Євген ТОВСТОНОГ. Не всі теорії варто доводити

Босі ноги чвакали густою багнюкою, слизьке гидотне місиво мерзенно пролазило між пальцями. Сирість лоскотала кістки, змушуючи тіло конвульсивно здригатися. Вилиці зводило від холоду, який осів в долині гуртом із сизим непроглядним туманом.

— Це лиш сон, лиш сон, — заспокоював себе Ігор, намагаючись розгледіти будинок, з якого кілька хвилин тому вибіг, рятуючись від чергового кошмару. 

Цього разу він подолав не так багато як минулої ночі. Колихання сухого очерету і булькотіння темних вод річки в купі з крижаним повітрям швидко отверезили від панічного страху, навіяного видіннями, які почали турбувати чоловіка щойно той поселився в домі — без малого вже тиждень. Розмиті обриси хатини нарешті з’явилися попереду, остаточно заспокоюючи змучений розум. Ігор пришвидшив ходу, щоб скоріше опинитись в теплі і не підхопити застуду. Гаряча кава і тепла ковдра доповнили старання Ігоря вберегтися від проблем зі здоров’ям. Він сів поближче до котла, в якому ще жевріли залишки полінець. До світанку залишалося менше двох годин. До ранку навіть не пробував заснути, хоча більше жодного дивного звуку чи поруху не виникало.

Сонце повільно здіймалося над горизонтом, ледве-ледве пробиваючись крізь густу білу завісу. Промінню знадобиться ще хвилин тридцять, щоб остаточно розігнати пасма туману. Ігор вийшов надвір. Ранкова роса щедро вкривала все довкола. Цівки води п’яними траєкторіями збігали шибками, зливаючись і перекриваючи одна одну. Пожухла трава пригнулася до землі під вагою вологи. Де-не-де в гілках чувся сонний перегук пташок. Скориставшись драбиною чоловік вибрався на дах, з якого вночі лунали моторошні звуки. Старий шифер почорнів від часу. Густо обліплений мохом він, проте, залишався цілим. Ігор не полінувався і обійшов хатину — виліз з іншого боку, щоб остаточно переконатись у власній правоті — то був лише сон!

Почалося все першого вечора. Сутінки невпинно насувалися, але ще було достатньо світло, щоб вмикати лампу. Ігор тільки розпакував торбу і розставляв речі, аж раптом у двері хтось постукав. Хоча, то був навіть не стукіт, а шкряботіння кігтів — мов кіт чи пес просилися додому. От тільки довкола на кілька кілометрів нікого не було і гостей хлопець не чекав. Він завмер, вичікувально спостерігаючи за дверима. Та так і не дочекався. Через кілька хвилин напружений мозок почав переконувати, що то лиш збурена переїздом уява. Ігор спочатку виглянув з вікна і, нікого не побачивши, відчинив вхідні двері. Результат виявився тим же — пригнічена осіння пустка.

Потім всю увагу поглинули клопоти і весь наступний день пройшов під знаком наукової роботи, заради якої він тут, власне, і опинився. Микола — його попередник і науковий керівник, залишив інструкції та графіки прямо на робочому столі. Кіпи паперів, підручників та книжок заполонили полиці і вільні кути хатини. Робота кипіла і Микола, як справжній фанат своєї справи, нізащо б не облишив експеримент на когось іншого та зміна керівництва інституту ставила під загрозу його справу, тому він відправився вирішувати проблеми, натомість викликавши Ігоря. Керівник зателефонував збентежений та засмучений і просив допомогти. Вони ще й товаришували. І хоча цей напрямок не мав відношення до праці Ігоря, але відмовити він не міг. Вже наступного дня вони зустрілися в районному центрі. Ігор отримав настанови та ключ і вже через чотири години був на місці, добряче перед цим поблудивши, звіряючись зі старою картою.

— Добре, — промовив у тишу чоловік, поснідавши і закінчивши ранкові справи. — Треба братись до роботи.

Ігор не вникав у деталі теорії товариша — свідомо чи несвідомо тримаючись осторонь. А все тому, що вона була не зовсім традиційною і викликала смішки у колег, а то і відверту неповагу. Суть зводилась до того, що тварин можна приманити за допомогою певного сигналу, який генерується радіо-імпульсним апаратом, розробленим Миколою. Кожен вид сприймав сигнал на унікальній частоті. Таким чином можна керувати конкретними ореолами — досліджувати біосферу, вивести тваринництво на новий рівень, боротися з шкідниками без отруйних пестицидів, проганяти паразитів з людських організмів, а що з подібною технологією могли б зробити військові! Микола стверджував, що досяг певних успіхів. Кілька разів вдалося приманити котів, двох псів і різних птахів. Але це було в місті, де дуже просто подібні успіхи списати на збіг обставин. Тому експериментальна лабораторія перебралася сюди — в тиху долину посеред Черкащини.

Такою була офіційна версія. І з неї шкірились за спиною Миколи. Що б сказали колеги, якби дізналися справжнє призначення апарату? Ігоревого керівника мало цікавили тварини. Насправді ж він хотів приманити привида. Посилаючи імпульси навсібіч, той розраховував привернути увагу, когось, хто був по той бік межі. Коли Ігор вперше почув про це, то сприйняв за невдалий жарт. Але згодом зрозумів, що товариш ставився до своїх тверджень цілком серйозно. Лише з почуття глибокої поваги до Миколи Ігор не порвав з ним. А згодом, з подивом відзначив, що в цій чудернацькій є крихти логіки і вона мала б право на існування, якби не йшлося про привидів, звичайно.

Ігор ввімкнув апарат та прокрутив коліщатко реостату на потрібну позначку. Всередині тихенько затріщало і перейшло в монотонне гудіння. Чоловік поглянув на табло. Усі стрілки вказували на нулі, що підтверджувало його цілковиту самотність — жодного привида, який би змінював електро-магнітне, силове чи імпульсні поля поряд не виявилось. Ігор не здивувався. Колись йому довелось побачити на власні очі, як стрілки затріпотіли, але те збурення могло статися із сотні раціональніших причин —більшість співробітників інституту проводили власні експерименти з бозна-яким обладнанням. Але тоді це справляло враження. Та й Микола вмів додати словам пафосу та переконливості. А ще той любив вимахувати документами та хтозна-де роздобутими таємними результатами відомих вчених, які, звичайно, не обминули таку цікаву тему. Зараз всі папери лежали в цій хатині і Ігорю нічого не залишалося, як читати їх.

Які тільки причини не висували, щоб спростувати існування привидів: порушення сенсорно-моторних зв’язків головного мозку, неврологічні проблеми організму, затхле повітря з цвіллю, яке перешкоджало доступу кисню в кров, вже не кажучи про містифікації та психічну неврівноваженість очевидців. Але на сторінках, які гортав Ігор, досить переконливо доводили, що привиди таки існували. Спроби пояснити це явище робилися з давніх давен, але нічого серйознішого за напівфантастичні комікси у авторів не виходило. Такі вчені, як Шарль Дюфе, Георг Ом, Нікола Тесла та Вернер фон Сіменс на початках становлення власних кар’єр намагалися експериментально довести, що існування привидів така ж реальна річ, як існування людини. І їх теорії підтверджувалися купою формул і пояснень, які пересічній людині не під силу осягнути. Висувалось припущення, що привиди це такі-собі “нейтрони”, які відділилися від людського тіла після смерті і не можуть перейти в наступний стан, як це роблять душі більшості небіжчиків, об’єднуючись з іншими енергетичними утвореннями завдяки певному заряду. Прилади, подібні до Миколиного, покликані стимулювати привидів, привертати увагу, “бомблячи” їх імпульсним випромінюванням при цьому не хвилюючись, що ті змінять свою форму, оскільки не можуть з ним взаємодіяти.

Ігор зачитувався доказами і дивувався авторитету авторів, але ніхто не міг підтвердити, що ці папери належало саме їх перу. Раптом з глухим стуком щось вдарило об підлогу десь позаду. Чоловік завмер, миттю оглядівся чи нічого ненароком не скинув, хоча знав, що вже довго сидів непорушно. Нічого не падало. Він кинув оком на прилад і йому примарилось, що стрілка легенько сповзла з одиниці до нуля. Чи тільки здалося? До табло було два метри і дивився він під кутом. Чоловік підійшов до столу. Погляд прикипів до стрілки, що мерцем лежала в крайній лівій позиції. Страшно навіть кліпнути, щоб не проґавити момент. Від напруження виступив піт на лобі. Несподівано поряд пискнув будильник і Ігор підскочив зі страху, лаючись на свою забудькуватість і боязкість. Час змінювати частоту. Стрілки залишились непорушними.

В ту ніч він двічі чув такий звук і двічі підіймався з ліжка. Кімната залишалася незмінною, а кожен предмет лежав на своєму місці. Чоловік дослухався до кожного звуку. Дім поскрипував, а вітер намагався ввірватися крізь щілини в дошках на горищі. Будинок дихав своїм життям і міг би налякати Ігоря, але той виріс у схожому старезному будинку, тому ці шуми заспокоювали його. До ранку він просидів з ліхтарем в руці, але нічого так і не побачив.

Ідея дізнатися у Миколи чи не стикався той з чимось подібним, прийшла до чоловіка по обіді. Але почався дощ і виходити надвір, щоб знайти мережу, не хотілося, тому розмову довелося відкласти на потім. Хоча, сподівався, що Микола повернеться швидко і вони обговорять подію віч-на-віч.

За два дні, коли без упину лив дощ, трапились дві події. Спочатку зник мобільний телефон. Ігор виходив тільки в туалет, що гордим обеліском стояв поряд з дерев’яним будинком, і по дрова, складені в перекошеній, оббитій руберойдом халабуді. Жодного разу телефон з собою не брав. В хаті його теж не виявилось. Це був перший інцидент, який Ігор міг списати на потойбічну активність, хоча змін в показниках приладу помічено не було.

Другий незвичний випадок до паранормального не мав жодного відношення, хоча був неординарним. Ігорю вдалося виявити джерело незрозумілого стуку. Посеред ночі його розбудили сильні глухі удари. Навіть шум дощу не став на заваді. Тепер їх було не два і не три. Вони повторювались мало не кожні десять секунд і доносились з-під ліжка. Там Ігор розгледів контури невеликого люку, припорошеного брудом. Щось вдаряло об кришку з іншого боку. Страх скував чоловіка. Він довго вдивлявся в нерухому дерев’яну латку і розмірковував про те, що могло бути під нею. Врешті, не придумав нічого кращого, ніж стукнути по ній кулаком. Ігор не зміг би пояснити, чого намагався цим досягти, але нічого не змінилось. Зачарований магією подій, він відсунув ліжко і вхопився за ручку. Дерев’яна кришка довго не хотіла піддаватись, але потужним ривком Ігор все ж зірвав її з місця.

В ту ж мить з мороку на нього щось стрибнуло — холодне, слизьке і блискуче. А потім знову. І знову. Ігор відсахнувся, випустивши кришку, що з гуркотом впала назад у пази. Він замахав руками, намагаючись відгородитись від небезпеки. Та невідомі нападники більше не атакували. Вони борсалися на підлозі, безпомічно хапаючи повітря. Трохи отямившись чоловік упізнав у гидких монстрах звичайних карасів і карпів. Він підняв кришку ще раз. Там стояла вода, ледь не вливаючись у будинок.

Те, що підвал затопило після рясних дощів і близькості річки, виглядало логічно. А от пояснити поведінку риби було складно. Схоже, що прилад таки працював і якось впливав на істот. Це не привиди, але і без них результат виявився вартим уваги. Ігор знервовано бігав від риби до приладу, не зважуючись на якісь дії. Як же бракувало телефона. Микола повинен про це дізнатись якнайскоріше. Та чоловік залишався самотнім у занедбаній хатині серед темної ночі і не міг поділитись успіхом експерименту.

До ранку емоції вляглись. Виявилось, що жодних коливань прилад не зафіксував. Живі істоти не впливали на середовище навколо себе достатньо, щоб відстежити їх наближення. Та все ж, певні результати були. Вдалося чітко визначити всі параметри, які приманювали риб. Чому саме їх і не окремий вид, а різні — ще слід з’ясувати, як і багато чого іншого. Але смілива гіпотеза таки перетворювалась у беззаперечний факт. Щоб додати йому ще більшої достовірності, потрібно вплинути на інший вид тварин. Ігор навмання задав параметри випромінювання, занотував показники і став чекати, вслухаючись у тихе посопування старих стін.

Знову прийшов вечір. Товариш так і не повернувся. Ігор закутався тепліше і продовжував часом кидати погляд на нерухомі стрілки, сидячи на стільці перед приладом і гортаючи книжки з роздруківками. Всі ті історії з привидами виглядали художніми вигадками. Та якщо припустити, що це таки правда, то несподівано в голову Ігоря ввірвалося питання: чому Микола шукає їх там, де вірогідність знайти щось подібне мінімальна? Чому не зняти квартиру біля кладовища чи моргу, а не там, де за рік проходить всього десяток людей, не те що помирає? Дійсно, конспірація — добре, але щоб досягти результату, слід обрати більш хлібне місце. Потрібно буде запропонувати.

Роздуми потрохи перетекли в сонне марення. Він уявляв як радитиме колезі перебратися в інше місце, а потім — казав, що все це маячня. Микола тільки кивав і намагався приховати дивну посмішку. Це злило Ігоря і він розпинався ще більше, горланив, мов навіжений, що аж сльози бризнули з очей. Микола залишався незворушним, от тільки тепер він ніби розпливався. Контури стали нечіткими, з голови вилазила ще одна голова — Микола подвоювався. Один залишався нормальним, а інший був напівпрозорим. Як привид! Він посміхався до Ігоря, потім замахнувся і вдарив його в лоба. У вухах задзвеніло, від падіння перехопило дух. А потім тупий біль з потилиці поширився всією головою.

Ігор розплющив очі. Над головою нависала стеля будинку, по кімнаті гасав вітер, розкидаючи папери. Із зусиллям чоловік підвівся з підлоги, поставив перевернутого стільця. Вікно виявилось розбитим. Скло розсипалось по підвіконню і столу. Знадвору віяло собачим холодом, але Ігор тремтів не від цього. Він вдивлявся в морок, від якого його зараз нічого не відділяло. Дощ закінчився, поблизу не росли дерева. Що могло розбити вікно? Ігоря від нього відділяв стіл, на якому стояв пристрій Миколи, тому власну причетність можна відкинути. Але і світло ліхтаря не змогло знайти причину надворі. Тому, списавши все на дуже незрозумілий, але все ж, збіг обставин, чоловік заходився прибирати. Згріб скло, знайшов підходящий шматок поліетиленової плівки і заліпив ним дірку.

Це не аби як його виснажило, тому він одразу влігся спати, сподіваючись, що сьогодні більше не побачить сновидінь. Але щось таки побачив. Величезна яма з крутими стінами прірвою заривалася в землю. На дні щось копошилося — чорне, гидке і смердюче. Ігорю лячно, але замість тікати, він сідає навпочіпки і ретельно приглядається до руху. І від розуміння того, що перед ним, серце наповнюється незрозумілим відчуттям довершеності й щастя. Почуттям виконаної роботи і гордості за себе. На дні ями були діти — троє чи четверо хлопчаків — виснажених, приречених і зломлених. Ігор насолоджувався тим, що бачив і ще довго б так стояв, якби не страшна тінь, яка пропливала диявольською плямою над смертельною пасткою, в яку потрапили безпомічні жертви. Ігор підняв голову і побачив там щось зовсім неймовірне. Не хмару чи птаха, а дивну субстанцію з гігантськими трикутними крилами, через які пробивалось сонячне світло — саму смерть! Проміння різонуло очі і Ігор дякував вищим силам за те, що не зміг роздивитися потвору детальніше. Та і побаченого вистачило, щоб змусити його бігти не озираючись навіть, коли почув дитячий вереск.

Чоловік прокинувся. Сонце ліпило крізь плівку, а десь неподалік репетували дикі качки, які, вірогідно, і вирвали його з кошмару. Раціональна більшість в мозку починала піддаватись постійному натиску незначних дивних деталей, які без упину, тим чи іншим способом, нагадували Ігорю, що вони з товаришем задумали ненормальну справу.

Та цього ранку настрій дослідника виявився допитливим. Весь нічний страх відійшов у тінь, щоб з новою силою повернутися після півночі. Ігор лише після пробудження усвідомив, що бачив поряд з ямою річку. І вона добряче нагадувала потік, який прямував долиною поряд з будинком. Щоб підтвердити припущення, він вирішив прогулятися берегом. Холод пробирав до кісток, не зважаючи на сонце, але Ігор не відмовився від наміру знайти подібне місце.

Він довго петляв вздовж звивистого русла, але чим далі просувався від будинку, тим менше навколишні краєвиди були схожі на ті, що сьогодні наснилися. Чоловік повернувся розчарованим. Принаймні вдалося згаяти трохи часу, який тут ледь плентався. Врешті, довелося повернутися до єдиної забави, яку можна собі дозволити — читання. Цього разу до рук потрапила підшивка місцевої газети. Звичайні вісті з містечковими проблемами та рясною похвалою тутешнім високим чинам. Навіщо Миколі було тарабанити з собою таку кіпу мотлоху, Ігор ніяк не розумів. Але на черговій сторінці очі прикипіли до чорно-білої світлини, яка займала чверть листка — чимала щедрість. Яма, яку бачив уві сні, зараз дивилася на нього з газетної шпальти. Замітка виявилася значно скромніших розмірів. В ній зазначалося, що трагічна випадковість забрала життя трьох хлопців дванадцяти-чотирнадцяти років, які застрягли в вимитій дощем ямі і, зрештою, потонули в багнюці. Жодних подробиць чи продовження.

Газеті було вже двадцять шість років. Ігор схопив її і вибіг надвір. Здогад виявився вірним — він таки знайшов потрібне місце. Його почало мутити від погляду на стару фотографію і місце, де зараз стояв будинок. Працював прилад чи ні, Ігор не знав, але те, що тут відбувалася якась чортівня, міг сказати з впевненістю. Весь запал зник, і хотілося опинитися якнайдалі від цього місця. Він дивився на будинок і на секунду змученому розуму здалося, що всередині хтось є. Ледь помітний рух крізь поліетилен. Ну, ні! Маячня! Не могло такого бути. Не зважаючи на страх, Ігор попрямував до хати. Наближаючись, не зводив погляду з вікна. І що ближче підходив, тим більше відлягало на серці, адже поліетилен ледве рухався від вітру і відбивав у вигинах сонячне проміння, що легко могло породити ілюзію присутності когось всередині.

Чоловік заспокоївся і тепер міг стверджувати, що місце для дослідів обране не навмання. Микола знав про трагедію. Можливо, тоді загинув його брат чи товариш. Подібне припущення дуже тривожило. Керівник мав не тільки науковий інтерес, а й особистий. Під таким кутом він виглядав не дивакуватим вченим, а цілковитим психом, схибнутим на дитячих травмах. І вся ця робота з переїздами слугувала одній меті. Проте ще не до кінця зрозуміло, чого намагався досягти колега.

Ігор хотів виїхати з будинку і залишити божевільні пошуки привидів на когось іншого, але, переступивши поріг, завмер як укопаний. Думки скакали в голові одна поперед іншої, намагаючись згадати, в якому положенні лежали журнал досліджень та червона тонка книжка. Але відповідь не мала значення. Якщо журнал ще якось міг опинитись на ліжку, якби Ігор випадково скинув його зі столу, то червону книжку він бачив вперше. Кімната залишалася пустою.

Чоловік простояв на порозі близько тридцяти хвилин, не наважуючись на якісь дії. Погляд собачим хвостом метався від предметів на ліжку до табло приладу, де всі стрілки разом відірвалися від нуля. У вухах дзвеніло, об підлогу знову щось стукало, в кімнаті загуляв протяг, розкидаючи документи. В якийсь момент Ігорю здалося, що він чув шкряботіння, яке лунало в перший день перебування тут. В якусь мить воно раптово стихло, а разом з ним зникли і решта незбагненних речей. Ігор ніби виринув з трансу, втупивши погляд у червону книжку.

Нею виявився шкільний фотоальбом Миколи. Ігор з подивом відзначив, що чимало фотографій виявились перекреслені червоним маркером. А поряд приписані ймовірні причини смерті. Моторошності додавало, що люди гинули неподалік від цього місця. Малолітні хлопці потонули в ямі. Одна дівчинка спускалась з пагорба в долину і зламала собі шию, тікаючи від подруг. Ще одну вкусила чи то змія, чи павук — стався серцевий напад і ніхто не встиг нічого вдіяти. Всі ці історії Ігор знайшов потім у газетах. Всього було вісім жертв. Вірити у випадковість не заборонялось, але це вже було занадто.

Копирсаючись у паперах він геть забув про час і бажання втекти. Всередині прокинувся першовідкривач, який вимагав продовження дослідженнь. Та яким би великим не був запал, втома підкошує усіх. Ігор провалився в сон — солодкий і безтурботний. Шкода, що той закінчився не вранці з приходом яскравого проміння, а — з гучним торохкотінням на даху. Щось рухалось вгорі. Сонний чоловік не міг зрозуміти чи звуки доносились з горища, чи з вкритого шифером старого даху. Складалось враження, що там хтось ходив. Цокіт чогось, що нагадувало копита, домішувався до глухого гепання і стогону старих дошок. Хтось сновигав туди-сюди, ніби шукаючи димар, як робить один пузань з подарунками. Але Ігорю зовсім не хотілося б заглянути в мішок.

Чоловік рвонув до виходу і біг скільки стало сил, не наважуючись озирнутись. Коли він зупинився, холод трохи остудив гарячковість. Ігор волів вважати, що схибнувся, і не вірити в реальність того, що відбувалося останні дні. Легше списати все на сон чи галюцинації, ніж шукати пояснення нагромадженню незрозумілих звуків, видінь і збігів. Тож чоловік повернувся в хатину.

Перевіривши зранку дах і не знайшовши там жодних слідів, Ігор збирався злазити з драбини, але вдалині розгледів самотній силует, який спускався в долину. Подорожній був перекошеним і ніби постійно шкутильгав. А коли трохи наблизився, то виявилось, що це Микола, який ніс тяжку габаритну ношу.

Ігор кинувся до товариша. Збиваючись і запинаючись він викладав про все, що сталося в ці дні. Микола уважно вислухав затурканого колегу, але здалося, що розповідь геть його не збентежила.

— Ти вже бачив дітей? — пошепки запитав Микола. — До тебе вже хтось приходив?

Питання ошелешило Ігоря. Він то, наївний, вважав, що став першою людиною, якій вдалося зафіксувати тут аномальні явища. Микола ж просунувся набагато далі. Для нього ця історія почалася ще двадцять шість років тому в той сумнозвісний літній день, коли вони з друзями вирішили порибалити. І справа не тільки в тому, що хлопці загинули. Як виявилось, в ямі вони опинились через Миколу.

— Один із них зламав мені вудку, — згадуючи ті події, казав він, — а решта почали сміятися і дражнитись. Я не розумів, що то були лише жарти. Мене переповнював гнів і хотілось якось поквитатися з ними, поставити на місце. Саме налетіла гроза, дощ періщив так, що за кілька метрів не можна було нічого розрізнити. А ми не мали де сховатись. І тут мені в голову прийшов геніальний, як тоді здавалося, план помсти. Я бачив, що на березі кілька днів тому провалилася земля і утворилася чимала яма. Хтось накидав туди гілля, щоб бува хто не вскочив ненароком. Товариші про неї не знали, тому гріх було не скористатися можливістю заманити їх туди — щоб поборсалися добряче в багні. Я сказав, що знаю, де є укриття, і всі побігли за мною. Мінімальна видимість спрацювала на мою користь. В останній момент я відстрибнув вбік, а хлопці шугонули вниз.

Миколі важко давалися спогади.

— І що сталося далі? — поцікавився Ігор, хоча знав, що вижив тільки його колега.

— Дощ розмочив провалля ще сильніше. Воно заповнилося водою, земля опадала вниз великими грудками, змішуючись у брудну густу кашу. Я повернувся до них, хотів допомогти, але не зміг. — Микола перевів червоні очі на Ігоря. — Вони були на самому дні.

Запала довга затяжна тиша. Ігор розпитував про інших дітей, але нічого конкретного Микола не знав — тільки те, що було в газетах.

— То чим ти тут займаєшся, — нарешті запитав Ігор, — яка мета твого експерименту? Що хочеш довести?

— Довести? — перепитав, здивований Микола. — Нічого нікому не збираюсь доводити. Лише хочу попросити вибачення за свій вчинок. Хочу, щоб мої друзі змогли відійти в інший світ. От і весь експеримент.

Ігор довго обдумував слова товариша.

— Але ж ніхто не знає напевне, чи вони тут. І твої слова про інший світ трохи не в’яжуться з теоріями, викладеними в тих книжках. Я гортав кілька, поки не було чим зайнятись.

Микола заперечливо похитав головою.

— Ти не розумієш. Вони тут застрягли. Я їх бачив, чув, відчував. Та і ти певно теж. Повинен був.

Ігор дійсно щось чув, бачив і відчував, але не міг чітко сформулювати, що саме його турбувало. Микола ж хотів вірити, що то привиди товаришів і їм слід допомогти.

— Не буду спростовувати факт, що цей прилад може якось впливати на навколишнє середовище, але ти перегинаєш палицю — друзі не прийдуть до тебе і, тим паче, не стануть слухати твої нікчемні вибачення. Вибач за грубість, але це правда! За тиждень, що я тут просидів, до мене в гості прийшло чотири рибини, кілька кошмарів серед ночі і якийсь незрозумілий різдвяний олень, який бігав дахом. Але жодної дитини тут не було.

— Можеш не вірити, — спокійно парирував Микола, — і забиратися під три чорти, але я на власні очі бачив їх прямісінько серед цієї халупи. І знаю, що потрібно зробити, щоб вони прийшли знову.

Микола взявся модернізувати свій апарат новими деталями, які пер на собі зігнувшись в три погибелі. Ігор же сидів на кріслі і гортав старі книжки. Він хотів піти, але вирішив не залишати друга в такому стані самого. А ще йому було просто цікаво, хоча  і соромно зізнаватися в цьому.

— А ти знав, що в цій окрузі померло вісім людей? — порушив мовчанку Ігор, намагаючись розрядити обстановку.

Микола навіть погляд не відірвав від роботи, але розмову підтримав.

— Насправді, їх було набагато більше. Просто в газетах про це ніхто не писав, бо їх тоді ще не випускали. Але знайшлися інші джерела. Та й виріс я тут — наслухався байок. Десь в кілометрі звідси, кажуть, зник цілий хутір. Це ще в сімнадцятому столітті було. Часто поодинокі подорожні гинули. В давнину тут скотину випасали. А ти бачив поряд хоч одну свійську тварину за цей тиждень? — Ігор заперечливо похитав головою. — А знаєш чому? Бо тут кілька років підряд два, а то і три рази на рік блискавки вбивали майже всіх тварин, які на той момент були в долині. Уявляєш? А під час війни у цій річці залишилась дюжина танків, не кажучи про солдатів, яких ніхто й не рахував.

— Чекай-чекай! Ти хочеш сказати, що це місце з давніх-давен притягує смерть?

— Чи з давніх-давен стверджувати не візьмуся, але достатньо давно. І про аномальність цього місця я знав. Енергетика тут негативна. Але результати експерименту набагато кращі, ніж на кладовищах.

— А ти не думав, що ми тут в небезпеці? Не боїшся, що і з нами щось станеться?

Микола промовчав.

— Якщо тут померло стільки людей, то чому переконаний, що до тебе прийдуть саме ті хлопці, а не хтось інший?

— Насправді, я не впевнений, але у всіх випадках, коли вдавалося встановити контакт, переді мною з’являлося три малих силуети. Гадаю, тут залишилися тільки вони, чекаючи на вибачення, і, сподіваюся, моє каяття звільнить їх.

Ближче до півночі Микола закінчив удосконалення чудо-машини, збільшивши її потужність у кілька разів. Він розбудив Ігоря, який вже дві години неспокійно крутився з боку на бік.

— Все готово.

— Ну, тоді вмикай, — збуджено промовив Ігор, який щиро сподівався, що нічого не відбудеться, але глибоко в душі розумів, що зараз стане свідком найграндіознішої події в історії людства — контакту з привидами.

Навколо затріщало повітря, з’явився запах озону, об підлогу загупотіла риба, хоча рівень води в підвалі за останні дні впав. Знову почулося шкряботіння і цокіт копит. Але тепер Ігор не міг розрізнити, звідки ці звуки линуть. Хатина почала наповнюватись маревом, мов хтось напустив густого диму, крізь який годі розгледіти бодай щось. Поки Ігор приходив до тями, Микола пішов вперед, розчиняючись в тумані.

— Боже, — почулося трохи попереду, — що ж я наробив, що наробив!

Ігор ступив кілька кроків і побачив неймовірне. Перед товаришем стояли три хлопчики — замурзані, зачухані, худі і майже прозорі. Вони блідими очима дивились на Миколу, здавалося, силкуючись впізнати в дорослому чоловікові знайоме дитяче обличчя. У кожного на шиї мався ланцюг, як у псів, прип’ятих біля собачих будок. На пальцях рук і ніг покрученими спіралями повідростали довжелезні нігті. Зуби перетворилися на чорні пеньки, мов побиті могильні плити на старому занедбаному кладовищі. З рота скрапувала чорна рідина. З розривів і порізів на тілі сочився зеленкуватий слиз. Хлопець, який стояв по центру, здавалося, щось казав, але слова губилися в навколишньому гулі.

— Додай потужності, — викрикнув Микола, — вони зникають! Мерщій!

Побачене настільки приголомшило Ігоря, що той ледь зрозумів прохання. Хоч зустрічі з привидом і не була неочікуваною, але до вигляду тих створінь ніщо не могло підготувати. Та все ж йому вдалося відвести погляд і знайти потрібну ручку, щоб виконати прохання.

Цього разу довколишній світ прояснився, димка зникла і видимість значно покращилась. Виявилось, що крім столу з апаратом навколо дивним чином нічого з того, що було в будинку, не залишилось. Зникли стіни, дах, річка. Під ногами лежала сира земля, втоптана ногами в стежку. Саме там стояла трійця хлопців. Не залишилось напівпрозорості, загадковості і легкості в їх вигляді. Синюшність тіл, розбухлі кінцівки, темні плями на шкірі — все вказувало на те, що перед ними ходячі трупи. Навіть стало зрозуміло, чому не можливо було розрізнити слова — у них не було язиків. Діти кривлялися дикими перекошеними посмішками. А Микола продовжував виправдовуватись, благаючи прощення. Наче не хотів вірити, що ці істоти зовсім не ті, кого прагнув зустріти. І це місце аж ніяк не їх світ. Тепер вони гості в чужій реальності. Чоловіки, можливо, були примарами для дітей. Таке сміливе припущення мало право на існування, але розвинути цю ідею у Ігоря не було часу, бо ланцюги на шиях ляснули і натягнулися. Хлопці повернулися і пошкандибали в темряву, ледве переставляючи ноги.

Микола кинувся за ними. Ігор не встиг його зупинити і проти волі змушений був відправитись слідом. Та ступивши лише кілька кроків Ігор завмер. Над ними щось загорлопанило диким вереском, в повітрі звучало шурхотіння. Такий звук Ігор чув уві сні, коли стояв на краю ями. Крила монстра тоді звучали точно так само. Цього було цілком достатньо, щоб назавжди відбити бажання полювати на привидів, але то було ще не останнє відкриття.

Поки Ігор вдивлявся в чорне небо, втягнувши голову в плечі, Микола схопив котрогось із хлопців за руку, намагаючись зупинити. І той дійсно став. Але ланцюг натягнувся ще сильніше, а потім кілька разів сильно шарпнув привида, від чого бідолаха ледь не позбувся голови. Та Микола не відпускав, міцно вп’явшись пальцями в загрубілу плоть. Щось продовжувало шарпати, поки, врешті, ривок не виявився такої сили, що хлопець разом з Миколою опинилися на землі. А тоді сталося те, що навіть не могло наснитися.

З-за невеликого пагорба стежкою хтось йшов. Точніше, щось. Двонога триметрова потвора з вип’яченим животом, звідки стирчали сотні маленьких ротів, які постійно клацали гострими зубами. Голова мала два величезних чорних ока без зіниць і повік. Замість звичного носа звивалися щупальці, що мов гілля верби звисало додолу тонким серпантином. Шкіра мала глинисто-земляний колір. Трипала рука тримала палаючий смолоскип, навколо іншої обвивалася сила-силенна ланцюгів. І на кожному з них з іншого боку містилася істота — не обов’язково людина. Вони виглядали як собаки на вигулі у божевільного любителя тварин. Потвора наближалася до Миколи, а Ігор тільки й міг, що божевільними очима дивитися за річкою палаючих смолоскипів, яка пливла вдалині. І ще звучав металевий лязкіт, який линув в чорну темінь невідомого божевілля.

Він зміг очуняти тільки, коли у Миколи на шиї опинився ланцюг. А коли потвора своїми очиськами запримітила його, Ігор кинувся тікати. Позаду ще стояв Миколин апарат. Він спробував його вимкнути, але страховисько швидко опинилось поруч. Бридотний сморід, який раніше не відчувався, вдарив у голову різким болем, спонукаючи блювати. А тоді холодні пальці торкнулися до плеча. Ігор заверещав і, схопивши одну зі складових апарату, що було сил відмахнувся від нападника. Монстр відступив, смолоскип вилетів з руки, апарат затих миттю руйнуючи зв’язок з тим світом. Ігор ошелешений стояв посеред кімнати, Миколи й близько не було видно, від смолоскипу зайнялося ліжко. Вогонь швидко поширювався, але Ігор і не думав йому заважати. Вискочив з хати і побіг геть не розбираючи дороги. Тепер він знав, що привиди існують, але це відкриття зовсім не радувало.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *