Владислав УДОВИЧЕНКО. 14 днів скорботи

Тарас закрутив пробку пляшки і кинув її в портфель за плечми. Спекотне літнє сонце розжарювало сидіння мотоцикла. Він стояв у дороги і дивився в її далечінь. Вона здавалася йому нескінченно довгою. У його житті траплялося багато незрозумілих речей. Тепер він думав над тим, що відбувається з ним самим. Він закінчив університет і отримав диплом. Але його це не тішило. За все життя він не на грам не наблизився до своєї заповітної мрії. Насправді Тарас був самим запеклим мрійником. Життя для нього було рингом боротьби.  І його фінальний бій ще навіть не настав. Пару днів тому помер його дядько. Він змушував рости в Тарасі всі його прагнення. Він підтримував всі його возвеличені і по-дитячому смішні мрії. Тепер Тарас відчував себе самотнім. І хоча він розумів і усвідомлював, що дядько колись його покине, це для нього було незрівняним ударом у серце, ні, в душу. Як плювок життя в самий її центр. Так трапилось що кілька днів тому Тарас отримав диплом і на хвилину зрадів. Але всі фарби життя зливаються в одну сіру і страшно понівечену картину, коли твої близькі знаходять новий мир на небесах. Невеликий вітерець обдував його обличчя. А дорого була нескінченно довгою, це і була його дорога життя. Він так думав. Він знав, що повинен відвідати дядька поки його не забрала земля, яка його і подарувала. Поки дерево, підігнане під стать йому не стало йому будинком на віки. Дорога була всипана тріщинами і ямами як розпушене поле. Ну а саме поле праворуч від дороги, було посипано головами соняшників, що тягнуться до сонця, ніби вони знають якийсь секрет, і тільки сонце може їх врятувати. Праворуч був ліс, пишний і великий гігант. Грізний воїн століть. Вибравши собі будинок по праву і до вподоби. Він поклав руку на сидіння свого мотоцикла, воно раскалилось, і він миттєво її прибрав. Знявши з ручки, свого коня, шолом, він скочив на нього ніби зібрався його приборкувати. Звір заревів, і кілометри стали тікати на спідометрі. Швидкість надавала йому виду птиці, що ширяє в небі. А вітер не давав сонцю його обпалити. Він обрав свій шлях. Тарас вирішив відвідати свого дядька. Тоді він нікого не попередив. Він був людиною свавільною. Його рішення відвідували його голову як птахи відвідують гнізда зі своїми пташенятами. Все пропадало за його спиною. Всі рішення ставали для нього не важливими, всі дії були для нього хиткою частиною минулих подій. Що тепер? Тепер він мчить побачити свого старого друга, заменявшего йому батька багато років. Хоча вже і менш балакучого. Вся справа в тому, що батько Тараса завжди вважав, що приділяє синові достатньо часу, і це завжди було помилковим і простодушною думкою гідною лише легкодухих людей. Коли Тарасові говорили, що дядько помер, йому сказали, що він у невеликому склепі. На цвинтарі його рідного міста. В той день проїжджаючи по знайомим вулиця, які з радістю він намагався забути. Він все ближче був до кладовища і до свого старого друга. Землю в цих краях і землею важко було назвати. Влітку вона раскалялась, а в сукупності з глиною вона являла собою, твердий, не пробивний немов бетон шлейф землі. У дощову погоду можна було похвалитися спробами приборкати дикого звіра природи. Але не зараз. Тому, передчасно залишивших нас зберігали у склепі в льоду. Поки земля не буде засіяна дощем і не розм’якне, будучи придатною для похорону. Перед очима вимальовувався новий ліс, тільки більш моторошний. Мармурові, кам’яні могили немов засіяні після хорошої зливи, були розсипані по землі. Він залишив свого залізного коня і став йти по стежці, перебираючи очима імена покійних. Якщо чесно, йому й не хотілося цього робити. Але їх було стільки, що здавалося і сотні книг не зможуть вмістити всі їхні імена. Знайти склеп з дядьком було не складно. Справа в тому, що тоді склеп на нашому кладовищі був один. Коли Тарас вже знайшов дорогу до нього у нього на обличчі з’явилася мала дещиця радості. Яка в одну мить зникла, бо всі спогади були все там же, в голові. Він підійшов до дверей і виявив до свого здивування що вона була не замкнена. Пізніше виявилося, що замок був зламаний і замикається при кожному зручному випадку. Бувало навіть вітер міг уявити найбільшу проблему у вигляді малого поштовху в ту саму двір. Наблизившись до дверей і зі скрипом відімкнувши її, він невиразно розгледів що всередині. Зрозумівши, що нічого не бачить він дістав з кишені телефон т увімкнув ліхтар. Розгледівши свій подальший шлях, він став перебирати ногами в пошуках покійного і колись випромінюючого фонтаном радості родича. Склеп був здебільшого всередині. Крім дверного отвору нічого не давало пробитися світла всередину. Але як каже Тарас по своїй дурості і за звичкою він штовхнув двері. І вони закрилися. Не усвідомивши свою помилку, він став шукати дядька. Адже це його довг поговорити з ним наодинці. Так, саме поговорити. Раніше вони часто обговорювали всі питання. Дядько завжди міг підказати хороше рішення будь-якої проблеми. Вони говорили про все, про радощі і про не менш важливі і точно не менш рідкі прикрощі і негаразди. Висвітлюючи таємні кутики і заглянувши під пару кришок він все ж його знайшов. Він все ще був таким яким він його пам’ятав. Тільки от пах він не так, як завжди.

– Ну що дядько? –заговорив він, – як ти й казав, всі ми тут будемо. Так?! Він схлипнув, по щоці пробігла діамантова сльоза. Він сів на прохолодну, сиру підлогу і сперся об стіну. Тепер був час подумати ще, але і був співрозмовник, хоча і німий. Він довго міркував, вголос не боячись, що хтось із присутніх підслухає або перерве розмову. Він згадував про той день коли дядько змушував його спілкуватися з однолітками. Тарас ніколи не любив спілкуватися. Він завжди говорив, що він соцеопат, ну або щось на кшталт того, але дядько наполягав. Говорив, що це важливо, мати друзів і вміти говорити з людьми. Адже увесь наш світ тільки на них і тримається. Хоча він і навчив Тараса говорити з людьми, він все ж не зміг прищепити до цього дару любові. Батарея на телефоні сідала. А його це не краплі не турбувало, адже він завжди відчував, що зможе виплутатися з будь-якої колотнечі. Мережі теж не було. А навіщо телефон без мережі!? Ну і нехай сідає! Телефон став тривожно виконувати раніше завдані мелодії на честь виснаження батареї. Тарас попрощався із дядьком в останній раз і став прямувати до виходу. Коли він підійшов до дверей і смикнув за ручку, тільки тоді він зрозумів, що сталося. Тепер він був у полоні. У в’язниці, в якій зовсім інші правила. Тут не будуть бити. Тут у темряві ти згадаєш про всі свої страхи, про дитячих спогадах про монстрів під ліжком і про відьом, які ховаються в темних куточках твоєї кімнати про бабая який так і чекає, що б залізти своєю лапою під ковдру і потягти тебе в темряву. Але навколо Тараса була інша темрява. Це була чорна субстанція, що зберігає в собі підгнилі тіла мертвих людей, можливо вбивць або звичайних роботяг. Але, мабуть, лише запах і був плюсом, якщо б хтось став наближатися він це відчув. Світ пропав, виходу тепер немає. Його молодша сестра, яка повідомила йому про смерть дядька тільки через два тижні стала його шукати і зрозуміла де він. Вони з Тарасом не часто спілкувалися, але тепер він повинен був повернутися додому. Сім’я не відразу допетрала, що відбувається. Звиклі до мало товариському сину, а для кого і братові, вони і не замислювалися про те, що могло статися. Сестра перша здогадалася, і вона зрозуміла де він міг бути, тому і поїхала до дядька. Всі сподівалися, що буде не пізно. Холодний, нерухомий склеп. Тримаючи в собі живого бранця. Беззвучно чекав поки його визволять. Відчинивши двері, вони знайшли Тараса. Його одяг був брудний, а до райдужного спектра запахів додалося ще пару, немитості і відходів життєдіяльності. Але сам Тарас здавався більш ніж живим. Води як він казав йому вистачало щоб вижити. В сумці у нього нічого не було крім пари зошитів, деяких документів – за яким ледь можна було визначити особу, аборигена, і швейцарський ніж. Через пару днів, вся сім’я з чистою совістю поховала дядька. Багато родичів, багато невідомих людей – можливо близьких знайомих дядька і просто людей які прийшли випити і поїсти пиріжків, було видно в той день. Тарас сидів у кімнаті і поглядав в стелю, заграв дзвінок на телефоні. Оглянувши його кімнату можна було побачити тільки купи мотлоху. Розкидані речі шукали хоч кого не будь хто зміг би показати де їх місце. Розкритий швейцарський ніж лежав на столі і виділявся на загальному тлі. Тарас засовався, не дивлячись хто дзвонить взяв телефон і відповів на дзвінок.

– Аааа…. Ало Тарас! –це була сестра – Привіт!

-Так, -Було видно, що Тарас одразу впізнав її голос. – я тебе слухаю. Він здавався вже не таким, як раніше.

– Боже, я тобі таке хочу розповісти!

-Що сталося?

-Ти пам’ятаєш той склеп?

-Ну? – Це просто жахливо!

– Кажи вже!

– Ми поховали дядька, як добре, що ми встигли поховати дядька!

– Я не розумію, що сталося?

– У тому склепі, там були жахливі люди! Розумієш… Хтось поглумився над людьми яких збиралися ховати! Тарасе! Хтось відрізав шматки м’яса від їхніх тіл! Ти уявляєш? Навіщо комусь це робити!?

– Що-б -Тарас дивився на свій швейцарський ніж – їсти їх?

– Та ні, такого не може бути. Через пару років Тарас розповів мені як своєму психотерапевтові що йому доводилося робити що б вижити. Він їв мертвих.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *