Дмитро СТЕБЛОВСЬКИЙ. Сусід

Гена простягнув пальця до кнопки дзвінка і одразу ж відсмикнув. Поставив відро на полущені дошки ганку, здригнувся, коли дужка дзенькнула об метал.

«Може, вдома нікого немає?» — подумав з надією.

Зараз він подзвонить і, якщо за кілька секунд ніхто не вийде, з почуттям виконаного обов’язку повернеться додому. Рудий котяра, що прогулюється під’їзною доріжкою, буде свідком: він намагався, зробив все можливе. І не його вина, що сусідів не виявилось вдома. 

Гена страждав від страху бути нав’язливим. Йому було легше пройти босоніж по битому склу, ніж попрохати допомоги. Кожного разу, коли доводилося комусь телефонувати або стукати в чиїсь двері, пахви ставали липкими від поту, серце гупало з подвоєною швидкістю, а долоні противно зволожувались. Дрібний, з боку здавалося би, вчинок, коштував неймовірних зусиль, і тільки величезна мотивація надавала духу.

В даному випадку джерело мотивації нервово розсікало першим поверхом їх будинку з мокрим волоссям. Це ж треба, тільки в’їхали в нове житло — й відразу сюрприз! Дружина зранку вирішила прийняти душ, але через хвилину вискочила з ванної, закутана в халат, злюща, наче пес на ланцюгу.

«Цей довбаний душ перестав працювати!» — кричала вона.

Гена побіг у ванну, почав крутити крани, але марно. Тоді він спустився в підвал і приречено заходився постукувати розвідним ключем по трубах, щулячись від лайки коханої. Боязко поглядаючи на сходи, чоловік матюкався крізь зуби, намагаючись відігнати відчуття наростаючої безвиході.

«Гено, йди до сусідів! Чуєш? Мені треба змити цей чортів шампунь!»

Приреченість потужним потоком увірвалася в його кишківник, все там розворушила і в підсумку відгукнулася непристойним звуком.

Господи, вічно вона керує ним, смикає, примушує вирішувати проблеми зараз і негайно. А йому треба подумати, осмислити, проаналізувати! Адже він не супермен, а всього лише програміст, хоч і талановитий. Ситуація, яку не можна було вирішити за допомогою комп’ютера, викликала миттєвий ступор.

Але, що поробиш, сперечатися з Ірою — гірший варіант. Злопає, не розжовуючи. Згадуючи тремтячі від холоду й злості жінчині губи, й досі згорблений Гена ще більше зіщулився, топчучись на місці. Зітхнув і потягнувся до потертої кнопки.

Зненацька він завмер, відчуваючи в грудях шалене калатання.

З-за візерунчастої фіранки по той бік скла на нього пильно дивилось чиєсь каре око. Гена продовжував стояти з простягнутим пальцем, не маючи змоги відірватись від уважного погляду. Кліпнули довгі вії, око зникло.

Тільки-но Гена отямився, як двері рвучко відчинилися всередину будинку. На порозі стояв худорлявий хлопчик років десяти, одягнутий в шорти і футболку з принтом у вигляді Губки Боба. Трохи блідий, з акуратно зачесаним русявим волоссям. Він зацікавлено дивився на прибульця.

— Емм… Я… Води хотів. У нас труба, чи що…

— Мами немає вдома, але ви може пройти, — усміхнувся хлопчик. Потім промайнув біля Гени і взяв відро.

— Ти один вдома? Не годиться якось…, — пробурмотів чоловік. Острах трохи відступив, але ж він розумів, що вламуватися до хати отак, коли нікого з дорослих немає — це неправильно.

Неначе читаючи його думки, хлопець позвав:

— Не хвилюйтесь, заходьте, я знаю, що ви наш сусід.

Хм. Це все міняє, звісно.

Гена переступив поріг і опинився в коридорі. Ліворуч була кухня, звідти вже чулось шипіння крану, удар тугого струменю в металеве денце та булькотіння. Він пройшов до скромного приміщення зі стареньким гарнітуром.

Ремонту будинок не знав, очевидно, багато років; убранство доволі допотопне, шпалери пожовтіли, біля плінтусів вкриті засохлими потьоками. Під стелею гойдалась на тонкій дротині одинока лампочка.

Гена забрав відро, пробурмотів подяку і направився було до виходу, коли хлопець раптом мовив:

— Ми з мамою знаємо, що недавно в нашому районі пропав хлопчик, і що треба бути обережними. Але ж ви нормальні.

Гена ледве язиком не вдавився:

— Ее…авжеж, звісно!

Малий сів на табурет, гойдаючи ногами в синіх шльопанцях.

— Мене Пилип звати, а вас як?

— Гена.

Пилип? Матуся в стані післяродової ейфорії хотіла виділитись і дала сину таке дурне ім’я?

Знадвору пролунав розлючений вереск, який дав Гені знати, що він затримався в гостях. От чорт, там же Ірка вся в піні, зараз буде мотати кишки!

Він погнався додому.

 

Район, в який вони переїхали, був благонадійним та спокійним, будинок майже новий — колишні хазяї побудували його років п’ять тому, залишивши непоганий дизайнерський ремонт і майже всі меблі, що зі смаком вписувалися в кожен сантиметр садиби. На цю розкіш Гена витратив всі свої, варто зазначити, немаленькі збереження.

Власний будинок давно був його мрією, тому він з ранку до ночі гарував у забитому апаратурою офісі, розробляючи програмне забезпечення для крупних компаній. А коли настав час переїжджати із запилюженого центру міста до спального району, він стрибав від радості, цілуючи новеньке свідоцтво про право власності. Щоправда, власником там значилась його благовірна Іринка, але це, насправді, не мало значення — вони ж разом і до кінця, як Сід та Ненсі.

Кохана часто псувала йому життя своїми вибриками та перепадами настрою, а ще — надмірною тягою до керування. Інколи почуття несправедливості заповнювало його, хотілося вдарити кулаком по столу і гаркнути, роз’яснивши, хто вдома хазяїн. Подумки він багато разів виступав з полум’яну промовою, красиво жестикулюючи і сиплючи з очей блискавицями,  але то були лише мрії. І причина тому доволі проста — Гена був сцикуном. А ще, як не дивно, боготворив свою половинку, і тому прощав їй зневагу і чіпляння.

Жах охоплював кожну клітину тіла при згадці життя до Іри. Дні і ночі, пронизані самотністю, шестизарядна упаковка пива після роботи, сто десять кілограм живої ваги і відсутність будь-якого спілкування з протилежною статтю.

Вона стрімким потоком увірвалася в його життя: така смілива, напориста, не красуня, але чарівлива, з тонким станом і пронизливим поглядом жінки, яка знає, чого хоче.

Гена тоді саме відзначав призначення його на посаду начальника відділу. Юрба в дупель п’яних колег, кольорові спалахи прожекторів, насичена димом і гучними басами обстановка нічного клубу. І вона — чарівна фея в чорному короткому платті. Все закрутилося, як у калейдоскопі…

— Ти збираєшся щось робити з тим чортовим водопроводом, чи будеш продовжувати витріщатися у вікно, як дебіл? — хрипким голосом перервала його ностальгічні спогади фея з прищуленим від сигаретного диму оком.

Гена зітхнув і почовгав шукати лептоп. Треба знайти в Інтернеті номер сантехніка.

На виході з кімнати він повернувся і знічев’я мовив:

— Малий сусід, в якого я води набрав, казав, що тут дитина недавно пропала. Може, замок ще один поставити?

— Та хоч три, — буркнула Іра, не відриваючись від телефону.

Знову вона в своїх «Інстаграмах» зависла, чорт би забрав ті безглузді соціальні мережі.

 

На місто зненацька впали сутінки. Десь далеко грало радіо, без особливого ентузіазму гавкав одинокий пес. Вулицею проїхав старий фургон, його фари зблиснули в скельцях Гениних окулярів.

Нічого собі, вже вечір!

Він задоволено потягнувся, хрускаючи суглобами. Гарна штука — віддалена робота. Можна сидіти в трусах, слухати метал і пердіти, не боячись бути застуканим зненацька. В офісі у нього, звичайно, був свій кабінет, але він туди з’являвся в останній час лише для вирішення організаційних питань.

Гена причинив кватирку, бо звідти вже тягнуло холодком.

— Ірусько, ти вдома?

Тиша.

От дідько, вона ж поїхала з подругами в боулінг! Доведеться вечеряти самому.

Він спустився на перший поверх й рушив до кухні. Збудував двохповерховий бутерброд і, захопивши банку пива (одну, не більше, це вже не холостяцьке життя), вийшов на ганок, зручно влаштувавшись в плетеному кріслі.

Чавкаючи, він розслаблено роздивлявся вечірнє небо, в якому раз-по-раз з’являлися нові зірки. Втомленим очам привиділось, що замість зірок спалахують нулі та одиниці, формуючи небесний програмний код. Перепрацював.

Повіки опустилися, дихання уповільнилось. Його заколисала прохолодна тиша і монотонний шум далекого активного центру міста.

 

Туп-туп.

Гена ліниво розплющив одне око. Це ж треба, заснув. Аж дупа затерпла, поки він тут хирів.

Ніч уже втопила вулицю в густій темряві, ліхтар із-за високого паркану сусідського будинку напроти давав слабе світло. Гена потягнувся до вмикача. Ґанок блідо освітила лампочка, до якої вмить потягнулися комарі та мошки, влаштувавши дикий хоровод.

Гена почухав поясницю і почалапав до будинку, по дорозі набираючи дружинин номер.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності…»

Туп-туп.

Лампа блимнула й погасла з характерним звуком. Гені здалося, що раптова темрява ковдрою огортає його, стало душно.

— О, Санта Марія! — пролепетав злякано.

Всередині будинку хтось ходив. Гена тремтячими руками обхопив держак граблів, що невідомо ким були залишені на ганку. Наблизився до дверей, ковтнув слину і поволі крутнув округлу ручку. В зловісній тиші голосно клацнув замок.

Тьмяне світло ледь-ледь окреслювало меблі та нагромадження коробок. Притиснувшись до одвірка спиною, Гена почав вповзати, намагаючись якомога більше розпластатися стіною.

Двері обачно залишив відчиненими. Стиснув граблі, перевів подих. Тиша.

Зненацька в кімнаті хтось завовтузився. Хребтом побіг струмочок холодного поту.

Клацнув вмикачем і закляк.

На дивані між двома коробками сиділа жінка. Погляд невидющий, шкіра обличчя обтягнута, як на барабані. Проява була закутана в смердюче хламидо, боса, з гривою збитого в ковтуни волосся. Біля неї метушився малий сусід — важко було його не впізнати, незважаючи на паперовий пакет з двома прорізаними отворами, натягнутий на голову. Футболка, на якій дурнувато щирився герой мультфільму для дітей з синдромом Дауна, сині шльопанці. Так, це безперечно він. Тільки от… що він робить?

Гена розгубився. Все це нагадувало страшний сон.

Малий взагалі не помітив його, навіть увімкнене світло не викликало в нього ніякої реакції. Зосереджено крекчучи, він вмощував подобу трупа, надавав її тілу певної пози — одну руку на спинку дивану, іншу — на стегно. Далі почало відбуватися те, що змусило Гену втрутитися.

Хлопець відволікся на спортивну сумку, в яку, наскільки пам’ятав Гена, було запхано Ірин одяг і вивудив знайому чоловіку річ.

Труси. Рожеві. Польські, куплені в Моршині під час літньої поїздки.

Ставши на коліна, хлопчак взявся натягувати труси жінці на ноги. Вона ніяк не реагувала. Лише важке хрипке дихання давало зрозуміти, що вона жива.

— Гей, придурку, ти що твориш? — Гена не міг стерпіти, адже шмаркач зазіхнув на святе.

Малий засичав і різко крутнув головою в його бік, немов лише зараз зрозумів, що в приміщенні ще хтось є. Пригнувся, заметушився, а тоді знову метнувся продовжувати те, що почав.

Гена схопив малого за шкірки, відтягуючи від дивану. Той заверещав, як порося і почав відбиватися. Він хвицався, дряпався, проте змагатися з дебелим чоловіком не міг. Той гидливо відкинув його вбік, ніби дохлого кота.

Хлопчак заповз під стола і завив сиреною:

— Тепер це твоя мама, твоя! Забирай!

— Що ти верзеш? – злякано прошепотів Гена. Його вразила зміна в поведінці та голосі малого, який ще зранку здавався таким чемним, чепурним і розумним. Зараз у його вітальні сидів малий демон, безумний та, скоріш за все, небезпечний.

Юний вік — то не привід вважати, що пацан не здатний розкроїти йому черепа, варто лише повернутися спиною.

— Ану вилазь звідти, хвора сволото! — вимовив Гена, і в цей момент  почув загрозливе гарчання.

Особа, що досі непорушно сиділа на дивані, почала щось булькотіти.

Це вже занадто!

Граблі зависли в повітрі, як сокира ката, готуючись обрушитись на голову почварі, що хрипіла і стогнала, вирячивши очиська.

Позаду задріботіли кроки, це змусило Гену рвучко обернутися. Малий, наче павученя, на чотирьох кінцівках прямував до дверей і жалібно скавулів. Він рухався прудко, за якусь секунду штовхнув двері і вискочив надвір.

Бурмочучи під носа прокляття, Гена також вибіг на вулицю. Темрява не давала змоги побачити втікача, проте він зорієнтувався на тупотіння, що лунало з боку сусідського будинку. В світлі поодиноких зірок і блідого ліхтаря він побачив маленьку тінь, яка прошмигнула до хвіртки і зникла.

Ситуація була ірраціональною. Гена все не міг позбавитись відчуття того, що це все — якийсь кошмар. Голова йде обертом! У нього на дивані сидить напівжива мумія. Малий сусід здурів, незрозуміло яким чином приволочив її до його будинку і намагався натягнути на неї Ірині труси.

Стоп. А як він попав всередину?

Чоловік помчав до заднього двору, світячи собі телефоном. Граблі не випускав з рук.

Так він і думав: двері, що ведуть до кухні, прочинені. Він пройшов ними і знову рушив до вітальні.

Проява знаходилася на тому ж місці.

Дивно. Вона когось йому дуже нагадувала. Людину, яку не бачив багато років.

Гена пройшовся туди-сюди, оцінюючи ситуацію. Викликати міліцію? СБУ? Людей в чорному? Треба комусь повідомити про те, що відбулося.

Спиною пробіг знайомий холодок.

Це вам не в сусідів водички попросити. Тут ситуація більш критичного характеру.

«Gimme fuel, gimme fire…!» — зненацька загорлало в руці.

Гена схопив телефон.

— Альоу, масік, я майже біля дому, — Ірин язик добряче – таки заплітався, що його не здивувало. Вона любила при зустрічі з подругами розбавити вечір пляшкою-другою шампанського. — Мене Танька підкинула до рогу, ну я собі чешу, і тут біля сусідів дивлюся — хтось на узбіччі лежить, дитина, чи що… Ну я ж не дурна там щось чіпати, одразу тебе набрала. Ти можеш підійти?

Поки вона тараторила, чоловік апатично дивився, як під босими ногами приблуди утворюється калюжа.

«От стерво, новий же диван», — подумав Гена, і тут до нього дійшла суть сказаного. Він похолов, стиснув трубку і закричав:

— Тікай звідти, чуєш? Ті…

В динаміку пролунав крик, який тут же різко обірвався, немов перетятий.

Гена майнув до виходу, врізався всією тушею і з оглушливим тріском розчахнув двері. Вискочив на дорогу, занепокоєно закрутив головою в пошуках Іри.

Ліхтар в садибі через дорогу миготів, його раз-по-раз закривали лапаті гілки ялини, які гойдалися від поривів пронизливого вітру. Холодне повітря забралося до пазухи, освіживши спітнілу шкіру. Небо заволокло густими хмарами.

На асфальті щось темніло. Гена підбіг і побачив сумку, з якої вивалилась купа мотлоху. Підібрав, почав запихати все назад. В голові бамкала думка: потрібно поспішати! Проте він ніяк не міг зібратися, скинути з себе те липке заціпеніння, що не давало змоги спромогтися на активні дії. Що ж робити?

В цю ж мить з сусідського дому почулися крики.

Він помчав до дверей. Загнався у коридор. Темно було, хоч око вийми. От халепа, навіть ліхтарика не прихопив!

Його осяйнула ідея. Сумка! Гена рукою сягнув всередину, почав ворушити зміст. Воістину, в жіночій сумці можна танка сховати і потім не знайти. Ну навіщо там стільки всього? Він нервував,  перебираючи гладкі флакони, картки, серветки… Є!

Добре, що подарована ним дружині запальничка «Zippo» була прямокутної форми, і він зміг її намацати.

Чвиркнув коліщатком. Навіть при денному світлі будинок був похмурим і лячним, а зараз подерті стіни, якими гуляла тремтяча тінь від руки, взагалі були подібні до склепіння древнього гробовця.

Гена підійшов до старої тумби, витягнув шухляду. Ні ножа, ні, хоча б, ножиців.

Нарешті дістав запилюжену двозубу вилку. Ну, за відсутності кращої зброї і така зійде.

Раптом в повітрі він відчув дивну вібрацію. Над головою пролунав тріск, тупіт, а потім знову запанувала тиша.

Щось там відбувається нагорі.

Гена повернувся до коридору і рушив скрипучими сходинками на другий поверх.

Перша кімната нагорі, куди він зайшов, відкрила йому картину, від якої в бідолахи почали трястись кінцівки, а в очах померкло. Він відмовлявся вірити в те, що бачить. Тим не менш, не кинувся навтьоки, стояв наче бовван, і лише кадик бігав горлом, ніби незмазаний поршень в сухому циліндрі.

Невелике приміщення виявилось ванною кімнатою. Від світла запальнички бордові кахлі, що ними були облицьовані стіни та підлога, надавали кімнаті загрозливого вигляду і викликали асоціації з домівкою графа Дракули.

Напроти входу, біля дальньої стіни, знаходилась ванна. З неї стирчали оголені ноги, що різко смикалися. Далі щось чавкнуло і ноги зникли, а у повітрі завитав абсолютно незнайомий запах, не схожий на жоден з тих, які Гені доводилось чути за його двадцять дев’ять років. Одночасно пахло горілим папером, морем, скошеною травою. А ще – трупом. Так смердить збитий на трасі і викинутий на узбіччя пес, що тиждень гниє на сонці. Найбільш дивним було поєднання відрази і насолоди, запах манив, примушував ніздрі з шумом втягувати повітря.

Гена наблизився до ванни. Заглянувши всередину, обімлів: там ворушилася і переливалася всіма відтінками чорноти слизька блискуча рідота. Невідома субстанція вкривала все дно, по ній рябили брижі, ніби хтось щойно туди пірнув.

Не особливо усвідомлюючи, що він робить, Гена простягнув руку і занурив її в чорну рідину, що консистенцією нагадувала клей для шпалер. Тієї ж миті його засмоктав всепоглинаючий морок, тіло неначе розклалося на атоми і розчинилось в небутті.

 

Отямився він на землі в позі ембріона.

Намагаючись побороти запаморочення, важко піднявся і оперся рукою на стіну, викладену з сірого холодного каменю.

Закрутив головою і знову вирішив, що спить. Світ, що його оточував, не міг існувати насправді. Це кошмар, а він зараз лежить десь без свідомості, бо впав і вдарився довбешкою.

Або помер. Але якщо це рай, то чому він такий жахливий? Чи він попав у пекло за те, що пив, обжирався і маму в дитинстві не слухав?

Гена стояв посеред широкої вулиці, з одного боку якої тягнулася висока стіна, а з іншого — немов гриби-гнилушки, що обліпили хворе дерево, стирчали під різними неймовірними кутами циліндричні будівлі. Це будинки, зрозумів Гена. Отвори, якими були усіяні фасади – це хаотично, абияк натикані різного розміру вікна.

Стінами стікали брудно-жовті патьоки, що збиралися в липкі калюжі, виділяючи пряну суміш ароматів, які ринулись в ніздрі і  викликали незрозумілі і лячні спогади.

Гена злякано роззирнувся і побачене його ще більше приголомшило.

Абсурдний, ніби намальований пензлем художника-наркомана навколишній світ не вкладався у звичні рамки сприйняття. Небо насичено-бузкове, на ньому — червоний диск сонця, що не давало світла. Проте він чудово бачив кожен горбик, ямку, кожну рисочку. Він розрізняв потворні, психоделічні кольори, які не зміг би описати. Повітря тягуче, желеподібне; здавалося, воно бринить від кожного його руху. Зробивши кілька кроків, чоловік відчув, що наче пробивається крізь товщу води. Поверхня землі нагадувала застиглі хвилі, що здиблювались, утворювали невеличкі шорсткі дюни. Йому здалося, що місто стояло посеред моря, яке застигло в один момент.

Незважаючи на дику, незвичну обстановку, Гена вирішив, що це місце він вже бачив раніше. Перебуваючи під неймовірним враженням, він відчув, як острах відходить на задній план, а вперед проступає цікавість. Почав оглядати вулицю і зрозумів, чому вона здалась йому знайомою.

Це була його вулиця. Себто якась збочена, вивернута навиворіт її версія. Проте кожна будівля перебувала на своєму місці. Навіть паркан, де він отямився. Той самий паркан, над яким мерехтів блідий ліхтар.

Біля будинку, що в цьому світі знаходився на місці сусідського, почувся надривний плач. Іра голосила, як сирена, беручи такі високі ноти, що в Гени морозом обсипало шкіру. Він стрепенувся, погнався туди, перескакуючи схожі на застиглу  вулканічну лаву буруни тамтешнього асфальту.

З будинку, розставивши руки, вибіг Пилип. З тим же пакетом на голові, в тій же одежі, але… Шкіра малого набула блідо-сірого кольору, кінцівки видовжились, сам він нагадував комаху-гуманоїда. Малий різко загальмував і наставив на Гену пальця:

— Геть звідси, тепер це моя мама!

Гена штовхнув його в груди, той покотився, впав на коліна і почав голосити.

Він схопив Іру за руку:

— Вставай, бігом, треба забиратися!

— Вбий його, вбий, вбий! — верещала вона, оскаженіла від страху і теліпала ногами. — Замочи цього малого покидька, заріж його!

Малий ридав, схлипував, заламував руки-лапи:

— Мамо, матусю!

Гені стало бридко, він скривився, дивлячись на цей дует божевільних крикунів.

— Не чіпай, — зненацька проскрипів хтось поряд, і вкотре за сьогодні він ледве не втратив свідомість від страху, проте втримався на ногах.

В метрах десяти від них стояв чоловік. Голий, з огрядним пузцем. Він мав довге волосся, блакитні очі. Шкіра вкрита бридкими рожевими наростами. З рота стирчало щось схоже на хеліцери, які безперервно рухались і клацали.

Якою б не була потворною ця істота, Гена безпомилково впізнав у ній себе. Двійник. Його втілення у цьому світі.

Гена усвідомив це одночасно з прозрінням і розумінням того, де він міг бачити жінку, що десь там в його далекому світі сидить на обісцяному дивані.

То була Іра. Змарніла і виснажена, з вигляду років на п’ятдесят старша, але то була вона. Точніше – іпостась з іншого світу. Малий приволік її, сподіваючись непомітно здійснити обмін.

— Дитя просто бажало нову маму. Стара зносилася. Його розпач і пробив двері до вас, — мовила істота.

Іра роззявила рота і різко перестала ридати, дивлячись на це страхіття. Потім вперла в Гену свій звичний воронячий погляд:

— Вбий цих виродків, заріж! Навіщо тобі та штрикалка?

Гена й забув, що досі тримав знайдену в шухляді вилку.

— Але ж… це ж… Я не можу.

Хоча жителі цього світу були страховиськами, зараз вони не становили явної загрози, і тому він не міг просто отак взяти і когось вбити, ще й такою примітивною зброєю. Тим паче, ліміт виділеного адреналіну на сьогодні явно вичерпався.

— Ах ти ж ганчірка, лайна кусок! Нікчема! Завжди був сцикуном! Навіть не можеш мене захистити! Як я тебе ненавиджу!

Вона почала голосно і смачно перераховувати його недоліки, обзиваючи і принижуючи. Перебуваючи в шоковому стані, благовірна видала все, що про нього думає, оголила своє єство, виблювала з себе гірку, але очевидну правду: вона його ніколи не кохала. Вийшла за нього, сподіваючись на сите і безтурботне життя. Іра виразила своє справжнє відношення до нього, до його зарплати, а заодно і до його мами.

Від почутого нижня губа в Гени мілко задрижала. Він намагався вичавити з себе крижаний страх, що бурулькою засів в грудях. Але боявся вже не двійника, а кожного наступного слова дружини, що сірчаною кислотою ятрило серце. І вона палила його, знищувала, розривала на частини те нікчемне чоловіче достоїнство, яке він мав.

Крізь вологу плівку, що застилала йому очі, він бачив, яким лютим вогнем палає її погляд, піну, засохлу на кутиках губ. А ще бачив малого, який звивався позаду, продовжуючи ридати. Немов відімкнувши слух, він роззирнувся. Цей моторошний і ненормальний світ повністю відповідав його душевному стану. Такий же безлад і похмурий відчай. Він побачив червоне сонце, що висіло над горизонтом наче апогей всього його життєвого розчарування.

А ще він помітив на паркані велику чорну масну пляму, що переливалася і грала, булькотіла і перекочувалася, мов жива.

— Стерво, чмо, щоб ти здох! Імпотент довбаний!

Гена мовчки повернувся, глянув на Іру. А тоді харкнув її прямо в лице і пішов до паркану. Позаду чулися крики, проте він на них не зважав. Рука звично увійшла в прохолодне слизьке місиво, він ковзнув у обійми чорноти.

 

***

 

Гена брів вулицею в бік, протилежний будинку. Його охопила апатія, в мозку було порожньо, лише тонко звучала нескінченна висока нота.

Він зупинився біля стовпа електромережі. Руки звисають вздовж тіла, погляд не виражає жодних емоцій.

А всередині вирує пожежа.

Серед повідомлень про найм квартир і пропозицій вилікувати геморой та трофічну виразку супер-маззю висіло оголошення:

«Зникла дитина!»

На нього уважно дивились розумні карі очі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Читач сказав:

    Шестизарядне пиво? Санта Марія? Люди у чорному? Дівчина з Зіппо? Перебір з американщиною як на одне оповідання. А так непогано.

Залишити відповідь до Читач Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *