Дмитро ЧЕПУР. 11 кілометрів

«23 січня у водах Тихого океану відбулось занурення батискафа «Трієст» в найнижчу точку планети – Маріанський жолоб. На борту знаходились американський військовий Дон Уолш та швейцарський океанолог і дослідник Жак Піккар».

New York Times від 25 січня 1960 року  

 

Мене звуть Дон Уолш. Мені 85 років і я живу в штаті Орегон, США. Зараз, як ви самі розумієте, я веду спокійний, розмірений спосіб життя, і вдячний всім силам природи, що я все ще живий і при ясному розумі. Але були ж дні, чорт забирай, коли моє життя було насиченим і цікавим. 

Я колишній офіцер ВМС США і пережив багато у своєму житті, я навіть бачив затоплений «Титанік». Але повірте: те, що сталося в той далекий і історичний для нас, і всіх людей день, досі не дає мені спокою і іноді порушує мій старечий сон.

Мій друг і напарник, про якого піде мова нижче, не так давно помер. Він був старшим за мене. Жак був справжнім дослідником, але і його батько не відставав від сина у цьому відношенні. Огюст Піккар був геніальним механіком, конструював і вигадував такі революційні штуки, які й нині викликають захоплення. Батискаф «Трієст» для нашого занурення спроектував саме Огюст.

Не знаю, що керувало нами в ті дні. Молодість, службовий обов’язок? Зараз я би ніколи не пішов на таку авантюру. Та тоді проект «Нектон», державна програма вивчення глибин океану, здавався таким загадковим і привабливим… Ми не могли встояти.

Ми майже не спали в ту ніч перед зануренням. Наші почуття важко описати, нерви були на межі, хвилювання було неймовірно сильним. Кожний розумів, що можливо це квиток в один бік. Наш корабель все далі і далі йшов у відкритий океан, туди, де на нас чекала розверста безодня. Наші емоції були на межі, але ніхто не показував, що насправді відбувалося у нього на душі в той момент. Огюст, який відправляв сина на цей небезпечний експеримент, стояв біля батискафа, тихо шепочучи молитви, прохаючи у всіх відомих богів допомогти нам сьогодні. Ніч ще не відпустила води Тихого океану, і вони були чорні і страшні в передсвітанковій імлі. Я намагався відігнати думки про те, що може статися з нами, якщо батискаф дасть хоч найменшу тріщину. Пам’ятаю, Жак мені казав, що на тих глибинах, в які нам треба було опуститися, живих організмів бути не повинно. Просто тиск води  жахливої сили не дав би їм там шансів на життя. Адже як писав у 1840 році відомий біолог Едвард Форбс, «останні іскорки життя згасають на п’ятсотметровій глибині».

Я прекрасно знав, що після позначки в тисячу метрів, настає пітьма. А це лякало мене більш за все. Що могло ховатися в тих темних куточках океану, куди ніколи не потрапляє сонячне світло?

Ми наблизилися до того місця, де починався Маріанський жолоб. На палубі велися останні підготовчі роботи по спуску батискафа на воду. Жак і я підійшли до Огюста, він багатозначно подивився на нас, але нічого не сказав. Його мовчання було красномовним. Немає сенсу описувати те, що ми відчували в ту мить.

«Трієст» уже був на воді. Останні ковтки свіжого морського повітря, я хотів, якомога чіткіше їх запам’ятати, відчути їх, адже довгі години нам належить провести в тісному закритому приміщенні із штучною подачею кисню. Я добре пам’ятаю той момент, коли над нашими головами голосно брязнув металевий люк і закупорив батискаф. Стало тихо, але ми відчували, як «Трієст» гойдається на хвилях.

Я подивився на годинник, було 08:23 місцевого часу. Ми почали занурення. Повільно батискаф спускався під воду, все нижче і нижче.

Ми захоплено дивились в ілюмінатор, слідкуючи за життям мешканців тутешніх вод. Великі косяки риб пропливали повз нас, деякі риби підпливали зовсім близько. Жак і я з цікавістю спостерігали за красою підводного світу через товсте скло. Різноманіття форм і кольорів заворожувало.

Рівно через 10 хвилин батискаф зупинився, ми досягли позначки в 100 метрів, вода тут холодніше, ніж у верхніх шарах. Ми скинули частину вантажу з камер батискафа, зробивши його легшим, і продовжили занурення.

По мірі того як ми опускалися все нижче, ставало дедалі темніше. Спочатку це виглядало як підводні сутінки, але зараз це була просто чорна, непроглядна мла. Жак включив прожектори на батискафі, щоб освітити, хоч малу частину простору перед батискафом. Я подивився на прилад, що визначав глибину нашого занурення. Він показував цифру 2250 метрів. Серце моє почало прискорено битися і рватися назовні, мене переповнювало сильне хвилювання. Жак в цей час не відривався від ілюмінатора. Я ж намагався не думати, на якій глибині ми зараз знаходимося, як неймовірно сильно зріс тиск води, а температура знизилася.

Раптом Жак різко відскочив від ілюмінатора, його обличчя виражало жах і здивування одночасно.

­— Уолше, поглянь-но на це. Що б це могло бути, як думаєш? Ти бачиш те  ж, що і я? — Жак був дуже переляканий, голос його звучав глухо.

Підсунувшись ближче до оглядового вікна, я побачив огидне створіння. Величезна відкрита паща, наповнена гострими зубами, вирячені маленькі очі. Воно повільно пливло в променях прожектора. На його голові був довгий ниткоподібний відросток, який випромінював світло. Потвора мабуть відчувала себе затишно в цій непроглядній темряві. Страшнішого створіння я ще не бачив у своєму житті. Я відвернувся від цього жахливого видовища і тихо промовив:

— Морський диявол.

Жак мовчав, він явно не очікував побачити нічого подібного, тим більше на таких глибинах.

А батискаф продовжував занурення. Ми вже три години повільно опускалися в чорну безодню. Кожна хвилина тривала неймовірно довго. Давався взнаки і замкнутий простір. Прилади показували, що ми на позначці 7000 метрів. Я лише з шумом ковтнув повітря і відвернувся від датчика. Жак в цей час намагався зв’язатися по ультразвуковому телефону з кораблем.

 

На п’ятій годині занурення ми зрештою досягли дна. Непроглядна темрява і холод оточували нас. Мене почало трусити. Температура всередині батискафа була 4оС. Прилади зафіксували страхітливу цифру – 11 тисяч метрів.

Ми опустилися в густий намул, який немов дим розсіювався повільно і неохоче. Направивши судно вздовж променя світла, ми почали наші дослідження. Не було ніякої впевненості, що на такій глибині нам пощастить зустріти живі організми.

Подальші події згадувати так само неприємно і страшно, як буває жахливо згадувати нічний кошмар, коли не пам’ятаєш всіх подробиць сну. У промені яскравого світла я побачив величезну кам’яну стіну, яка тягнулася високо вгору. Повірити побаченому було важко, враховуючи всі обставини і місце, де ми зараз знаходилися. Я став повертати прожектор у різні боки, щоб трохи краще роздивитися мегалітичну споруду, і спробувати визначити її розміри.

— Жак, це ж…

— Піраміда, Уолш. — голос Жака здригнувся.

Величезні брили, з яких була побудована піраміда, поросли якоюсь субстанцією, що віддалено нагадувала водорості і мох одночасно. Важко було навіть уявити вік цього комплексу, тим більше про те, хто його міг звести.

Я направив промінь світла максимально вгору, наскільки це було можливо, але світло не вихоплювало і половини розміру піраміди. Нам вдалося побачити лише одну її грань, все інше ховалося в густій темряві безодні. Мені вдалось розгледіти на декількох брилах напівстерті написи та малюнки. Це були малюнки якихось тварин, яких я не бачив в жодному довіднику з зоології. Я старався якомога ліпше розгледіти деталі окремих малюнків та ієрогліфів, але погане освітлення та намул не давав мені такої можливості.

У якийсь момент прожектор вихопив якусь тінь біля підніжжя піраміди. Я молив Бога про те, щоб це мені тільки здалося.

— Уолше, там щось є. Придивися. Ось, зліва.

З липкого від глибоководного слизу каміння спускалося щось жахливе. Зі дна піднялася  велика хмара мулу. Крізь неї я бачив як створіння рухалося в наш бік. Зеленуваті щупальця багатометрової довжини спліталися в кільця. Нічого більш огидного  в житті я не бачив. Говорити про якийсь конкретний біологічний вид не доводилося. Найбільш за все воно нагадувало гігантського головоногого молюска, віддалено схожого на велетенського восьминога або каракатицю. Принаймні я бачив кілька щупалець, які звивалися в різні боки, вони ніби шукали щось у товщі води.

— Жаку, вимкни прожектори! Воно йде на світло! — вигукнув я.

Жак швидко знайшов потрібну кнопку, і ми побачили, як ілюмінатор моментально перетворився на чорне коло. Ми завмерли в нашій тісній камері і боялися поворухнутися.

Раптово батискаф сильно смикнуло, ми відчули, як його відкинуло в бік. Кілька глухих ударів об стінки корпуса, потім ледве помітне шарудіння по обшивці. Первісний страх перед незвіданим скував нас. Здавалося ми з Жаком втратили всяку можливість рухатися, нами керував один єдиний інстинкт — інстинкт самозбереження. Нами панував страх, страх смерті.

Раптом Жак схопився за голову, в цю ж мить я відчув, як у мене в голові пролунав неймовірно низькочастотний гул, що заповнював все. Жак упав і почав  битись по підлозі. Я обхопив голову руками і заплющив очі. Невідома сила тягнула багатотонний батискаф по океанському мулу в невідомому напрямку. Важко було визначити, в який саме бік нас тягло, прилади перестали працювати, гул стояв у голові, мої очі закрились. Я виразно вловив в голові одне слово, воно ніби було моєю думкою, але це був не мій голос. «Геть!» Це слово нескінченно голосно і неймовірно довго лунало в моїй голові.

Через деякий час я прокинувся немов після довгого і важкого сну, розплющив очі і побачив, що Жак спокійно сидить біля ілюмінатора, веде спостереження і робить записи в блокноті. Пищали якісь прилади, сичав ультразвуковий телефон.

— Що сталося, Жаку? — запитав я, трохи отямившись.

— Як що, ми вже годину піднімаємося. Ти що, вирішив все саме цікаве проспати, га?

— Голова болить, Жак. Слухай, а куди поділася та істота що напала на нас на самому дні?

— Ти це зараз про що взагалі говориш? Втомився, розумію. Про яке життя на глибині 11 кілометрів може йти мова! А ще неймовірний холод був внизу, пам’ятаєш?

Мені здається, що я пам’ятав, і зараз часто згадую.

 

Пройшло багато років з тих пір, багато що змінилося. Але одне залишається незмінним, досі на дні Маріанського жолоба побували лише ми з Жаком. Можливо, всьому виною ті умови, які доводиться подолати, щоб опинитися там, а можливо…

Як я вже говорив, мій друг  Жак помер. Останні роки життя він всерйоз захопився вивченням великих екземплярів головоногих молюсків. Не знаю, що це на нього найшло. Я ж деколи погано сплю, всьому виною швидше за все мій вік, а можливо головні болі, які не дають мені спокою, голова просто розколюється, ніби всередині гудуть тисячі труб. А ще я бачу сни, в яких я бачу дивні місця, в яких я точно ніколи в житті не був, хоча й побачив за життя немало.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *