Ірина ГАРКУША. Письменниця

Усе дитинство я мріяв бути балеруном. Та я народився в такому занедбаному містечку, для якого танцювати балет було чимось диким. Тут хлопці мали гратися машинками, а дівчата – ляльками. Одні повинні були обговорювати футбол, а інші – танці. Тут усі один одного знали. Точніше, усі знали усе один про одного. Найцікавішим заняттям були плітки. Єдині ритмічні рухи, які виправдовували чоловіків, могли бути тільки в танці святого Вітта[1]. Та це було б темою для іншого обговорення. І якщо хоча б одна людина побачила мене вдома танцюючого в білих дівчачих панчохах, я мав би одразу ж тікати в інше місто, іншу державу, а ще краще на іншу планету. Та мені все-таки прийшлося переїхати. І якщо б я тільки знав, до чого це призведе, то назавжди залишився б трухлявіти у своєму занедбаному містечку. 

У 17 років я закінчив школу та зник з поля зору пліткарів. Суспільство мене зламало. Я потопив у собі жагу до балету. Моє майбутнє оселилося на факультеті фінансів та банківської справи. Батьки мріяли, щоб моїм другим домом стало Міністерство фінансів. Тоді вони могли б хизуватися перед сусідами і тикати носом їхніх бездарних дітей.

На другому курсі до мене дійшло, що я маю якомога скоріше тікати з цього болота і заробляти на життя власним розумом, як зробили майже всі відомі мені мільярдери. Декілька місяців я шукав у собі сили винайти щось надзвичайне. Але ці кляті мільярдери втілили всі ідеї. Концепція килимків для домашніх тварин не справила потрібного враження. Я хотів займатися чимось вагомим: працювати волонтером-героєм благодійної організації, рятувати світ від екологічних катастроф, бути хоча б хранителем бібліотеки, що подорожує в часовому просторі. Вільних вакансій мій старенький ноут не знайшов…

Я не втрачав амбіцій, але амбіції втрачали заощадження. Рішення пригальмувати з «пошуком себе» душило, і я став вільним кур’єром… На сайті компанії мене знаходили різні пропозиції, від доставки в офіси підгузок для татусів-зрадників до передачі цінних папер на мільйони між солідними фірмами. Я брав дуже багато замовлень. Вони приносили непогані гроші та високі оцінки в профілі. Мене затягнуло. Я не міг зупинитись і доріс до того, що вже кілька років працював без вихідних, особистого життя та сил на нові винаходи.

Мрії дитинства частково втілилися: я витанцьовував перед замовниками, щоб отримати цінне завдання. Мрії батьків теж майже здійснилися: моїми постійними клієнтами були високоповажні особи з Міністерства фінансів, тож я часто туди навідувався.

Одного разу я отримав замовлення, яке змінило моє життя. Звичайне завдання – доставити пакунок за адресою – але кишенькові вражали. Неконтрольована жадоба легких грошей говорила за мене, тож я запропонував клієнтці звертатися в будь-який час, про що не раз потім пошкодував. Вона телефонувала дуже часто, навіть серед ночі. Спочатку мене це бентежило, але кишенькові швидко загасили моє незадоволення.

Ми працювали вже досить довго, коли я дізнався про клієнтку більше ніж просто ім’я. Її звали Ліна Ходаковська. Молода письменниця-дослідниця переїхала у наше велике місто близько року тому. До цього вона багато подорожувала та збирала «безцінний» по її словам матеріал для книги, пілотне видання якої тепер намагалася розповсюдити по всім видавництвам.

Першою у її зовнішності чіпляла довга шия. Вона була схожа на жінку падаунг, що нарешті вирішила зняти мідні кільця. Це трохи відлякувало, але довге смоляне волосся її рятувало. Обидва зап’ястки письменниці прикрашали білі татуювання у вигляді стародавніх браслетів, які підкреслювали тендітність Ліни. Я завжди приходив до неї додому, тож бачив її тільки в дверях і в безформному домашньому одязі. Здавалося, що під ним Ліна намагалась приховати щось потворне. Але високі комірці не могли повністю скрити візерунок багряного шраму. Лише одного разу я побачив це шрамування повністю. Воно було досить дивним: переривчасті лінії завивались у таємничий орнамент, Ніби лікар у кінці операції вирішив прикрасити тіло пацієнтки своїм авторським підписом. З часом врода Ліни ставала для мене більш манливою. Та мета заробити вабила більше, і я докладав зусиль не піддаватися своїм думкам і фантазіям.

Тоді я ще не знав, що було в книзі Ліни. Я був лише кур’єром і доставляв пакунки у різні видавництва. Авторка мучила дзвінками редакторів. Та здається, пілотне видання не вражало, бо кожного наступного разу Ліна жалілася, що «ті нездари мали хоча б прочитати, перш ніж звинувачувати в слабкому сюжеті». Мені було її шкода.

Після чергової невдалої спроби просунути своє творіння Ліна помітно посумнішала. Я вирішив піти у видавництво дізнатися справжню причину відмови. Дорогою підготував цілу промову на захист своєї клієнтки, але підійшовши до потрібної будівлі, втратив усі слова. Зіваки перлися товпами оцінити якість роботи чоловіків у спецодязі. Дика какофонія болісно вражала мій мозок. Повітря неприємно гірчило. Видавництво горіло.

Вдома я відкрив свій старенький ноут і почав читати новини. Під завалами будівлі загинуло вже 4 людини. Одна з працівників видавництва розповідала ЗМІ, що сталося. «Я почула крики з кабінету головного редактора. Постукала, відкрила трохи двері і запитала, чи все гаразд. Та він мене не помічав навіть. Наче божевільний, редактор горлав, погрожуючи, жбурляв у когось книжки і махав відкритою пляшкою Спірітуса, що ми йому подарували на день народження. Я відкрила двері ширше… – вона заплакала – Розумієте? Там нікого не було!.. Потім, вигукуючи якісь диявольські звуки, він випив з горла залишки горілки і підпалив себе… Все сталося так швидко. Я ніколи не забуду його переляканий погляд. Він ніби благав мене про допомогу. А я нічого не зробила… Полум’я було таким сильним…» На цих словах я вимкнув новини. Дізнавшись в інтернеті, що таке Спірітус, я сидів і думав, як 96% горілка могла так зайнятися і спалити пів будівлі.

Наступного дня Ліна мене знов викликала. Замовлення не було. Тільки прохання якнайшвидше прочитати її книгу.

На вечір я купив вок з куркою, щоб, завалившись на диван, наче в кінотеатрі, розпочати подорож у світ Ліни. Вдома я все підготував, приглушив світло та почав читати. Я не міг зупинитися. Жахіття зі сторінок книги відганяли дрімоту. Книга була моторошною навіть для мене, завзятого геймера Quake. Ліна розповідала про таємне поселення в Азії. Сенсом їхнього життя століттями було збереження традицій і вірувань, направлених на єдність з природою Хонн. Посередником між світами, стражем усього живого та мертвого вважався Кхаргуз, якому і поклонялися.

Чоловіки цього племені служили вищім силам, а жінки – і тілом, і духом – чоловікам.

Найгарніших дівчаток віддавали природі. Тому матері з дитинства спотворювали своїх дітей. Якщо четверта дитина народжувалася дівчинкою, жінку вбивали. Батько наказував дітям розривати матір на частини. Тепер тіло належало Кхаргузу. Кожний шматок тіла віддавали йому по-різному: ноги топили в річці, руки закопували в землі, голову спалювали у вогні, серце вішали на дереві. З маленьких кісточок і зубів робили прикраси на кшталт намиста, кров’ю поїли дітей, а залишками годували тварин. Те саме чекало й на зрадниць.

Мене знудило. Я ніяк не міг зрозуміти, навіщо Ліна описувала ці страшні речі. Який сенс у її книзі? Чому вона так активно її просуває? Я був переконаний, що все це – лише казка, вигадана реальність, щоб привернути до себе увагу. Ліна багато подорожувала і спілкувалась з різними народами. Певно, її уява домалювала немало подробиць.

Ліна стверджувала, що Кхаргуз, проникаючи в істоту, змушує її діяти нелогічно, наче під гіпнозом. Тому жителі племені прикрашали свої тіла білими смугами, які не давали божеству оволодіти ними.

Щоб стати блищими до Хонн, людина мала пройти певний обряд. Знахар робив на шкірі надрізи, у які закладав личинки комах. Ті, хто виживали, отримували «цілунок Кхаргуза» у вигляді пунктирних рубців.

У кінці книги були надруковані фотографії настінних малюнків. Дивні знаки, розміщені стовпчиками, нагадували мені вірш, рядки якого наче римувалися схожими символами. Я уважно розглядав ті знаки, поки не зрозумів, що мимоволі бурмотів щось безглузде. Присягаюся, я ніколи не чув такої мови, ніколи не бачив таких знаків і ніколи не зрозумію, що саме викрикував у темряву, схилившись над книгою Ліни.

Нестерпний свербіж підняв мене з ліжка о другій годині дня. Клятий висип затягнув усе моє тіло. Спочатку я звинувачував вок з куркою. Та те, що я розгледів у дзеркалі, по цей день не дає мені спокійно дивитись на своє відображення. Чи то під впливом нічних жахіть з книги Ліни, чи то насправді, та клянуся, що бачив, як той висип рухався по моєму тілу, наче комахи, що повзали під шкірою. Стрибаючи як скажений, я намагався струсити з себе ті нестерпні відчуття. Але за мить та зараза зчухла і висип зник. Тільки на шиї залишилися чотири крапки у вигляді стовпчика, які я густо намастив кремом від алергії.

Кожен новий день був гіршим за попередній. Ліна не дзвонила. А я був певен, у моїй квартирі щось змінилося. Темні кути насторожували. Тіні від звичайних побутових предметів спотворювали їхню первісну форму. Я відчував присутність чогось огидного, відразного. Книга весь цей час лежала на столі біля дивану. Я оминав її, не хотів навіть дивитися на обкладинку. Бажання позбавитися книги якнайшвидше змушувало зателефонувати Ліні. Але я не хотів обговорювати прочитане. Як я міг сказати, що її творчість викликає відразу та жахає водночас? Мене лякала не тільки книга, а й сам автор. Я був змучений.

Через кілька днів Ліна подзвонила та запросила на вечерю. Виснажений і схвильований, я не міг відмовити. Потрібно було віддати ту порочну книгу, навіть якщо доведеться говорити про зміст. Я не знав, як вести себе на тій зустрічі. Вирішив купити тістечка, разом з ними вручити книгу та брехати, брехати, брехати. Як би ж я тільки знав, чим закінчиться той вечір, то не сів би в автобус, що їхав саме до будинку Ліни, не піднявся б на потрібний поверх і не натиснув би на дзвоник.

Ліна відкрила двері дуже швидко. Цього разу ніякого домашнього одягу. Відверта сукня, підібране волосся. На мить я навіть забув про свої побоювання, але шрамування на шиї нагадало мені історію про личинок і відволікло від привабливої зовнішності письменниці.

За столом Ліна щось розповідала, але я майже не слухав. Лише іноді відповідав короткими фразами, поглядаючи на книгу, що лежала біля письменниці. Я боявся, що от-от почнеться розмова про зміст. Дякувати Богу, Ліна не питала. Я бачив, що вона фліртувала, гралася зі мною, наче кішка з мишею перед тим, як її вбити. Це починало непокоїти. Слова закінчувались, на відміну від їжі на моїй тарілці.

Мій розум був затьмарений. Роздивляючись Ліну, я осмислював книгу. Від хвилювання та напруги моє тіло почало тремтіти. Я вирішив збрехати про важливу справу та піти. Але тільки-но відкрив рота, як Ліна запропонувала випити і підійшла до мене ближче. Я завмер і можливо навіть перестав дихати. Письменниця стояла зовсім поряд. За мить я відчув дотик її теплих кістлявих пальців у себе на шиї. Я не рухався. Вона нахилилася і міцно поцілувала мене. Наче сп’янілий, я не міг опиратися. Крім того, я давно не був з дівчиною. Ліна вабила мене, манила мою уяву. У голові паморочилося.

До реальності мене повернув дзвін скла. Певно Ліна зачепила мій келих. Її це теж відволікло, і вона поспішила прибрати шматки розбитого посуду. Я теж скочив допомогти. Раптом письменниця скрикнула. З білих браслетів на її зап’ясті капала кров. Дівчина поспішила до ванної кімнати, я лишився.

Затяжну тишу перервав дикий вереск Ліни. Я обізвався до неї, але вона не відповідала. Тиша знов заполонила кімнату. Я спробував відчинити двері ванної кімнати, але вони були замкнуті зсередини. Прислухаючись, я почув нерозбірливий дивний шепіт.

Я хотів знов позвати Ліну, як різкий несамовитий крик вирвався крізь двері. Мене наче щось відкинуло назад, і я впав. Тріскіт тканини і кісток змішувався з біснуватою веремією. «Кха… кха…» – Ліна сильно закашляла. Потім знов тиша. Оціпенілий, зіщулений від страху, я дивився, як з-під дверей ванної кімнати витікала багряна рідина.

Майже не пам’ятаю, що було далі. Здається, у поспіху я вирішив знищити сліди свого перебування в тій квартирі, закинувши в свою сумку все підозріле. Пізніше я знайшов у ній тарілку, повну протухлої їжі, виделку та ніж. Те місиво і повернуло мене до тями через кілька днів. Але замість того, щоб позбавитися того смороду, я в першу чергу відкрив свій старенький ноут. Серед величезної купи новин була загублена і моя.

«Таємничим чином покінчила життя самогубством ще одна жінка. За викликом сусідів поліція знайшла її розірване на частини тіло за зачиненими дверима ванної кімнати. Слідів злому не виявлено. Нагадаємо, що це вже вчетверте за останні два тижні.»

 

[1] Танець святого Вітта – нервове захворювання, унаслідок якого рухи людини стають судорожними, а м’язи сіпаються.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *