Артур ЗАКОРДОНЕЦЬ. Я їду

Я їду. Машина моя здоровенна, мов та гора. Всіляка легкова дрібнота сновигає по трасі десь там, унизу, багато нижче рівня моїх ніг. Наче ящірки по камінню. Так, вони швидкі. Проте я можу переїхати через них і простувати любісінько далі, того навіть не помітивши.

У мене спецмашина. Вона справді величезна і пройде далеко не під кожним мостом. На своїй непохитній спині вона возить не підйомні для інших вантажі: екскаватори, крани, різне промислове причандалля, якого я і назви не знаю. Ті, хто кермує отими чотирьохколісними клопами, від заздрощів вигадують для моєї машини різні непоштиві прізвиська: одоробло, скунс-переросток, черевань. А я зву її Дінго. Сам не знаю, чому. Просто звучить красиво. Вперед, мій Дінго! І хай хтось лишень спробує не поступитися з дороги! 

Я їду один. Учора вночі проїздили близько від напарникового дому, то він відпросився на півгодини. Чекав його до ранку. Потім зателефонував до контори. Там коїлося щось дивне. Слухавку довго ніхто не брав. Потім обізвався геть незнайомий голос. Я змалював ситуацію. Незнайомець, не дослухавши, прокричав:

– Їдь, куди їхав! Чекати немає сенсу. Здається, ми всі вже дочекалися!

Прогрів я двигун і рушив. Вантаж треба доставити. Важкувато буде самому, без напарника, бо перти все-таки далеченько. Нічого, ми з Дінго впораємося.

На трасі сьогодні завізно, аж занадто. Я такого ще не бачив. Усі лізуть на купу, за годину проминув з півсотні аварій. І ніде ніякої поліції! Ці навіжені просто зсувають один одного з траси. І, що характерно, всі їдуть в один бік – з міста. Щось там таки сталося.

Вмикаю приймач. В ефірі тиша, наче тим радіобазікам заціпило всім та одразу. Намагаюся додзвонитися додому, в контору, в поліцію, до знайомих. Ніхто не озивається. Трохи нервую. А зупинитися і розпитати когось у цьому бедламі не можу – суцільний потік машин. Нічого, на місці про все дізнаюсь. Ходу, Дінго!

Я їду. Потроху потік розсотався. У мене таке враження, що нас просто усі обігнали. І хай собі! Наша сила не в швидкості, а в незупинності, правда, Дінго?

Телефон мовчить, певно, батарея накрилася. Невчасно, хай йому чорт! Але такі речі завжди невчасно. Тепер, коли дорога пуста, можна було б зупинитися і розпитати когось. Он і якесь містечко вигулькнуло з-за повороту.

Ні, не стану я тут зупинятися. Ніде ні душі. Вимерли вони всі, чи який дідько? Навіть собак чи якоїсь живності домашньої не видно. Магазини зачинені. Ага, он пост дорожньої служби. Зараз ми прояснимо цю халепу.

Починаю гальмувати. Мого Дінго так просто не зупиниш, чистий тобі крейсер! Зупиняємося, трохи переїхавши. Не страшно. Двигун не глушу, це ж не надовго. Кладу долоню на ручку дверей… І тут мене всього пересмикує та заливає холодним потом. Жах! Ні, двері я нізащо не відчиню. Б’ю по газам і зриваюся з місця. Ну їх усіх…

Я їду і міркую собі, повільно приходячи до тями. Що це було? Щось мені знайоме. Таке буває на трасі. Шосте відчуття чи як воно там називається, не знаю. Але знаю, що класним водієм без нього не станеш. На трасі нема часу думати, коли треба діяти. От воно і виручає, те відчуття. Наче хтось водить твоїми руками і ногами. Там, біля поста, цей хтось просто криком заходився в моїй голові: «Не відчиняй! Геть звідси!»

Нарешті, перша жива людина. Тобто, перша людина, побачена мною на дорозі. Молода жінка здійняла руку, зупиняючи попутку. Зазвичай, попутників я не беру. Дінго – не автобус. Але сьогодні явно такий день, коли міняються звичаї.

Правда, дивна вона якась жіночка. Відтинок тут прямий, помітив я її здалеку. І вже тоді вона стояла, здійнявши руку в традиційному «автостопному» жесті. Наче вона ту руку підняла з годину тому, та так і застигла. А ближче глянути, то ще дивніше. Волосся в дамочки шикарне, біляве, аж виблискує, але якось дико розкошлане. І одяг так само. І ніяких речей з собою, пусті руки. Немає навіть сумочки через плече.

Починаю гальмувати. А жінка ворухнулася – приклала долоню козирком і пильно в кабіну вдивляється. І раптом роздратовано так, зло навіть, замахала рукою. Проїжджай, мовляв, не зупиняйся! Личко в неї перекосилося, наче від нестерпного болю.

Я очманів, гальма відпустив і Дінго покотив далі. Глянув у дзеркало, а вона знову руку підняла. І застигла, голосуючи на пустій трасі.

…Дінго чогось реве та двигтить надсадно, наче вантаж поважчав принаймні вдвічі. Ага, це ж я сам акселератор витиснув до підлоги. Спокійно, мужик, спокійно, нерви в коробочку! Психи на трасі довго не живуть. Очі на розмітку. Ось так. Лінія – пропуск – лінія – пропуск… Стопроцентово заспокоює, перевірено. Ось так. Хуг, здається, відпустило.

І тут мобільний – терлінь! Я аж підскочив. Покосився на нього, а він лежить на сидінні, мов жаба на білій простині. І знову – терлінь! Витираю спітнілу долоню об штанину, беру слухавку. Мовчить. От гад, так налякав! Ні, чекайте, щось там таки квакотить, майже нечутно і геть нерозбірливо. Привіт, я Царівна-Жаба! Світ звихнувся. І телефон разом із ним. Дістали!

Слухайте, кажу, ви, жаби! Не знаю, що ви там накоїли в світі, це мене поки що не обходить. Я їду, втямили? У мене вантаж і я його доправлю, куди слід. Нас із Дінго вам не зупинити, зрозуміло? Тільки спробуйте, почавимо всіх до бісової матері!

Викричався і відпустило. Ну, кажу, що ви на це? А зі слухавки як гримне пісня! Не пісня навіть, а так, дитяча співаночка:

Сьогодні в мами свято

Зійдуться гості в дім

Коли зоря вечірня

Засяє у вікні…

Вимкнув до біса геть здурілий мобільний. І знову лінія – пропуск – лінія…

Увімкнув приймач. Глухо. Тільки шурхіт і потріскування. Ніхто не озивається, ніхто мені не розказує, що в світі діється. Війна? Не схоже. Ну, припустимо, вороги вирубали радіо і телефон якоюсь хитромудрою глушилкою. Але ж тоді мають перекидатися війська, має бути якась евакуація цивільних, чи ще щось таке. А тут траса пуста, аж видзвонює. Епідемія, чума якась? А де ж медики, де санітарні кордони? Катастрофа, аварія типу Чорнобиля? Не може бути такої аварії, щоб на раз злизала безслідно усіх людей. Чому ж тоді мене не зачепило?

А світ за вікном такий, як завжди. Жовті поля та зелені дерева. В містечках та селах не помітно ніяких руйнувань, усе наче на місці. Тільки людей немає. Взагалі, нічого живого. Незвично, але чомусь не лякає. Я ж їду. Може, саме тоді, коли ми з Дінго проносимося мимо, всі зайшли в дім, усі собаки поховалися в свої будки, а уся живність подалася ще деінде. Туди, де корму більше, а шуму менше. Ми ж із Дінго дуже гримкотлива парочка.

І ще одне мені дуже не подобається у цьому новому світі – сонце все швидше котиться до заходу. А я буду на місці десь після опівночі. А вже зовсім скоро зоря вечірня засяє у вікні. Які ж такі гості тоді почнуть сходитися в дім? Вимикаю шиплячий приймач, бо, доки він шипить, не покидає відчуття, що з динаміка от-от гримне та безглузда пісенька.

…Я їду. Сонце вже біля горизонту, величезна червона куля. А от і гості. При дорозі тісна купка народу, на грибників схожі: кашкети, довгі плащі, чоботи. Тільки козубів з упольованим щось не видно. Не подобаються мені ці грибники. Якісь вони занадто однакові. Зріст, одяг, постава. І всі витріщилися в мій бік, наче гадючий виводок.

О, крайній руку підняв, «голосує»! Ні, хлопці, не вийде. Дінго – не автобус. Ловіть собі іншу попутку.

Тисну на сигнал, пролітаю мимо. І тут як кидане на вибоїні, аж мобільник злетів із сидіння. Ох, ці наші дороги! Піднімаю телефон, дивлюся у дзеркало. А грибники щезли! Невже на платформу заскочили? Ні, дурниці. На такій швидкості? Певно, вони просто перебігли дороги, поки я телефон підіймав.

Їду далі і раптом ловлю себе на тому, що почав прислухатися. Чи не гримне у кузові якась залізяка, чи не забарабанить по кабіні чиясь волохата рука… Чому саме волохата? Так, мужик, не психуй! Не вигадуй собі страхів. Мотор реве, дорога стелеться. Лінія – пропуск – лінія…

Сонце зайшло, сутінки густішають. Вмикаю фари. В сутінках, котрі от-от стануть темрявою, з дорогою коїться щось страшне. Спочатку дорожні знаки та рекламні щити. Вони пооблазили, наче хтось щедро полив їх кислотою, фарба здулася, обвисла клоччям. Та найжахливіше інше – щезла дорожня розмітка. Оті самі заспокійливі лінії – пропуски. Наче розчинились. І видається мені, що то розчинився останній кордон поміж мною та безумством, між моїм світом і чужим. Але я все одно їду.

…Затерпли руки-ноги, ломить поперек, очі печуть, наче піском присипані. Зморився, цілий день за кермом. Втома прогнала страх. Зупиняюся, виходжу, махаю руками, присідаю. Тіло наморено поскрипує. Навколо ліс. У хащах теж щось поскрипує, шарудить, потріскує. І ввижається мені, що з лісу виступають тісні мовчазні юрби людей. Ні, не людей. Хіба бувають люди зі шкірою кольору засохлої крові і з величезними сліпими очима на пів-обличчя? Плигаю за кермо і зриваюся з місця, наче за мною женеться усе пекло.

…Я їду. Далеко за північ. Дерева корчаться в світлі фар і стрімко стрибають у темряву. Боюся глянути на прилади. Пальне вже давно мало скінчитися, але Дінго все летить, шалено виючи від жаху, що вихолодив і його сталеве незворушне нутро.

Я давно покинув кермо, обгорнувся ковдрою і скрутився в клубок. Яке вже тут кермування! Позаду, на вантажній платформі у розпалі відьомський чи який там шабаш. Гримкотить залізо, мозок ріже нелюдський вереск, різнокольорові вогники шастають роями. Машину обганяють кошлаті тіні, крубляться у світлі фар, розбиваються об лобове скло. Мене ніхто і ніщо не чіпає. Поки що. Господи, якщо ти ще живий, пошли мені сон! Заснути, от якби заснути. І не прокинутися. Все одно ранку вже не буде…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Артём сказав:

    Рассказ держит в напряжении, хорошо написано, отличный сюжет и детали, живой яркий язык. Но концовка не выстрелила. Ожидаешь какой то более крутой развязки а в конце ничего.
    С уважением к автору.

Залишити відповідь до Артём Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *