Лариса ІЛЛЮК. Хранитель

1

— Привіт, Рахмете, — почув я у слухавці знайомий оксамитовий голос. — Я на порозі. Впустиш?

— Привіт, Аню, — язик не повертався називати її Ангелією, бо стерва вона була ще та. Від однієї згадки про граційні рухи та виразні темні очі замлоїло під лопаткою і збило подих. — Заходь вже.

Вона принесла у затхлість холостяцького помешкання серпневі пахощі степу й моря. Розпеченого шляху, де курява лоскоче в носі, осідає на шкірі, мішається з потом… В горлі пересохло. Я спробував ковтнути, закашлявся. Посміхнувся вимушено. 

— Кави?

— Не відмовлюся.

Вона присіла на підвіконня і взялась роздивлятися вулицю. Здавалось, намагається не дивитись у мій бік. Допили каву, знехотя перекидаючись фразами про погоду. В кімнаті ще відчувалася ароматна гірчинка, коли дівчина відставила чашку й сказала:

— Дістань мені одну річ.

Аякже. Тільки бізнес — нічого особистого… Я замилувався шоколадним водоспадом волосся. Ангелія глянула, примружившись, проте поспішно відвела очі, як тільки наші погляди зустрілися. Я стиснув губи.

— І не проси. Ти ж знаєш, я зав’язав.

— Це особлива річ, Рахмете. Я не можу її упустити. А тому й винагорода буде особливою.

Я ловився на кожне слово, мов кролик на погляд удава. Допив каву (надто рвучко!), поставив чашку (надто дзвінко!), підійшов впритул (надто стрімко!). Торкнувся шовковистої вилиці, підборіддя, шиї. Яка ж тендітна… От би стиснути й забути, що будь-коли існувала! Але знав, що не допоможе.

Відьма!

— Я зніму закляття, — тихо проказала. Я бачив пломенистий погляд під густими віями. Пересилюючи ледь не фізичний біль пристрасті, я розумів, що Ангелія не менш гаряче насолоджується небезпечністю моменту.

2

Монетка. Невеличка монетка з керченського кургану. Спотворений срібнячок, затертий до невпізнаності, незрозумілої доби й країни. На аверсі карбовано лев’ячу морду, а замість лівого ока світиться наскрізна діра. Я був упевнений, що то вона. Від неї за версту тхнуло магією. Відставши від групи, я тихцем роззирався навсібіч. Як і в будь-якому провінційному музеї, сигналізація не вирізнялася надійністю. Гірше з вітриною. Скло виглядало як заговорене — світилося блакитним серпанком.

— Проблема, — сказав я після відвідин. — У скарбу є хранитель.

— Ти найкращий. Ти впораєшся. Дам тобі сіль семи морів, закляту співом семи вітрів. Жоден не встоїть перед нею, ні живий, ані мертвий.

Вона подала кістяну сільничку. Руку неприємно припікало — відчувалося, засіб сильний.

— Ти уявляєш лишень, хто він, що він? Що то за монета взагалі? Навіщо?

Ангелія гнівно зиркнула, але опанувала себе. Вирішила: сказати правду краще, ніж вигадувати.

— Нею можна відкупитися.

Не продовжувала. Я зрозумів.

— Добре, але… — я красномовно повертів ґудзик її блузки. — Ти не тільки знімеш закляття. Ти залишишся.

Ангелія без вагань кивнула. Серце стрепенулося, ніби наляканий жайворонок.

— Ще кави? — запропонував, щоб зібратися з думками.

Я теж дещо маю для тебе, люба. Подивимося, чи тепер тобі сподобається тримати дистанцію. Як давно я мріяв, щоб ти відчула хоча б тінь цієї любові без майбутнього! З тих пір, як ти утекла, нахабно мене використавши, я теж дечому навчився.

Коли розлив каву в чашки, промовив слова заговору, ще й сипнув про всяк випадок для гості дрібку з кістяної сільнички.

«Ти назавжди станеш моєю!» — прошепотів зловтішно.

3

Відключити сигналку і пробратися всередину — справа миттєва. Навряд чи охоронці прокинуться до світанку: я завбачливо кинув балончик зі снодійним у вентиляцію. Йшов по музею, не криючись. Безтілесні заблуди й неупокоєні духи кидалися врозтіч, пірнали у складки портьєр. Усе, на що вони здатні — скиглити про свій гіркий жереб. Хоча, насправді, самі й були причиною власних поневірянь. Ледь не кожному вже підійшов час забиратися геть.

Ось і вітрина! Обережно підняв скло і зупинився, вагаючись.

Хранителі — небезпечні створіння. Слідкують, щоб скарби не знайшли передчасно, не розділили недоречно і не розпорошили світом. Втім, кожен має власне завдання. Їх жертвами зазвичай стають пожадливі шукачі або недолугі торговці. Тоді хранитель, ніби ситий хижак, втрачає пильність.

Звісно, я стикався з ними. Я міг умовити, знешкодити, навіть знищити. Прошепотів заговір, взяв дірявого срібняка і пішов геть. Почуття небезпеки не відпускало. Надто пізно зрозумів: хранитель заклятий саме на ту монету. Не впоратися. Я відчував, як пробирає чужа ненависть. Пересилюючи нестерпне бажання озирнутися, заховав срібняка за щоку. Добув з кишені кістяну сільничку і трусонув над долонею.

Бодай йому… Цього не досить! В паніці я кинувся навтьоки. Незчувся, як опинився ззовні. Завбачлива, стерво!

Нічого-нічого, затримає. Тільки не обертатися… За спиною відчайдушно скрикнули.

— Рахмете!

Ангелія.

Та ідіотка здумала йти за мною! Я у нестямі озирнувся.

Дівчина чаїлася за рогом. Геть спокійна — аж не вірилося, що мить тому вона волала, як різана. А над стежкою нависав монстр чи не в рівень з вуличним ліхтарем. Лев’яча грива розметалася на плечах, широкі груди напиналися мов ковальський міх, вишкірені ікла тьмяно виблискували. Хранитель уп’явся в мене вогняними більмаками і скочив. Лише зараз я допер… Вирішила мене за відкупного дати? Не діждеш, гадино…

Хранитель ударив, і мене підкинуло над парканом. Спину пронизав нестерпний біль. Свідомість висмикнуло, немовби корок із пляшки. Останнє, що я побачив — своє прохромлене прутами тіло, і левоголового, котрий шматує нутрощі в пошуках срібняка…

4

Я лежу на дні чорного човна під багряними небесами. Спокій, мов кисіль, заливає все навколо, поглинає бодай найменший порух. Нічого й ніде не шелесне. У тумані, що клубочиться над водами, тане берег. Видно лиш постать керманича.

Я підвівся й дістав срібняка з-за щоки.

— Твоє?

Перевізник зиркнув гостро з-під каптура.

— Що ти хочеш, зайдо?

— Відкупитися. Поверни мене туди, де взяв.

Перевізник проскрипів, мов розхитаний кочет — сміявся як умів.

— Миттю раніше, миттю пізніше… Я не можу зцілити твоє тіло.

Уявив, як лежатиму «овочем» ні живий, ні мертвий.

— Тоді ось що…

5

Дівчина, пересилюючи огиду, порпалася у тельбухах. Розтираючи по блідому обличчю кров впереміжку зі сльозами ледь стримувалася, щоб знову не виблювати. Срібняк десь тут… Хранитель зник — значить, жертву прийнято. Поглянула в застиглі очі. Серце спіткнулося.

Я розумів, яку прірву самотності відчувала Ангелія, зрадивши мене. Після смерті душі роблять найнесподіваніші відкриття.

Чи мій заговір подіяв, чи просто зізналася собі — тепер я бачив те, про що мріяв. Приречену любити. Без надії.

Підвивала у відчаї. Знайшла монетку. Сховала, і не зауважила, що там не лишилося й дещиці сили. Притулилася чолом до ще теплого тіла.

Хай болить. Я хранитель того срібного болю. Завжди буду поряд. Постійно ятритиму рану.

А потім… Ти назавжди станеш моєю.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *