Богдан РАПП. Рятуючи сплячого

Темрява снувалася поміж закляклих плотів і онімілих хат, вгризалася у кору дерев, а потім стікала листям, затоплюючи кожен клаптик глухої вулиці. Село спало. І сон той був тихішим за нашу присутність. Ані гавкоту собак, ані живого шереху. Вакуумна тиша. Дорога, якою ми простували, укривалася втоптаним камінням і розлізлою бруківкою. Вона то прогиналася у вигляді ям, то криво морщилась, неначе перед нами пронеслася  колона танків. Ми рухалися швидко, тож доводилося дивитися під ноги, щоб, бува, не спіткнутися, або ж не ступити на свіжу коров’ячу міну, адже вони тут траплялися часто. 

—      Напевно ще за Австро-Угорщини прокладали, — сказав я.

—      Що саме? — перепитав Данило. Він або недочув, або ще не встиг з думками зібратися.

—      Я про вулицю. Така глуш, а дорога вся бруківкою покрита. І кому це колись було вигідно? — Данило на мить зупинився, щоб прикурити сигарету. Вогник зажеврів в його руках і ковзнув мерехтінням по обличчі.

—      Мені байдуже, які тут дороги та що з цим триклятим селом. Дівчатка — єдине, що мене цікавить в цій «дєрєвні». І вони тут вищого сорту.

—      Ти так говориш лише через свою Ольку, — не зупиняючись кинув я.

—      Не тільки, — Данило на мить замовк, зробив глибоку затяжку, і повів далі: — Олька третя вже за рахунком. Раніше в мене тут була ще Надя, а перед нею Віка. Всі, як лавина, гарячі і по-своєму красиві. До речі, Настя Приходько на тебе сьогодні весь вечір зиркала, а ти хоч би якусь активність проявив. Такі оченята, такі ніжки, ах…

—      Не можу я так.. Коли споглядаю на цих дівах в клубі, то в мене перед очима моя Вероніка з’являється. Люблю її напевно.

—      Ти все «люблю» та «люблю». Може і справді те кохання існує, коли за весь вечір ти навіть не глянув в сторону Приходькової. — Данило підняв руки і почав находу виводити хвилясті рухи, виглядало це так, наче він гладив контури статуї якоїсь античної богині. — Я б на неї до безкінечності витріщався, — в захваті додав він.

Незабаром село залишилось позаду. Ми йшли битою польовою дорогою, на якій двома чіткими лініями простягалися глибокі колії,  вкриті рідкою травою. Це свідчило про те, що проїжджали  тут не часто. Шлях розтинав нескінченні пасовиська, зникаючи іноді в згустках лісопосадки.

—      Скільки нам ще іти? — запитав я.

—      Ще з п’ять кілометрів, — Данило на мить задумався, — а, може, чотири, якщо все буде добре.

—      Що ж тут може статися?

Данило обернувся і глянув назад, це виглядало так, наче він хотів пересвідчитися чи нас ніхто не переслідує, а потім іронічно мовив:

—      Хто його знає. Кажуть, що ця дорога проклята.

—      Проклята? Ти надумав мене налякати чи що?

—      Якби я хотів тебе налякати, то ти б вже давно в штани наклав.

—      Ну-ну,  побазікай. Такого роду байками можеш тільки своїх дівчаток страшити.

—      Та я і сам не вірю, — повів далі Данило, — знаю лише, що про цю чортову дорогу різні історії ходять. Кажуть, що блуд людей чіпляється, або казна-що ввижається. Колись моя тітка теж тут заблукала, то аж під ранок додому прийшла. Цілу ніч полями вешталася…

—      Хіба це можливо? — не дав йому договорити я. — Цією дорогою потрібно весь час іти навпростець, навіть немає поворотів чи з’їздів. Звертати треба аж біля нашого села, чи не так?

—      А я про що? — продовжував Данило. Моя тітонька ще задовго до цього випадку була дивною, вірила у всілякі нісенітниці, напевно через це з нею таке й трапилося.

—      Напевно, — погодився я.

—      А знаєш Віталіка Богуна, що сьогодні підвозив нас?

—      Знаю, ну і що?

—      Він розповідав, як одного разу повертався з Вовчиком Сінчуком цією дорогою додому. Так от, йшли вони вдвох, аж раптом на півдорозі Вовчик зупиняється і каже, що вони наче не туди прямують, і потрібно їм зовсім в іншу сторону, мовляв, їхнє село розташоване в протилежному напрямку. Віталік спочатку подумав, що той жартує, але було не до сміху, адже Сінчук не хотів нічого слухати, розвернувся і пішов назад.

—      І що далі? Вовчика більше ніхто не бачив? Стандартний фінал, як і у всіх подібних історіях?

—      Ні, — твердо відповів Данило. — Богун дав йому декілька ляпасів і той прийшов до тями. Говорив після цього, що нічого не пам’ятає, а того, що патякав, тим більше.

—      Тобто, ти хочеш сказати, — глузливо почав я, — що якісь потойбічні сили захопили контроль над свідомістю Вовчика, а потім ще й відібрали у нього пам’ять?

—      Нічого я не хочу казати. Можливо, вони взагалі були п’яні і їм це приснилося, — спокійно промовив Данило. — До речі, про потойбічні сили…  Говорять, що все це пов’язане з тим мостом та річкою, до якої ми незабаром дійдемо. Мовляв, під час війни там втопили багато народу і тепер їхні душі бродять цією дорогою, баламутячи людей.

—      Хоч битву екстрасенсів тут знімай.

—      Ти б частіше приїжджав із свого Львова, ще б не такого дізнався.

Данило знову дістав із пачки сигарету і заходився її прикурювати, проте за першим разом йому не вдалося цього зробити. Сірник погас ще до того, як вогник торкнувся тютюну. Він зробив другу спробу, однак раптовий вітерець розвіяв його старання.

—      Напевно привиди, — усміхаючись  мовив я.

—      Не думаю, — пробурмотів Данило, стискаючи губами фільтр сигарети, і вже втретє намагаючись запалити сірник. — Це навпаки мало би їх відлякувати. Невже ти не чув, що у давнину індіанці куривом відганяли темні сили?

—      Чув. Мабуть, саме тому їх так мало залишилось, бо забагато палили.

Здавалося, що дорога ніяк не змінюється. З одного боку нас постійно супроводжували густі зарості та верболози, а по інший бік — висока трава. Небо, що переливалося в антрацитових тонах, було всіяне зорями, а місяць при цьому виглядав наче медаль на мундирі. Його холодна бронзова форма відчайдушно боролася з темрявою, однак повелителька ночі брала гору. Дорога клаптик за клаптиком виринала із тієї матової, іноді присипаної туманом, гущі, а потім поступово зникала позаду нас.

Цікаво, роздумував я, це німці топили під тим мостом наших, чи, навпаки, наші німців? Можливо, там взагалі москалям вбавили віку… Я згадував розповіді свого прадіда про партизанську війну, героїчні перестрілки, катування та допити, жорстокі переслідування, що закінчувалися стратами або ж, в кращому випадку, засланням у Сибір. І мене все дужче наштовхувало на думку, що, все-таки, в цій річці москалі топили наших. Але хто його знає, можливо, це взагалі вигадка. І так було б навіть краще для мене сьогодні. Не те, щоб я вірив у всі ці байки про привидів та паранормальні марення, ні. Однак, коли ти бозна-де перебуваєш, і навколо тебе в’ється в’їдлива темрява, а попереду видніються контури мосту, під яким, як тобі розповіли, погубили безліч людей, то відчувається різкий душевний неспокій. Навіть моторошність, хоч майже непомітно, але все ж повільно прокрадається тілом.

Перед мостом стояла схилена гранітна фігура у формі хреста. На ній виділявся якийсь напис, але букви виглядали напівстертими, тому розібрати щось було важко. Під хрестом лежав вінок зі штучних квітів, які геть втратили свій колір. Здавалося, що від доброго потоку вітру цей порослий лишайником постамент впаде додолу.

«Мабуть, тим потопельникам поставили», — подумав я.

—      Колись тут хтось на мотоциклі розбився, от і залишився хрест. — промовив Данило, зауваживши мою зацікавленість.

Він став на краю моста і подивився вниз. Ріка була дуже  вузькою, проте гострі схили берега вказували на те, що вона доволі глибока, як на свою величину. Густі смуги водоростей по обох краях обплітали темну воду.  Повільна течія несла в собі розмиті силуети зірок, невловимі відблиски темряви і якийсь містично спокійний, заворожуючий шарм. Подекуди в ній щось оживало, озивалося ледь чутним хлюпотом, а потім зникало у невтомних потоках, як і тривале шелестіння очерету, приреченого розчинитись у бездонній тиші.

—      Скупнімося? — посміхаючись запитав Данило.

—      Жартуєш? — здивувався я.

—      Ні. Чого б це мені жартувати. А ти що боїшся? — Він якось неприродньо глянув на мене. Насправді ж, мені не так було страшно, як хотілося чимдуж опинитися вдома.

—      Ні, просто немає бажання зараз лізти у воду.

—      Ну і даремно, — Данило взявся знімати із лівої руки годинник, — водичка вночі завжди найтепліша…

—      Ти що справді будеш купатися?! — перебив його я.

—      Хіба можна проґавити такий шанс, — промовив він, скидаючи із себе футболку,  опісля роззувся і почав знімати штани. — Як в таку прекрасну ніч не поплавати? Гайда зі мною, не пожалієш.

—      Якось наступного разу, — невдоволено відповів я, — теж придумав забаву.

Мені дуже хотілося його відмовити від цього задуму, однак, дивлячись на активність Данила, було зрозуміло, що він не погодиться. Тим паче, я не мав бажання видатись боягузом, тож, вмостившись на бетонній плиті, зверхньо спостерігав за кожним його рухом.

Невдовзі він зійшов вниз, вибравши найприступніше місце на правому боці берега, де  не було такого крутого спуску і густих водоростів. Забрівши по пояс у воду, Данило пірнув і зник у вируючих потоках. Через мить знову з’явився, але в іншому місці. Він вдарив декілька разів руками по воді так, що аж бризки опинилися біля моїх ніг, а тоді крикнув:

« Який кайф, яка гаряча водичка!».

Однієї миті я уявив, як теплі струмені поглинають моє худорляве тіло, а ноги, не торкаючись дна, штовхають мене крізь водяні маси. І чим більше я прокручував такі кадри в своїй уяві, тим більше переконувався, що моє бажання забратися звідси було в декілька разів сильнішим. Щось тут мене бентежило. Це був не страх, а, швидше, якесь відчуття дискомфорту. Я сидів, споглядаючи, як своїми, подекуди вкрай дисонансними рухами, Данило порушував той містичний, такий притаманний для цього місця спокій. Невдовзі так зване відчуття дискомфорту не тільки посилилося, а ще й показалося у фізичних проявах. Мені стало дуже гаряче і причина тих різких перепадів температури почала свердлити мою свідомість. Я витягнув з кишені телефон, щоб подивитися котра година. На екрані великими цифрами засвітилося: 03:15… «Що за маячня? — подумав я, — Така спека посеред ночі? Світ такого ще не бачив». І, запихаючи свою нокію назад у кишеню, мені раптом здалося, що за моєю спиною хтось стоїть. Не те, що здалося, я відчув неприємний холодний дотик на своїй шиї, так, наче ти сидиш в сауні і тут тобі прикладають шматок льоду до тіла. Я схопився із місця, аж телефон вилетів із руки, однак позаду нікого не було. «Що за чортівня?» — беззвучні слова пронеслися всією моєю сутністю. Очі в’їдалися у порожню поверхню мосту, скидалися по грані видимого і невидимого. Ця пустота ніяк не вписувалася в мою свідомість. Піднявши обережно телефон, я намагався його увімкнути, але старання були марними. Від удару об бетон на ньому залишилося декілька вм’ятин.

—      Ти ще довго? — крикнув я, однак мій голос видався крихким і одиноким. З того місця, де недавно був Данило точилися хвилі. Вода поволі вирівнювала свої контури, загладжуючи розкуйовджену поверхню. «Зараз вирине, куди ж йому діватися? Він напевно хоче трохи повиклабучуватися» — думалося мені.

— Агов! — гукнув я знову, — Доволі жартувати.

Але відповідала лише німа тиша, мої слова одне за одним падали в неї, наче в безодню. І кожен шерех, кожне відлуння чи журчання сприйнялося б як добрий знак. Однак від Данила не було чутно ні звуку. З надією я розглядав темну і гладку поверхню, а потім, не задумуючись кинувся у воду. Вона була дійсно теплою, навіть гарячою. Набираючи повні легені повітря, я занурювався і, наче божевільний, носився від одного берега до іншого. Глибина не давала права й на мить зупинитись. Весь час не вистачало кисню, а руки постійно натикалися на гострий очерет. Невдовзі мною заволоділа втома, плисти ставало все важче та важче. Я зупинився і раптом усвідомив, що міст вже далеко позаду. Я не міг навіть згадати скільки часу вже минуло. Така ознака, як час, зникла із цієї понівеченої реальності. Страх охоплював кожну клітину, кожну молекулу мого вимученого тіла. І тут я відчув, як щось незбагненно сильне потягнуло мене донизу, щось невідоме і важке схопило мене за ногу. Я почав зі всіх сил вириватися на поверхню, бити хаотично ногами, відмахуватися руками, а коли виринав, то мій крик несамовито розносився рікою. А потім пітьма та невидимий сплеск. Мені ввижалася Вероніка, її чорне волосся, ніжний розгублений погляд. Моя мати стояла біля неї поруч, кличучи мене своїми жестами. На її обличчі жевріла лагідна посмішка. Маленька Віка, моя сестричка, теж махала мені рукою. І тоді я відчув, як той незбагненний тягар не стримує більше мене, а моє тіло тягнеться на поверхню. Поволі реальність заповнювала цю лиху потойбічну безодню.  Вже через декілька секунд я дерся порослим берегом на гору. Руки і ноги задубіли від утоми, але мене вже ніщо не могло стримати. Я почав бігти, нестися у невідомому напрямку. Мені лише хотілося позбутись того місця і того пекельного відчуття незвідності, того жаху, що панував наді мною.

Це не міг бути Данило, адже він не міг мене схопити. Ні, хто завгодно, але не він. Висока трава покірно схилялась під моїми ногами. Мокрий одяг стискався та прилипав до тіла.  Згодом я наткнувся на якусь дорогу, вона наче впала з неба у це безкінечне поле. Я не знав в яку сторону мені податися, не знав навіть приблизно де перебуваю, однак був вимушений обирати.  Клаптик за клаптиком мені підкорявся цей невідомий шлях. Я йшов і придивлявся до кожної дрібниці, намагаючись впізнати або пригадати що-небуть, хоч якось зорієнтуватися, однак старання були марними. Все здавалося чужим і незвіданим. Та невдовзі попереду себе я помітив людський силует. Чітка постать виділялася із темної завіси. Невідомо звідки з’явилася енергія і моя хода пришвидшилась. Зернятко надії впало на отруєну землю цього виміру. «Хоч би хто, будь ласка», — бурмотів я. І тут мене осяйнула думка: « А, може, це він ? Можливо Данило все ще живий?» Мої сподівання примусили мене знову бігти, та чим більше я приближався до тієї постаті, тим дужче життя вивітрювалось із неї. Її контури ставали в один момент розмитими, а потім знову набирали форми. І так тривало до того часу, аж поки я не зупинився.

Переді мною німів облізлий хрест, здавалося, ще більше похилений, аніж до того. Я дивився на нього, дивився на безлюдний міст і всім нутром відчував свою безпорадність. «Якого дідька, що за чорт?» — одне за одним мої слова розбивалися об його бетонний каркас. І тут я завмер: на тому місці, де Данило залишив свій одяг, було пусто. «Як так? Не може бути!» Мені безмежно захотілось, щоб це був сон, або, навіть, галюцинація. Проте, чим пильніше мої очі заглиблюватися у той клаптик чортової місцини, тим  більше моє тіло пробирало тремтінням. Раптом мене знову охопив жар, а за ним й відчуття чиєїсь присутності, таке ж бридке, як і раніше. Здавалося, за декількох кроків від мене, хтось мовчки стояв та спостерігав за мною, рахував кожен мій рух та щось вичікував.

Не обертаючись, і зібравши надлишки сил, я зірвався у напрямку свого села. Однак напруження нікуди не дівалось. Я чув важкі кроки, чув, як дихають мені в потилицю. Хтось значно спритніший та дужчий переслідував мене як останню здобич. Він відчував мою втому, контролював кожен стук перегрітого серця, здавалося, відчитував навіть мої думки. Не даючи зупинитись, не даючи навіть глянути назад, він не залишав мені вибору і гнав мене далі.

Щоразу траплялися дивні роздоріжжя і повороти, які були мені зовсім незнайомими. Так, ніби дорога перетворилась на лабіринт. Я почував себе неначе на конвеєрі, адже щось мені підказувало, що ця гонитва небезкінечна, і десь там в далині на мене чекає кінцевий пункт,  де все має завершитись, де поневіряння стануть беззмістовними, а сподівання зайвими. Однак, зупинятися в цей момент було недоречно, тож я біг далі, спотикаючись і падаючи. Біг, щоразу відчуваючи все ближче й сильніше ворожу присутність. Тож коли він вкрай наблизився, а його холодний подих вже уп’явся в шкіру, я безсильно впав і спостерігав, як реальність поволі стирається, як мою свідомість поглинає темрява.

Коли я отямився, то помітив що лежу на пшеничному полі. Сонце вже висунулося з-за горизонту, і гладило рясним промінням видноколо. Неподалік височіло декілька тополь, які своїми могутніми кронами стерегли в’їзд в село. Вставши я подався туди. Там вже повним ходом кипіло життя. Десь кричали діти, подекуди гавкали собаки,  було чутно як на одній вулиці вищала циркулярна пилка.

Дійшовши до Данилової домівки, що знаходилася навпроти будинку моєї бабусі, я зайшов на подвір’я й постукав у двері. Невдовзі мені відчинила його мати. Її серйозний вираз обличчя змінився на вкрай збентежений, коли вона побачила геть вимазаний одяг, що підкреслював мій нікчемний вид.

—      Що сталося Назаре? — вилила з ходу вона.

—      М.. Ми.. — Я намагався почати вже підготовлену промову, проте слова застрягали в моєму горлі. — Ну, ми йшли, і…  — Мій погляд копирсався поміж взуття, що стояло в один ряд на порозі. Було надзвичайно важко дивитися цій стривоженій жінці у вічі. І тут позаду неї відчинилися двері, а через них ввійшов Данило. Протираючи рукою очі, та в одних трусах, він зразу взявся говорити, а в його тоні відчувалася образа.

—      Ти куди пропав?! Виходжу я із води, а тебе немає. Якщо ти вирішив так пожартувати, тоді тобі це не вдалося. — Коли він підійшов ближче то на секунду замовк, а його погляд зупинився на моїх фірмових джинсах, що були зелені від трави та  засмальцьовані глиною. Я стояв і не бачив більше нічого окрім Данилового плаского обличчя й кремезного тіла. Немов дитина, що саме в цирку гляділа на фокусника. Мене накрило тісним ковпаком, через який я не міг ані поворухнутися, ані звуку видати.

—      Тож, якщо ти прийшов вибачатися, то це зайве, — продовжив якось вже невпевнено він. — Просто, не по братерськи вийшло. Так чому ти весь у багні? Що ти в біса робив? Мовчанка повисла між нами, але через деякий час мені все ж таки вдалося видавити із себе два слова:

—      Тебе рятував.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Олексій сказав:

    Те, що треба проти ночі 🙂 Мені сподобалося, як реальне перетікає в нереальне. Тобто, наприклад, коли він пливе, а потім розуміє, що вже не розуміє, де й скільки пливе. І взагалі, дуже жваво написано. Наче сам там побував.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *