Олег КАЧУРОВСЬКИЙ. Адольф

Вона лежала на лівому боці, зручно – не твердо і не м’яко. Під головою щось пухке та приємне. Ліве вушко тонуло повністю і виринало на поверхню повторюючи ритмими дихання, ніби трясовина, що поглинала та відпускала свою жертву.

Чому трясовина? Це не трясовина, не мокра, не гидка і дурно пахнуча. Це також і не піщана пастка, не сухий і не сипучий провал – там відсутня плавність повернення форми до початкової. Що ж це? 

М’якість, безмежна м’якість. Сережка зліва ледь лоскотала, тонку, ніжну та білу шкіру шиї. Десь там, в глибині, пульсували вени і артерії під тиском ваги власного тіла. Їх сітка то проступала, то зникала залежно від погоди ззовні та всередині. Сильні емоції робили дівчину майже прозорою та вкритою орнаментами крові, що ширяла бурхливим потоком у замкнутому просторі.

Що ж це?

Очі не відкривались. Незрозуміла втома скувала вії в замок міцніше сталі. Невеликий просвіт дозволяв розгледіти тьму, чорну і непроглядну, що панувала навколо. Волосся спадало на обличчя і лише приємне лоскотання та, інколи, шурхіт видавало його присутність. Товсті, густі пасма її кучерів спадали долі нитками Анхеля.

Руки, подібно стрілкам годинника: ліва – велика, а права – мала, вказували на настання п’яти хвилин по третій. Холод оповивав оголені кінцівки легкими, майже невловимими поривами. Правицю щось підтримувало, вона щось обіймала, пригортаючи до грудей. Ця річ допомагала зручно почуватись руці та не втомлюватись з часом, водночас чуттєво тиснучи в груди розділяючи ціле на праву і ліву частини.

Бюст був вільний від необхідності підтримувати форму пристойності. Гострі соски грудей, ні другого ні третього розміру, вільно пробивались крізь тканину, яка оповила тонкий стан та закінчувалась прикриваючи до середини округлості попки, що, можливо, занадто велика, занадто виразна з-поміж інших частин тіла. Зараз чашечок ліфика не було, не було суспільних обмежень для краси у тьмі.

Що це?

Прислухавшись, вона змогла вирізнити ту річ, яку обіймає, яку обіймає не тільки правою рукою, а й ніжкою. Інша відстала, і в поєднанні, вони застигли в формі англійської букви V.

Тіло в пітьмі – випромінювало молодість та здоров’я, юність, що дарується один раз в житті.

Тиша.

Тьма і знову…

Тиша.

Що ж це?

Не поворухнутись. Вона не може поворухнутись, не може змусити себе поворухнутись. Крикнути, шепнути, мугикнути – ніякого ефекту. Марна спроба. Її отруїли? Вона помирає?

Що це?

Дихання почастішало. Серце почало відбивати ритм сили, ехо передавалось у просторі хвилями та ззовні, в темряві, досягало слуху. Всередині вона відчула наростання тремтіння, серце билось, билось знову і знову забиваючи дихання. З’явилось легке почуття нудоти. Що робити, що ж робити?

Жар почав розливатись по тілу, важкий, гарячий, подібно магмі, яка повільно тече покидаючи жерло вулкану вниз схилом. Тіло позбулось залишків спокою, що вигорав під натиском температури. І ось, уже вона вся у вогні, палає, палає факелом. Відчуває, але не бачить, що горить. Тьма непроглядна.

Тіло підкоряється волі коктейлю хімії в крові, а не їй. Адреналін та хто зна що ще почало гуляти каналами плоті. Вона билась в темниці власного тіла, але марно. Її міцно тримали невидимі пута.

Що це?

Та що ж це?

“Врятуйте! Хто небуть, хоч хтось… Де ти? Врятуй мене… Швидше, я боюсь…” Сльози котились з очей. Навіть ззовні градини перечеркнули обличчя і десь зникли. Вологі доріжки на ніжному обличчі дарували прохолоду і полегшення. Жар почав спадати. Вона замкнулась, забились в найглибший для свідомості закуток намагаючись забутись.

“Мара, це лише мара. Це неправда. Я жива, я буду жити.” І вона втішала себе. У клітці власного тіла обняла себе, намагалась уявити, згадати, які на дотик ті руки, ті єдині руки того, кого вона полюбить, кого чекає і кличе голосом із серця, того – кому вистукує радіограми її схвильоване серденько.

Темрява колихнулась раптово та непередбачувано. Хтось прийшов. Вона відчувала це тілом, яке стало занадто чутливим. Страх почав оживати, а холодний невідомий погляд ковзав досліджуючи плоть, ласкакаючи її, пестливо граючи.

Вона затамувала подих і спробувала затаїтись. Зібрати більше вражень.

Що це?

Друг чи ворог, рятівник чи губитель? Вона не може захиститись, вона нерухома, без розуміння ситуації, без відповіді на питання як? та чому? так сталось, що вона може лише плакати та мріяти про спасіння.

Щось почало огортати її. Це щось рухалось від пальчиків ніг, повільно піднімаючись гладенькою плоттю до колін і далі вгору розкинутими врізнобіч кінцівками. Товста, холодна і липка річ густою спіраллю покривала та захоплювала простір тіла.

Єством дівчина почала битись у стіни темниці із плоті, що залишалась непорушною. Паніка, страх і відраза, гнітюче відчуття нудоти наступали почергово посилюючись.

Не втекти, не вивільнитись.

“Можливо здатись, і, прийняти свій жахливий кінець.”

“Але ж він буде занадто жахливий.”

Її турбували можливі сценарії, безмежні можливості Смерті для вбивства своїх жертв. Людський обмежений розум уявив найжахливіші для себе варіанти та дійшов висновку, що спокійно прийняти кінець неможливо. Вона проклинала людей, що прирекли на страждання, молила їх змилуватися, ніби вони почують, принижувалась, обіцяла зробити все: подарувати тіло і душу найстрашнішим мукам, випробуванням, заради можливості ще раз вдихнути на повні груди, побачити світло та поніжитись у теплі затишку.

Вона вирішила продовжувати боротись, зібрати усю волю для звільнення.

Спіралі поглинали і підкорювали її все глибше проникаючи, а тіло повільно отримувало нового власника. Чарівна, невинна плоть горіла, продовжувала палати вогнем правидного гніву, мріючи про очищення. Каплі пекучого поту збігали спиною, по грудях, ногах, шиї десь на шляху вниз зникаючи чи, може, випаровуючись. Ось уже її чарівний зрілий таз був оплетений. Напасть проникла під тканину, що прикривала нагу плоть та користуючись власним слизом ковзнула, оповила плаский живіт і туго зв’язала груди. Закручуючись все далі спіраль перетворилась у кільце на шиї, яке почало повільно здавлюватись. Це відбувалось по всій покритій півколами плоті.

Що це-е-е-е?

Голос зривався. Відраза, викликана потом і липкістю тієї штуки, поєднувалась з насолодою від здавлювання. Розпалене тіло не могло зупинитись та перестати тремтіти. Плоть лише стала надчутливою, вона не слухала протестів господарки; дух і матеріальне втілення дому для душі розділились і сприймали все по-своєму. Страх і жах особистості розбавлявся трепетом переживання насолоди від збудження. Її торкались всюди, вона горіла і спалахувала пульсуючи все яскравіше. Екстаз.

Що це?

Пухкеньких губ торкнулось стороннє відчуття. Вуста тривожили лише ривки схвильованого гарячого дихання, але щось неочікуване почало рекошетити гейзер повітря з легень, розсікаючи його врізнобіч.

Здивування і шок. Бар’єр наближався. Щось торкнулось гострого та ідеально білого ряду зубів. Спочатку легко, ніжно, далі під тиском нижня щелепа почала опускатись до горла. Слизький конус проник до рота і далі. Єство дівчини було сковане подією, заблокована душа завмерла в передчутті великого лиха. Миті проходили і наближалось завершення, що його вона відчувала.

“Кульмінація життя настала.” – думала дівчина.

“Що це…

…кінець.”

Дихати ставало все важче. Те що її зв’язало, по руках і ногах пульсувало здавлюючи і відпускаючи, тепер проникло до рота. Воно рухалось все далі прямуючи у горло. Тіло піддалось рвотному рефлексу і зігнулось удвоє на видиху, а свідомість відчула надію. Боротись і ще раз боротись. Зімкнути вуста, негайно, перекусити зубками напасть, дати бій.

Але ні.

Тіло досі не слухалось. Мертвим пластом продовжувало лежати складене майже навпіл, руками торкаючись колін.

Страх, злість, задоволення і безпорадність перед обставинами злились у коктель, п’янкий напій Смерті. Тіло продовжувало відчувати екстаз, балансувати на межі, на краю. Далі немає шляху, лише безодня що шептала про спокій, пахла ним та бачилась кольором спокою. Безмежне Ніщо, Велике забуття.

Дихання припинилось. Глибоко в горлі щось ворушилось, рухаючись все повільніше. Голова завернена, як у ковтача шпаг. Рот розкритий ідеальною буквою “О”, гидкий слиз стікає по щоках. Занадто великим був душитель. Тіло вкрите мереживом вен напруги не протестувало та сприйняло кінець. Все зупинилось.

Асфіксія. Тепер точно все. Рубікон було перейдено. Що станеться: безодня провалу спокою її поглине, чи протилежне – сховане в хмарах над тьмою дасть крила – не важливо. Уже не важливо. Тіло залишилось десь, далеко позаду.

Ривок. І все.

Дівчина здригнулась.

“Що це…

…СОН”

Очі відкриті, сині, дивляться крізь кучері. Подушка мокра від слини, яка стікає по щоці та губах вниз. Рот і горло набите рудим волоссям, що лоскотало та сильно ускладнювало дихання. Дівчина піднялась в ліжку і повільно дістала вогняні локони з рота. Світло пробивалось крізь вікно за її спиною, даруючи початок нового дня.

Вона зніяковіла, згадуючи те, що сталось, усміхнулась і почервоніла. Мокра вибралась із пухкого ліжка і поправила вологу майку. Скуйовджена та босоніж повільно підійшла до тераріуму з улюбленим пітоном, що спокійно перебував на звичному місці. Підняла кришку та тонкою рукою взяла змію нижче голови, витягнувши назовні. Немигаючі очі дивились на неї, а вона на них. Роздвоєний язик майже торкнувся кінчика носика дівчини, що сказала:

– Адольфе, ще раз будеш мене домагатись… – голос лунав дзвінко і удавано суворо, зриваючись на сміх – …то будеш харчуватись морквою.

І додала:

– Збочинець.

Вона повернула змію на місце та пішла до душу.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *