Андрій ПЕТРАШ. Первісток Сонця

Коли світ захлиснувся під мутними водами матеріалізму, а духовність залишилась лише на запилених сторінках давніх книг – саме тоді об’явився він. Надворі була дивна епоха людської гордості, дикої і невиправданої, бо люди уже давно перетворилися на парадоксальні органічні механізми, які виконували невідомі їм самим функції заради мізерної крихти примарного щастя. Життя стало чорно-білою лінією чергування робочих буднів і пустодзвону розважальних вихідних. Більшість без особливих роздумів платили своєю людяністю за спокусливі примари прогресу, залишаючись марнославними індивідуалістами без відмінностей. Творчі генії і музи покинули невдячне людство, яке проміняло їхнє товариство на безглузді розваги і безкінечну спрагу до споживання. Ніхто не може назвати дня об’явлення, бо уже не було смертного, котрий би зумів зберегти усвідомлення часу серед галасливої метушні світу. 

Я оглядався навколо і розумів, що залишився останнім сповідником віри і служителем забутого Бога, убитого власноруч створеним людством. Із спустошеного божественного престолу тепер жадібно споглядав мамона, породження ненаситної жадоби. Храм, у якому я жив, давно запустів, тому мені залишалось цілими днями залишатись наодинці серед темних стін, розписаних старими релігійними символами. Інколи, якщо з’являвся настрій, я піднімався на хоровий балкон і грав на старому органі, скорботно перебираючи на клавішах давні богослужебні мотиви. Уже неможливо й сказати, коли до храму востаннє приходив прихожанин, який би воздав скромну тиху молитву Єдиному. Було би дивно, якби якийсь чудак наважився пожертвувати свій час на духовні роздуми про незмінні у віках істини, бо час для людей направду став грішми і розвагами.  Уночі я ходив на цивільну роботу, оскільки повинен був на щось жити і зобов’язувався виконувати громадські повинності на користь нашої всесвітньої держави. Усяка робота тепер була цілодобовою, тож одні люди жили і працювали днем, а інші ходили на роботу ночами. Влада зробила так з метою збільшення власного капіталу, хоча прикривалась іменем прогресу. Люди поділилися на тих, хто існував або в денний, або нічний період, тож нескінченна метушня тепер стала абсолютною нормою.

Весь вільний від роботи і сну час я присвячував читанню бібліотеки, яка передалась мені в спадок. Вона не обмежувалась лишень богословською літературою. Я міг придбати собі багато книг, оскільки читання давно вийшло з моди, залишившись хіба що чудернацьким хобі диваків. Тож у мене чудово виходило пірнати з головою у давні пророцтва і манускрипти з таємничими образами минулого, гортати старовинні альманахи і сувої, намагаючись усвідомити стан сучасної епохи. Все справді вказувало на те, що світ знаходиться над якоюсь прірвою і його краї уже віддавна занурюються у темні води безодні. Настав час Калі-Юґи, епохи декадансу духу і тріумфу матерії. Я задавав собі безліч запитань. Що судилось пережити нашому багатостраждальному людству ? Невже буття спалахне у безмежному вогні, щоб знову постати із попелу у своїй первісній чистоті і незайманості ? Чи нестерпний цикл зупиниться і все, що існує, навічно засяє у сяйві слави непорушних куполів небесного Єрусалиму ?

Ось тоді і прийшов він – пророк із вогняним диском на грудях, полум’яний апостол і вісник вічного сходу. Здавалося, що людське буття уже не містить ні таїн, ні загадок у які не зазирав надмірно допитливий людський розум, але він відкрив людству нові горизонти таємниці і невимовне постало перед народами у всій своїй красивій величі. Одні люди казали, що пророк прибув із месопотамських країв, де у межиріччі річок Тігр і Євфрат старовинний шумеро-аккадський етнос зустрічався із загадковими аннунаками.  Інші переконували, що його батьківщиною була славнозвісна Аркадія, оспівана співцями у грецьких міфах і легендах. Були й такі, що називали його вихідцем із Атлантиди, або навіть із давно затонулого континенту Лемурії.  Він ніколи не оголошував свого імені, а називав себе ніким іншим, як Первістком Сонця, сином істинного Бога, якому поклонялись із часів невідомих навіть історії. Про його віру ходили лишень чутки, бо люди, які повертались із проповідей ніколи не розповідали про почуте. Кажуть, що інколи вони шепотіли незрозумілі пророцтва, а в їхніх очах можна було побачити іскру пережитого екстазу. На запитання про паломництво ті люди відповідали туманними репліками і загадково усміхались, чим ще більше розпалювали серед народу палке зацікавлення новоствореним культом, а постать Первістка покрилась завісою таємниці. Цікаво, що у повсякденному житті пілігрими залишались такими самими, як і були, за винятком хіба оцих вищезгаданих дивацтв. Дивно, але влада ніяк не реагувала на цей раптовий релігійних спалах. Можливо, справа була в тім, що паломництва майже ніяким чином не позначались на результатах праці громадян, ба навіть робили їх значно енергійнішими у своїй роботі. Хоча у мене виникають підозри, що вище керівництво країни й саме належало до релігії проповідника.

Із скромних уривків пілігримів я дізнався лишень те, що Сонце, за словами пророка, було скованим у полум’яному стражданні Богом, якого люди своєю вірою повинні визволити із вогняних кайданів, щоб перейти в нову еру істинного світла. Але я не наважуся стверджувати, що правильно усе зрозумів із того ексцентричного буркотіння. Усілякі мої намагання дізнатися більше про релігійну доктрину загадкового Первістка Сонця закінчувались невдачею, тож не залишалось іншого вибору, як самому вирушити на його проповідь. Я розумів, що в цьому феномені можуть приховуватися відповіді на мої запитання, хоча підсвідомо відчував незрозумілий страх перед розгадкою.  Цей страх посилювали дивні явища в природі, на які чомусь звертали уваги лишень поодинокі постаті: сонячне проміння, яке де-не-де проглядало на вулицях з-поміж височенних будинків, здавалося, почало тускніти, а небеса чомусь набули червоних відтінків. Окрім цього, люди почали підозріло дивитись у мою сторону, що тільки посилило психологічну напругу. У той короткий відрізок часу, коли я спав, мене почали турбувати гнітючі жахіття, про які я не наважуюсь навіть згадувати, не те, щоб розповідати про них.  Здавалось, що за мною слідкує щось вище, ніж людський організм. Особливо страшно було тоді, коли я повертався додому з роботи. Інтуїція завжди повертала мою голову до нічного неба, де бліді зорі видавалися застиглими очима безликої істоти, яка мовчки слідкувала за усіма процесами у всесвіті і в цю мить дивилась на мене. Ні, це не був Бог, в якого я вірив і якому служив; це було щось інше, не менш загадкове, але безкінечно моторошне. Щось настільки безмежне і прадавнє, що бачило всесвіт ще немовлям у руках Господа.

Я поспішно зібрався, одягнувши свій темний цивільний одяг і взявши останні гроші в дорогу.  Це може здатися дивним, але я прихопив із собою і старий батьківський револьвер, бо моя параноя з кожним днем тільки прогресувала. Навіть такий скромний захист дозволяв мені хоч трішки заспокоїтись. Мій шлях пролягав до міста Карнак, до колишнього храмового комплексу, який в давнину назвали Іпет-Ісут. Тепер там завершили будівництво нового величного храму, де проповідував Первісток. Я прибув туди разом із багатьма іншими паломниками ополудні і переді мною постала велична святиня, яка була дивною сумішшю вавилонського зікурату і єгипетської піраміди, з вершини якої високо піднімались химерно переплетені обеліски. Здавалось, що у цій конструкції було щось нереальне і неправильне, вона була немовби насмішкою над усіма відомими законами природи, тому я не міг розділити всезагального захоплення.  Шлях до входу устеляли чудернацькі колони різної асиметричної форми. Сам храм і обеліски були покриті надписами, подібними на давньоперський клинопис і угаритський алфавіт, але лишень подібними, бо така мова не зустрічалась мені у жодній із історичних книг. Очевидно, тільки сам творець знає про зміст, вкладений у таке дивне породження архітектури.

Як тільки я ступив перший крок у храм, то втратив зв’язок із реальністю, тому моя подальша розповідь може бути неточною і взагалі здаватись маренням божевільного, але я розкажу усе те, що зберіглося у хитких глибинах моєї бідолашної пам’яті. Пам’ятаю, як перед очима постав темний коридор, що простягнувся чорною змією в безкінечність; факели у формі рук, з долонь яких палав зелений вогонь; грандіозний зал, обписаний релігійними символами і обкладений мозаїками із зображеннями битв героїв проти велетенських чудовиськ. Там були перемішані різноманітні релігійні і міфічні мотиви: святий Михаїл і семиголовий дракон, Ра і Апоп, Яхве і Левіафан, Мардук і Тіамат, Зевс і Тіфон. В центрі храму стояв він. Так, то міг бути тільки він, бо лишень той чоловік стояв на виступі у формі полум’яної колісниці і одразу виділявся своїм зовнішнім виглядом серед юрби паломників. У його образі було щось потойбічне і настільки химерне, що навіть ворогові не побажаєш зазирнути за межі тієї пагубної загадки. Жовта мантія пророка була по-царськи вишуканою і нагадувала мені про якесь давнє божество. Я підійшов якомога ближче. Велике здивування у мені породили його довге вогняно-червоне волосся і борода, але найбільше вражали яскраві жовті очі, непорушні і холодні.

Коли у храмі назбиралося достатньо народу і вхідні двері зачинилися, Первісток розпочав говорити могутнім голосом, що гучно покотився по всьому залі. Уже від перших слів декого із юрби охопив екстаз. Усю проповідь загадкового пророка супроводжувала невидима флейта, яка звучала немовби із іншого виміру. Первісток розповідав про дивовижні речі, немислимі і неймовірні, від яких увесь наш життєвий досвід і знання видавалися профанацією на тлі істинних таїн буття. Він повідав нам жахливі одкровення, які я боюся воскрешати у думках, і ми вбирали кожне сказане ним слово. Дивні видіння явились стомленій від проповіді свідомості: ніхто уже не був впевнений, що знаходиться на землі, бо перед очима мов у танці поставали цілі галактики і хаотичні видива невимовних сфер. Крізь простір і час нашу свідомість несло через лабіринти білосніжного сяйва і суцільної темряви, аж поки думки остаточно не спалахнули у маренні істинного сонця всесвіту.  Слова втрачали свою чіткість, люди хилилися і падали на землю в екстазі бачення незнаного і тільки флейта продовжувала свою демонічну гру.

Від побаченого дива я також впав на коліна і зірвав із своєї шиї медальйон, символ Бога і образ останнього, що залишалось у моїй скаліченій пам’яті. Первісток завершив свою проповідь співом на незрозумілій мені мові і замовк, а я намагався залишитись при свідомості на уламках старого знаного буття. Усі паломники або лежали на землі, або схилили голови, бурмочучи якісь незрозумілі і незв’язні речення.  І мої уста не мовчали, промовляючи беззмістовні слова: сонце, в’язниця, визволення бога … Я не контролював себе до кінця і це все, що залишилось на пам’яті із сказаного.  Набравшись сміливості, я підвів голову і глянув на Первістка. Після цього у мене немає впевненості, чи від мого глузду залишились хоч якісь рештки. Важко назвати очима ті дві бездонні ями, які були на обличчі Первістка. Від яскраво-жовтих зіниць не залишилось і сліду, тепер там виднілась лишень безкінечна чорнота і ненаситна жадоба. Він роззявив рот, немовби заковтував у себе якусь невидиму енергію, від чого його кінцівки билися у різких нереальних конвульсіях. Самовпевненість очевидно межує із божевіллям, адже з нелюдськими зусиллями я раптово витягнув схований револьвер і навів його в бік проповідника, радіючи, що ніхто навіть не додумався перевірити мене при вході.

Усе навколо замовкло, немовби храм занурили у вакуум: люди припинили релігійне бурмотіння, флейта перестала грати. Це сталось так різко, що від неприродньої тиші я розгубився. Кожен із натовпу одночасно повернув до мене свою голову, але ніхто навіть не спробував відібрати зброю. Паломники лукаво вишкірили зуби у мерзенній посмішці і мовчки пронизували мене своїми застиглими очима. Аж тоді я знову глянув на Первістка і на моє нещастя сама безодня відповіла мені його поглядом. І ось коли я зазирнув по ту сторону пустоти, то побачив приховану суть його пророцтв, від яких мене кинуло у холодну пучину страху. Він обманював усіх нас і одночасно у його словах була правда. Пророк і справді був Первістком Сонця, але не того, що дарувало життя народам землі. Він був сином Чорного Сонця, проклятого багатойменного жаху в позамежжі поглинутого світла. І я зазирнув туди тієї миті, коли глянув у очі пророка. Я бачив серцевину правічної пітьми Тартару і породження невимовного хаосу геєни посеред океанічних глибин космосу, ту богопротивну яму Ереба в нескінченній темряві ! Я майже торкнувся серця безликого мороку і тремтів від видіння космічної пащі, що проковтувала планети ! Тисячі очей споглядали за своїм вісником, посланим висмоктати усе сяйво із нашої бідолашної планети ! Ні, він не повинен звільнити свого чорного бога … Він не забере наші душі … Я не хочу більше цього бачити !

Я випустив п’ять набоїв і, на моє здивування, пророк повалився на землю. Його людське тіло виявилось таким же  й слабким, як і наше. Мій дух був готовим до розтерзання, але ніхто із натовпу не кинувся на мене. Люди знітились, а потім храм вибухнув істеричним реготом. Паломники сміялись і кричали про невідворотній прихід чогось невідомого, що незабаром усе скінчиться. З хаотичним галасом юрба вибігла із храму, залишивши мене один на один із думками і тілом їхнього пророка. Святиня опустіла. Я втомлено сперся на стіну, тримаючи в руках символ свого Бога і револьвер з одним набоєм. Хто-зна, якою буде ціна вбивства для моєї душі і нашого світу ? Мені страшно від власного вчинку, а ще страшніше від таїн, у які заглянув мій слабкий розум. Не можу бути впевненим, але здається, що здалека знову лунає та демонічна флейта, а обличчя Первістка, яке спершу застигло у вічному спокої, тепер спотворила мерзенна посмішка. Неможливо передбачити подальший розвиток подій, страх огортає мене і очі застилає безумство. Я повинен тримати себе в руках і зберігати свою понівечену віру, не звертаючи уваги на побачені жахіття, туманне майбутнє і на останню кулю, яка так спокусливо залишається невикористаною у моєму револьвері.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *