Євгенія ХОХЛОВА. Кальвадос

І

Про істоту не можна було говорити.  Дем’ян знав про це і щодня ледь стримувався аби комусь не розповісти. Ось наприклад цьому бармену. Худорлявий, з тонким татуюванням на передпліччі. Блакитноокий. Він міг би вислухати Дем’янову розповідь. Кажуть бармени вміють слухати уважніше за лікарів. І точно ніколи не помиляються з діагнозом. 

– Тобі треба випити, друже. Трохи кальвадосу, – усміхається блакитноокий, ніби знає, що Яся колись хотіла пити кальвадос разом з Дем’яном. Десь у маленькій занедбаній забігайлівці на околиці міста чи світу. Ловити поглядом зорі, а язиком – терпкі краплі розрекламованого Ремарком напою. Кальвадос пила божевільна дівка з “Тріумфальної арки”, якою зачитувались усі Ясіні подружки з філологічного. Дем’ян робив вигляд, що розуміє їх захват, хоча це Ремаркове творіння не зміг осилити і до половини. Книжка читалася важко, ніби випалювала нутрощі. Дем’ян почувався хворим всі дні, що її читав. Яся зводила наклепи на осінню передчасно холодну погоду, але він знав напевно, що справа не  в осені.

Яся принесла примірник, зустрівши його зранку у кав’ярні на Подолі. Дем’ян наминав круасан під аромат американо та її нестримний щебет.  Не те щоб він аж надто любив круасани чи вважав їх гідною заміною повноцінного сніданку. Того ранку йому було байдуже, їв, не відчуваючи смаку. Тільки запахи. Якась божевільна мішанина з запахів.

Книжка у чорній палітурці притягувала погляд. Яся сьорбнула капучіно, приштампувалась малиновими губами до його щоки і війнула на Дем’яна ароматом кориці.

– “Тріумфальна арка”! – урочисто проказала, вказавши поглядом на книжку.

Дем’ян не міг сказати, що в ній такого тріумфального, однак зважив, що жартувати не час – аж надто урочистим виглядало Ясіне усміхнене личко.

– І? – спробував він сформулювати запитання.

– Неймовірна книга, – уточнила дівчина.

– Наскільки?

– Настільки, що тобі варто почати читати її просто зараз.

Дем’ян акуратно змахнув крихти зразку французької випічки українського виробництва з рукава і промовисто звів брови.

– Та невже. І про що вона?

– Про кохання і війну.

Просто, як усе в цьому світі. Про що пишуть книжки, які розчулюють довгоногих замріяних філологічних дівчаток? Про кохання і війну. І алкоголь.

Чорна палітурка книги обпікала руки. Принаймні, йому так здавалось. Він почав читати її відразу, того ж вечора, хоч і не міг зрозуміти, чому.  Невже йому так подобалась Яся? Тим паче, він не був палким шанувальником Ремарка. Сторінки книги були цупкими і тьмяними. Певно від часу і сотень рук, що їх торкались. Він перегорнув сторінок двадцять, не запам’ятовуючи жодного рядка. Приготував імбирний чай. Прогортав стрічку фейсбуку з рекордною швидкістю. Знов поглянув на палітурку книги, вже збираючись покласти її десь на полицю забутих книжок. Відсьорбнув чай. Глянув у вікно. Позіхнув.

А потім він побачив істоту.

 

ІІ

 

Бармен виявився небагатослівним. Меланхолійно приготував сауер рудуватій панянці за барною стійкою, налив кальвадос Дем’яну.

– Щось іще? – завбачливо перепитав.

– Я не знаю, – байдуже відповів Дем’ян, – ти читав колись Ремарка?

– Так. “Три товариші”.

– І про що книга? Хоча, не відповідай. Всі Ремаркові книги про кохання і війну.

Бармен ледь хитнув головою.

– Всі? І скільки ж ти їх прочитав?

– Та, власне, тільки одну.  Таку, в чорній обкладинці і з плямами на сторінках, – повільно проказав Дем’ян, згадуючи тьмяно-рудуваті розпливчасті силуети якихось дивних створінь, що розповзлися сторінками книжки, – щоправда, не до кінця.

Бармен недовірливо вигнув брову, певне, засумнівавшись у тому, що Дем’ян взагалі вміє читати. Плям у книжці було не так уже й багато, але увагу вони привертали. Аж надто моторошно виглядали, та й за кольором нагадували кров. Книжка була стара як світ, і якби Дем’ян не знав, що Ремарк жив і творив у 20 столітті, міг би закластися, що книжці років п’ятсот. Яся тримала пухкий том, наче він був кришталевим. Та ще й зі страшенно дорогого сорту кришталю, який виготовляють чарівні ельфи зі сліз крилатих однорогів у місячні ночі. Він спочатку навіть засумнівався, що дівчина зважиться її йому віддати. А потім жалкував, що таки віддала.

– Ти колись читав книги, які ніби п’ють з тебе життя? – запитав Дем’ян у блакитноокого, спустошивши чарку одним ковтком.

Блакитноокий задумався на кілька хвилин. Дем’ян спробував уявити його з книгою в руках, однак нічого, окрім “Сто кращих коктейлів для вечірок” не уявлялось. Така книга теж могла бути з плямами, але точно не кривавими.

– Не пам’ятаю.

– А от я читаю… зараз.

– Якщо тобі так важко це дається, чому не кинеш?

Дем’ян зусиллям волі примусив кальвадос у крові заспокоїтись. Хоча на мить йому здалося, що заспокоїтись не вийде і він таки відправить стиснутий кулак у напрямку іронічно примруженого ока цього поціновувача коктейльної літератури. Чому не кинеш? Чому не кинеш? Чому?

Тому що це неможливо.

Йшов шостий день відтоді, коли він почав читати книгу. Тобто не читати – бо слів він не запам’ятовував, а останнім часом – і не помічав. Але плями намертво приковували його погляд, примушували спостерігати за тим, як вони змінюються від сторінки до сторінки. На перших аркушах були тьмяними і невиразними, майже непомітними. Але в процесі гортання сторінок, Дем’ян помітив, що плями стають більш насиченими. Темними. Моторошно-вибагливими у своїх формах, відверто огидними, а подекуди – непристойними.

Коли він вперше розгорнув книгу, то навіть спробував стерти одну пляму, подумавши, що Яся могла вивернути каву на сторінки, певне, від захвату. Пляма була майже ідеально кругла. Слова, що потрапили в неї, ніби насичувались більш глибоким змістом, примушували вдивлятися в них: “вона не повія. І не п’яна…пальці, і жінка могла б вирватись…куди ви? Так пізно самі, в Парижі…”. Йому раптом захотілося опинитись в Парижі зовсім самому. На наступній сторінці пляма була більша і нагадувала павука. Слова читались складніше, однак він прочитав їх.

Дивно,  дивитись на текст, що знаходився за межами плями, йому зовсім не хотілося. Продираючись крізь темні зони, які майже приховували друковані літери, Дем’яну вдалося розібрати: “була в страшному розпачі, бідолаха”. “Напевне, це не дуже весела книга”, – подумалось йому. Перегорнув ще кілька сторінок, тепер його увагу привернула пляма у формі кількох павуків, що збилися в гурт. Він майже бачив, як ворушаться їх ніжки. Читати текст виявилось непросто, але він дещо зміг розібрати: “Відтоді він весь час мав роботу, і поліція жодного разу не турбувала його”. Історія про щасливу людину, чи не так? Він мало не розсміявся, відчуваючи якесь напруження, однак завмер він несподіваної думки.

У кімнаті хтось був. Хтось стежив за ним з закутку біля вікна. Дем’ян дивися просто у книгу, на павучачу пляму, яка чомусь починала лякати його. Не піднімав голови, не зводив очей. Минуло хвилини дві сидіння у незручній позі, хлопець вирішив все-таки подивитись у сторону вікна. Та тільки він почав переводити погляд, периферійним зором схопив якусь метушню на сторінці. Ніби павукоподібна пляма раптом почала оживати та ворушитися. Кинув розпачливий погляд на сторінку – все гаразд. Швидко повернув голову до вікна, полегшено зітхнув. Нічого страшного, уява завжди була його найжорстокішим другом. Простягнув руку, аби перегорнути сторінку, та раптом зрозумів, що книги на колінах немає. Схопився на ноги. Різко окреслив поглядом кімнату. Книга лежала на підлозі, за кілька кроків від крісла, з якого Дем’ян щойно устав. Хлопець вражено закліпав очима. Підійшов до книги, рвучко підняв її з підлоги, повернувся до крісла і остовпів.

У кріслі сиділа істота.

 

III

 

Третій і четвертий день майже вилетіли з його голови, не лишивши жодного спогаду. Можливо, він так і просидів з книгою, вдивляючись у зникаючі літери на сторінках. Здається, у нього був жар. Він не пам’ятав. Прийшов до тями вже тоді, коли дістався робочого офісу. Опустив руку на ручку дверей і зіштовхнувся на порозі з другом, а за сумісництвом  – колегою, Ярком. Той витріщив на Дем’яна здивовані сірі очі, які допомагали Яркові спокушати наївних дівчат десятками за день.

– Де ти був? Я думав, захворів. Ти писав щось нерозбірливе у чат про самопочуття.

У затьмареній свідомості блиснула картинка з монітором комп’ютера і великими волохатими пальцями на клавіатурі. Дем’ян здригнувся.

– Все гаразд. Вчора було недобре.

Ярко примружив свої божественні очі:

– Вчора? А що ти робив ще два дні? Тебе не було з вівторка.

– Сьогодні ж середа…

Здивований погляд був йому відповіддю. Дем’ян вмовк. Ярко на правах друга поклав йому руку на плече і пробурмотів:

– Вона не повія. І не п’яна…

– Що??!

– Сьогодні п’ятниця. Тебе не було на роботі з вівторка. Три дні.

 

IV

 

На шостий день він згадав, як Яся колись говорила, що прочитала книгу за вісім днів. Істота з’явилась ще в перший день. Алкоголь, туманячи свідомість, допомагав пригадувати те, чого пригадувати йому зовсім не хотілося.  Палаючі очі спостерігали за ним у темряві. Якесь кубло на голові істоти інколи ворушилося, але Дем’ян намагався відразу відводити погляд – чомусь не хотілося бачити, що там може виповзти з того кубла. Кілька разів відчував на собі її погляд, але очей не зводив. Одного разу істота наблизилась настільки, що Дем’ян відчув теплий подих на щоці і його знудило просто на підлогу від солодкаво-тривожного запаху, що огорнув його, мов саван.

Згадка примусила його замовити ще кальвадосу, який він вихилив за один ковток. Бармен удостоїв його іронічним поглядом свого блакитного ока під вигнутою бровою. На друге око падав стильний чубчик. Дем’ян глянув на руку бармена і йому навіть вдалося прочитати витатуйований надпис: “Відтоді він весь час мав роботу”. Дивно, що фраза була написана українською. Всі дизайнери схиляються до думки, що латиниця виглядає крутіше за кирилицю. Невже цей стильний блакитноокий любитель книжок про коктейлі зважився понівечити свою руку кириличним надписом? Патріот? Чи просто бовдур?

Іти додому не хотілося і нестерпно бажалося одночасно. Сьомий вечір. Лишилось зовсім трохи сторінок. Чи можна сподіватися, що книга відпустить його, коли він її таки дочитає?

Аромат знайомих парфумів став для нього несподіванкою, наче удар струмом. Хто б міг подумати, що Яся прийде сюди сама. Він намагався телефонувати їй, навіть писав на пошту. Хтозна на що сподівався – поїсти круасанів зранку чи того, що вона забере книгу. Смак круасанів він вже майже не міг пригадати. А от запах її парфумів – забути.

Яся сіла за барну стійку поруч. Бармен, нічого не запитуючи, налив їй вина.

– Чому не кальвадос? – запитав Дем’ян, у душі глибоко сумніваючись, що вона взагалі впізнала його.  Минуло сім днів чи сім століть? Він не був певен. Яся змінила зачіску і колір помади. Кардинально. Він дивився, впізнавав і не впізнавав її. Темні, майже чорні губи вабили з якоюсь диявольською принадністю. Коротке елегантне каре майже зовсім стерло спогади про романтичні хвилясті коси, які вона вдавано сердито відкидала на спину.

– Кальвадос – трохи банально. Ще скажи, що читаєш Ремарка, – усміхнулась вона.

– Скажу.

– Це трохи по-дитячому. Наслідувати літературних героїв, – вона повернулась до нього.

Дем’ян застиг зі склянкою в руках. Щось невловимо змінилось. Голова йшла обертом.

– І як тобі книга? Багато прочитав?

– Сім днів.

– Лишилось зовсім трохи, – промуркотіла вона.

– Що саме лишилось?

Яся притислась чорними губами до келиха.

– Раніше я думала, що книги можна читати похапцем. У метро чи на бігу. У перервах між роботою, попиваючи каву.

– А тепер? – Дем’ян сумнівався, що цей діалог має якесь значення. Відчувалось, що все вже було вирішено. Запрограмовано.

– Книгам потрібно віддаватися повністю. Не відволікатися на зайве.

– Та невже?

– Коли я читала “Тріумфальну арку”, я ніби жила в  цій книзі. Відчувала те, що й головна героїня. Пила ті самі напої, обіймала тих самих чоловіків, відчувала її жах і її ж біль. Це так неймовірно – щось відчувати. Щось окрім солодкавого смороду людського страху. Щось, що схоже на справжні емоції.

Дем’ян хотів подивитись на неї, але чомусь не міг звести очей. Сидів, втупившись в підлогу чи тонке мереживо її сукні, що було сплетене з тисяч маленьких павучків. Арахніди ледь ворушили лапками і Дем’яну здавалося, що її сукня ось-ось розповзеться навсебіч, оголивши тіло.  Він боявся поворухнутися і думав лише про те, чи бачить блакитноокий цю страшну жінку в страшній сукні. Бо перед ним була не Яся. Не та Яся, що любила каву і французьку випічку, не та, що зачитувалась Конан Дойлом і любила слухати страшні історії при свічках. Зовсім не та, що чарувала його ароматом парфумів. Це була зовсім інша, чужа і холодна …істота.

Усвідомивши це, Дем’ян рвучко підвів голову і втонув у червоному полум’ї її страшних очей.

 

V

 

Світла у кімнаті не було, якщо не рахувати поблажки від вуличного ліхтаря, що зазирав у щілини між фіранками. Однак книгу Дем’ян побачив відразу. Вона лежала на підлозі за кілька кроків від нього. Чомусь боліло все тіло, наче він впав з хмарочосу і дивом лишився живий. Підповзати до книги довелось на ліктях – ноги майже не слухались. От тільки навіщо підповзати? Не міг відповісти. У думках крутилось якась нав’язлива згадка про Ясю. Вона хворіла кілька тижнів тому. Він приносив їй фрукти. Згадувати було боляче. Ще болячіше було повзти до книги – тепер на додачу до всього тіла боліли лікті, що він ними шкрябав по підлозі. Коли це він встиг перетворити квартиру на такий кошмар? Речі валялись скрізь, якісь незрозумілі уламки впивались в тіло. Він продовжував повзти до книги, не розуміючи, чому відстань не скорочується.

Яся виглядала блідою і виснаженою, хоча усміхалась і запевняла, що скоро все минеться. Але не миналось чомусь уже цілий тиждень. Він провідував її щодня. Намагався розповідати щось веселе, годував фруктами. Одного разу варив бульйон. Вона усміхалась, але просила йти. Говорила, що рано лягає спати – відновлює сили. А наступного дня виглядала ще гірше.

Знов відчув, що опустився на щось гостре і напіврозбите і скреготнув зубами від раптового болю. Не міг зрозуміти, чому не дозволяє собі зупинитися і оглянути рану. Продовжував повзти. Спогади про Ясю спливали якимись незрозумілими уривками.

Одного дня, вирішивши, що примусить її піти до лікаря хоч силою, він прийшов до неї і застиг у німому здивуванні. Яся у легкій струменистій сукні стояла навпроти вікна і усміхалася сонцю. Такою прекрасною він ніколи її не бачив. Вона була настільки свіжою, сяючою і яскравою, що він не відразу зважився заговорити. Заговорила Яся. Запросила на каву і круасани. Французький сніданок.

Світла в кімнаті стало трохи більше. Дем’ян звів голову, що розривалась від скаженого болю і зрозумів, що на столі горить свічка. Хто її запалив? Дорогу до книги тепер перегороджували чиїсь ноги. Хтозна, хто стояв на шляху – закидати голову так високо Дем’ян не наважувався – надто боляче. Ноги підійшли ближче настільки, що йому вдалося роздивитися кросівки. Вони були знайомими. Як і джинси. Отже він міг знати цього випадкового гостя. Чи випадкового? Дем’ян раптом подумав про те, що якщо не може подивитися, хто це, то принаймні, може запитати. Напружився, аби запитання прозвучало голосно й упевнено – врешті-решт, варто було показати, хто господар квартири.

Набрав повітря і різко видихнув його. Жодного звуку. Спробував ще раз і мало не захлинувся від жаху. Жодного слова! Він згадував сотні, тисячі слів, вони крутились на язиці, він майже відчував їх на смак. Але видихав не слова, а лише повітря.

– Ти не можеш говорити, – почув він знайомий голос, – вибач за це. Навряд чи ти зможеш мене пробачити, я мусила це зробити.

Дивно. Голос був чоловічий.

– Я просто заплуталась. Книгу мені подарував мій колишній, я подумала – на знак любові. Виявилось навпаки.

Той хто говорив, присів біля Дем’янової голови, але йому все одно не давалося підвести голову так, аби побачити обличчя промовця.

– Я розумію, тобі зараз дуже боляче. Біль не мине, але ти навчишся жити з ним. Навіть ходити. Спочатку це буде важко, але ти мусиш це зробити, аби не залишитися таким назавжди.

Дем’яну непросто було зосереджуватися на словах, але він намагався слухати. Вслухатись і запам’ятовувати.

– Зараз я піду. Ти матимеш вісім днів на те, щоб змінити свою долю. Я дам тобі шанс. Якщо втратиш ці вісім днів – втратиш себе. Ти вже не можеш говорити, кожного дня ти втрачатимеш спогади. На восьмий день ти не пам’ятатимеш нічого. Тільки нестерпний біль залишиться з тобою.

– Ти потрапив у пастку через книгу. Я – так само. Я вистежувала тебе вісім днів, пробиралась крізь твої заборони та сторожові пости. Кожного дня наближалась все ближче, але ти відкидав мене. Я майже втратила надію.

Дем’ян чи то схлипнув, чи то зітхнув. Він не розумів, що відбувається, знав лише, що сталося щось непоправне. Недоречно згадалось прочитане: “Відтоді він весь час мав роботу, і поліція жодного разу не турбувала його”. Подумав про те, що віддав би усе на світі, щоб зараз хоч хтось з поліції вирішив би його потурбувати. Переборюючи біль, підвів голову і поглянув на свого співрозмовника.

 

VI

 

Точніше, спробував поглянути. Бо ця смілива заявка про себе як про прямоходячого ссавця викликала калейдоскоп чорних плям перед очима,  новий приступ болю, а потім – нудоти. Всі сили віддавав на те, аби лишитись стояти, отож напружуватися аби роздивитися химерного гостя, уже не мав змоги.

– Хто ти? – хотів спитати, але знов видихнув повітря.

– А ти розплющ очі і подивись, – насмішкувато промовив знайомий голос.

Прислухатися до поради Дем’ян не поспішав – боявся запаморочення і падіння з висоти. Отож вирішив поки просто звикнути до вертикального положення. Гість продовжив:

– Я візьму у тебе спогади про якогось друга. Це має бути той, хто довіряє тобі. Хто хвилюється за тебе, з ким ти маєш зв’язок. Я віддам йому книгу. І ти матимеш свої вісім днів.

“Для чого?” – майнула думка.

– Зрозумієш, – прозвучала відповідь, – книгу він має взяти з власної згоди. І перший день читання дасться нелегко. Він має вірити в тебе і читати книгу, бо так ти попросив. На другий день ти вже матимеш владу над ним, але не першого дня. Першого дня людина читає книгу, бо вірить тому, хто її дав.

“Тобі не повірить! Тобі не повірить ніхто з моїх друзів!” – як крик пролунала думка.

– Повірить тобі, – відповів гість. І Дем’ян нарешті впізнав голос. Запаморочення, якого він так боявся, накрило його милосердною рукою. Однак він швидко отямився. Щоправда, знову на підлозі. Біль став ще нестерпнішим. Щось навпроти нього заворушилось, однак лякатись він не мав сил – за два кроки від нього на підлозі лежала істота. Чорне кубло на голові продовжувало ворушитись. Дем’ян відвернувся від страшного видовища і втупився у спину нічного гостя, що замер на порозі, збираючись іти геть.

– Я узяла спогади про Ярка, – промовив він, не озираючись, – ви друзі ще зі школи. Це гарний вибір.

Дем’ян скреготнув зубами. Гість озирнувся і присів навпочіпки. Тепер Дем’ян бачив його обличчя, хоч і не дивувався. Перша хвиля подиву і страху накрила його, коли він впізнав голос. Друга – коли він зазирнув співрозмовнику в очі. У тьмяному світлі свічки роздивитися риси обличчя непросто. Тим паче – очі. Але Дем’ян знав чиї вони. Ясіні. Хоч і на обличчі хлопця. Його власному обличчі. Може, це все не насправді? Це лише марення від кальвадосу?

Майнула думка, що кубло на голові істоти – не така вже огидна картина. Перевернувся на другий бік, аби не бачити свого нічного відвідувача. Подивився на істоту. Простягну руку до неї, і вона простягнула руку назустріч. Різкий біль десь в районі маківки пронизав тіло. Схопися за голову – істота повторила його рух. Біль і жах вибухнули в мозку різнобарв’ям відчуттів. Десь на периферії свідомості пролунав сміх.

– Нарешті второпав. Не забувай, у тебе буде вісім днів.

Останнє, що почув, провалюючись у темряву – як грюкнули, зачиняючись, вхідні двері.

 

VII

 

Аромат кави з корицею і нова книга – що може бути краще? Ярко раніше не думав, що Дем’ян – шанувальник Ремарка. “Тріумфальну арку” він читав раніше. Але доповнене видання – це цікаво. Можливо, щось на зразок режисерської версії фільму – хтозна. Ярко розгорнув книгу і почав розглядати плями на першій сторінці. Хтось розлив каву? Чи кальвадос?

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *