Сергій РИБНИЦЬКИЙ. Тенета Антменколона

Там, де починаються казки — там зароджуються чудовиська. Так по-зловісному я можу коротко охарактеризувати події, які привели мене до тих моторошних обставин, серед яких я нині опинився. Аби у вас склалося чітке і не упереджене ставлення до мене, я розповім вам про події в чіткій хронології та з усіма деталями. Навіть тепер мене пробирає холод і безнадія від дивного слова — Атменколон. Я сиджу в міських нутрощах Вінниці і уявляю, що десь так само ця істота зачаїлась в залізобетонних нутрощах міста та плете чорні тенета над іншим легковажним бідолахою. 

Пам’ятаю, того листопадового вечора туман упереміш із вуличним світлом милував мій погляд. В холодному серпанку ліхтарі видавались близькими планетами, а робітники уздовж тротуарів із ремонтною технікою уподібнились до відважних воїнів та доісторичних чудовиськ. Риючи ями на дорогах біля зупинок, вони утворювали тіні-картинки із тих казок, які батьки колись читали мені перед сном. Я пробачав ремонтникам усі незручності та мерзле багно під ногами, оскільки чарівність миті поліпшувала настрій і занурювала мене в стан дрімоти. Дійсно, протягом кількох останніх днів раптовий сніг в листопаді, періодичні затори, нечищені тротуари — все це для мене видалось несуттєвим і нереальним. І мені здавалось, що я дійсно поринув у сон.

Затримавшись на роботі на більше ніж три години, я брів вечірньою Вінницею повз вже зачинені “будки” центрального ринку і дитячі спогади приємно гріли душу та поліпшували настрій. Я знав, що зараз дочекаюся потрібної маршрутки, поїду у теплий дім, до своєї сім’ї. Вечірніми вулицями ще й досі снували нещасні люди, сутулячись од холоду. Однак, якби вулиці спорожніли, то це аж ніяк не злякало б. Бо туман за нічної години загустів настільки казково, що стіна мерзлої вологи вселяла дивний спокій, ніби дрімав у пухнастому коконі. І ось я повільно пройшов повз два таксофони, коли один із них раптом запищав неприємним хлипким звуком. Ох, яким же ж неприємним видався мені цей звук!

Я зупинився біля таксофону і озирнувся, шукаючи поглядом того бідолаху, який, певне, очікує тут дзвінка. Дивно, нікого. Люди швидко зникали в тумані під вуличними ліхтарями, а таксофон вже втретє схлипував. Порожньо. Знову на кілька секунд я озирнувся і відчув, як холод почав проникати під одежу — так трапляється, коли завмираєш в очікуванні. Забелькотіло четверте схлипування і я не витримав. Тепер я знаю, що не варто відповідати на дзвінки, які адресовані не тобі. Не варто нерозважливо чинити так коли зазвичай реагуєш на дивні ситуації як от дзвінки від невідомо кого посеред нічної вулиці в густому морозному тумані. Спогади про дитячі казки підвели мене і я спокійно зняв слухавку на таксофоні, видихнувши із себе на автоматі:

— Так, слухаю вас! — поринуло в нікуди.

А звідти у відповідь потріскування, писк, важке дихання і чужий спокійний чоловічий голос:

— Все закінчилось під стіною, правда?

Звісно, такою фразою ніхто не починає розмову, тому я попросив людину на тому кінці повторити, гадаючи, що її слова були адресовані не мені. На що у відповідь почув інший голос, теж чоловічий, але вищий у своїй тональності та геть наляканий:

— Дуже страшні знущання… Несила їх витримати…

Я вкотре озирнувся навколо, чи бува хтось не спостерігає за мною, намагаючись пожартувати. Поодинокі люди лише виринали і зникали у густому нічному тумані. Все як завжди і дивний дзвінок дещо почав тривожити мене, ніби на тому кінці слухавки хтось або просить про допомогу, або прагне мене налякати.

— Батьки тобі читали таку ж казку як і твоєму молодшому братикові? — запитав попередній спокійний голос.

І тут моє серце пронизалось холодним туманом-коконом, мороз проник в легені та стиснув подих, наче густим сірим павутинням пізня осінь намалювала всередині візерунок долоні, що стискає моє горло. Інстинктивно я різко поклав слухавку на важіль і відступив на кілька кроків назад від таксофону, ледь не послизнувшись на мерзлому тротуарі. Казки? Звідки тому чоловікові відомо, що я саме щойно згадував казки, які читали мені в дитинстві батьки?! Можливо, збіг? Добре, нехай це збіг і йому я б ніколи не налякався, але про молодшого брата мало хто знав.

Я важко дихав від несподівано навіяних спогадів про братика Миколку, який народився через три роки після мене. Він, маленький, чорнявий і кумедний, більше слухався тата, тоді, як я вже більш дорослий, допомагав матері з прибиранням в квартирі та в інших дрібних справах. Миколка не хотів мене слухатись і одного разу він просто раптово вирвався з моєї руки. Тоді ніхто з нас не встиг зреагувати: ні я, малий хлопчик, який ще й до школи не ходив, ні батьки, які йшли за метр від нас попереду, про щось між собою сперечаючись, ні водій автівки, який не очікував, що хтось може вискочити прямо перед ним на проїжджу частину…

Я згадую про це, аби вберегтись від тенет Атменколона.

Спогади змусили свідомість блукати в ступорі і хоч відчуття холоду зникло, а я все відтворював у своїй голові маленьке чорняве лице братика. Чому незнайомець в телефоні згадав про нього і що означали попередні фрази про стіни та знущання? Я все чекав, що таксофон знову захрипить гидким електронним сигналом. Але апарат мовчав, підсвічене зелене табло в готовності до нового дзвінка. І тоді мені прийшла ще одна фатальна думка про те, аби я завтра на роботі спробував дізнатися звідки телефонували на цей таксофон. Краще б я тоді сприйняв все це як жарт, краще я б тоді продовжив жити своїм достатньо спокійним життям і ніколи більше не намагався відтворювати дитячі спомини про казки.

Після пережитого короткого шоку я повернувся в життєву рутину, тобто, рушив додому. Не подумайте чого поганого про мою сім’ю, моє життя не видавалось нудним чи нещасливим. Дружина володіла продуктивним магазином і салоном краси, син навчався у випускному класі школи, а сам я працював у вінницькому “Укртелекомі” інженером технічного цеху зв’язку. Хоча не так, з Людмилою я познайомився в середині дев’яностих на весіллі свого товариша, яке відмічали в ресторані недалеко від Вишенського озера. Саме на берегу водойми і трапився наш обмін кількома буденними фразами, а потім слова поглибшали і погляди почали довше затримуватись на обличчях одне одного. Вже два роки як я закінчив Вінницький Політех і працював, обслуговуючи телефонні АТС в місті. А Людмила лише приступила до дипломної роботи в педагогічному університеті, тому наша зустріч і кілька годин романтичної розмови на березі озера стали хорошим початком для вдалих стосунків. Згодом народився Андрій, почався період нульових років, ріст доходів, ми зав’язли у зведенні нашого будинку. Життя вирувало, Людмила започаткувала бізнес, я обзавівся автівкою, Андрій підтримував високу успішність в школі.

Непомітно ми “обросли” своїми дивними рисами в характері: кар’єрний ріст обірвався, я втратив стимул активного пошуку заробітку, продав автівку, а у вільний час почав займатися тим, що вирізав колажі із журналів; дружина навпаки, перетворилась на “ділову людину” із активною життєвою позицією, почала читати мотивуючі книги; Андрій в своєму юнацькому максималізмі зайняв позицію захисту навколишнього середовища і за будь-якої нагоди захоплено пояснював нам про необхідність сортування сміття та не викидати відпрацьовані лампочки та батарейки. Я ж ніколи не володів таким широким колом знань і мотивацією, аби освоїти новий високооплачуваний фах. Мене на роботі звали Іваном Павловичем і це немов було приналежністю до тисячі Іванів Павловичів, людей, які продовжували працювати без відповідного бажання. Людей, які втратили тягу оволодівати новими знаннями у світі, який для них особисто не змінювався. Я не жаліюся. Ні-ні, ні в якому разі, бо дружина відучила мене так робити. І я розповідаю про свою сім’ю, аби вберегтись від тенет Атменколона.

Як я розповідав, після шоку від дивного дзвінка я повернувся додому, не поділившись із дружиною та сином тим, що трапилось коли я зняв слухавку в таксофоні. Проблем із алкоголем в мене ніколи не виникало, чому іноді тихо тішилась Людмила. Мене б не сприйняли за п’яницю, мене просто не послухали б.

— Коли повертався додому, біля мене раптом задзвонив таксофон. — вимовив я буднім голосом фразу за вечерею.

Виникла в’язка пауза, подібна до картопляного пюре, яке коронували дві котлети в мене в тарілці. Людмила сиділа в зеленій толстовці, дивилась перед собою за столом, сьорбаючи при цьому зелений чай із чашки розмальованої синіми квіточками. Майже кожного вечора вона займалась фізичними вправами — спортивна одежа стала її незмінним атрибутом вдома коли нас не відвідували гості. Мої слова змусили її лише примружити очі, тоді як Андрій одним оком то в тарілці, то у смартфоні.

— Дзвонили не мені, але в мене склалось враження, що телефонували мені. —  промовив я дурну фразу тим самим голосом, — Ця розмова налякала мене.

Людмила поклала чашку на стіл, махнула головою, інстинктивно відкидаючи волосся за плечі, хоча її волосся було зібрано в неї на голові. Просто звичний рух коли вона дратується і займає позицію для атаки.

— Якщо дзвінок адресовано не тобі, то, гадаю, не варто брати слухавку. — мовила вона дещо хриплим голосом, певне, знову сьогодні курила, — Слід менше витрачати часу на нікому не потрібні теревені. Хоча це ж твоя робота… — так, звісно, вона любить мене “підмахувати”, — А от стосовно страху я не зрозуміла. Хоча витрачати власний час на страх також не варто. Ох, Ваню, щось ти забагато часу марнуєш.

— Людмилко, я не про роботу, а про те, що хтось випадково телефонує на таксофон і згадує мого брата…

— Брата? — її брови здіймаються вгору і зморшки навколо очей розгладжуються, а чоло навпаки вкривається дивовижним барельєфом, — Він ж помер ще коли ви обоє маленькими під стіл ходили. Певне, щось ти наплутав.

Людмила уміла переконувати, навіть в домашніх умовах із зібраним чорним волоссям на голові, немолодим обличчям, в якому збереглась жіноча краса та холодність, сталевим поглядом, який уособлював безкомпромісність у прийнятому внутрішньому рішенні, вона нещадно панувала над моїми думками і почуттями.

— Так, я довго сидів на роботі… — втупився я у свою тарілку.

­— І це ніяк не ніяк не відобразиться на твоїй зарплаті. — підхопила дружина, зробивши кілька ковтків зеленого чаю, — Кажу тобі, з твоїми знаннями можна відкрити магазин із продажу мобільних телефонів…

Вона знову завела свою пісню, натякаючи на мою нікчемність в якості ділової людини. А я почав прокручувати в голові дитячі казки. Виникло дивне і знайоме відчуття, коли дорослий світ починає тиснути на тебе, ти ховаєшся в теплі спомини про історії, що їх читали тобі батьки. Та чи тільки мені? Згадався маленький Миколка, слухняний чорнявий хлопчик, який одного разу не послухався і зник. Наче те чудовисько-павук із давньої казки вхопило його довгими тоненькими чорними лапками і потягло у темні закутки, обмотуючи маленьке тільце срібною павутиною. Чому саме павук? Тієї миті я не надав цьому значення, не підозрюючи, настільки важливим це для мене стане.

Образ павука прийшов із улюбленої казки Миколки “Про муху та павука”, в якій розбещена муха переплутала смертельні обійми павука зі щастям. А мене, як не банально, дуже тішила історія про Червону шапочку. Тільки ми дещо плутали цих персонажів: я гадав, що замість вовка мисливці розрізали павука, аби дістати дівчинку і бабусю, а братик гадав, що муха то Червона шапочка… Я під час вечері настільки відволікся, що слова дружини щодо її бізнес-плану, в якому наперед визначена моя доля і доля нашої сім’ї, якщо не цілого світу, розчинились в павутині споминів та фантазії. Людмила навіть не цікавилась моєю думкою, а продовжувала активно розмовляти. Тоді як Андрій усе пропускав мимо вух і гортав сторінки в смартфоні. Я на це також не зважав і все більше заглиблювався думками. Так, блукання в думках — то в нас на генному рівні. Аж раптом вечірню розмову прорізав телефонний дзвінок.

Гучний дзенькіт наповнював столову кімнату і нагадував, що на кухню я провів телефонну лінію, до якої під’єднав звичайний старий дисковий телефон із металевим дзвоном. Ох, як же він бив у вуха! Дзвінки на мій домашній стаціонарний апарат стали настільки рідкими, що сприймалися ніби церковний дзвін на велике свято.

— Хто б це міг бути? — поцікавилась Людмила, допиваючи зелений чай і переводячи на мене здивоване у суміші із докором обличчя, наче всі телефони на світі є моїми породженнями та чинять лише зі злими намірами.

Я переводжу погляд на Андрія коли телефон продовжує здіймати пронизливий дзвінок на кухні, від чого усе повітря вібрує тривогою. Його юне обличчя зосереджене на екрані гаджету, помітний періодичний порух брів сигналізує про напружену роботу мозку. Врешті він помічає, що моя увага зосереджена на ньому, а телефон й далі розривається металевим вереском. Андрій напружено поглянув то на мене, то на матір і озвучив геть не мої сподівання, що він сам відповість на дзвінок.

— Коли ми закінчимо вечеряти, то  нам слід посортувати сміття на тверде  та органіку. — повільно мовив хлопець, що мені на мить здалося, ніби в його словах приховано глибоку суть тих подій, які трапились зі мною по дорозі додому.

Тим часом телефон порушував спокій і я, не маючи змоги змусити когось іншого із сім’ї відповісти на дзвінок, важко піднявся з-за столу. Думки хаотично стрибали в голові, серце перелякано гупало, наче я рухався в пітьмі до того кутка, де може опинитись чудовисько, а можливо темний куток виявиться порожнім. Коли я підніс динамік довуха, то важка слухавка ледь не вислизнула з рук, настільки вона виявилась важкою, а моя долонь — спітнілою. В слухавці дивно заклацало, так як колись відчувалось з’єднання міжміських АТС, коли маркери і регістри з’єднують абонентів. Я такого звуку давно не чув — такі апарати сьогодні мало де використовують. Клацання припинилось.

— Бабусю, а чому в тебе такі великі вуха? — мовила до мене незнайома дівчина солодкий голосом, в якому не вчувалось жодної тривоги, а лише жвавість і зацікавлення.

Я різко поклав слухавку на телефон, аж метал жалібно заскимів дзвоном. Дружина і син сахнулись та здивовано поглянули на мене. Я і сам не міг пояснити такого вчинку, окрім незрозумілого мені інстинктивного прояву страху. Хоча чого можна боятися дорослому чоловікові? Жіночого голосу? Фраза промовлена цим голосом, повторювала слова Червоної Шапочки із однойменної казки, коли дівчина мовила до вовка. І чи мав місце збіг, коли я за мить до дзвінка згадував про свою улюблену казку в дитинстві. Неусвідомлений страх проник в кожну клітину, що змусило мене буквально бігати по столовій кімнаті, зазираючи у вікна на двір і на вулицю в пошуках того, хто може за мною стежити. При цьому я на ходу кинув фразу до дружини та Андрія:

— Нам дійсно необхідно сортувати сміття.

І я таки посортував відходи в різні пакети чорного кольору, наче помолився екологічному богові. Звучить смішно, але після процедури сортування в моїй душі дійсно настав спокій і я нарешті ліг спати, намагаючись вкутати містичні події в оболонку сну. Як ви зазвичай дрімаєте, в якому блаженстві чи кошмарі перебуває ваша свідомість? Сон часто нагадує мені море, яке людина прагне переплисти на маленькому човні. Ні, нам не обов’язково сниться безкрайня вода, але ми настільки беззахисні над безоднями серед хвиль, що інстинктивно працюємо веслами. А коли дістаємося берегу, то приходить світанок і ми розуміємо, що ніч це та сама чорна безодня із чудовиськами, від яких нам не сховатися.

Вночі я забув усе, що трапилось зі мною цього листопадового вечора, дозволивши давні казкам дитинства повернутись назад у доросле життя. Свідомість заховалась у щось осіннє і в’язке, ніби у павутину, яка волокнами переплелась над самими зіницями. І я вдивлявся в цей срібний відблиск, з якого поступово повертався розум та відчуття часу. Новий світанок, новий берег і човен-ліжко непотребом завмерло на мілині. Я прийняв душ і змив із себе тривоги, сумніви та руйнівні спогади.

Єдина, що мене продовжувало непокоїти, що дружина та Андрій так само чули дзвінок минулого вечора на кухні. В його реальності мені не доводилось сумніватися і ймовірність галюцинації я відкинув. Залишалось з’ясувати на роботі, хто це зі мною так жартує. При цьому я, як доросла людина, вирішив порадитись із кимось досвідченим щодо подібних розіграшів. З цим в мене проблем не виникло, оскільки через три будинки на нашій вулиці мешкав колишній міліціонер, підполковник у відставці, який нині розбавляв своє життя на пенсії роботою приватного детектива. Хоча навіть не детектива, а більше “консультанта з ділової та особистої безпеки” — так любив себе називати Олександр Іванович.

Хоч я і мав нахабство заявитись до пенсіонера в гості з самого ранку, коли нормальні люди тільки вирушають на роботу, Олександр Іванович несподівано тепло зустрів мене на порозі і запросив на ранкову каву. Його дружина кілька хвилин тому саме поїхала на ринок по свіжий домашній сир, а їхні дорослі доньки жили окремо від батьків. Нашій чоловічій розмові ніхто не заважав. Я одразу розповів колишньому міліціонерові саму суть: дивні дзвінки, беззмістовні фрази від невідомих людей, якими вони натякають, що їм багато чого про мене відомо. Можливо, ці чужинці навіть уміють читати думки.

Я очікував, що Олександр Іванович посміхнеться собі у вуса, а за ним і я сам розсміюсь. Знаєте, як часто відбувається в дружніх бесідах — усі наші проблеми зникають у взаємній радості. Однак, сусід уважно дивився на мене, обпершись обличчям на замкнуті долоні. “Професійний” погляд буквально поглинав і мені стало доволі незатишно. Потім Олександр Іванович поклав на стіл папку із різними паперами і фотографіями. Він почав робити якійсь записи на папері дрібним рівним почерком і заодно розповідати про те, чим він нині займається. Наприклад, допомагає власникам знаходити тих, хто періодично краде в їхніх фірмах або шукає дітей, які втекли з дому. А мій випадок більше скидається на спробу шантажу, який, швидше за все, направлений стільки не на мене, а на Людмилу і її бізнес. Або все простіше: хтось подібними дзвінками “пробиває” господарів, аби обікрасти будинок.

— Містичні речі доволі часто знаходять просте пояснення. Про телепатію також не слід хвилюватися, Іване Павловичу, — мовив сусід, продовжуючи робити записи на папері, – наші страхи часто підсилюють здібності наших недоброзичливців. Насправді зло не стає сильнішим після того як його виявили. Здебільшого його наслідують, тому я спробую дізнатися, чи бува не траплялись в нашому місті подібні випадки.

Олександр Іванович своїми словами мене геть не заспокоїв. В душу закралось погане передчуття і я рушив на роботу у доволі неприємний спосіб — Людмила везла мене на своєму джипові, увімкнувши в програвачеві індійські мантри. Я від цього відчував сильне приниження, адже ще якихось років вісім тому усе було навпаки: я на своїй автівці возив дружину до її магазину, а сьогодні вона висаджує мене на центральній вулиці, ніби звичайного школяра і кидає автоматичне:

— Бувай. Тримайся.

Моя чоловіча гордість вкотре зіжмаканою випала на зледенілий тротуар навпроти дев’ятиповерхового монументу із темними боками і широкою світлою смужкою вздовж усього фасаду, які коронували сині літери “Укртелеком”. Вірніше, я вийшов навпроти цього гидкого торгового центру “Хмара”. Я відчув легку нудоту, коли згадав як несподівано і нахабно побудували хай-теківську “коробку”, облицьовану звивистими металевими смужками, що у своїй сукупності дійсно нагадувало хмару. Вже другий рік новий торговий центр застилав вид з вікна мого кабінету, змушував ходити вузьким проходом від вулиці до входу на роботу, наче металевим “кишечником”, тоді як більшість колег завзято ходили на обід до закладів всередині “Хмари”. Від чого я ще більше відчував себе відлюдником.

І чим більше я випадав із команди, тим більше я мандрував думками у своє дитинство, намагаючись знову пережити приємні миті. Аж раптом спомин про вчорашні дзвінки пронизував наскрізь страхом мою свідомість! Тільки не це, не вистачало, аби кляті жартівники псували мені ще й прекрасні спомини! Я швидко крокував коридором до технічного відділу повз усі ці яскраві оголошення, правила, дошки із фотографіями кращих працівників і пам’ятних подій. Лампи денного світла працювали через одну, а сам день ще ніяк не міг повноцінного пробитись крізь морозний туман. Похмура погода та напівтемрява в приміщенні натягнула мої нерви і я проявляв нетерплячість, нетипове збудження із співробітниками. Я того ранку дійсно справляв враження навіженого. Попри чіткий опис обставин із таємничими дзвінками, хоча й без нарисів мого особистого життя, молоді хлопці і дівчата лише потискували плечима, мовляв, при діагностиці серверів відхилень не виявлено. А коли я вже залишав залу технічного оперативного контролю, до мене гукнув Денис, досвідчений оператор і технік:

— Іване Павловичу, сигнали можуть йти і з резервних телефонних станцій, тобто, зі старих АТС.

— Ми ж ними не користуємося, вони вже давно своє віджили. — зауважив я — Більшість встановлено ще одразу після Другої світової війни. Ці АТС-ки повільні і енергозатратні.

— Однак, ми продовжуємо ними користуватися. — продовжував хлопець в окулярах із витонченою оправою, чим справляв інтелігентне враження, якби не його технічний комбінезон — В моменти перезапуску серверів контролю, ми перенаправляємо дзвінки на модуль старих АТС.

— Вірно, — втомлено погодився я, відчуваючи роздратування від того, що мені розповідаю ті речі, про які мені й так відомо, — перезавантаження серверів вимагає резервного перенаправлення дзвінків. Однак, це триває трохи більше однієї хвилини із частотою раз в місяць. Потім система запускає маршрутизатори…

Закінчити речення я не зміг, оскільки оператор нахабно по-шкільному підняв руку, намагаючись вставити чергову репліку:

— Як ви пам’ятаєте, коли закладали фундамент нового торгового центру по сусідству, то пошкодили мережевий кабель. Від цього система почала гостро реагувати на навіть малі перепади в живленні. А це в свою чергу, залежить від інтенсивності навантаження в мережі, залежить від кількості дзвінків протягом короткого періоду часу.

— До чого ти хилиш, Денисе? — знову я проявив нетерплячість, втомлено видихнувши.

— До того, що старі резервні АТС цілодобово підключені до мережі, оскільки тривалість перевантаження хоч і не змінилась, але частота перезавантаження серверів збільшилась до одного разу на кожних дві-три години. Без цього перерозподілу абоненти нас завалили б скаргами.

“Чому в тебе такі великі вуха?” — промайнуло тоді в моїй голові. Одна система АТС, новенька, цифрова — слухняна і чорнява як мій братик Миколка. А інша — стара, повільна, що нервово реагує на кожен імпульс і тихо вібрує на рівень нижче під новенькою АТС — все це так схоже на мене. Ми протягуємо один одному рук, наче хочемо наперекір долі зберегти кровний і психологічний зв’язок. Ніхто не гине під колесами автівки, дитячі казки об’єднуються і Червона Шапочка прямує в пастку до павука на ім’я Атменколон. В очах ледь не темніє від такого раптової аналогії, яка виникла за дратівливого стану.

День прояснювався, туман зникав і я разом з молодим оператором прямував коридором до просторової зали, де розміщувалось серце телефонного зв’язку цілого міста. Вірніше, ми спускались на рівень нижче, де в не такій просторій і світлій кімнаті гуділи скелетоподібні стоси комутаторів в оточенні різнокольорових дротів. Мій погляд ковзав стінами у зворотному напрямку: дошки із фотографіями кращих працівників і пам’ятних подій, правила, інструкції,  яскраві оголошення. І в ту мить щось знайоме мені потрапило в очі. Я зупинився, розвернувся і підійшов до стенду із фото. На одній світлині наш гендиректор тисне руку представникові іноземної інвестгрупи, на іншому технічна бригада в уніформі біля коробки АТС багатоквартирного будинку, ще на одному група працівників в залі технічного контролю. На останній світлині присутній і я. А поруч мене дівчина, обличчя якої мені чомусь дуже знайоме. Білявка із хитрим спокусливим поглядом карих очей.

— Іване Павловичу, ми йдемо? — різко мовив з-за спини Денис.

Я сіпнувся, але, приховуючи свій переляк, різко запитав:

— Ти не знаєш, хто ця дівчина?

Той придивився то на фото, то на мене і, блиснувши скельцями окулярів, здивовано відказав:

— Це питання краще адресувати вам. Гляньте, як ви обійняли її за плечі. — жартома мовив Денис. — А якщо серйозно, то це хтось із позаторішніх студентів-практикантів…

Мій мобільний веселою мелодією-викликом перериває його і я хапаюсь за кишеню піджака. Телефонує сусід. Невже він так швидко щось з’ясував?

— Слухаю, Олександре Івановичу.

— Добрий день, Іване Павловичу. — м’яко і улесливо відказує колишній міліціонер, наголошуючи на моєму імені, що мені видається надто підозрілим, — Сьогодні не траплялись дивні дзвінки? Я чому запитую, бо тут мені дещо розповіли цікаве мої колишні колеги. Рік тому вони взяли одного підприємця, який замовив свого партнера по бізнесу. Під час допиту виявилось, що тому постійно хто телефонував на стаціонарний телефон вдома чи в офісі і говорив дивні фрази різними голосами. А сам той підприємець часто повторював дивну назву чи ім’я. Атменколон. Це вам про щось говорить?

Я спромігся лише повторити про себе вголос:

— Атменколон… Я вам перетелефоную. — я сховав мобільний в кишеню, відчуваючи як земля тікає з-під ніг.

Атменколон. Так Миколка називав того павука із казки, в обійми якого летіла легковажна муха. Я відчув як простір довкола мене густішає і кожен найменший порух схожий на занурення у воду.

— Атменколон? — перепитав Денис — Ви чули цю вінницьку страшилку?

Саме в цю мить я мусив би задуматись над тим, чому в короткий проміжок часу відбувається стільки збігів, чому поруч знаходяться люди, які швидко знаходять відповіді на таємничі запитання. В моєму минулому містилося багато дрібних образів, які я старанно оберігав, не бажаючи ними ділитись зі сторонніми людьми. Вони наче опори підтримували мою особистість коли світ та обставини тиснули на мене. І я не бажав, аби хтось дізнався про них і спробував спотворити — ну бо такою є природа натовпу. Аж раптом, особисті деталі казкового дитинства все більше затягують мене в кошмарну реальність, опиратись якій я можу лише такими словами:

— Нам дійсно необхідно сортувати сміття. – шепочу закляття, аби прогнати Атменколона.

— Ем… — здивовано реагує Денис і сприймає це як прохання розповісти про Атменколона, чому я опираюсь, але не можу заперечити, — Колись давно, ще за вісімнадцятого століття у П’ятничанському палаці Грохольських, що зараз знаходиться у Вінниці. Ну знаєте, де нині обласний ендокринологічний центр — так це і є палац закладений земським суддею Грохольським. Так ось, одного разу в цих Грохольських гостював хтось із польської знаті. Той молодий пан мав велетенського білого пса, з яким часто ходив на прогулянки довкола ближніх сіл. А селяни чомусь незлюбили того пса. В собаки густа біла шерсть дивно світилась вдень і вночі, а морда взагалі була потворною, наче від схрещування кота й собаки. Забобонні люди розповідали, що той пес мав диявольські здібності, що простір навколо нього дивно вібрував і тому, не довго думаючи, отруїли тварину. Молодий пан засмутився і ледь не збожеволів од гніву. Аби помститися простому люду за кривду, він, будучи добре обізнаним в окультних науках, виконав страшний нікому не відомий ритуал на території маєтку Грохольських. Після чого на селян звалилися нещастя, голод, хвороби, села із райської місцини перетворились похмурі лячні ландшафти, де завивання вітру і стукіт дощу перепліталось із відчайдушним голосінням людей. Самі Грохольські впали у відчай од жаху після діянь молодого панича. Міхал Горохольський зробив усе від нього залежне, аби ім’я молодого панича стерли із пам’яті цього світу і наказав, аби усі з роду Грохольських та його майбутні нащадки молилися за прощення гріхів і на те, аби ласка Божа повернулась на вінницькі землі.

— А що сталось із самим молодим паном? — я стояв, мов вкопаний в коридорі, слухаючи цю лячну легенду нашого міста і тихо радів, що ніхто не посмів потурбувати нас в цей момент.

— Про це по-різному мовлять, але найстрашнішою є версія, що окультний ритуал мав зворотну силу і чим більше нещасть зазнавали селяни, тим більше молодий панич перетворювався на величезного чорного павука. З кожним днем вигляд чоловіка ставав настільки потворним, що Грохольські ув’язнили потвору в одній із кімнат свого палацу. Це стало таємницею вінницької знаті і з тих пір про молодого панича не згадували, але поступово почалися траплятись дивні речі, коли людей, які скоїли страхітливі злочини і вдало це приховали, починає тероризувати якась сутність на ім’я Атменколон. Він періодично надсилає злочинцю дивні повідомлення, наче запускає свої лапи в його душу, доки той не божеволіє від жаху. Нещасний відчуває, що уся брехня, якою він жив роками, обмотує його коконом із павутинням, а замість світлого неба над ним нависає величезний чорний павук. І чим більше людина бреше, тим густіший шар кокону обкутує його тіло та душу, що тому аж ніяк не втекти від долі. Тому й вважають, що Атменколон є сутністю, яка карає злочинців, яким вдалося приховати власні злодіяння, а походить він від того молодого пана, який колись давно накликав нещастя на вінницьких селян, а тепер він спокутує свої гріхи, переховуючись темними закутками в будівлях Вінниці, виводячи на білий світ діяння негідників.

Маячня! Боже, яка маячня! І я міг би посміятися з почутого, якби щось всередині не заворушилось страхом, не збурилось справжнім морем, після чого нічні кошмари моєї свідомості у цьому хвилюванні не почали підніматись з дна. Миколка протягує до мене маленьку долоньку, його очі неймовірно темні, а я сам стою на тротуарі і чую потужне ревіння автомобільного двигуна. Образ загиблого братика закрив собою усе, що я бачив перед собою. Серце вистукувало глухий ритм у скронях. Великий чорний павук, на якого часто вказував Миколка, коли матір вкладала його спати. Десь в темному кутку нашої дитячої кімнати пітьма рухалась великим клубком, мій братик загіпнотизовано жебонів:

— Атменколон… Атменколон…

Я тоді вдивлявся в клубок пітьми, але не міг розрізнити якихось чітких обрисів. Мама читала нам казки, які я нині згадую з почуттям ностальгії, однак ці ж самі казки породжують чудовиськ. І я не можу звільнитися від них. Тим більше, не бачу сенсу звільнятись. Я вирвусь з лап казкових монстрів і потраплю у реальний світ, де я нікчема в очах дружини, де син відгородився від мене, скільки б я не намагався відділити органічне сміття від твердих відходів. Я відчуваю, що не можу пересилити таку логіку невдахи. Пересилити для мене означає зрадити собі. Інакше я залишуся оболонкою, вічним коконом, з якого мені ніколи не вирватись тим, хто здатен хоча б підтримувати свою сім’ю.

Мушу зізнатися, що в цей момент я не розумів масштаб усієї небезпеки, в якій я опинився. Я не помітив, як чудовиська із казок і легенд поволі матеріалізувалися. Вони зазирали в мене з якогось незбагненного виміру, якій існував до і за межами моєї уяви. Живучи в цьому тихому місті, я мав слабкі підозри, що світ — це матеріальна палітра із чітко визначеними деталями і що кожен з нас вносить яскраві фарби завдяки власним уявленням. Ми звикли до чітких правил добра і зла, які можемо порушувати та переходити на інший рівень, від чого хтось стає успішнішим, а іншим намагається прийняти весь тягар поразки або реабілітуватись в зовсім іншій сфері цього світу.

Усе це виявилось умовністю, тоненькою плівкою дитячих спогадів над морською безоднею нічних кошмарів, де мій човник безпомічно коливався в пошуках рятівного берега. Насправді я віддалявся від суші, спускаючись до зали зі старою АТС. Поверх за поверхом, коли стіни ставали темнішими, а сходові клітки все тихішими. Я йшов один, відправивши Дениса назад на робоче місце — в мені ще жевріла надія, що це колеги дійсно жартують з мене і що я знайду серед комутаторів під’єднання із переносним телефоном.

Масивні двері рипнули кількарічною іржею після того як ключ різко клацнув, мов постріл, у цьому підвалі. Панувала темрява, я увімкнув освітлення у вигляді кількох лампочок під стелею. Одразу мідне світло вихопило ряди застарілою техніки, яка пронизливо гуділа, вібрувала, пищала і миготіла мініатюрними індикаторами. Жертовні вівтарі, ніяк інакше. Важко уявити, скільки брехні, скільки поганих новин, невиконаних обіцянок і зраджених слів щодня проходить крізь ці клубки старої апаратури. І все це переплітається з людьми, з неймовірними відстанями, які долають імпульси. Застояле повітря, не дивлячись на вентиляцію, робило дихання важким. Я обійшов кістяки АТС, придивляючись до густих різнокольорових кабелів, уявляючи, що так насправді виглядають і наші слова, коли вони не підкріплені справжнім образом чи символом. Що слова мов ті безликі кістяки, коли за ними не стоїть наша уява.

Від цього мене накрила хвиля жаху, бо шостим відчуттям я усвідомив, що почуті зовсім недавно слова про Атменколона нарешті наздоганяє їхня суть. Я не виявив біля модулів жодного переносного телефону, жодного “врізання” в мережу. Однак, мені в очі кинулась чималенька чорна діра в дальньому кутку кімнати. Я хотів краще її роздивитися і пошкодував, що не прихопив із собою ліхтарика, тоді як в слабкому мідному світлі темні краї почали рухатись, а дірка розросталась в розмірах, змінюючи і одночасно збільшуючи свою форму. Масивний клубок пітьми затікав в кімнату, а я, як і мій братик Миколка в дитинстві, лише остовпіло спостерігав за цією моторошною метаморфозою і шепотів ім’я цієї істоти. Жах минув, виникло відчуття, ніби зустрів щось знайоме. Знайоме з самого дитинства.

З чорного клубка виросло вісім тоненьких довгих вістря-лапок, масивні пласкі головогруди, на кінці яких виблискували чорні оченятка, а далі витягувалась пласка діжкоподібна опістосома. Кінчики лапок-члеників вкрились чимось затверділим, бо коли істота обперлась на них, то підлогою прокотилось чітке дріботіння. Чорна сутність на мить взяла на приціл мою постать, а я занімів, наче уві сні. Перед мною в напівтемряві розгулював велетенський павук, довжина лапок якого сягала не менше двох метрів, так само як і головогруди із опістосомою. Усе тіло чорне як осіннє дерево без листя, яке несподівано звалилось в цю кімнату. Атменколон. Жахливе породження древніх культів і селянських страждань.

Міфічна істота, яка вилізла одночасно з усіх темних кутків Вінниці і тепер почала спокійно господарювати в приміщенні, де гуділи старі АТС. Одна із лапок потягнулась до з’єднання кабелів корпусу №4, а інша до з’єднання на корпусі №10, наче через нього проходив імпульс. Не наче, а через цю істоту дійсно проходили імпульси, а величезний чорний павук переробляв їх, робив з ними, що хотів. Ось хто насправді телефонував мені! І тут я почув глухий із радіоперешкодами голос, наче запис на магнітну плівку з отвору для ймовірного обличчя чорних головогрудей:

— Длячего маш такі дужи нос? — фраза звучала польською, але суть я її зрозумів.

— Чому в тебе такий великий ніс? — переклав я для себе вголос.

Чорні павучі оченятка знову на мить зупинились на мені, а потім чорна сутність швидко згорнулась клубочком і розчинилась в дірі в кутку кімнати. Я стояв ошелешений, серце гупало, піт виступив на спині, вкрив чоло. Перед очима постало обличчя маленького Миколки, який так жалісливо дивився мені в очі, що я ледь не розплакався.

Братик протягує мені руку.

А я вибігаю з кімнати із твердим наміром дістати якоїсь запальної суміші, аби випалити монстра, як випалюють шкідників. Розповісти керівництву, що в нас завелися паразити і відімкнути від мережі залу із старими АТС. Або взяти відпустку чи просто звільнитися і піти продавати мобільні телефоні в магазині, який належатиме Людмилі. Або просто більше ніяк телефонів.

Миколка тримає мене за руку, бо…

І ось в мене телефонує мобільний. Бачу на екрані, що телефонує сусід, але я скидаю дзвінок і знову стою в коридорі навпроти світлини на стіні, де я обіймаю за плечі знайому мені дівчину. Я її не впізнаю, але обличчя надто знайоме. Тут я згадую сьогоднішній ранок коли Олександр Іванович робив записи в своїй папці. Земля під ногами починає тремтіти чи то я тремчу, але я не зважаю, бо вся моя увага зосереджена на сьогоднішньому ранку. Папка. В ній фото, на якому ця сама дівчина. Фото зниклих людей, яких шукає колишній міліціонер. Тепер земля дійсно почала гойдатися під ногами, наче човник у морі, яке хвилюється підводним штормом.

… я тоді його не втримав.

Відомо, що зникла людина не обов’язково тікає з дому. Я не втримав Миколку, бо він мене не слухався. І він потрапив під автівку. І в ту мить я чую з-за спини голос Олександра Івановича:

— Чому в тебе такі великі зуби?

Я обертаюсь і стискую долоньку Миколки, аби він цього разу не побіг під автівку. Байдуже, хто перед мною, оскільки я не здивований візиту сусіда до мене на роботу. Я звикаю до високих хвиль того моря, що в мене під ногами. Так хвилюються лише чудовиська.

— Таким було останнє повідомлення з телефону Олі. ­— Олександр Іванович вказав на світлину на стіні, — Вона відправила його на невідомий номер перед тим як безслідно зникнути два роки тому. За збігом обставин, того ранку Оля забула мобільний вдома. Я б краще повірив в існування цього Атменколона, ніж в те, що ви… — я нічого не розумів, а лише тримав за руку свого братика, боячись його втратити.

І в цю мить Миколка з викликом в голосі видає Олександру Івановичу:

— Вам потрібна Оля? То шукайте її в північному фундаменті “Хмарки”! Тільки залиште мене в спокої!

Далі вам, певне, усе стало відомо із новин. Поліцейські мене схопили тієї ж миті і Миколка просто втік наляканим від дорослих дядьків, залишивши мене в шоковому стані. Доки мене тримали у відділку, я мовчав, а криміналісти сканували фундамент торгового центру. Тіло за допомогою метанової мітки і сканеру виявили через дві години, а як тільки на місто насунувся вечір в купі із туманом, тоді за допомогою будівельних інструментів із фундаменту дістали рештки тіла дівчини. Нікого більше з рідних і близьких я не бачив. В камері мене утримували наодинці зі стінами. Досі не розумію, за що мене заарештували. Я ж нікого не вбивав. Це все Атменколон, це той штучний жах, в яким мене занурила дружина, син, колеги, сусід і та дівчина, яку я не пам’ятаю. Хоча мене запевняють, що Оля два роки тому проходила в мене на роботі практику, що ми нібито добре потоваришували і, можливо, між нами існував роман. Ніхто мене не слухає, у відповідь лише чітке дріботіння на стінах камери щоночі.

Ні, все це спроба відібрати в мене Миколку, який єдиний з усіх вас, таких заклопотаних ділових людей, провідує мене і розповідає казки з мого дитинства. Більше того, я тут познайомився з тим самим бізнесменом, якого звинувачують у вбивстві свого партнера. Раз в тиждень ми маємо змогу спілкуватися кілька хвилин. Його ім’я Борис і він запевняє, що його так само хтось тероризував по телефону дивними фразами, що його просто “підставили”, аби відібрати бізнес. Миколка теж вірить Борису. Я їх познайомив і братик зазвичай розповідає нам казку, де у фіналі мисливці розпорюють живіт злому Атменколону і звільнять назовні мене та Бориса. Ну бо ми ні в чому не винні, бо Миколка всього лише назвав місцезнаходження тіла. Звідки йому відомо? Тоді йому сам Атменколон по телефону і мовив про тіло, про знущання. Навіяв своїм чорним павучим гіпнозом. Серйозно. Не вірте колишнім міліціонерам, не вірте дружинам, які лише думають про бізнес, не вірте дітям, які тільки тупляться у свої гаджети, не вірте молодим співробітникам, які лише мріють зайняти ваше місце.

Слідчі відвідують мене кожного дня і показують, скільки нових доказів вони “сфабрикували” проти мене. Потім приходять психіатри і ставлять дивні питання. Я їх застерігаю від Атменколона. Павуків не дарма бояться. І телефонів також. Віднині моя життєва позиція полягатиме у знищенні павуків та телефонів. І заодно шукати жертв Атменколона, які так само невинні як і я. Вслухайтеся в чітке дріботіння за стінами…

Ви ж вірите мені, так?

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *