Лариса ІЛЛЮК, Макс ПШЕБИЛЬСЬКИЙ. Просто дещо змінилося

“Ходімо, радість моя, ходімо, чуєш?”

Навкруги зелень. Смарагдові перекати плюскають біля ніг, пирій туго в’яже щиколотки. Вітер кидається на самотні кущі, що ризикнули оселитися на лузі. Зарості конюшини темніють, немов чорториї. Здається, зроби один невірний крок і назавжди потонеш у цьому духмяному морі. По ядучо-бірюзовому небу пливуть хмаринки. Високо-високо – сонце, янтарне, медове. І повітря навкруги солодке, чисте, невагоме. Поодинокі дерева вклоняються одне одному у дивних кніксенах, поступово збігаючись у хоровод переліску. Бася зробила крок, другий, третій. Трава пружно подалася. Дівчина підійшла до ліщини, зірвала жменю горіхів, попленталася далі. 

Ось деревина – у стовбурі чорніє дупло. Вона торкнулася шершавої кори, теплої, живої, просякнутої соками. Із дупла визирнуло білченя, діловито принюхалося. Довго дивилося в очі дівчини, потім зістрибнуло на простягнуту долоню. Бася погладила тваринку – оксамит хутра приємно лоскотав пальці – простягнула горішок. Кумедне звіря покрутило його у лапах, розкололо і зжувало. Втупило погляд у дівчину. Вона дала ще один горішок. Звіреня згризло і його, лизнуло долоню. Аж раптом щось змінилося. Морда попливла, стрімко розтеклася, спінилася імлою. “Йди до мене, йди, Бабрбаро. Радість моя, йди до мене”.

Бася закрутилася на ліжку. Важкий сон давив, липкий піт проступив на чолі. У кімнаті була задуха, не рятувало навіть прочинене вікно. Бася застогнала, жадібно втягнула повітря. Скинула вовняну ковдру. Солодкий скрадливий голос знову прийшов за нею. Чи не за нею?

“Ходімо, радість моя, ходімо, чуєш?”

– Куди? – прошепотіла дівчина крізь сон.

– Люба, це поруч… навіть ближче, ніж ти уявляєш. Ходімо, і ти дізнаєшся усе. Млість, знемога, насолода. Пестощі й кохання. Ходімо, радість моя, – прошепотів голос.

Бася знову застогнала. Здавалося, вона ось-ось прокинеться. Але сон тримав міцно, і тихий голос шепотів, шепотів…

Відблиск молодика проповз стіною, перебрався на подушку, ласкаво торкнувся щоки. Ніби намагався допомогти прокинутись.

– Зникни, – прошепотів голос, – забирайся, зараз мій час.

Набігли хмари, затулили зірки і місяць. Лише одна, криваво-червона, так само яскраво палала на небесному склепінні, прохромивши діру у примарній запоні. Червоний полиск впав на обличчя.

– Йди! – голос зміцнішав, сповнився владних ноток, – йди до мене!

Не розплющуючи очей Бася підвелася із ліжка і зробила крок до вікна.

 

***

 

Томаш уплітав квашневі перепічки за обидві щоки. Час від часу сито відригнув, зрідка відсьорбував зброджений квас із щербатого кухля.

– Ух, гарно то як, – посміхнувся Томаш і підморгнув гостю – ковалю Мареку. – Ти чого ніц не їси? Може, вариво супружниці моєї не до смаку, чи квас надто хмільний?

Марек посміхнувся у руді вуса:

– Ти ж знаєш, вечірня обжерливість… – він багатозначно тицьнув пальцем в гору. – Та й квашня ваша, мені, м’яко кажучи, до одного місця.

– Та ну тебе, – відмахнувся Томаш, – знову за старе. Ти за життя мені обрид, гадав, хоч тепер вгамуєшся. Куди там… Одним словом – тіняк. Занудний тіняк.

– Подякуй, що не напівтінець, – коваль скорчив гримасу.

– Тьху, – перехрестився Томаш, – не згадував би ти цю гидоту на ніч.

З вулиці долинув якийсь гамір. Жалібно дзенькнуло скло, ледь не розлетівшись від невеликого камінчика.

Томаш скочив на ноги, заледве не перекинувши стіл, зиркнув на Марека.

– Що за напасть?

– А я звідки знаю? – Марек стенув плечима, – вийди та й подивись.

– Ага, ніч надворі та ще й каменюка ця палає, – Томаш вказав очима у стелю. – Боюся я.

– Чи й не дивина, – гмикнув коваль, – зірка хвостата. Ще трохи і відверне вбік. Можливо й поміняється щось, але ви того, як зазвичай, навіть не помітите.

– Мовчи, мовчи, – господар замахав на тіняка руками. Визирнув у вікно.

Темрява стояла непроглядна – хмари затягли увесь виднокрай. Лише повзла до дому смуга вогню. Томаш зблід.

– Що там? – байдуже спитав тіняк. – Невже вертанця побачив? А може, щось гірше?

– Та с-стули пис-сок! Каз-зав же – не з-згадуй до ноч-чі н-нечисть усіляку. Нак-кликав біду на мою гол-лівоньку, – Томаш охопив голову руками. Від сильного хвилювання він починав заїкатися.

Марек не відповів. Піднявся з-за столу, повільно перетік до вікна. Довго вдивлявся. Силует тіняка коливався у повітрі, ніби розтавав, а потім наливався кривавим багрянцем.

– Томеку, так то ж хуторяни до тебе, – коваль посміхнувся і хитро підморгнув, – тож зустрічай гостей. Бувай.

Марек поплив у дальній темний закуток, на мить обернувся, змахнув рукою. Закружляв вовчком, тінь потяглася до нього, на мить спінилася, скипіла, завирувала. Хвиля гарячого повітря промчала кімнатою і все стихло.

З вулиці почулося:

– Солтису, пане солтису, виходь!

– Чого вам? – Томаш вийшов на ганок, упер руки в боки. Зиркнув зверхньо. – Це ви що, мене палити прийшли, чи що?

– Та ні, – сухорлявий стариган вийшов уперед. – Ми той, значиться, обурюватися прийшли. Так, значиться, братчики?

– А то! – різноголосо загули “братчики”.

– А що сталося? – Томаш свердлив старигана поглядом.

– Що сталося, що сталося? Ніби ти сам, пане солтису, не знаєш. Дівки продовжують зникати. А ти, значиться, і у вуса не дмеш. Робити, значиться, треба щось.

– А що ж тут поробиш? Невже мені особисто дівок хутірських стерегти? Хоча, декого я б постеріг, – Томаш вишкірився.

– Ти це, значиться, облиш. У тебе жонка законна є. А робити щось потрібно.

– І що, є пропозиції? – Томаш повів бровою.

– А то! Є, значиться. Вірно, братчики?

Натовп знову схвально загудів.

– Кажи вже.

– Значиться так, солтису. Громада покумекала і вирішила – Кшиштоф у всьому винен.

– Це чому? Відлюдник тут яким боком?

– Як – яким? Дик, вертанець твій Кшиштоф, значиться, вертанець і є. І дівок він краде. Вірно, братчики?

Ті закивали.

– Значиться, палити його, і все на тому.

– Стривай, ти здурів? Яке палити? Який вертанець?

– Який-який! Та звичайнісінький! Значиться, очі – витрішкуваті, – старий почав загинати пальці, – сам увесь синій, лисий як коліно, брови і ті, значиться, осипалися. Вдень носу з дому не висуне. Як є вертанець!

– Дурень ти, хоч і сивий як лунь. Йшли б ви по домівках… братчики, – Томаш посміхнувся. – Розходьтеся, чуєте?

Ніхто не ворухнувся. Запала мовчанка.

– Значиться, і ти з ним за разом, – задумливо промурмотів стариган. І раптом різко виструнчився, заторохтів, – а ну геть з дороги! Пропусти нас, кажу! Де дівок ховаєш? Зараз ми твої лахи поперетрушуємо.

 

***

 

Марисю лихоманило. Котрий вечір поспіль одне й те саме… Мерзенне відчуття неминучого кінця стискало холодними пальцями серце. Бліді, безкровні губи весь час щось нашіптували. Час від часу лунав неясний стогін. Шкіра спітніла, волосся розтріпалося по подушці. Але найменш підходящим до всього було обличчя – дівчина посміхалася.

Кшиштоф присів на краєчок ліжка. Дівчина застогнала, але не прокинулася. Повіки тремтіли. Було щось у цьому від смертельного заціпеніння, коли душа вже ладна полишити тіло і піти в тінь. Він знав, як це відбувається, тому постійно забороняв собі думати, як воно трапиться цього разу. Опанувати думки ставало дедалі важче. Кшиштоф скочив на ноги, пройшовся кімнатою, визирнув у вікно. Звичним жестом погладив триденну щетину.

Знову цей напад. І знову він нічого не може зробити. Безсильним виявився і місцевий дохтур, пан Яцек. Настоянки та відвари – нічого не допомагало, напади у Марисі тривали. Та й чи напади це? Усе більше скидалося на сон, або, радше, кошмар. От тільки біда – розбудити її під час нападу неможливо. Та ще й ця посмішка…

Марися скрикнула, тіло вигнулося й впало на ліжко. Дівчина зітхнула і затихла. “Відпустило”, – подумав Кшиштоф. Поправив на доньці ковдру, поцілував гаряче чоло. Знав – до самісінького ранку Марися занурилася у міцний сон.

Кшиштоф вийшов надвір, присів на ґанок. Поглянув на небо, ніби сподіваючись відшукати там відповіді. Відповідей не знайшлося, лише блищала червона зоря, затьмарюючи світло інших зірок. Тривожно і тоскно ставало під її світлом, ніби увесь світ перетворився на Ражий ліс, і мідні язви поглинають все довкола – дерева, поля, криниці, хати…

Колись він уже сидів так, вдивляючись у небо. А в халупі від невідомого недуга помирала дружина. Яцек тоді погнав його геть, щоб не заважав. І Кшиштоф пішов до лісу в божевільній надії відшукати цілющі трави й коріння. Блукав у безпам’ятстві цілий день, але так нічого не відшукав, повернувся поночі. Хутір невловимо змінився, допоки він був відсутній. Люди зиркали підозріло та похмуро, а у халупі своїй нікого не застав, лише товстий шар пилюки. З переляку помчав до Яцека. Лікар ледь зі страху в тінь не беркицьнув. Увесь зблід, на підлогу осів, хреститися почав.

“Яцеку, ти що? Кшиштоф я, чи не признав?”

“Признав, – відповів тоді він, – та тільки Кшиштоф, значиться, півтора літа тому у лісі згинув. Але ж як ти?.. Повернення звідти немає, всім це відомо”.

“Брехня це, я сьогодні зранку тільки на ґанку нудився, ти ж мене сам із халупи погнав”.

“Чи ти це? Кшиштоф – він інший був. Вище, значиться, у плечах ширший. Патлі на голові були. А твої куди ділися? Хоч таки-так – направду я, значиться, тоді Кшиштофа погнав із халупи, та тільки давно це було. Де тебе, значиться, скільки носило?”

“Та яких півтора літа? Ні, Яцеку, зранку я тільки вирушив”.

“А ти будь-кого спитай, значиться. Кожен скаже – півтора літа минуло. Де ж таки був?”

“Ти скажи краще, де дружина, де дочка моя?”

“Дик дружина твоя в тінь пішла давно. Вважай, того самого дня і пішла, ближче до вечора. А Марися твоя, значиться, у Томаша ниньки живе, ґаздувати допомагає. Ох і гордячка виросла! Нікого слухати не хоче, від женихів писок відвертає, усе їй не так”.

Змовчав Кшиштоф, до Томаша поплентався. Вже хто-хто, а донька рідна вірніше усіх правди скаже. А Марися, бідна, ледь у ньому татуся впізнала. Довго не вірила, але слова Яцека як є підтвердила. А згодом він звів халупу нову, подалі від людей, тому, що хуторяни його сторонитися почали.

Кшиштоф закурив. Йому подобалося дивитися в темряву і міркувати. І нехай ніч – час напівтінців, не біда. Якщо хто й зможе звільнити його Марисю від жахів – він ладен прийняти допомогу. Почулися кроки, Кшиштоф скочив на ноги. Роззирнувся. Від хутору неквапом рухалася якась постать, достеменно й не розглядіти, чи людина, а чи може й ні. Кшиштоф завмер, прикрив люльку долонею. Постать наближалася – ще трохи, і стане зрозуміло, хто блукає хутором серед ночі. Полетіли секунди, випаровуючись димом. Нарешті нічний заброда порівнявся з халупою. “Та це ж Бася”, – здивувався Кшиштоф.

Дівчина пройшла повз нього. Босоніж вона ступала впевнено, довга, аж до п’ят, сорочка забруднилася. Бася була не при собі.

– Цікаво, – Кшиштоф за звичкою потер підборіддя.

Загасив люльку і повільно рушив услід. Їй зовсім не було діла ні до чого, знай собі, чвалає потихеньку, щось тихо мурмотить.

Дівчина дійшла до межі полів, рушила навпростець через квашневі зарості. Кшиштоф трохи відстав – гляди, кроки почує.

Він наздогнав дівчину біля самісінької кромки. Ліс вищирявся кам’яними струпами, проростав проіржавілими зубами, бугрився під ногами незрозумілою сірою масою.

– Бася! – тихо гукнув Кшиштоф.

Жодної реакції.

– Бася! – цього разу голосніше.

Вона обернулася, поглянула на нього.

– Басю, ти чого?

Вона мовчала, дивилася і не впізнавала його.

– Додому гайда, далі – тінь, – Кшиштоф спробував взяти її за руку.

– Зникни! – закричала Бася і вирвала руку.

Кшиштоф сторопів. Такого він зовсім не очікував від тихої та поступливої дівчинки. Бася кинулася у ліс.

– Стій, дурепа! – він помчав за нею, ухопив за сорочку.

Бася завила, спробувала видертися. Побачила, що їй цього не вдається – кинулася на нього. Удар застав зненацька, Кшиштоф впав, боляче вдарився об камінь. Скочив на ноги, сплюнув кров і уламок зуба.

– Тінь тобі під дих, – лайнувся Кшиштоф, – глупство ж непомірне.

Від чергового удару він сяк-так ухилився, стрибнув сам, згріб Басю в оберемок. Вони покотилися. Бася верещала і відбивалася. Врешті він придавив її своїм тілом. Дівчина обм’якла і ніби заспокоїлася, Кшиштоф перевів подих, підняв із землі.

– Хочеш? – раптом прошепотіла вона.

Кшиштоф витріщився на Басю.

– Хочеш мене? – губи торкнулися його щоки, зашепотіли гаряче, – звичайно, хочеш. Скільки часу в тебе баби немає? Вже забув, які ми на смак. Візьми, спробуй.

Вона осатаніло уп’ялася в його губи – до болю, до крові – тіло стало пружнім, гарячим, чіпким. Бася схопила його руку і притисла до своїх грудей. Кшиштоф сторопів. Таких перемін не очікував. Він сильно штовхнув її. Дівка божевільно реготала. Рвонула сорочку, затріщала тканина. Погляд Кшиштофа ковзнув невеликими персами, уперся у темну пляму соска.

– Бери! – заричала Бася.

Кшиштоф глибоко вдихнув, заплющив очі. Дівка скочила на ноги.

– Не хочеш? – вона трусонула головою, коса метнулася з боку в бік.

– Не дуркуй, дівка!

– Тіняк тобі під хвоста! Бабу впорати не може.

Бася кинулася до нього, вчепилася зі всіх сил. Тіло стало твердим, ніби камінь.

– Візьми-и-и. Ну візьми мен-е-е!

– Тінь тобі під дих, Басю! – Кшиштоф відштовхнув її, доклавши чималих зусиль, – Припини!

Та позадкувала, замотала головою. Коса розтріпалася, сорочка перетворилася на лахміття. Бася відкинула волосся і воно розсипалося по плечах.

– У-у-у, – завила і кинулася на Кшиштофа. У її руці щось зблиснуло.

Він подався вперед, ударив, відбиваючи руку. Дівчина скрикнула. Другим ударом, ляпасом, він спробував привести Басю до тями. Намарно. Третій удар вибив дух, і безвільним лантухом та завалилася навзнак.

– Щоб тебе, курво! Так воно краще, –промурмотів Кшиштоф, присідаючи біля неї.

Він витягнув з штанів очкур, заходився в’язати Басині руки. З тихим дзенькотом впала долу шпилька із довгим металевим держаком.

– Ач, бестія, тіняк їй під хвіст! Ледь не вбила.

Кшиштоф звалив дівоче тіло на плече і покрокував до хутора, притримуючи рукою штани.

 

***

 

Вогні біля хати солтиса Кшиштоф помітив здалеку, потім почувся гамір. “Що ж за ніч така, тінь їй в башку!” – подумав він, прямуючи туди. Бася на плечі тихо застогнала. Кшиштоф прискорив кроки.

– Спалити і справ-то! – проскрипів голос Яцека.

– Та ти що, з г-г-луз-ду з’їхав, стар-рий пень! Та я т-тебе! – плювався складами солтис.

– Ти тут не той, – гундосив хтось, – ти дівок-та поверни!

– Ви п-переп-пились усі? Геть по д-домах! – голос Томаша тремтів, – Геть!

Кшиштоф зупинився. Хуторяни приперли Томаша до самісінької стіни. Блідий солтис усе намагався напоумити їх, та намарно. Ось-ось хтось не витримає і жбурне факел.

– Тінь вам під дих! Ану розійдись!

Хуторяни обернулися, Яцек вискочив вперед.

– А-а-а! Явився, значиться? У-у-у, вертанець! Хапай його, братчики. Зараз ми тебе!

– Басю свою забери, – Кшиштоф згрузив дівчину на землю, зробив кілька кроків назад. Яцек миттєво змінився, заскавучав, заголосив.

– Бася, Басенька… Ти що з нею зробив?

– Дик ось, приніс, дурепу таку! В ліс твоя дівка бігла, а як я її спинити спробував – вбити хотіла. Ледь скрутив.

– Ти, значиться, не дури! Який такий ліс? Дівку вкрасти хотів, так і скажи!

– Аби хотів – вкрав би. Біля самісінького Ражого лісу наздогнав, дурилку дику.

– Брехня! Не могла Бася серед ночі в ліс піти. Значиться, ти її й забрав! А вона від тебе рятувалася, он сорочка вся подерта. Що ти з нею зробив?

– Пень ти старий, тіняк тобі під хвіст! Та твоя Бася мужика хотіла, на мене кидалася. Ледь шпилькою не продірявила. Довелося от… заспокоїти трохи.

Яцек не слухав, пожбурив у Кшиштофа смолоскип. Той ухилився, натовп гойднувся до нього.

– С-стій! – заревів щосили солтис, – не ч-чіпати! З-зовсім з ґлуз-зду з-з’їхали. Т-тобі дяк-кувати треба, а не з кул-лаками кид-датися.  Чуєш, Яц-цек?

– Та бреше він, як є бреше! Бий його, братчики!

Люди кинулися на Кшиштофа. І хоч він примудрився роздати кілька ляпасів та зуботичин – його це не врятувало. Натовп оточив його, звідусіль посипалися удари і копняки. Кшиштоф упав, втиснувся в землю, закрив лице руками. Його врятувало лише те, що нападники весь час заважали одне одному.

–  Прип-пиніть! Ст-тійте! Т-тіняк вашу м-мать! Д-досить!

Томаша ніхто не слухав, мужики осатаніло товкли відлюдника. Він зовсім затих – може й не живий вже. Перша лють минулася – почали відходити, ліниво і навіть совісно роззиратися. Можливо, він і не винен ні у чому, хтозна…

Бася застогнала, розплющила очі.

– Батьку.

– Басенька, – лікар впав на коліна, – що з тобою?

– Не… не знаю. Сон мені був. Іду у ліс, а по що – не знаю. А потім Кшиштоф наздогнав. За руку тягне, додому каже, пішли. А я тікаю від нього і падаю. Тікаю – і падаю… Ох, а де я?

– Братчики, а давайте так, – лікар замислився. Почухав лисину на маківці, зняв і повертів у пальцях окуляри. – Не вірю я Кшиштофу, а Бася каже – не він то. Я що кумекаю: треба його у підвалі поки потримати під замком, а за халупою – прослідкувати. Якщо ще хоч дівка зникне – відпустимо. А як перестануть, то ми його теє… спалимо, значиться.

– Діло кажеш, Яцеку, – прогуло із натовпу, – ану, берімо його.

Солтис зітхнув із полегкістю:

– Д-давайте до мене, вс-се рівно, хтось його стер-регтиме, а в м-ене підвал – е-е-х.

– А що? Давайте, усяко тягти менше, – підхопив нещодавній ентузіаст із “братчиків”. – Понесли, чи що?

 

***

 

Кшиштоф заворушився серед корзин і лантухів, розплющив очі. Темрява навколо та вогкість. Десь в кутку чулася мишача метушня. Був іще якийсь звук у комірчині. Кшиштоф дослухався. Тихий, ледь чутний шепіт, мурмотання собі під ніс.

– Самотність, спокій… де це все? Вона забрала. І її забрала… Не відпускає, тримає.

– Хто тут?

Голос затих, запала тиша. Потім непевне:

– Тут хтось є?

– Дик є, тіняк тобі в потилицю! Кшиштоф, відлюдник.

– Гм… не помітив. Коли так, Марек, коваль.

– Який такий коваль? Немає такого коваля на хуторі. Був, та в тінь пішов уже три літа як.

– Так, усе вірно. Я і є.

Кшиштоф скочив на ноги, щось зашепотів.

– Гей, ти чого?

– Забирайся у тінь, вертанець!

– Не вертанець, а тіняк, – образився Марек, – і годі вже вітер ганяти. Диви, розмахався руками що твій вітряк.

– Щезни, тінь тобі у лоб!

– Тьху! Не махай, кажу. Не діє воно на мене. Зрозумів?

Кшиштоф заходився гарячково шепотіти.

– Та припини вже. Нащо ти мені здався?

Кшиштоф сторопів.

– Дик як нащо? А кров мою випити?

Марек розреготався. Сміявся довго, весело, від душі.

– Ну ти дав. Кров випити. Дуже треба.

– А чого тоді явився?

– Не являвся я, просто піти не можу, – зронив Марек, – от і блукаю хутором. Тримає мене.

– Хто тримає? Ти сам кого хочеш триматимеш.

– Та що ти взагалі про тіняків знаєш? Теж мені…

Кшиштоф потер підборіддя.

– Дик що про вас знати? Кров п’єте. В тінь раніше строку відводите. Квашню б’єте.

– Усе?

– Мало?

– Брехня все! Брех-ня! Треба вас лякати, от і понавигадували. Лякані – вони сумирніші.

– Ага, так я тобі й повірив. Чого ж тоді в тінь не йдеш?

– Кажу ж, тримає.

– Хто?

– А цього тобі, братику, знати не потрібно. Вона! Споконвічна… Ні, піду десь в інше місце, певно. І так я з тобою забалакався.

– Стій! Хто ж за вона?

Нагорі почувся гамір, заскрипів засув. Люк прочинився, у нього просунувся хтось – Кшиштоф не роздивився навіть, хто.

– Гей, відлюднику. Ти тут?

– А куди ж я дінуся?

– Тут теє… Марися твоя зникла.

Кшиштоф завмер. Перед очима попливло, потім замайоріли картинки.

Марися біля халупи лає хахаля, в того вже вуха бузкового кольору стали. Потягнувся, обійняв. Дзвін ляпасу, гнівні Марисині слова: “Що ти можеш мені дати, блідний півтінець! Забирайся звідси!”. Квашневі плантації, він і Марися з тяпками. “Марисю, не так. Дик глянь, як треба”. Тяпка летить у квашню, гнівний блиск в дівочих очах: “Ну й роби сам!” –  Марися відштовхує батька з дороги і біжить.

Кшиштоф кинувся нагору по сходах. Тихо зітхнув Марек.

 

***

 

– Не знаю я, як! Не знаю. Була і зникла!

– Уб’ю! – шипів Кшиштоф і трусив лікаря за грудки, – і тебе, і решту! Тінь вам у шию!

– Припини, не винні ми. Слідкували за халупою, як є слідкували. Спала твоя дівка, потім ворушитися почала, напад у неї стався. Я поки за відваром збігав – зникла. Братчики, он, слідкували… і не вслідили, ніби у тінь канула. Ось була лише – і нема її.

– Уб’ю!

– Кшиштофе, припини. Все одно тут вже нічим не зарадиш. Шукати треба, – Томаш мляво всміхнувся, – але ж де шукати?

– Ясна тінь де – у лісі. Куди і його Бася йшла, там і шукати. Зі мною хтось піде?

Солтис з лікарем перезирнулися. Йти не хотілося, та й навіщо? У Томаша дітей зроду не було, як не намагався, а Яцекова Бася вдома – нащо ж даремно головою ризикувати?

– Ні.

– І я не зможу. У мене он хворі на хуторі. Куди вони без мене?

– Дик зрозуміло, сам піду. Тінь вам у шию!

Кшиштоф вибіг із дому солтиса.

 

***

 

Небо знову затягло хмарами. Кшиштоф лежав у траві, страшно шкодуючи про забутий вдома кисет. Мріялось про затяжку, хоч одну малесеньку затяжечку. На крайній випадок – понюхати тютюну.

Очікування затягувалося, похмурі думки лізли в голову. “Й чого я тут валяюся? День втратив. Треба було з ранку в ліс бігти. Так ні, надумалося, що дівка Яцекова знову до лісу попхається. Тінь їй… туди! А нащо їй до лісу, якщо Марися замість неї згинула? Знав би – відпустив, коли так рвалася. Дик ні, пень старий, на хутір потягнув. А чого моя Марися? Інших дівок на хуторі немає, чи що?”

Тихо скрипнуло вікно, Кшиштоф нашорошився. Бася вибралася із халупи, постояла мить і почвалала хутором. “Ач, хоч не даремно чекав”.

Як і минулої ночі, Бася йшла повз його халупу, пройшла крізь плантації – прямісінько до Ражого лісу. Кшиштоф повз слідом. Хотілося підвестися, але він боявся злякати дівчину, перервати нестяму.

На межі лісу Бася призупинилася. На мить хвостата зірка спалахнула яскравіше, спінила кривавими бризками хмари. Дівчина рушила далі. Швидше, ще швидше. Потім взагалі побігла.

Кшиштоф підвівся – біжучи, дівчина його точно не помітить. Тіло нило, боліли коліна та лікті – плазом шлях від хутору видавався вдвічі довшим. Накульгуючи, Кшиштоф спробував побігти. Вийшло кепсько, але він не відступився.

Бася мчала, не розрізняючи дороги. Кожної миті зірка світила яскравіше, зловісно. Кшиштоф намагався не відставати, але постійно зачіпався за пеньки та корчі, іржаве гілляччя хльостало по спині, ніби намагалося схопити, затримати, зупинити. Позаду обломилася гіляка, з гуркотом впала на дорогу. Стежина різко повернула, уперлася в бурелом. Худюща Бася легко проскочила у щілину. Кшиштоф лайнувся, для нього прохід був замалий. Відлюдник подерся кам’яними стовбурами, здираючи долоні, плутаючись у іржавих хитросплетіннях. “Тінь би ковтнула цей ліс! Не загубити б Басю”, – майнула думка.

Побоювання виявилися марними. Одразу за буреломом починалася галявина. Рівна, гладенька. Кшиштоф перевів подих – Бася стояла тут, повільно гойдалася, задерши голову. Пульсуюче світло лилося прямісінько їй під ноги.

Посеред галявини відбувалося дивне. Повільно виникали обриси. Спочатку ледь вловимі, але кожної миті проявлялися сильніше. Ніби стиралася певна межа, ніби будівлю витягували з тіні. Вежа. Вона тяглася до каменюки, криваве світло струменіло стінами, наїжаченими іржавими паростками. Ворота заскрипіли і прочинилися, Бася увійшла. Кшиштоф помчав услід.

– Ох, ти!.. – ногу смикнуло, з розгону він полетів долі. Гомілку щось обвивало. Кшиштоф скочив, обернувся.

– Тінь тобі в башку, – прошепотів нажаханий.

Дивна суміш тіняка, напівтіньця з ще чимось моторошним, назви чому Кшиштоф навіть не знав, тримала у руках батіг. Блищали кістки рук та ніг з вивернутими суглобами, щирилася пащека. Усе це неймовірним способом кріпилося до абсолютної порожнечі, хрест-навхрест перетягнутої джгутами сухожиль. Вузол тьмяно пульсував.

Створіння зробило крок до Кшиштофа. Він роззирнувся, позадкував. Ворота повільно зачинялися, відлюдник рвонув до вежі. По литках знову хльоснуло. Він скочив на ноги, шмигнув розбитим носом, витер кров. Засвистів батіг, кінчик ляснув по стіні, висік іскри. Почвара наближалася, час від часу змахуючи батогом. Кшиштоф метався, ухиляючись від ударів, що лишали на землі глибокі ритвини. Скільки він ще протримається? Сили танули, а на галявині не було навіть каменя.

Якоїсь миті Кшиштоф усвідомив, що опинився дуже близько до почвари. Стрибнув назустріч. Істота повисла на ньому, стисла у обіймах. Кшиштоф відчув, як довкола нього обвиваються паростки сухожиль. Він метнувся до вежі, штовхаючи створіння поперед себе, стукнувся у стіну підніжжя.

Глухий удар. Обійми ослабли, батіг випав на землю. Кшиштоф поглянув на почвару. З переплетіння сухожиль стирчав металевий прут.

Кшиштоф метнувся до вежі, вчепився у стулки воріт, проштовхнув себе в середину. Помчав сходами. Виток, ще виток. Зала.

Посеред зали Марися – очі потуплені, бліда, біліша од стін вежі зсередини. А довкруг неї дівчата. Мертві. Дванадцять тіл. Шестеро знайомих – хутірських. Он і Бася… Звідки узялися решта, Кшиштоф не став гадати. Певно, чутки про інші хутори виявилися правдою. Він зробив крок і завмер. По колу ішла жінка. Таких він раніше ніколи не бачив. Висока, струнка, вона була такою несхожою на вічно згорблених хуторських баб. Чорне волосся (а не та безколірна солома, як у хутірських) майже повністю прикривало сідниці. Стрункі ніжки витанцьовували на камені. І руки. Білі руки с довгими пальцями виписували в повітрі знаки над померлими дівчатами і брали щось, що лежало у кожної на грудях, але що саме, він не міг роздивитися.

– Чотири долі кохання. Одна, дві, – жінка йшла по колу, нахиляючись над тілами, – чотири долі пристрасті. Раз.. два… три… Чотири долі самотності. Раз…два…

Коло закінчилося біля Марисі.

– І одна гординя. О, так, давно я не бачила стільки гордині, – ніготь уперся дівчині у груди, поповз нижче, на мить завмер. Зачепив щось невидиме біля пупа, смикнув.

Жінка розреготалася. У неї у руках виявився невеликий ключик. Якийсь примарний – він розливав блякле сяйво довкруж.

– Час прийшов, радість моя.

Марися не відреагувала, так і стояла, опустивши голову.

Жінка розкинула руки, злетіла у повітря. Погляду Кшиштофа відкрилися округлі і такі пружні на вигляд перса. Проміж них, прямісінько із тіла вирвалася темна кулька, закружляла. Спалахнув ключ і втягнувся у кульку. За мить химерне видиво метнулося до Марисі

Кшиштоф закричав і кинувся навперейми. Його обдало хвилею жару, він перечепився об тіло, впав. І ніби вкляк на місці. Кулька вдарилася у груди Марисі – відскочила.

– Ні! – завищала жінка, – ні!

Каменюка, здавалося, опустилася на саму стріху вежі, якої – Кшиштоф одразу і не помітив – не було. Зала палала багряним, здавалося, стіни залиті кров’ю.

Марися рвучко підвела голову, окинула мутним поглядом кімнату. Впала на коліна. Кулька кружляла перед обличчям, час від часу билася об тіло дівчини, але уперто відскакувала.

– Як?!. – жінка з диким гарчанням метнулася до Марисі. – Не може цього бути! Ти ж цнотлива! Споконвічна Мати має переродитися!

Зціпеніння зрештою спало з Кшиштофа і він рвонув до доньки, закрив собою.

– Забирайся, тінь тебе проковтни!

Чорноволоса бестія завмерла, опалила поглядом. В очах поломеніло те саме червоне, хіба навіть густіше і ядучіше , ніж в брилі.

– Ковтну, – спокійно і зловтішно відповіла.

Нігті уп’ялися в груди Кшиштофа, продираючи наскрізь, трощачи ребра. Він навіть не встиг затулитися. Кров бризнула на підлогу і він завалився, ніби лантух з квашнею. Марися підскочила і вдарила Споконвічну Матір. Шкіра на вилиці лопнула, жінку відкинуло.

– Так! – чорноволоса забилася у екстазі, – тринадцята! Тринадцята жертва! Не кийком, так палицею!

Вона здійнялася у повітря. шкіра осипалася на підлогу, шмаття плоті падали донизу. Тіло підсвічувалося зсередини багрянцем.

– Так! – Матір злітала все вище й вище. За нею потяглася кулька. Марися ухопила її, але вона ковзнула крізь пальці. Полетіла до Споконвічної, втяглася у її напівзруйноване тіло.

– Та-а-а-к!

Біля самої стелі Матір немов налетіла на якусь запону. Її відкинуло. Вона знову рвонулася догори і знову відскочила.

– Що за…

– Це шукаєш? – уїдливий голос Марисі долинув знизу. Первісна поглянула – на дівочій долоні виблискував ключик.

– Віддай! – завищала-заскавуліла тонким голосом і метнулася на Марисю.

Дівчина ухилилася, змахнула ключем, ніби ножем. Жінка завила, оглянула себе. На боці зяяла рвана рана, краї відсвічували золотом.

– А-а-а!

Тіло Матері гепнулося на підлогу і розсипалося прахом, темна кулька злетіла у повітря. Марися підбігла до Кшиштофа:

– Батьку… ні, не йди!

Він не чув. Він невідворотно йшов у тінь. Марися схлипнула, розридалася. Вона спробувала затиснути рану і виявила, що ключик, який вона досі тримала, безслідно зник. Як тільки вона це побачила, прямісінько в рану Кшиштофа впала темна кулька. Їй здалося, з ключиком усередині. З тихим шурхотом розтрощені ребра збиралися докупи.

Спалахнуло. Вежа захиталася, почувся тріск. Кшиштоф розплющив очі.

– Де я, тінь мене… проковтни?

– Батько… – Марися посміхнулася.

– А де ця… скажена?

– Потім, усе потім, – дівчина смикнула за руку, – забираймося, допоки тут все не розвалилося!

Кшиштоф підвівся і разом з дівчиною, хитаючись почвалав до виходу. За воротами товклася нечисть. Марися сахнулася і притислася до стіни, Кшиштоф втомлено зітхнув. “От і кінець”, – подумав поволі.

– Спасибі, Кшиштофе, – почув він знайомий шепіт. Перед ним нізвідки вигулькнув Марек, прямо із тіні вийшов:

– Нарешті я вільний. Ми вільні.

– Ти… ти, – задихнулася Марися. На щоках проступив рум’янець.

– Вже вибач, кохання – річ тонка.

– Я б тебе вбила, та ти й так в тіні вже!

– Що тут відбувається, тінь усім в башку?!.

– Він кохав мене… уві сні, – Марися зашарілася ще більше.

– Не лише уві сні, – Марек потупився. – Вибач.

– Тінь вам в… Що тут відбулося? Поясне мені хоч хтось?!.

– Ви знищили Споконвічну Матір, – тіняк пильно поглянув на Кшиштофа. – Ви дали усім нам спокій. Бувайте.

Тіняк зник, як і всі інші. Розчинився, ніби й не було ніколи.

– То ось чому в неї не вийшло! Ну, Мареку, тінь тобі… пухом.

Небо очистилося від хмар. Хвостата каменюка швидко тьмяніла, втрачала колір стискалася. Потім вибухнула яскраво, на мить залила небо яскравим карміном. Хвиля сяйва зійшла, лишивши на сході серп світанку.

Батько й донька поспішали якнайшвидше забратися з Ражого лісу. Пересікли галявину, Марися продерлася крізь бурелом. Вежа танула позаду, обриси ставали дедалі тоншими, химерними, ніби ранковий туман. Земля під ногами тремтіла.

– Швидше, батьку!

– Далі сама, доню, – почула неочікуване, – так, Споконвічної Матері не стало, але її сила нікуди не поділася з цього світу. Просто, дещо змінилося.

Вона обернулася і закричала.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *