Макс ПШЕБИЛЬСЬКИЙ. Пелюстки

Суддя втомлено оглянув присяжних. Молода дівчина потупилася, товстун у фраку витер хусточкою спітніле чоло. Зморщений стариган бгав неслухняними пальцями твідову кепку, погляд пишногрудої мадам перелякано ковзав по обличчям людей.

– Оголошується вердикт присяжних, – слова пристава пропливли над залою, зав’язли в тиші. Усі завмерли, лише широко посміхався в клітці сивий чолов’яга.

Скрипнула лава. Голова зазирнув в опитувальний лист. 

– Невинний, – ніби виплюнув слово.

Суддя зблід, тяжко зітхнув.  Вуста склалися в тонку білу нитку.

– Олдрік Кеніг, звинувачення з вас зняті, – суддя гучно втягнув повітря, – ви вільні.

Генріх Ріхтер – головний прокурор Евервіля скочив на ноги, обличчя вкрилося пурпуровими плямами:

– Та як це? Всі ж докази… Що ж це коїться?

Чолов’яга в клітці посміхнувся ще ширше.

Ріхтер змахнув руками, похитнувся, осів на стілець. Обличчя почервоніло ще сильніше, він смикнув комірець та так і завмер. Пристав кинувся до нього.

– Лікаря! Терміново!

 

***

 

Лив дощ, крупні краплі барабанили по хрестах, розбивалися об могильні плити, розліталися бризками на плащах і парасолях. Кладовище розмокло і хлюпотіло під ногами.

Незважаючи на погодні каверзи, народу зібралася купа. Це й зрозуміло – Генріха Ріхтера містяни поважали, і навіть стихія не завадила людям віддати йому останні почесті. Орхідеї, кали, гейхери… Вінки і букети…

Похмурий капелан відчитав заупокійну, труну опустили до ями.

Крізь натовп проштовхався сивий стариган, недбало жбурнув у могилу дві білих цинії, презирливо плюнув на землю. Вдалині вдарила блискавка, завив вітер, жбурнув грудку багнюки в обличчя старигана. Люди, що стояли поруч, зойкнули, відсахнулися. Олдрік витер лице, мовчки обернувся, почвалав геть. У потойбічне він не вірив, хлюпав багнюкою, мурмотів під носа прокляття.

Вітер кружляв зірвану пелюстку цинії.

 

***

 

Раймунд прямував до таверни “Щербатий мідяк”, що знаходилася у тупику Околичного провулку, але гострий приступ болю в животі змусив його притулитися до стіни. Потім його зігнуло навпіл і знудило. Нудило довго, вивертаючи нутрощі, витискаючи сльози з очей та витрясаючи душу. Врешті біль відпустив, Раймунд звів очі, побачив жіночу постать, що квапилася вулицею. “І не боїться вона, – подумалося йому, – сама, вночі…” Додумати не встиг, жінку гукнули.

– Куди квапишся, кралечко? – жовчний голос вдарив навідліг. Дівчина тихо зойкнула, роззирнулася, але нікого не помітила і пришвидшила кроки. Та побігти все таки не встигла.

– Ми так не домовлялися, – темний силует відліпився від стіни, зробив крок навперейми. На мить місячне світло вихопило з темряви провулка вкрите темною щетиною обличчя. Воно вишкірялося.

– Що вам треба? – пролебеділа дівчина.

– А ти здогадайся.

– Не чі… – рука затисла їй вуста, обриваючи крик. Крадій навалився усім тілом, притис до стіни. Дівчина мугикала, намагаючись вирватися. Намарно, жіночої войовничості було відверто замало проти грубої сили.

– Не горлай, дурепо, гірше буде! – гаряче зашепотів він їй на вухо. Тканина затріщала. Долоня стисла білі перса, заходилася нетерпляче і жадібно жмакати її, пальці шарпали сосок.

– Гарна, ай, яка гарна кралечка, – він смачно цмокнув, – не смикайся, я швидко.

Раймунд хотів допомогти бідоласі, але напад відібрав усі сили. Ноги тряслися і підкошувалися. Навіть закричати не виходило. У роті перекочувався валун і, окрім як тихо хрипіти, пересохле горло нічого не могло.

Розбійник незграбно почав стягувати вузькі штани, продовжуючи затуляти рот дівчині. Вдавалося погано. Жертва спробувала вирватися і вкусила за руку. Він стримав крик, розвернув дівчину і вліпив дзвінкий ляпас, та не втримав рівноваги, впав з жертвою на бруківку.

– А це що? – його погляд ковзнув між персами, спинився на кулоні, котрий висів на невеликому ланцюжку. – Це я теж візьму, саме за оброк зійде.

Крадій смикнув ланцюжок. Майнула якась тінь, промчав вітер і розбійника зірвало з дівчини, віджбурнуло, потягло по бруківці. Він безпорадно смикав ногами, котрі плуталися у наполовину стягнутих штанях, шалено лаявся, проклинаючи усе. Намагався відбиватися, але руки весь час знаходили порожнечу. Потім його смикнуло за комір, підняло, вдарило обличчям у стіну будинку. Бризнула кров. Довкола крадія заклубочився білястий туман, звився тугою спіраллю, закружляв. Потім блискавично ковзнув до калитки. Бандит несамовито завив, стискаючи руками пахвину. Крізь пальці зацебеніла кров, щось глухо шелепнулося на бруківку. Крадій впав долілиць, захлинаючись криком. А туман усе кружляв довкола, допоки повністю не поглинув його. Крик затих. А за мить на землю впала скривавлена долоня крадія, розтиснулась. Кулон, дзенькаючи, покотився бруківкою.

Дівчина зарепетувала і осіла долі.

Провулком промчав вітер, розбризкуючи навсебіч білі пелюстки циній.

 

***

 

Із “Кайзеру” – найкращого ресторану Евервілю, що виходив терасою на майдан маршала Клауса фон Мейхарда, линула весела музика. Раймунд тупцяв перед порогом, ніяк не наважуючись увійти. Врешті, зібрав усю мужність в кулак і штовхнув двері. Ледь Раймунд ступив на килимову доріжку, його зупинив метрдотель. Презирливо оглянув заношений до дір піджак із затертими лацканами, запрану хустку на шиї, вузькі клітчасті штани та черевики, кращі часи яких лишилися далеко в минулому, мовив:

– Вибачте, шановний, у такому вигляді сюди не можна.

Раймунд ковтнув слину – запаморочливі аромати вишуканих страв докірливо нагадували про те, що окрім окрайця хліба учорашнім вечором у його шлунку нічого не було. Він замугикав, тицяючи пальцем угору.

– Що? – метрдотель зморщився, його маленькі, акуратно поголені вуса конвульсивно смикнулися, – що ви кажете?

Раймунд знову замугикав.

– Годі, шановний, давайте на вихід. Охорона!

Відвідувач захитав головою. Почав енергійно жестикулювати руками.

– Німий, чи що?

Раймунд кивнув.

– Цього ще не вистачало, – простогнав метрдотель, – охороно, ну де ж ви?!.

Двійко молодиків вигулькнули з-за важких портьєр. Метрдотель кивнув на відвідувача і поквапився ретируватися.

Раймунд упізнав одного. Людина Олдріка – Жаб. Нарекли так кремезного опецька через страшенно вирячені очі, над якими кущилися брови. Раймунд радісно замугикав. Звів ліву долоню, заніс над нею правицю, поводив, роблячи вигляд, що пише.

Охоронці перезирнулися.

– Папір та перо? – прогундявив Жаб і почухав величезну бородавку біля носа.

Німий кивнув.

– Навіщо?

Раймунд повторив жест, потім тицьнув пальцем у груди знайомого охоронця, за тим звів палець догори.

По обличчях охоронців майнула тінь, потім відобразилася важка розумова робота. Врешті Жаб виголосив:

– Для Олдріка, чи що?

Німий радісно закивав.

– Зрозуміло, – простягнув охоронець. Зиркнув на напарника – не менш кремезного халамидника, що протягом усієї розмови відсторонено спостерігав за вулицею і не припиняв щось жувати, – збігай.

Кремезний стенув плечима і пішов. За кілька хвилин приніс папір, перо і маленьку чорнильницю, простягнув Раймунду. Той заходився черкати. Потім обережно склав аркуш, простягнув Жабові.

– Передам, – завірив той, – а тепер зникни.

 

***

 

На оксамитову скатертину перед Олдріком поклали цидулку.

– Звідки? – він зиркнув на охоронця.

– Та щойно якийсь німий передав.

– Дивно, – гмикнув Олдрік Кенінг. – Дякую, можеш йти.

Охоронець відійшов, примостився за сусідній столик.

Олдрік схилився над ескалопом. Духмяна свинина розпласталася на пучках салату, просилася на виделку. Кенінг жував м’ясо, час від часу витираючи вуста ажурною хустинкою. Він розмірковував. Справи останнім часом зовсім не ладилися – почали зникати люди. Ані сліду не лишалося. Вони аж ніяк не були надто важливими фігурами, так – пішаки, яких і не шкода зовсім. Але оброку менше – факт. Своїми каналами вивідав, що евервільські законники тут зовсім ні до чого. Підозри сходилися до одного – Караюча Десниця. Ті ще покидьки! Жменька ентузіастів, що на власний ризик затіяли війну проти Олдріка Кенінга. Доволі безглузду війну, треба сказати. І небезпечну. Перш за все – для нього. Ці без суду і слідства… Таких не купиш… Рідшає гільдія. Треба щось із цим робити! Олдрік спересердя вдарив кулаком по стільниці. Кава із горнятка хлюпнула прямісінько на акуратно складену цидулку.

– Трясця! – лайнувся Олдрік, хапаючи папірець. Заходився розгортати. За мить знову, – трясця!

Чорнила попливли, літери злилися у суцільну пляму.

– Це що за жарти? – Кенінг здивовано витріщився на білу пелюстку цинії, що випала із цидулки.

 

***

 

Сутеніло. Раймунд повільно чвалав сквером, роззираючись навсебіч. Раптом хтось забув щось цінне на лавочці. Порожньо. Учора день видався вдалішим – якийсь тюхтій загубив кишеньковий годинник і його вистачило на дві миски юшки у “Щербатому мідяку”. І навіть на пійло, помилково зване там пивом, залишилось. Тепер Раймунд шкодував, що настільки нерозважливо витратив останні гроші. Ніби підтверджуючи думки, шлунок жалібно забурчав. Раймунд сумно посміхнувся. Скоро, дуже скоро все владнається. Ще десять днів злиденності, а потім… Що тільки почнеться потім… райське життя. Вже ж він відіграється за усе. Заявиться до “Кайзеру”, похизується перед метрдотелем у новенькому сюртуку. Вип’є бутиль, а краще навіть дві, найкращого евервільського напівсолодкого десятирічної витримки. Закусить айсбаном із соковитою квашеною капустую… Шлунок забурчав, повертаючи Раймунда до голодної буденності. Мрії, мрії…

Тихий шурхіт змусив обернутися. Раймунд встиг роздивитися лише неясну тінь, потім удар звалив німого з ніг і на нього навалився чоловік, вдарив знову. Раймунд застогнав, намагаючись скинути нападника, та той був занадто сильним – німий  борсався, виривався, але намарно. Нападник заввиграшки скрутив йому руки за спиною однією рукою, іншою заходився обмацувати кишені. Раймунд скривився – знайшов, де шукати.

– Тьху, жебрака обікрав, – вилаявся нападник, сплюнув на землю, – тільки даремно витратив час. Нічого, уся ніч попереду, – він підвівся.

Звив вітер, рвучкий потік промчав землею, розкидаючи листя. Раймунд заледве встиг відкотитися з його шляху. Порив наздогнав нападника, звалив. Той скочив на ноги, скрикнув. Рвучко обернувся, здіймаючи руку для удару. І застиг, роззявивши рота. Перед ним погойдувалася незграбна постать – велет, зітканий із пожовклого листя, зібраного вітром докупи. Силует розвів руки. Скрикнувши, нападник кинувся навтьоки. Велет зробив крок, другий, підхопив утікача, стиснув у кулаці. Багряні пальці, здавалося, лоскотали розбійника, ніжно та лагідно пестили його, ніби люблячий батько дитину. А розбійник відчайдушно розмахував руками, горлаючи щодуху. І раптом затих, скверик вкрила тиша. Велет востаннє стиснув пальці і розідране навпіл тіло полетіло на землю, зрошуючи карміном траву. За мить заклубочилося імлою й почало танути в повітрі.

Велет обернувся до Раймунда. У німого перехопило подих, ноги ніби вросли в землю, і сил відірвати їх не було. “Тікати”, – металася думка, але тіло не слухалося. Раймунд чудово усвідомлював – це кінець. Велет схилився до нього, підніс руку. Раймунд відчув, як по ногам зацебеніло щось тепле, він примружився – дивитися у вічі власній смерті було вище його сил. Майнула вічність, але нічого не відбувалося. Німий зібрав усю мужність і розплющив очі. Жовта долоня висіла перед очима, ледь погойдувалась. А на ній… у непевному світлі молодого місяця відблискував мідяк. Його останній вищерблений мідяк.

Раймунд підняв голову, поглянув туди, де у людей обличчя. Застигла маска із золотавого листя дивилася на німого самотнім білим оком. Мара тривала лише мить, а потім око ковзнуло “обличчям”, ніби сльоза. Закружляло у повітрі, повільно опустилося на долоню. Пелюстка цинії. І в ту ж мить велет розсипався, заваливши Раймунда листям.

 

***

 

На проспекті Святого Ебеля, біля крамнички Мауріцио Перетті, якого у Евервілі звали не інакше, як Макароні, зібрався натовп. Ніхто не хотів пропустити розвагу. А подивитися дійсно було на що. Невдаха торговець насправді нагадував спагетину – такий само худющий, недоладно високий і хворобливо блідий. Мауріцио був прив’язаний до дерев’яного щита, який зранку притягли люди Олдріка. Біля нього стояли три корзини гнилих помідорів. Тих самих, котрі Макароні продав у ресторан Кеніга. Те, що Олдрік був справжнім гурманом, знав широкий загал, але мало хто відав, що він часто заглядав на кухню, особисто беручи участь у приготуванні страв. Зрідка сам перевіряв отриманий товар. Макароні просто не пощастило, цього злощасного ранку Кеніг був у “Кайзері”… Тепер кожен бажаючий між пожбурити у Мауріцио помідором. Бідолаха з ніг до голови був вкритий томатами. А натовп реготав, час від часу влаштовував змагання на влучність. Макароні стоїчно витримував покарання, розуміючи, що могло буди набагато гірше. Зрідка косив поглядом на Олдріка, котрий зволів особисто відвідати народну потіху і навіть жбурнув кілька помідорів у торговця.

Раймунд розштовхував натовп, намагаючись протиснутися у передні ряди.

– Та не штовхайся, і на тебе помідорів вистачить! – крикнув хтось.

Німий не звернув уваги на вигук, знай прокладав собі шлях. “Ет, зараз лише кишені вичищати”, – майнула думка, але одразу ж зникла, поступившись місцем жаху. Не на часі зараз.

Йому майже пощастило, він врешті проштовхався до Олдріка, ухопив того за рукав. Але Кеніг презирливо зморщився, кивнув і Раймунда одразу ж схопили, потягли крізь натовп. Він виривався, та намарно. Кілька чутливих ляпасів взагалі остудили його. Лишивши позаду останні ряди його опустили на землю.

– Забирайся, волоцюго, – пробасив охоронець і підкріпив репліку копняком. – Геть звідси.

Німий зашкутильгав, потираючи забиту сідницю. “Які ж ви усі бовдури, – подумав, – треба вигадати щось інше”.

 

***

 

Маєток бургомістра давно спав. Хропів власник з дружиною, сопіла прислуга. Похапцем до вікон зазирав місяць.

Болдер скрадався коридором. Долоні спітніли, якесь дивне передчуття не давало спокою. Він роззирнувся. Нікого. Тоді чому? Все має пройти без проблем, адже чітко сплановано, зважений кожний рух, кожний подих. Та й майстерності для такої, відверто кажучи, не дуже і важкої справи – вдосталь. Ну й що, що бургомістрів маєток? Подумаєш… Але душа, чи що там тріпотіло у його грішному тілі, відчайдушно волала: “Тікай звідси чимдуж!” Але тікати не можна в жодному разі. Завтра останній строк і Олдрік не пробачить, якщо Болдер повернеться без оброку. Навіть незважаючи на те, що він – друга після Кеніга людина, правиця майже. Адже справа навіть не у грошах – дисципліна!

Коридор закінчився масивними дверима. Саме за ними бургомістр зберігає своє золото. Болдер дістав інструмент, придирливо оглянув. Підібрав відмичку. Заходився чаклувати над засувами. Відчуття небезпеки наступало на п’яти, змушувало квапитися. Тремтіли пальці, Болдер відмітив, що такого з ним не траплялося, відколи його, ще зовсім юного нахабу, не узяв на виховання Олдрік.

Врешті механізм сухо клацнув. Болдер полегшено зітхнув, прочинив двері. Давно не мащені петлі ображено застогнали. Крадій завмер, дослухався, роззирнувся, але на скрип ніхто не реагував. Болдер шмигнув усередину, навіть не почувши, як стиха скрипнула мостина і не помітивши самотню тінь, що ковзнула услід.

 

***

 

Злитки тьмяно виблискували у місячному промінні. Болдер посміхнувся, зняв наплічник, поклав перший злиток, другий. Хтось ухопив його за руку. Крадій різко обернувся, витріщився на Раймунда. Німий хитав головою, якось тоскно дивився прямісінько у вічі, мовляв, не чіпай їх, воно того не варто.

– Тьху, шельмо, налякав! – просичав Болдер, – нащо за мною попхався?

Раймунд не відповів, та й годі було чекати відповіді від німого. Лише міцно тримав Болдера за руку, продовжуючи скрушно хитати головою.

– Зникни, пройда. Йди красти деінде, а цей оброк – мій! – Болдер висмикнув руку, відштовхнув німого. Узяв третій злиток…

Щось темне майнуло кімнатою. Болдер зойкнув, його жбурнуло на стіну. Стисло груди, витискаючи хрип із легень. Хтось, чи щось підняло у повітря. Стиснуло горлянку. Болдеру здалося, що його зсередини роздирають пазурі величезного звіра. Він відмахнувся. Підсвідомо розумів усю марність цієї спроби, але жити хотілося. Болдер намагався бодай закричати – нехай у яму, Олдрік витягне – та щось, здавалося сама пітьма, вбивала крик назад у роззявлену горлянку. “Це кінець”, – зрозумів крадій.

Болдер підсвітився ядучим зеленим сяйвом, шия з хрускотом впала на груди, руки вивернулися із суглобів і тіло впало на підлогу.

Німого пітьма не чіпала.

За вікном жалісно завив пес…

 

***

 

У таверні клубочився дим. Несло гаром, кислим пивом, гнилою соломою, чимось бридким, назви чому Раймунд навіть не міг вигадати. Огидне місце, що й казати. Гірше в усьому Евервілі не відшукати. Пійло тут подавали найгірше та й готували паскудно. Але на щось пристойніше, ніж “Щербатий мідяк”, мізерної грошви, яку Раймунд сяк-так випрошував на вулицях, просто не вистачало. Тому доводилося радіти й цьому. “Нічого, – міркував Раймунд, – сьогодні остання ніч, потім життя покращиться. Напевно”.

Третій день Раймунд безбожно пив, заливався так, що додому повз навкарачки. Але інакше не міг – побачивши стільки жахливих смертей мало хто відмовився б від пляшки оковитої. Німий підняв кухоль, ковтнув пива, аж раптом двері злетіли з петель, впали в середину. Трійцю, котра увірвалася в “Щербатий мідяк”, Раймунд знав чудово. Люди Олдріка, криваві рубаки, відчайдухи, яких пошукати. Таким що жінку у підворітті прирізати, що дитину придушити – однаково.

– Он він! – рявкнув один, – хапай паскуду!

Трійця метнулася до німого. Раймунд спробував встати, але тіло не слухалося. Його вдарили, звалили зі стільця, притисли до підлоги. Натягли на голову мішок, вдарили знову, потягли кудись. Раймунд втратив свідомість.

 

***

 

– Очуняв, – тихий голос Олдріка плив залою, – хлюпніть-но ще води.

Наказ Кеніга одразу виконали. Раймунд розплющив очі, обвів ошелешеним поглядом приміщення. Народу зібралося небагато, чоловік п’ятнадцять, певно, усі, хто лишилися від імперії Олдріка. Сам Кеніг сидів на пошарпаному стільчику – жалюгідній подобі трону зломленого імператора.

– Кажи, на кого працюєш, щуряко, – мовив Олдрік тихо, але від його голосу ставало моторошно.

– Батьку, він же німий, – ввернув хтось.

– Нічого, як почну шкіру живцем знімати – в мене і німий заговорить. Принесіть папір, перо і чорнильницю. Не може казати – нехай пише. Що ж це ти, паскудо, наробив? Ми ж тебе… Я ж тебе… Зміюко! – Олдрік зірвався на крик, – за скільки тебе Караюча Десниця купила?!. Єдиного сина втратив. Любий Болдер, спадкоємець мій… Через тебе, виблядку! І не бреши! Мої люди бачили, як ти за ним пішов тієї ночі!

Олдрік підхопився, щосили вдарив Раймунда в обличчя. Другий раз, третій. Бив, допоки не захекався.

Скривавлений німий дивився на Олдріка. Здавалося, він питав: “За що?”. Адже Раймунд чесно намагався врятувати, попередити. Як міг. Але до Олдріка звичайній шістці не пробитися, як він не намагався. Та й хто б повірив? У те, що пересічний крадій, заради самоствердження, попхається у дім помираючого прокурора на промисел? У те, що стане свідком його останніх слів? Страшних слів. Настільки страшних, що ладен буде навік кинути ремесло. Не навік, звичайно, але на сорок днів після смерті прокурора. У це б точно ніхто не повірив.

Раймунд не помітив, як принесли писемні приналежності. У приміщенні вже кілька хвилин панувала тиша. Погляди присутніх ковзали між ним і Олдріком.

– Отже, писати відмовляєшся? Тоді я виріжу твоє серце і згодую щурам!

Олдрік змахнув рукою, лезо спороло одежу на грудях німого. Залою пронісся вітер. Півтемрява ніби стала об’ємною. Хтось скрикнув і помчав геть. Здійнявся галас. Олдрік навіть встиг здивуватися, спитати: “Що це?” Руки вивернулися, устромили кинджал у власні груди. Вони раптом зажили своїм життям. Неквапом, ніби знущаючись, ці руки тягнули кинджал донизу. Олдрік кричав, благав, лаявся. Потім схлипнув і осів у калюжу крові. Підсвічену ядучим зеленим сяйвом.

Раймунд дивився на мертвого Кеніга і бачив поруч темний силует. Месника з обличчям прокурора Генріха Ріхтера. Він сумно посміхався, цей мертвий Генріх, стискаючи у руках дві білі цинії. Пелюстки повільно осипалися, кружляли довкола тіла Олдріка. Сяйво, що невідомо як проникло у зачинений зал, посріблило обличчя привида. І він посміхнувся ширше, Месник, якого покликало у світ прокляття помираючого прокурора, його останні слова: “Fiat justitia et pereat mundus”[1]. Чому Ріхтер згадав саме сорок днів Раймунд не знав.

З вулиці долинув притишений стінами дзвін. Били дванадцяту. Починався сорок перший день.

 

[1] Fiat justitia et pereat mundus (лат.) — Нехай здійсниться правосуддя, якщо навіть загине світ.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *