Темні Харківськи ліси, Лиса гора під Києвом, Громовище та багато інших, відомих та менш знаних (допоки) місць сплять страшним сном. Cтарі коридори та темні палати лікарень не квапляться розповідати історії, що тут сталися. Степи та ліси, у яких зачаїлося повзуче невідоме.  Будинки, яки бачили такі обряди, від яких свідомість переходить на  інший первинний рівень. Абсолютна психічність…

Чи так тиха українська ніч?     

 

*** 

Приємний літній день… Взагалі,  у мене всі літні дні приємні, але цей особливий.  Мені  тоді були одинадцять  років, і звичайно ж літо – це або табір, або до бабусі. У те літо я потрапив до бабусі.

Старенька жила одна після того, як діда Штефана не стало. Я його бачив лише один раз. Мені тоді було п’ять років , ми всією родиною приїхали до бабусі.

Вона, привітна як завжди вийшла нам на зустріч. Як зараз пам’ятаю: бабуся була осяяна сонячним променем, від чого вона здавалася янголом. Вона привітно йшла нам на зустріч і зовсім не була схожа на звичайну сільську українську бабусю, скоріше на королеву Британії на пенсії. А позаду неї тяжко виступав дід Штефан. Кремезний, довгобородий, тільки почавший сивіти (хоча йому тоді було за дев’яносто!). Він важко виступав , водячи очима, ніби тільки-но прокинувся від кошмару. Та найгірше було те, що сонце ніби його не торкалося. Над ним завжди була пізня осінь. Саме цим він мене і налякав, тим більш що ріс я  хлопчаком з живою уявою.

А потім були Книги. Сидячи у не по-сільському  великій кімнаті для гостей та дражнячи рудого кота, я вперше про них почув. Власне ,це був єдиний раз, коли я почув голос діда Штефана. Проте, я не бачив як він говорив. Вони, разом с бабусею та моїми батьками  розмовляли на кухні. І зараз, через стільки років я не жалкую, що не побачив цього. Бо це не був голос людини. Але слова я запам’ятав.

“Це дано мені зверху і знизу, з заходу і зі сходу. Жоден з вас не може осягнути глибин знання первинного у цих Книгах , що є глибшим, ніж місце де затонув Му*!”  Саме  так він і сказав. Звучить якоюсь нісенітницею, але коли мої рідні виходили з кухні я вперше побачив, як тремтять їх руки. У всіх трьох тремтіли руки, одночасно! Може в цьому й нема нічого дивного, але треба було б вам бачити трьох дорослих людей, які одночасно відступили перед силою поганських слів що сказав дід Штефан…

…Наступної зими страшний родич помер.. Для сусідів, інших родичів, правоохоронних органів – це був серцевий напад, який стався  з ним  у підвалі, куди дід спустився за овочами . Тим більш що він був старий, йому було  дев’яносто дев’ять років.  І нікого  не зацікавили Книги…

Окрім мене. З книг і почалася моя Історія. Історія, сповнена тремтіння та туги. Вона розтягнулася на десятиріччя, отруюючи моє життя. Однак, можливо, саме вона і дала мені змогу знайти сенс життя… Не знаю.

Тепер про Книги. Вся дідова бібліотека  нараховувала до півсотні книжок. Здавалося б і не так вже й багато. Але що то були за книги! “Білі вдівці” – ретельний опис секти, яка жила загубленою десь у горах Алтаю. (Перед ритуальним жертвоприношенням члени цього культу малювали на обличчі білий череп.)

“Гнилісний поцілунок” – огидна  книга Жиля де Ре, “Синьої бороди ”. У книзі були гравюри з розчленованими підлітками. Йшлося про органи, які у них потрібно взяти у яку з годин ночі.

“У глибинах ”  – книга, що була написана мандрівником із Іспанії. Абсолютна нечитабельна, але у ній містилися дуже реалістичні гравюри, що описували Плавучий Морок…

Ці, та багато інших книг надихнули мене на вивчення іноземних мов, а особливо – стародавніх та мертвих мов.  З усіма цими фоліантами я ознайомився значно пізніше,  в університеті та після нього.

А на той час я зміг вивчити лише невелику чорну  книгу, що була написана українською, щоправда деякі слова та речення були  написані на невідомій мені мові.    Книга була написана за авторством мого діда Штефана.

“Отруєне джерело під Вашим порогом  ” – було виведено позолоченими літерами на темній шкірі обкладинці. Занадто довга  назва тоді заворожувала мене. Може тому я досі і пам’ятаю цю книгу напам’ять . Ось відривок із цієї богопротивної книги:

Вона ніколи не буває в спокої. Завжди тече, завжди змінюється. Нема слів аби описати її саму. Поїдаючий-Власне-Серце – лише один із її породжень. Я призивав його, і склавши з ним незворотню угоду  ми говорили. І дізнався нарешті, де можна шукати черепа жерців з Му.. Спочатку я хотів використати череп того чоловіка з острову  Пасхи, як найбільш ідентичний. Потім натрапив на череп Гегеля, що був так ласкаво доставлений до мене із самого  Доротеєнштадта.Та все це – ніщо перед черепом з Му, який тепер є у мене! Нарешті Безокий Лучник пропустить мене до темних покоїв, де на дні Великої  ріки Апатії лежит, та пливе по течії Вона… Донька, що прокляла батька,  Проклята Хіть Океану! Саме із Океану з його сплячими богами вона потрапила до надр Землі. Надра, підземні ріки – Перше з її царств. Бо Друге – буйний кричущий світ нічних жахів та кошмарів наяву. Саме там ми з нею і зустрінемося, після чого я осягну Абсолютну Психічність та помру у віці дев’яноста дев’яти років. ALAA VTYIKA MELOMELO ISDORE! MELO LAGUFIATANA! JA! LAGUFIATANA!”                  

***

  Тепер ви знаєте з чого почалися мої мандрування по світу жахливої Мудрості та огидного Знання. Другий випадок (рецидив першого знайомства зі світом Потойбічного) стався зі мною по закінченню університету. Як виявилося, у мене був борг перед нашою бібліотекою. Тому того літнього дня, провівши свою кохану, я мав ще одну справу.

Університетська  бібліотека… Завжди вражаюча у своїй величності та похмурості, навіть літнього дня буквально давила мене своїми сіруватими колонами. Велична будівля у стилі ампір давила мене, наче комаху безправну.  Перед цим Палацом Мудрості було якось ніяково, і це почуття виникало не тільки в мене. Веселі студенти завжди замовкали, коли потрапляли під тінь цього моноліту Знання. Тиша бібліотеки обривала будь-які розмови…

Піднявшись на третій поверх і знайшовши потрібну мені кімнату, я став чекати.  Бібліотекарка, худа стара жінка, пірнула між книжкових шаф та столів, шукаючи бланки для оформлення. Крім мене у кімнаті сидів ще сивий дід у величезних окулярах.

Чекати було довго, і тому природно, що у нас виникла бесіда. Обсудили футбол, ціни на продукти, трохи й про політику погуторили. Та мені здавалось, що дідусь цей, на ім’я Володимир Агафонович, про щось хоче розповісти, але боїться. І я, тоді ще відкритий юнак, прямо у нього поцікавився, що ж його так хвилює. Краще мені б було мати серце із каменя, зі сталі, аби захистити себе від того, що точило того отруєного старого!  “Юначе, друже мій, чи знаєте ви цю бібліотеку? Впевнений, що ні! Але головне не бібліотека ця, з її старими фоліантами, та латинськими крилатими  виразами по стінах. Ні! Головна загадка, головне джерело знань про світ та тайни його – це сам бібліотекар.   Бібліотекар, що зник сорок років потому . Казали, що то було з політичних мотивів, але вір мені юначе, то все брехня! Він зник, бо його знання та інтереси простягалися далі, чи скоріше глибше , ніж будь які політики, вожді, царі та імператори могли собі уявити! Він знав, а може навіть бачив, найжахливіші тайни Всесвіту, тайни від яких агонізують нейрони мозку людини! Черепи з Му, Поїдаючий-Власне-Серце, Жалючий Дзвін Чорної холери!  Нескінченна кількість безумств, що неспокійно сплять. І періодично вони прокидаються. Шукай Абсолютну Психічність  у царстві Морфея, або паде на тебе кара за байдужість!”    

Після цього він відвернувся, та почав щось шукати у карманах. Потім буркнув:  “Дай олівець”. Простягнувши йому олівець, я, як заворожений, дивився на те, що він  виводить  на клаптику паперу зі свого карману.  Потім він встав, рішуче поклав мені його в руку та вийшов геть, переходячи майже на біг. Остаточно приголомшений, я розвернув папірця: “Вулиця Карпенка-Карого, 66. Спитай про Ісаака Шульте. Шукай! ”

***

Головна моя трагедія у тому, що ця історія сталася зі мною у юному віці.

Мав би я дружину, дітей, постійну роботу та “синдром менеджера» – не було б у мене зайвого часу для спогадів, міркувань та розслідувань… Але мені виповнився двадцять перший рік, тому я був вільний у своїх можливостях та прагненнях.

Тепер я зрозумів що треба бути обережним з тим, чого бажаєш.

Бо бажав я Пригод.

Саме тому того липневого дня я пішов на вулицю Карпенка-Карого. Вияснивши, що за цією адресою знаходиться психіатрична лікарня, я почав трохи нервувати. Але одночасно зі страхом, виникло і передчуття справжньої пригоди, сплеск адреналіну.  Отже потрапивши до першого корпусу лікарні, яка чимось нагадувала санаторій, я вирішив  діяти.

Майже півгодини  я умовляв чергову, молоду жінку яка аж ніяк не нагадувала лікаря, аби мене пропустили, бо у мене курсова на тему організації робити психіатричних лікарень. Спочатку тверде: “Ні!”. Потім: “Точно не можу Вас пропустити!..” Далі – «Цікавим у нас робити нема чого»… Після цього:“В інтернеті інфу шукай..» Та, нарешті, жадане:“ Господи, як же ти мене дістав! Іди, дивись, папараці!”…

Була прогулянка, і сад був повен людей. Чоловік з хитрим та одночасно млявим виразом обличчя перегородив мені дорогу, кілька секунд сумно подивився мені в очі, і посміхнувшись, пішов. Як найти серед таких різних та таких однакових  людей того, хто мені потрібен, мою ціль?.. Не буду ж я кожного питати: “Вибачте, пане душевнохворий, а Ви, часом, не Ісаак Шульте? А…то Ви – Гітлер? Вибачте, Фюрере, негарно вийшло..  ”.

Так і блукав би поміж  яблунь, аж доки мене не схопили. Міцна рука врізалася мені трохи вище ліктя та потягнула до себе. Секунда… І я зіткнувся очима  з володарем руки, яка міцно мене тримала. Це був старий чоловіче, років 60-65,  з охайною зачіскою та живими, молодими очима яскраво синього кольору. Жестом наказавши мені мовчати, він озирнувся навкруги та указав на лавку, яка стояла під тінню дерев.

-Я знав що цей час вже настав,  – спокійно почав чоловік, –  Не занадто довго, не занадто швидко… Ти прийшов вчасно, юначе.

– Ви… Ісаак Шульте? – тільки і зміг вимовити я.

Старий замислився. Тут, у цьому заповіднику душевнохворих, він був найхворішим із усіх. Я це зрозумів одразу. Така туга, таке горе було зачаєне в його очах. Горе від Мудрості. Космічної, абсолютно неземної Мудрості, якою не повинен володіти жоден із живих людей.

– Так, справді, я Ісаак Шульте. Це одне із моїх імен. Не саме улюблене, до речі, – посміхнувся старий.

–  А яке улюблене? – не розгубившись поцікавився я.

– Давай не будемо про це. Небезпечно розкривати  своє ім’я людині, яку не знаєш принаймні років … Хоча яка різниця?..Це просто небезпечно. – продовжував посміхатися старий мудрець. – У тебе, наскільки я пам’ятаю , була до мене справа, юначе?

– Тут розумієте яка справа…Мені в нашій бібліотеці (до речі, я студент психологічного факультету) так ось бібліотека…

– У бібліотеці ти зустрів діда, який почав вести себе як людина із шизофазією, – продовжив мої слова мешканець психлікарні, – І ваша з ним  бесіда стала абсолютно божевільна. Принаймні для людини непідготовленої . Але ти не такий.

З яблуні, під якою ми сиділи, зірвався стиглий плід . Ранувато. Дивно це все. Я чекав побачити психіатричну лікарню із психічно хворими з піною у роті, з очами, сповненими люті… А замість цього сиджу отут, як у якомусь райському садку, і спілкуюсь  із привітним, хоча і дивним дідусем.

В університеті ми вчило архетипи, і  зараз я чітко бачив що він із того диворіддя, які можуть змінити долю цілої епохи. Справді, місце таких – або на престолі, або у будинку для душевнохворих.

– Так, не такий, – продовжував старий, –  Ти дещо бачив. Думаю, навіть читав. Адже ти –  онук Штефана ( хоча точно зараз і не пом’ятаю яке було його останнє прізвище)…

–  Вишенський, – підказав я.

– Вишенський. Он воно як. Хлопче, твій дід був шляхетського роду. Штефаном його назвали на честь  діда, Штефана Баторія. Сподіваюсь, сучасна молодь хоча б трошки знає історію, що Штефан Баторій – це онук того самого короля Штефана, родича сумнозвісної  “Кривавої Графіні.

–  Це абсолютно неможливо! – заперечив я старому, –   Адже онук короля Штефана вже давно мав перетворитися на пил,  минуло майже п’ять віків!

(У моїй голові пронеслося: «Ні, недарма цього діда тут тримають, у лікарні йому саме місце. Ще душогубів мені у пращурах не вистачало..»)

–  Значить не віриш поки що. Не дивно. Добре що Ти не даєш отруюючій Істині охопити твій розум. Це коли  кожна звивина твого мозку буде захоплена, обвита болючими щупальцями відчаю; коли те, що лежить за Добром та Злом, Божественним та Проклятим побачить тебе, а ти його – от тоді буде у вас розмова на рівних…Зараз же я для тебе лише душевнохворий, якому вдалося найти слухача аби розповідати йому про свої кошмари та галюцинації. Та кошмари реальніші за нас з тобою. Реальніші за цей сад, за стіни лікарні. Саме за стінами і можна сховатись від кошмарів. Я так вважав… Яка дурість! Жодна лікарня, тюрма або психіатрична клініка не сховають тебе від Первинних божеств та дітей їх!  – Знесилений своєю сповіддю старий замовк аби перевести дух…

“Треба йти, – маячило у мене в голові, –  Не хочу ані знати, ані чути більш нічого. Досить. Я боюся. Боюся.  Адже ще трохи, ще одна така психологічна атака цього божевільного, ще один наступ – і я зламаюся. Сам стану таким як вони, І тоді … ”

– Ти знаєш скільки мені років, юначе ? – спитав Ісаак. Чути від нього прості людські запитання, а не цей потік марення, було добре. Вже краще.

–  Років  шістдесят, максимум: шістдесят п’ять.

–  Ти так вважаєш? Господи, як же це добре. Хоча я завжди молодо виглядав. Навіть коли я потрапив до цього привітного закладу ніхто мені не давав більше п’ятдесяти.

– Стривайте… Я чув, що Ви тут близько сорока років. І виглядали на п’ятдесят років тоді, коли тільки потрапили?.. Навіть якщо це так, то Вам має бути не менше дев’яноста років, правда?

–  Юначе, шановний, я набагато, набагато старіший. Ти ж тямиш в історії, чи не так? Так ось, я був у Порт-Артурі. Щоправда, писарем.  І тоді мені було двадцять років. Гадаєш я сиджу тут за любов до таких історій? Ні. Я сиджу тут через любов до Знань. Знання – ось найнебезпечніша річ у Всесвіті. Воно може дати тобі все що завгодно. Але може і забрати.  Є певна межа знань, за якою простягаються лише льодові пустелі та випалені болота. Саме там і живуть Боги. Саме там Міф перестає бути Міфом і стає нестерпною буденністю. Голі пустелі, наповнені огидним життям… Юначе, людина не повинна знати і тисячної частини з того, що знаю я…

Через це я і знаходжусь тут. Тепер уяви, якщо можеш, дід твій знав набагато, набагато більше. І кінець його не був звичайною смертю людською. Ні, то гірше за смерть. Він побачив! Він осягнув!…

***

Як сонце заливало цей сад, так само сумніви просочувалися в мій розум. А коли це все правда? Ні, звичайно не все, і може не така вже і правда. Мій дід був незвичайною людиною, і це не залишає сумніву. Може ми й не шляхетського роду, але щось нависає над нашою родиною. При цьому мені згадується як дід Штефан йшов нам (мені?) назустріч, того дня, коли ми вперше побачились. Над старим щось нависало, це справді очевидно. І тепер , через роки, я можу нарешті дізнатися, що це було. Хіба то не щастя, докопуватися до істини, бодай і через роки?..

– Так.. засидівся я тут… – обірвав мовчання Ісаак, –  Ну а врешті, чого б і ні? Стіни є, ліжко є, їжа, хоч і гиденька,  є. Навіть і лікують потрошку. Жити можна. Але я хочу дійти до своєї цілі. У мене залишилися невирішені справи. Треба нам навідатися до Старої бібліотеки. У тебе є шанс, що дається раз в житті одній людині на мільйон! Пішли з нами, нащадок Штефана, тримай!

..І знову у моїй долоні записка. Куди на цей раз? Взявши першу, візьмеш потім і другу. Я це знав  ще до того, як  була написана перша, тоді, в бібліотеці.

“ Вулиця Осіння, опівночі. Чекай біля зруйнованого будинку. І будь готовий до того, до чого неможливо приготуватися”.

***

 Вкритий венами місяць сяяв, даючи холодний нічний світ. Ця літня ніч… Бувають такі ночі, коли краще спати та не бачити снів. Ця була саме така.  Але і цієї ночі знайдуться ті, що будуть продиратися в пітьмах, шукаючи відповіді на свої питання. Жага до знань позбавила нас сну та веліла йти та пізнавати. Пізнавати, не знаючи що там в кінці.

Опівночі я стояв поблизу зруйнованого будинку на вулиці Осінній. Місячне світло вихоплювало темні силуети, надаючи їм химерності та запустіння.  Чекав я вже давно, з годину тут стояв. Прийдуть чи не прийдуть? Та і як тут можна бути в чомусь впевненим , коли твій компаньйон – старий із будинку для божевільних, що до того ж, просидів там років з сорок?!

Та вони з’явилися.  Здалеку, зовсім не схожі на двох старих, один з яких – душевнохворий. Коли  нічні супутники підійшли до мене, я зрозумів як ніч їх змінила.  Володимир Агафонович – “дід з бібліотеки “. Тепер він нагадував скоріше геолога: у камуфльованому плащі та в окулярах, оправлених золотом.  Стосовно того, з яким я спілкувався як з Ісааком Шульте, то неможливо було не помітити  як одяг змінив його. Фермерська сорочка  та грубі джинси перетворили його, скоріше, на бандита.

–  Юначе, ми хотіли би ввести тебе в курс справи, та це неможливо – зразу перейшов  до справи Ісаак. Скажу лише, що твій дід почав страшну справу, яку ми маємо завершити. Діяння його вносять дисгармонію у цей світ, руйнуючи  несвідоме усього світу, всієї планети. Неможливо уявити як саме це скажеться на світі, скільки людей покінчать з собою, та які жахи вийдуть нарешті із темряви.

– Так, стривайте… Тобто ви покликали мене допомогти вам врятувати Світ? Банально. Я думав що…

Закінчити я не встиг, бо щось важке приземлилося мені на потилицю, та фіолетові круги пішли перед моїми очима. Спалахи світла – останнє що я бачив.

***

Перші спалахи свідомості повернулися, коли я лежав на холодній підлозі. Першим почутим мною були співи. Важко їх передати словами, більше за все співи ці нагадували похоронну пісню. Та окрім жалю та туги була у цьому співі лють. Неземна, космічна, первинна лють. Саме вона, а не попередній напад чи втрата свідомості, або незнайоме місце, наводила на думку, що все скінчено.

Підійшов силует. Зір почав яснішати, фокусуватися, та я побачив… Перед мною стояв Ісаак. Стояв та прикладував до носа хусточку. На моїх очах біла тканина червоніла, наливаючись червоною росою.

–  Мені стало трохи зле. Ти повинен розуміти, вік мій все-таки чималий, тому стався до мене з повагою. Як гадаєш, де ми? – голос розходився між  пустими стінами.

Я простогнав  в’яле:  “ Не знаю..  ”  Ісаак, здавалося, мене не слухав. Зір остаточно повернувся та я побачив його очі… Очі мрійника, очі мандрівника, який відкрив  новий континент. Не дарма він все-таки сидів у лікарні!

Та окрім нього були тут і інші люди. У такому ж самому вбранні , стояли як варта привидів через весь коридор. До Ісаака підійшов один з них. Незважаючи на капюшон, що скривав половину обличчя, я зразу впізнав Володимира Агафоновича.

– Я не брехав тобі, юначе . Ця бібліотека – справді особлива. Тут можна знайти такі книги, такі фоліанти, за які можна не вагаючись вбити. Вбити кого завгодно. Адже знання, мудрість – вони то і зводять людей з розуму. Твій дід, Штефан Баторій знав це як ніхто інший. Пірнаючи у вир знань, наче сліпий гад, він знайшов можливість отримати ключ до знань Всесвіту. Чуєш, ти, хробак ?! Ключ до нескінченних знань! Ти смієш не вірити твоєму діду, Наймудрішому з людей?! Тому , хто відкрив Абсолютну Психічність ?! Тебе варто вбити…

Рука Ісаака впала на плече божевільного оратора. Сильна та власна правиця, не залишила нічого іншого, окрім покори. Володимир Агафонович відступив на крок назад.

–  Тобі не варто слухати мого колегу. Вибач його, адже жах затуманив йому розум. Простимо його, та примиримося  перед обличчям того, що нам доведеться побачити разом .

–  Що це за люди у вас за спиною? – тільки й зміг проговорити   я.

– О, це скоріше твої люди. Вони, так би мовити , шанувальники праці твого діда. У певному сенсі вони – його вірні послідовники. “Отруєне джерело під Вашим порогом,” – знайома назва, авжеж?

Тепер я почав розуміти. Книги, що залишилися після мого діда. Про них знав не тільки я. У нього є свої послідовники. Люди, які читали та розуміли все це божевілля, написане моїм родичем. Але навіщо їм я?

– Так, “Отруєне джерело під Вашим порогом  ” – справжній скарб. Справді, це точний витвір мистецтва, схема, за якою можна осягнути  безкінечні глибини та побачити, нарешті Абсолютну Психічність. Це зустріч, заради якої варто жити. Її, цю сутність називають Безоднею, з якої народилися усі Інші боги. А хіба побачити праматір Богів – не найвища почесть яку тільки можна надати? Отже, все що ми, Спраглі, можемо –  це надати онуку славетного Штефана честь разом з нами побачити… Та зробити спробу сягнути безкінечних глибин Океану, де нас і чекає Вона…

***

Жах отруював мій мозок. Та боявся я не цих двох божевільних старих, або їх людей, що трималися стороною, ні! Я боявся за свій здоровий глузд, свою впевненість у нормальності.  Є фобія, за якої людина боїться збожеволіти. Саме це я зараз відчував, причому на крайній межі… Раптовий напад, втрата свідомості, ці окультисти, нові           одкровення про цих богів… Та ще й ця бібліотека. Вона лякала мене і вдень, коли сонце намагалося пробитися через її вікна. Годі вже й говорити про ніч, тим більше таку, як ця. Жах проривався на світ, струївся з мого мозку густими потоками. ..

Тим часом місце цієї огидної вистави почало змінюватися. Відблиски полум’я  танцювали на краях книг, що багато років покривалися пилом. Шафи, наповнені мудрістю похмуро нависали над людьми, готові розчавити їх будь-якої хвилини. Виючі  окультисти ходили по колу, огинаючи кремезні стелажі. Процесія  ця, де кожен тримав по ліхтарю, вигляділа абсолютно чужою… та абсолютно своєю серед цих містичних, сюрреалістичних книжкових казематах. А я все дивився, дивився…

Полум’я ліхтаря вихопило обличчя одного з окультистів. Абсолютно біле, з намальованими червоно-чорними губами. Пудра та грим, товстим шаром. Очі, наведені чорними кругами, як у гротескного недосипаючого,  печатка безсоння. Чорний капюшон та помахи ліхтарем із сторони в сторону, туди-сюди. А за ним – ще один, і ще, і наступний. Всі однакові, не вичлениш хто з них хто.

Шепіт, що все сильнішає та сильнішає. Шепіт переходить у голосну розповідь психічнохворих , а далі у крик. Крик, сповнений болю, відчаю та темної урочистості. Під таки крик варто лише помирати. Найгірше, що я розумію про що вони кричать . Знайомі складаються у слова :     ALAA VTYIKA MELOMELO ISDORE! MELO LAGUFIATANA! JA! LAGUFIATANA!”  І так – безліч раз до, нескінченності…

***

… Падали книги. Гуркіт  старезних товстих фоліантів, що вдаряються  о підлогу немов великі огидні жаби, переслідував мене.. Книги з історії, євгеніки, хімії та навіть алхімії били по мені, наче артилерійська батарея. Далі пішли в хід стелажі. З полиць полетіли томи по ізотери ці та магії, розриваючись на окремі листи. Пентаграми та малюнки з огидними потворами кружляли у повітрі, під  акомпанемент істеричних криків та галасу. Це послідовники мого діда, перелякані носилися туди – сюди. Ліхтарі розбилися, почалася пожежа. Та мені було байдуже. Адже народжувався Вітер…     ..Вітер віяв прямо із стіни напроти мене. Ці пориви не передвіщали ніякого порятунку. Одночасно з вітром на стіні почала з’являтися та рости темно-зелена пляма. Гнилизна так і пробивалося з неї, а вона росла з кожною секундою. Ось половина стіни.. а тепер вже вся вкрита відразливим зеленим багном, а воно все росло та видозмінювалосьПершими були тонкі вуса. Схожі на ракові, але довші та незвичайно рухливі. Далі проявлялася паща, наповнена слизом, без зубів. Вінчало цю відразливу картину змазане око, відразливість якого годі й намагатися передати. Та воно  змінювалося. Клешні, лапи – вони з’являлися та відпадали. Адже це все лише оболонка…

***

Окультисти галасували ще більше. Деякі з них горіли заживо, потрапивши у полум’я пожежі. Інші падали на коліна та рвали на собі шкіру, намагалися виколоти очі. А я… Я впав у байдужість. Мені було справді байдуже на все, на цих сектантів, на Ісаака Шульте та його супутників.  Байдуже на відривчасті викрики невідомою мовою що лунали там і тут(MELO ISDORE! MELO LAGUFIATANA)! Байдуже на пожежу  та на стару бібліотеку. Всі вони нічого не варті, поруч з нею. Тут, на стіні був цілий світ. Світ огидних сплетінь та жахливого сяйва . І  крок за кроком, я іду прямо до стіни…. …Абсолютна Психічність чекає на мене…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Gamozi сказав:

    Оповідання супер! Автор класcно закрутив інтригу та нагнітання ситуації, а потім – домислюйте, панове!..Жутко та не зовсім понятно шо Воно таке та Абсолютна Психічність: у кожного свої жахи з цього приводу…Дуже по-лавкрафтовькі, молодець!

  2. Алекс сказав:

    Прочел, как говорится, “на одном дыхании”.Захватывает с предисловия и не отпускает до конца. Хотя я бы с удовольствием прочел бы продолжение! Потому что придуманы очень яркие образы, глубину которых каждый может наполнить своими страшилками – продолжение может пойти разными путями и от этого еще интереснее: что дальше придумает автор?..
    Спасибо, Петр,отличный сюжет!

  3. Виталий сказав:

    Очень понравился рассказ!! Пока что лидирует из тех которые я прочитал в этом конкурсе !! Написано очень красиво, читается легко.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *