Євгеній СОНЯХ. У пошуках

1.

Задум обіцяв бути неабияким, а головне – успішним. Принаймні, ми з Вітьком у це щиро вірили. Після того, як я розповів йому про свої наміри з місяць провести у мандрах заходом України, зосередившись на своєрідному колі – шматок Вінниччини та Львівщини, весь Франиколенд, Тернопіляндія, Хмельниччина та Буковина – він теж загорівся ідеєю долучитися до моїх пошуків. Тому саме за його пропозицією ми вирішили влаштувати дводенні посиденьки десь поблизу львівського села Стрілки. Мета – вполювати «монстра», який, за переказами та поголосами багатьох, здебільшого сільських мешканців, лякає чи не половину населення країни та завдає шкоди їх господарству. 

З цією метою Вітьок навіть позичив у свого діда старезну рушницю, витер її від пилюки, дивом розшукав набої та бінокль. Не знаю звідки, та він десь надибав собі ще й ретро-патронташ (сказав, що знайшов на горищі, та я думаю на барахолці). Отож, ми відійшли якомога далі в ліс, взявши з собою спальники, воду, консерви та снеки з дводенним розрахунком. Облаштувалися під деревом, позаду якого був суцільний ряд кущів, поклавши спереду велику суху гілляку, на яку накидали трохи бур’яну. А спереду, на чималій відстані прибили випасатися нашу приманку, яку Віктор зумів роздобути в згаданому селі. Коли всі приготування було завершено, ми, вже порядно зголоднілі, урочисто відкрили консерви та злегка вдарили ними одна об одну, в знак успіху. Потім ми сиділи у засідці. Спершу було цікаво та незвично, все-таки, на природі як не як: слухаєш пташок, роздивляєшся все навколо, відпочиваєш. Я тримав напоготові свою фотокамеру, зробив кілька пробних кадрів, Вітьок прилаштував на гілляку рушницю, і, примостившись на спальнику, перевіряв зручність позиції та доступний виднокіл, жуючи якийсь колосок. Але коли минуло кілька годин, то зробилося вже не так весело – спробуйте пів дня вдивлятися з цікавістю в одну точку – ручаюсь, що надовго вас не вистачить. Тож ми почали бодай зрідка перекидатися притишеними репліками, всупереч запланованому режиму тиші, адже мовчазне очікування розтягувало час до неймовірної тривалості та замало не катувало нас. Саме тепер Вітьок і розповів історію, яку, за його словами, чув від одного знайомого (а той, певно, від іншого знайомого і так далі). Суть її полягала в тому, що десь в області один чоловік вирішив випробувати можливості свого квадрокоптера і поїхав до лісу. Там він тренувався керувати цією штукенцією, коли випадково помітив на екрані пристрою, що поруч знаходяться якісь тварини. Полетівши в їх бік, він нарахував близько п’яти особин, які спершу сприйняв за лисиць. Максимально знизившись, він зрозумів, що помилився: зграя цих істот, що невдовзі зникла в лісі, мала незвичний і дещо жахливий вигляд. Після цього він уперто доводив усім, що бачив саме тих самих «монстрів», дарма що якість зображення була занадто низькою, щоб когось у чомусь переконати. Як потім зізнався Віктор, саме через цей епізод він і обрав цю місцину для нашої засідки. За такими розмовами й минув вечір п’ятниці.

Суботній ранок був напрочуд погожим, але, на жаль, не сповнений жодних пригод. Тепер наш план уже не здавався нам аж таким продуманим і довершеним. Звісно, жива приманка – це класно, та де гарантія, що та істота взагалі існує, а коли й так, то саме в ці дні забреде саме в цю місцину? Зрештою, можна було б і місяць прочекати, та це скоріше питання не часу, а везіння. І тільки ближче до полудня ми щось почули. З лісу почувся тріск. Через деякий час з’явилася і сама постать. Коли ми по черзі поглянули в бінокль, то роздивилися, що то сунув якийсь чи то дроворуб, чи то браконьєр. У руках він мав чималу сокиру. Здавалося, що він просто пройде мимо, коли це він зупинився, певно, помітивши козу. Гадаю, його здивувало що вона тут робить, адже прибили її задалеко як для сільських жіночок. Він пильно роззирнувся навкруги та, нікого не помітивши, рушив до нашої приманки. Ми невідривно стежили за його діями, ховаючись у засідці, аж поки він не вдарив по кілку з прив’яззю, щоб увести за собою тварину. Тої ж миті Вітьок підірвався з землі та помчав з рушницею до незнайомця, з криком «От гад!». Коли чоловік почув цей галас, побачив озброєного мисливця, що нісся на нього, то стрімголов чкурнув в саму хащу, в якій за мить зник із виду. Якийсь час ще було чути як він біжить, пробираючись крізь кущі та гілки. Поволі шум віддалявся і затихав, і потім знову настала звична тиша. Вітьок перевірив кілок, поправивши його, погладив приманку по голові та знов повернувся на позицію. День мирно добіг кінця, більше не принісши нам ніяких пригод. Цієї ночі, як і попередньої ми чатували позмінно – спершу я до третьої години, бо він заснув о дев’ятій вечора, а потім він до ранку, доки я відсипався.

По обіді в неділю, було ясно, що наш задум провалився. Ніякого «монстра» ми так і не побачили, не те що вполювали.

– Ну, нічого, козу повипасали і то добре! – сказав я, збираючись.

– Замовкни! Ми замало прочекали… – відповів Вітьок.

– Так, так, звісно, офіційний візит Того-Кого-Не можна-Називати перенесено. Може, наша панянка йому просто не сподобалася, на відміну від тебе.

– Не жартуй із чоловіка з рушницею.

– А ти думаєш вона повітрям стріляє? Ти спершу заряди її, Рембо.

Озброєна людина насупилась і засопіла, але нічого не відповіла, теж почавши збирати речі, зокрема змотувати спальник і совати його в мішок. Та я за ці два дні стільки намовчався, що зупинити мене було неможливо.

– Слухай, може, ти просто на вікенд пастухом до бабці найнявся, а мене розвів трюком із чатуванням на звіра, вибач… на Жах, що летить на крилах ночі?

– Знаєш, іноді я шкодую, що взяв тебе із собою.

– Ти б сам злякався.

– От іншого разу точно буду сам, щоб ніхто наді мною не знущався і не діставав.

– Та ладно, не сумуй, ти хоч козу доїти навчився, тепер і справді став прокачаним типом. А в житті всяке вміння може знадобитися, особливо якщо ти – менеджер із продажу.

– Від бухгалтера чую! Балансуй звідси на своїх двох, поки цілий.

– Відтепер я можу гордо заявити: я бачив справжнього козопаса.

– Припини, ми з бабцею так домовилися, що я принесу їй молока, інакше воно б просто зіпсувалося, ти б знав це, якби мозок мав.

– Ладно, меее! Ой, бувай! – замість відповіді в мій бік полетіла консерва.

 

2.

Наступним пунктом я обрав Вінницю, так як мені закортілося чкурнути якомога далі від місця першої поразки. Тут я розшукав свою давню подругу Ірину, від якої сподівався отримати хоч якусь цінну для мене інформацію, і не прогадав. У ході нашої розмови вона, зокрема, розповіла наступне:

– Не знаю, чи це дійсно варте уваги, але переконана, що даний випадок тебе зацікавить. Кілька тижнів тому я отримала виклик до бабусі зі свого села, в якому працюю фельдшером. Бабця як бабця, яку непокоять недуги серця та самотність, неодноразово вже бувала у неї. Та цього разу вона повідала мені, що вийшовши з хати, побачила, як Воно стоїть і дивиться на неї, а очі, мов у антихриста, червоні. Вона хутко зачинила двері, перехрестилася, а коли виглянула у вікно то там уже нічого не було. Звісно, швидше всього їй щось привиділося або вона просто все вигадала, щоб привернути для себе увагу. Правда, була ще одна деталь… Собака її після того випадку днів десять не потикався з будки. Може, хворів, а можливо, й боявся… Знаю одне, що коли я пізніше навідувала за викликом її сусідів, то видно було тільки один ланцюг, який губився в будці, а собака не вибіг, навіть коли я навмисне покликала його, ідучи по двору, щоб перевірити заодно, як справи в цієї пацієнтки.

Дана розмова відродила у мені впевненість, що я на вірному шляху і моя затія все-таки вигорить. Як слід порозмисливши, я подався за місто, до ставки Гітлера, щоб вбити двох зайців: просто відвідати цю неоднозначну місцину та перевірити її на наявність слідів моєї мішені. Мене трохи підвезло авто, а далі я вже сам орієнтувався – 8 км від міста – не так уже й далеко. Скоро синій дорожній знак вказав, що я рухаюсь вірно і щоб побачити Вервольф залишилося лише звернути в бік та пройтися.

Назустріч мені рухалися два доволі широкоплечі парубки. Проте незважаючи на їхні поважні фізичні дані, хлопці чомусь виглядали стривоженими, мали похмурий вигляд та йшли у цілковитій мовчанці. Коли ми вже порівнялися, вони раптом зупинилися, переглянулися і з неохотою запитали у мене куди я прямую. Я відповів, що хочу побачити Вервольф. Вони знову перезирнулися.

– Тобі вирішувати, та краще туди не ходити, – водночас багатозначно та з недомовленим натяком прорекли хлопці. Поки я обміркував значення цих слів, вони вже рушили далі.

– Стривайте, – наздогнав їх я. – Ви щось таке бачили? Надприроднє чи фантастичне?

Я розповів їм, що в даний час полюю на одну таку істоту, та виклав їм кілька уже знаних мною епізодів зустрічі людей з такими створіннями. Коли вони побачили, що я посвячений та не сміятимуся з них, то розповіли таке. Сьогодні вони спокійно, десь із півгодини, прогулювалися по території даного музею. Проходили собі від одних розкиданих бетонних брил до інших, аж доки їх погляд щось не зупинило. Біля одного з уламків каменів сиділо якесь мале звіря і нерухомо вивчало їх очима. Хлопці спинилися і дещо спантеличено витріщалися на це чудо. Потім вони злегка засміялися, підбадьорюючи один одного, що мовляв, класний жарт хтось вигадав, гарний муляж зробили, досить правдоподібний, нагадує якогось чортика і в тому ж дусі. Але через кілька хвилин такого стояння-розглядання, вони помітили, що червоні очиці звіряти не просто дивляться, а ще й кліпають. Від цього їм стало не по собі. Натягнутий сміх трансформувався у наростаючий жах. Вони швидко втекли звідти і подалися геть, коли по дорозі зустріли незнайомця (мене) і вирішили про всяк випадок віднадити його від візиту.

Я їм подякував за інформацію, і вони пішли до міста. Далі відразу ж побіг до ставки, знехтувавши їхньою пересторогою. Придбав вхідний квиток, і почав ретельно досліджувати кожну кам’яну брилу і все, що залишилося від колишніх бункерів. Прочесав всю площу, пройшовся від решток басейну до братської могили, звертав увагу на кожен камінь і роздивлявся його з усіх боків, але марно. Якщо тут щось і було, то воно вже безслідно зникло і до міста я повертався знову ні з чим.

 

3.

Після чергової невдачі побачити «монстра» на власні очі, я все одно продовжував торувати шлях вперед, на нові невідомі маршрути та занедбані малолюдні села. Я мандрував уже окресленою для себе територією, завжди намагаючись відвідати найвіддаленіші села, та по можливості поспілкуватися з якомога більшою кількістю місцевих жителів. Знайомився передусім з молоддю, якщо бачив таку на селі, заходив першочергово в такі потокові для новин та пліток осередки як магазини та фельдшерські пункти, ішов на контакт з бабусями, представляючись спершу блогером, доки не втомився пояснювати хто це такий і перепрофілювався на кореспондента райгазети, який збирає відомості про тутешні легенди, байки та жахіття. Звісно, не всюди це одержувалося. Десь люди ставилися до незнайомого їм хлопчини вороже або просто не виходили з хати, раз навіть спустили на мене собаку та добре, що то була невеличка дворняга. Здебільшого мої діяння себе не виправдовували, адже або я не знаходив нічого цінного для себе, або це просто були почуті та підхоплені байки, а власне безпосередніх свідків у селі не було.

Зазвичай, хтось бачив цю істоту десь у полях або біля лісу, іноді люди жалілися, що якась пошесть викосила їх домашню птицю чи кролів, лишивши після себе тільки рани від укусів на їхніх шиях, а більше ніяких слідів узагалі. Одного разу навіть повідали про чоловіка, якому не пощастило зустрітися з чудовиськом на власні очі. Правда після того випадку він невдовзі втратив глузд і, зрештою, опинився в психлікарні, де перебуває і донині. Для себе я вирішив, що до таких закладів потикатися не буду, хоч і заради дослідження.

Навіть незважаючи на те, що не всі її, істоту, бачили (якщо й взагалі хоча б хтось один), чули про неї всі, а боялися майже всі мешканці селищ. Одначе я з прикрістю мусив констатувати, що фактів бракувало, а кількість пліток все збільшувалася. За встановлений місячний строк для пошуків загадкової істоти я повинен якщо й не довести її існування реальним доказом – зробленим відеозаписом чи серією фотографій, то, принаймні, спростувати його, адже проведені мною опитування, як-не-як, свідчать скоріше про те, що вся ці історія – лишень ефемерна вигадка, гонитва за туманом і гибла справа. Ніхто з бачених мною очевидців звіра не озброєний жодним іншим доказом, окрім своїх власних слів та спостережень, а загалом же деталі в усіх історій практично ідентичні: прокушена шия у невеликих свійських тварин, відсутність слідів лап чи злому приміщень, незрозуміла пасивна реакція собак. Мені не так важливе саме походження «монстра», як взагалі його наявність чи відсутність у природі – байдуже чи це результат генетичного експерименту, міфічна сутність чи ще щось.

 

4.

…Після всіх пережитих мною поневірянь, це, все-таки, сталося досить несподівано для мене. Я тоді перебував десь на межі між Чернівецькою та Хмельницькою областями. Цілий хмурий день бродив якимись полями, гаями, чагарниками та ярами. В кінці кінців, ближче до вечора, небеса остаточно набули грізного вигляду і розпочався дощ, від чого моїй радості не було меж. Одягнувши легенький дощовик, я сердито човгав по грязюці, повертаючись назад, вбік найближчого поселення. Востаннє проводячи байдужим поглядом улоговини й могутні крони, поодинокі камені та будяки я дивом помітив дві червоні цятки. Щоб це могло бути – світляки? Але коли вони дещо підійнялися над землею, я зумів розгледіти незвичну голову істоти з червоними очима. Між нами була відстань у десять кроків. Водночас, ці очі світилися напрочуд яскраво навіть звідти, хоч сам спостерігач мав невеликі розміри – зростом не вище звичайного собаки, а його морда поєднувала в собі ознаки відразу кількох існуючих тварин: вовків, лисиць і тхорів. Я почав повільно розстібувати дощовик, щоб витягнути цифровий. Звір спокійно стежив за мною. Я швидко увімкнув пристрій і повільно навів на свою здобич. І, зрештою, клацнув. Тої ж миті все навколо засвітив автоматичний спалах, який я забув вимкнути. Коли я поглянув знову на те місце, де сиділо це щось, там було порожньо. Я мовчки вилаяв себе за таку дурницю. Підійшовши до того місця та роздивившись навколо, не помітивши ніяких його ознак, я продовжив вертатися до селища, так як уже періщила справжня злива. Через деякий час я зайшов у невеличкий яр, простуючи найкоротшим шляхом. Коли я опинився на самому його дні, то звично поглянувши уверх побачив цілий ряд червоних очей. Обернувшись, я дізнався, що вони наблизилися й з іншого боку яру, всього десь шість-вісім особин. Мені зробилося страшно. Все моє нутро ніби стиснули лещата, заливши крижаною водою. Кросівки знаходилися майже по щиколотку в суміші дощової води та грязюки. Я підійняв комір своєї сорочки, щоб максимально закрити шию. І неймовірним ривком помчав геть із цього клятого місця в лівий бік яру. Кожний крок породжував велетенські бризки, а взуття по-зрадницькому грузнуло в баговинні. Хоч я старався з усіх сил, мені здавалося, що я стою на місці, від чого я намагався бігти ще швидше. Раптом я перечепився об щось і впав у це болото. Багнюка вмила моє обличчя. Я хутко підвівся на ноги і, зрештою, вибіг з тієї ями на поверхню. Продовжуючи тікати, я на ходу обернувся і з жахом помітив, що до цього зовсім нерухомі, кілька пар червоних очиць кинулися мені навздогін. Після цього я почав ще швидше бігти, чуючи як дико калатає моє серце. Пробираючись крізь бруд і болото, постійно вгрузаючи в землю, я невтомно і важко дихаючи пробирався все вперед і вперед. Моїм тілом гуляв табун дрижаків. Я біг крізь темряву, шаленим поглядом відшукуючи собі шлях порятунку. Раптом небо розірвала блискавка і освітила вигляд наздоганяючих мене потвор. Зненацька вони закричали  пронизливим і болісним криком, від якого у мене почала текти з носа кров. Коли я обернувся і побачив їхні незграбні пащеки, вдарив молот грому. Здавалося ніби якісь пекельні чудовиська женуться за мною по п’ятах. І у це пекло я сам себе завів!

Не знаю як, але я все ж зрозумів, що біжу не до села, а в іншу сторону. Я плекав надію, що там, може, буде якесь місто чи інший прихисток. Коли мене майже наздогнали, а я вибився з сил, то зробив останнє зусилля і вистрибнув із якоїсь траншеї, опинившись на чомусь приємно твердому. Тої ж миті до мене дійшло: я вибіг з кювета на асфальт. Дорога! Переслідувачі зачаїлися в придорожнім бур’яні, продовжуючи підкрадатися до мене. Тепер тільки чотири кривавих ока невсипно свердлили мене своїм позирком. Я не мав куди тікати та й сил вже не було. В останній момент я помітив, що з іншого боку траси видніються фари. Я очманіло побіг назустріч автомобілю. Коли фари наблизилися, я зрозумів, що це суне вантажівка і став посеред дороги розставивши в боки руки і ноги, щоб будь-що її зупинити. Вантажівка сунула просто вперед на чималій швидкості. Узрівши мене, водій узявся голосно сигналити, але я все так само стояв, розчепіривши свої кінцівки і заплющивши очі від зливи та сліпучого світла фар. Оглушливий звук сигналу лунав до останнього. А потім фура почала різко гальмувати. Коли я, все-таки, розплющив очі, то побачив, що кабіна майже торкається мене, будучи ліворуч від мене. З криками і лайкою вибіг водій, а далі я втратив свідомість…

 

Після всього я ще легко відбувся. Коли я прийшов до тями і відразу, особливо в перші дні, почав розповідати лікарям і поліції, деяким близьким та друзям про побачене мною, стало зрозуміло, що я в їх очах був лише черговим наркоманом чи алкоголіком, а може, й божевільним. З часом я порозумнішав, усвідомивши марність своїх зусиль комусь щось довести і став тримати язик за зубами. Невдовзі оточуючи стали мене підбадьорювати, радо вітаючи, що я нарешті оговтався і перестав верзти дурниці.

Звісно, пережите мною не могло минути безслідно. У мене й досі трапляються кошмари, і я став боятися темних під’їздів і підвалів, прогулянок опівнічним парком чи містом. З’явився страх темряви і самотнього перебування у нічній оселі. Якось одного разу я прокинувся від жаского сну і спросоння помітив у кімнаті червоні очі, у мене ледве не вискочило серце. Коли я, блідий та спітнілий, отямився і побачив що світиться лише одно око, то тремтячою рукою таки намацав вимикач і вже в освітленій кімнаті з велетенським полегшенням виявив, що то блимала червона лампочка розрядженого смартфону. Так я відкрив у собі панічний страх будь-яких проявів червоних цяток у нічний час доби: від світла фар автомобілів, миготливих відблисків катафотів велосипедів, до ліхтарів і вивісок, блимання сигналізації в машинах  і магазинах, кнопки «Rec» відеокамер та інших пристроїв.

Моя камера, на якій, можливо, і був єдиний доказ того, що я розповідав не маячню загубилася десь у тих трясовинах, перетворившись на звичайний брухт. Шкода, що разом із нею не втопилися і мої жахіття, адже хто знає, де та на кого зараз чигає… Чупакабра?

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *