Олександр ЛОУРЕНС, Ема ІЛЬМ. Білий туман Карпат напередодні літа

Оксамитова завіса сутінків пророкувала недобрі сни.

Денис Тайстра не любив такі сутінки.

У своїй записній книжці, яку він охайно заповнював щосуботи, Ден писав, що такі речі його нашорошують, ба навіть лякають: всі ці літні вечори з нервовими рухами танцюючих світлячків, з терпким ароматом полину, який потолочили копита корів, крики дрімлюги на дальньому болоті та криваво-рвані передзахідні хмари; всі ці привабливі недосяжністю горизонти, з яких виростають коряві руки ясена, насадженого уздовж селищ, та туман, що піднімається з виярків… 

Крапельки роси зриваються з високогірного різнотрав’я, наче сльози з очей… Коли плачуть луки, слід очікувати неминучого, Ден знав це напевне.

Ясна річ, якби Ден не працював листоношею зо два десятки років, він дочекався би тієї пізньої попутки або ще якоїсь оказії на колесах. Втім принцип затятого листоноші досягав свого: лист потрібно було відвезти якомога скоріше — отже, так мусить бути. З тими думками, Ден осідлав благий велосипед і рушив по адресатах.

Вечір накрив поштовика на дорозі, вже на шляху додому, у Заріччі. Через той лист довелося робити добрячий гак навколо ясеневого відрогу на хутір Сливовий. Лише потім можна було дістатися до Лісового та Імлистого. Поки Ден терпляче перетягував велосипед через замшілі валуни, по камінчиках, розмірковував про свою працю, мряковина ставала густішою. Перші язики цієї білої суспензії виплеснулися з низини, уздовж якої тягся тракт. Зрештою, листоноша помітив, що туман згущається, та напер на педалі. У сутінках швидка їзда по баюрах могла завершитись плачевно, проте Денис Тайстра гнав щосили.

Туман був густим і липким, його білясті плями, наче короста, з’їдали ділянки темно-жовтої глинистої дороги. Ця сиза імла не клубочилася, не перетікала, як годиться справжньому туману, а цілеспрямовано вела наступ на ряд ясенів, що росли біля узбіччя. В імлі Дену ввижалися дивні фігури та обеліски, що мовби створювали сторонні сили та одразу ж руйнували.

«Треба їх обов’язково занотувати… Я маю це все занотувати, — з якоюсь маніакальною завзятістю він подумав про свій блокнот, — на п’ятдесят другій сторінці залишилося малувато місця, якраз згодиться для туману, для дріб’язку…»

Незначний дефект у ланцюзі заважав велосипеду розігнатися до гарної швидкості, геть негодящі сандалії ледь не злітали з ніг. Рідне село було близенько, лишалося завернути за наступний розораний пагорб. Намагаючись триматися осторонь від молочних язиків туману, Ден, переможно пихкаючи, добивав останні десятки метрів. Одначе туман тягся слідом, вже зламавши захисну стіну тополь та лілійаку[1].

Зав’язнувши колесами у гравії, листоноша загальмував на вершині пагорбу. Ден піддався спокусі обернутися через плече, щоб самому  побачити це. Серце безжально калатало, футболка змокла від поту, нехай і проїхав він у такому темпі лише кілометр. Він сам хотів спостерігати за тим в’язким кошмаром, що ожив.

— Трясця!… Бігме, це третій випадок за місяць, — нервово пробурмотів він собі під ніс.

Про перший Тишко з Сливового розповідав, другий — на минулому тижні на власні очі бачив, той краєчок за Лісовим… А сьогодні, виходить, онде — майже до хати доповз…

Денис Тайстра, відсапуючись, переганяв думки, чи варто мчати колесом [2]далі? Імла, немов усвідомлюючи свою поразку, уповільнила хід і, здавалося, навіть відступила. Біле місиво, проґавивши здобич, осіло на землю, язики туману розвіялися. Звідкись налетів вітерець, зашелестіли ясени, і все миттю змінилося. Страховиддя, що було проникло у свідомість, зникло без сліду.

Листоноша зітхнув та наважився їхати далі, хоча й добряче ухекався. Він крутив педалі, глядячись на вогники світла у хатах, і думав, які дивні речі вряди-годи зустрічаються серед прикарпатських пагорбів…

На околиці села йому стрівся кочул[3] Міхай Димко, який гнав отару з пасовища. Кочул був мастак потеревенити і тут же озвався до листоноші.

— А ти вже того чув, Денисе? — прогудів він, махаючи у повітрі хворостиною, що була більше схожа на вирваний з коренем молодий дубок. — Хутір-то Совиний вирізали… Казали єдни, він приходив…

— Як це — вирізали? — листоноша зупинив велосипед.

Швидко-швидко, щільною важкою кулею прокотилася з ніг до верхівки втома. Нога, мов булижником, придавила праву педаль, лівою Ден стояв на землі. Руки заціпеніли, і пластмасові ручки керма припинили відчуватися, як теплі. Вони ще залишалися мокрими від спітнілих долонь, але самі немов кам’яні бруси лежали в руках, неприємно холодячи замерзлі пальці. Ден опустив очі вниз і помітив, що пальці рук тремтять, як у сільського п’яниці після прогулянки у місцевий шинок Десь зсередини його піднялася гаряча, важка хвиля безнадії. «І відки то взявся тут цей чортів Димко?» — подумав Ден.

Але вголос, впоравшись з собою, сказав:

— Шо… увесь повністю?

— Та нє, не увесь.

Кочул спересердя заворушив висячими сивими вусами. Не любив, мабуть, вуйко цього хутора. Хоча мало кого любив дід Міхай, а ось підлеститися до нього було просто. Він, шельма, дуже полюбляв придумані кимсь історії:

— З тамтешніх тільки пару хатин, на краю села, — повідомив Міхай Димко. — Сім’я, в’ни без дітей були, та ще… у другій бурлака Жужко холостякував. Акурат до початку літа доспіли. Пригадай, торік теж таке було на хуторах біля габ…

— Ніц я не пригадаю, — відповів листоноша, переходячи на тутешню говірку. — До пуття кажи, хотів би-сь я тото знати.

Ден зміряв Міхая поглядом. У пошарпаній гуні-коцовані, широких білих штанях та у чоботях рваних він виглядав волоцюгою, а з тією мармизою, що заросла щетиною — ще й харцизником. Власне, ким і був Димко, поки не осів ґаздувати у Заріччі.

— Тамой він підстеріг їх учора, так хуторяни самі мені переповідали. У сутінках, ось тотих, як наразі. Вжик! — тут кочул промовисто махнув перед собою хворостиною.

Ден відсахнувся й мало не впустив свого велосипеда. Серце затіпалося, водночас закрутило шлунок, наче від кисляку.

— Лишень свист почули люди — і тоти ґазди всі пропали. — Очі кочула спалахнули божевіллям, він говорив надривно, то кудахкав голосно, то тоненько дзвенів пошепки. — Лише шкіра лишилася! Та крові тамой було, крові! — сказав кочул. — Наче вичавив хто тоту людину з оболонки… Знаєш, як з тюбика зубну пасту вичавлюють — осьде макуха була справжня. Волосся, печінка-селезінка — все у мішанині…

— Замовкни, про це не кажи мені ніц!… — перервав листоноша.

— Не кажи, що не знаєш того! — грізно крикнув сивий кочул.

— Я не хочу про це чути! Нічого не хочу, ніц знати не хочу! Яка бридота!

Дену ставала нестерпна сама присутність поряд кочула, але він себе примусив залишитися з старим. Димко ніби вп’явся уважними очками в Тайстру. З півхвилини кочул мовчав, обидва дихали важко, як після двобою.

За мить Димко цілком буденно, миролюбно сказав:

—  Щи виділи потім, як тов білий туман йшов від їхньої хатини…

— Знов брешеш, нанашку?

— Чого це? Тото в обід почув від Соломії Бондарь. Вівці мали щи пастися й пастися, єдна з них, Соломіїна, вположитися[4] надумала. То вімні[5] щи у багатьох пусті висіли, як погнав їх у селище, подалі від лісу, щоб ягня не погубити. У хаті, в Соломії де, розродилася наша маржинка[6], тоді назад до лісу їх повів. Най, думаю, людям бриндзю[7] нагуляють… Та, може-сьте, всьо гет брехня пуста! Ци були то які здобичники?

— Може, й брехня, меже людьми всіляке буває,  — покірно погодився листоноша. — Я ось тільки-но на дорозі у тов біду не влетів. Кисіль якийсь білий, зимно, могилою від нього тхне. Схоже тото ци на туман, ци на щи отаке схоже… та тільки тамой це не туман… А сам ти Відчайдушного видів, нанашку[8]?

Старий кочул скривився, але якось враз збайдужів до розмови.

“Наразі він скаже, що бачив, як же тото не бачити, — подумав Ден, — та ще прибреше, що разом пили горілку. Йой, ці мені казкарі-кобзарі місцеві…”

— Видів тутки я декого, натрафив, — вуса Міхая Димка знову настовбурчилися. — Правильно, мож боло його і так назвати… Відчайдушним. Осьде було лячно. Ледве оборониться зумів! А туман твій — то пусте, дрібниці. А ти вже нагнав холоду…

— А як же ти оборонявся, нанашку? — запитав листоноша.

— Це вже мені знати. А що, ти хотів би-сь те знати?

— Так.

— Страшно було? Ци, може, цікаво тобі?

— Цікаво, — не зізнався Ден.

— Тото ся стало вакурат навесні сорок сьомого… — знехотя відповів Димко. — Голод щи стояв тутки лютий… — раптом кочул одвернувся, і його вицвілі очі, не блимаючи, втупилися на сонце, яке спускалося все нижче й нижче, невблаганно падало за небосхил. — Не хочу більше переповідати, тобі не варто тото чути. Щи біду накличеш собі.

Старий замовк. Він подивися вперед недоброзичливо, мимо Тайстри, як сліпець.

«Якби щойно не настрахався, нізащо б не витрачав час на пустощі, не слухав би казок причинного кочула, — між тим думав Ден, розглядаючи смужку лісу. — Оце стою без справи, колесо дарма іржавіє — стрілися собі два дурні та маржина, щоб сон рябої кобили переповідати, лиха не знаючи….  Щось му там наверзлося, старому бісу, з тов Совиним… Та все бреше старий чортяка, брехня це! Язиком меле…», — втішав він себе подумки. Проте зараз, у багрянці заграви сонця, що важко закочувалося за лісову кромку обрію, Димко зі своїми теревенями не виглядав брехачем.

Десь за пагорбами прокричала у вечірню тишу дрімлюга, Ден мимоволі здригнувся. Йому потрібна конкретна відповідь, а не байки балакуна. Та Міхай ніц говорити більше не збирався. Тоді листоноша перекинув ногу та вскочив за руль, збираючись їхати геть, та не встиг: мобільний рішуче завібрував у кишені, вимагаючи, щоб Ден негайно відповів на дзвінок.

На екран «нокіа» вистрибнула аватарка дружини Богуслави. Тайстра поспішно прийняв виклик:

— Славусю, я тут недалечко, вже в’їхав у наше село, — сказав він.

Голос дружини звучав напружено, вона говорила гарячково, на підвищеному тоні. Втім, як і завжди, коли хвилювалася.

— Ти чув того, що з тими, з Совиного хутору? — запитала Богуслава. — Тамой повбивали всіх.

— Чув, Славусю.

— Хутко додому тікай, Денисе! Не вештайся у лісових хащах, люди балакають, що туман видався страшнішим за торішній.

Отакої! А щоб його шляк трафив!

— То це є правда? — хрипко перепитав Тайстра.

Він затамував подих.

«Нехай тото буде неправдою, нехай вони всі помиляються…», — нервово думав Ден, розуміючи, що кочул не збрехав. І не міг збрехати.

— Правда, — наче здалека долинув голос дружини. — Поспішай, будь-ласка!

Листоноша сховав телефона, попрощався з кочулом та заквапився їхати додому.

 

 

Прокинувся Ден Тайстра геть не виспавшись. Якби листоноша був знайомий з дослідженнями Фройда про сни, він би пояснив собі, що це наслідки вечірнього кошмару. Пережиті страхи ввечері з легкістю перетекли у нічні жахи. Відтак Тайстра під ранок вчетверте прокинувся з головним болем, спітнілим, важко відсапуючись. Закашлявся і навіть вийшов на подвір’я. Посидів трохи на призьбі у ранкових сутінках, спалив дві цигарки. Навколо було наче спокійно, але Тайстра не довіряв цій тиші. Озирнувшись навкруги, наче злодій, він заліз на лавку біля шопри[9], витягнув шию та визирнув з-за тину: так, туман вже був тутки… Молочне марево поглинуло ліс й лягло на обрій густою кромкою. Деінде з-під неї виринали верхівки ялиць та сосен…

— Шляк би тебе трафив, курво! — скрикнув листоноша та вхопився за скроні.

У вухах бухкало, пульсувало, глухо молоточками вигравала свою мелодію кров.

Стурбована Богуслава вибігла слідом за чоловіком розхристаною, у нічній сорочці, на яку нашвидку накинула саму гуню:

— Денисочку, що ти! Вгамуйся! Що ти…

Богуслава притулилася до нього, втішаючи.

— Нам треба звідси їхати, Славуню, — стиха сказав Тайстра. — Туман прокинувся, чатує за мною. Він повсюди.

— Заспокойся, заспокойся, Денисочку, — лагідно обціловуючи його бліді щоки, казала дружина. — Нащо? Тут люди, господарство, маржина… Ти щось знаєш? Це отой твій записник все! Він, клятий, тебе таким робить!

— Ні, — сказав Ден. — Чи може він… Я не знаю, не знаю… Але треба знов мені їхати геть…

Листоноша сидів на призьбі погойдуючись, збоку вбік, і кліпав лівим оком, як той порский півень, що збирається дзьобнути господаря.

 

 

Дорогою на роботу, Ден Тайстра збирав до купи уривки снів, але у пам’яті грізно ворочалось щось каламутне. Щоразу пам’ять давала збій, коли він намагався зрозуміти, що ховається, клубочиться у тій ілюзорній мороці страшних картинок.

Біля дверей пошти стояв Влад Костюк, такий собі молодший поштмейстер, що насправді був найвідданішим помічником, якого лише можна було уявити. Низенький, у строкатій камізельці поверх сорочки, Влад стурбовано озирався по сторонах, ніби у його маленькому світі сталося дещо дуже й дуже недобре. Обличчя з неодмінною хитринкою у погляді тепер то хмарилось, то виражало подив. Мовляв, таке сталося, що дивом дивуєшся, як це взагалі можливо…

— Доброго ранку, — поспішив привітатися помічник, ледь побачив, що начальник виходить з-за рогу.

— Доброго.

— Доброго ранку, Денисе Васильовичу! Хоча недобрий він, тотов ранок… — очі Костюка тривожно блищали, він нервово кліпав очима. — Точно вам кажу… Вже розпитували тутка про вас, буквально п’ять хвилин перед вами в’ни поїхали. А вантажівка — величезна! Називають себе вченими та всьо шукають, шукають!

— А що ж в’ни тутка шукають? — якомога спокійніше запитав Тайстра, підходячи до ґанку недбало пофарбованої будівлі: поштове відділення займало перший та єдиний поверх у цьому маленькому непримітному будиночку.

— Нечисту силу шукають — от що! — вигукнув помічник.

Він боязко озирнувся по сторонах, потім тихо, благально попросив:

— Не ходіть до них, Денисе Васильовичу, не потрібно вам це…

— А я хіба збирався? — здивувався Тайстра.

Проте під грудьми у головного листоноші Заріччя все ж таки заболіло. Спустити з думки туман було неможливо, він від учора мовби оселився у мізках, навіть думалося  важко, із зусиллям. Відтак голова важчала з кожною чвертю години все більше, немов у неї хтось грайливо складав цеглинку за цеглинкою. Щоб за тим муром вже неможливо було Дену Тайстрі з’єднати у логічний ланцюжок ті дивні смерті людей. Інколи Тайстра майже зв’язував свої домисли, але цегляний мур був надто щільним та високим. Тайстра уявляв подумки, як перехоплює летючу з-за муру цеглинку та кидає нею у той мур, щоб пробити, нарешті, діру. Він хотів, поки не пізно, подивитись, що там, за стіною — але марно. Цегляна гуркотнява всередині голови ставала ще більш нестерпною та болючою. З нею треба було щось робити… Що саме, Ден Тайстра здогадувався, але оформлювати це у слова не хотів.

Ден пробігся пальцями по спітнілому лобі, немов шукаючи місце, де кували невидимі кляті ковалі, потер скроні. Він з острахом подумав, що нічний припадок може повторитися просто зараз, тільки з гіршими наслідками. Листоноша уявив, що це може бути — і здригнувся. Якомога швидше, з погрозою, він насилу вичавив з себе:

— Я що тобі,  великий екзорцист? Най собі до кочула пнуться, це його праця…

Костюк поглянув на шефа та зблід. Ден зрозумів, що налякав помічника й вже сам був з того не радий, але виправлятися не схотів.

— Та я ніц не знаю, ніц не знаю… Що я? Що я можу знати, проста людина… — заторохтів Влад, відчиняючи двері перед начальством, — але в’ни спочатку пороздив’ялися навколо, а потім стоять тутка, кажуть, щи провідника потребують з місцевих.

— Провідника? —  несподівано для самого себе Ден Тайстра розсміявся. — Які ж вони дурні! Сюди не приїздити треба, звідсіля — вшиватися треба! Теж мені, науковці,  — презирливо додав він, приймаючи від помічника два десятки листів. — Дати драла — ось яке перед ними наукове завдання.

— Так, так… та не простого провідника щи треба. А ци людина має бути освіченою, ци хоч незабобонною, — Костюк жалісно посміхнувся у відповідь та поліз за стопою квитанцій кудись під стіл. — Вчені Димка бачили, він не сподобався, одразу забракували. Мабуть, то Димко про вас переповів, а, може щи хтось, хто то-м чув про ваш цей…

— Про що? — Ден зупинився перед склом та сперся на настильницю.

Перед його очима висіли новенькі марки, веселенького червоного кольору. Він засунув руку у віконце і дістав їх.

— Ну, про той… про записник з жахами, — Костюк випірнув назад з-під столу, та штучно посміхнувся. — Всі знають, що ви відслідковуєте ті смерті та…

Ден зрозумів, що припиняє себе контролювати. Він гнівно блиснув очима поверх марок, розглядаючи зблідле, жовтувате обличчя помічника. Костюк замовк і важко задихав, опускаючи очі долілиць.

— Так що я… роблю?.. — повільно перепитав він.

Помічник вчепився обома руками за якусь книжку та мацав її, як сліпець, жадібно шукаючи у її шпаринках на палітурці відповіді.

— Ну, гаразд, — зглянувся Ден Тайстра. — Працюй.

Помічник швидко закивав головою, висловлюючи згоду. Він низько схилився над столом та хутко почав креслити у квитанціях ручкою.

Ден полегшено зітхнув. Нарешті, цей ідіот зайнявся справою, думав він, сортуючи відкладені помічником свіжі листи на дві купки — «від селян» та «до селян».

Ще лишалися сфабрикувати квартальні звіти, і з тим він впорався швидко: цифри встали у колонки начебто правильно. Ден Тайстра наспіх залишив помічнику оформити грошові перекази, наказав прийняти машину з новою поштою, ще сказав, щоб не чекав на нього, та майже вибіг з пошти.

Полуденне сонце пекло, від ще непросохлої після дощів землі немов йшов пар. Здавалося, що село втонуло у молочному серпанку. Але Тайстра бачив, що це не той казковий, легкий серпанок, який прикрашає селище та навіває туристу романтичні думки. Це була та сама суспензія, жива, вона хижо клубочилася та чатувала. У цьому мареві шиферні, а подекуди й солом’яні, дахи будинків ввижалися спинами дивовижних тварин, що пливуть у хиткому морі у невідому далечінь. Власне, Дену і треба було йти туди, за околицю, у бік Імлистого, де вчора зустрів Димка.

«Цікаво, як вчені збираються діяти, — думав Ден дорогою, — чи варто мені показати записник? Розумники… самі не розуміють, з чим зіткнуться. А я? Я — розумію?..»

Ден Тайстра зупинився. Біль у скронях наростала, але цегляний мур, вибудуваний у голові, почав розхитуватись. Дену ставало дедалі страшніше.

Так, він розуміє.

Туман потребуватиме ще жертв, мешканців Совиного йому вочевидь замало. А,  може, це зовсім не вчені — а розвідники? Наприклад, хтось з райцентру? Чи навіть з області? Склав два плюс два та послав дослідницьку групу… Занадто багато дивного тут відбувається останнім часом. Обережність. У всьому має бути обережність…

Листоноша йшов швидкими, впевненими кроками, тому швидко опинився за селом. На узбіччі стояв здоровенний «КрАЗ» захисного забарвлення з герметичним кунгом, обвішаний всякими залізяками та пристроями. Поруч з ним — п’ятидверна салатова “Нива”, на якій хтось встановив невелику антену-тарілку. Це Тайстра оцінив: шукачі пригод ретельно подбали про ймовірні примхи місцевої радіозв’язку. Та ось і вони…

Мабуть, зачувши кроки, з позашляховика виліз високий бородатий чолов’яга у камуфляжній куртці та широченних штанях, з портативним комп’ютером у руці. Дочекавшись, поки гість підійде ближче, він чемно привітався:

— Борис Борисович! — урочисто сказав він.

Голос у вченого виявився гучним, а ось рукостискання вражало м’якістю, сам учений був здорованем ведмежих габаритів.

— Завідувач поштою, Денис Васильович. Можна просто, Денисом, — сказав Тайстра.

— Тоді я Борис, — посміхаючись, закивав бородач. — Ми дуже потребуємо провідника, просто негайно. Погоджуйтеся! Ну, знаєте, такого, щоб місця різні знав, — сказав він багатозначно. — Хотілося б ще мати якісь документальні докази, адже звітувати потрібно.

Листоноша розуміюче кивнув. Так, ці хлопці страх як люблять всякі звіти та доповіді писати.

— Ось, познайомся. Це Петро, аспірант наш.

З кабіни «КрАЗу» вже вистрибував юнак, теж у камуфляжі та з бородою. Щоправда його ріденька борідка поступалася густотою бороді наукового керівника. Втім, в очах палав азарт, і Тайстра зрозумів, що хлопчисько за ідею піде, куди завгодно. Може, такому і туман не страшний.

— Ви знаєте місцевість? — запитав листоноша, коли вони розташувалися на капоті автомобіля, попиваючи міцнющу каву. — Тут і болота є, і завали каменю. Є шанс знайти… — він завагався, — а потім щи вийде така штука, що ми застрягли. Треба розуміти, що будемо робити далі.

Петро обрадувано стрепенувся.

— Значить, ви бачили… — але хлопчисько швидко замовк і знітився під грізним поглядом начальства.

— Якби я то видів, то, мабуть, ми з тобою не говорили б зараз, — посміхаючись, сказав Ден.

— Ми, окрім основного напрямку досліджень, маємо також і геологічну та географічну підготовку,  — солідно заявив старший, включаючи лептоп і виводячи на екран карту. — Не перший раз у полі. Як доктор, заявляю вам, що відділ Аномальних явищ — серйозна організація.

Після взаємних пояснень вирішили, що висуватимуться вже зараз, щоб мати більше шансів на успіх. З собою візьмуть троси, будуть їхати на “Ниві”, зв’язок тримати по раціях, а на всяк випадок  — і по супутнику. У таборі залишать третього члена експедиції — водія Льоху. Водій наполіг на тому, щоб з собою взяли зброю. Озброїлися мисливським карабіном, хоча листоноша ствол висміяв. Він сказав, проти ведмедя з ним не вийде, і тим паче нікому не порадить. Борис теж взяти зброю погодився неохоче. Кунг «КрАЗу» був напханий вимірювальними приладами, яких впертий вчений розцінював як головну зброю кожного шукача аномального. Але Льоха вельми резонно зауважив, що дослідженнями можна зайнятися і завтра: у розвідку треба йти озброєним, бо очікувати тут, у лісі, можна бозна-що… Ден вимушений був підтвердити, навіть навів парочку прикладів про тутешні містичні випадки. Вчені слухали з цікавістю, проте без особливого здивування. Мабуть, і не такі байки чули.

— Десь є вихід зла… — розповідав Ден Тайстра. — У цих місцях, коло Імлистого, і за нашим селом теж.

Вчений з аспірантом покивали головами, а потім заходилися ґрунтовно готуватися до подорожі, перетягнувши у “Ниву” половину обладнання.

— А я тут трохи прогулявся… о-он за ті пагорби, — Борис махнув рукою кудись убік Імлистого. — Виявив загадкову галявину у діброві. Навколо трава так і пре, а на ній — нічого. Як ви там, місцеві кажете, «ніц» не росте? Навіть моху немає! І відчуття таке, ніби хтось дивиться, дивиться… З-за дерев, у спину. Аж мороз поза шкурою іде.

— Знаю таку, — погодився листоноша, залазячи в автомобіль. — Ми кличемо її Чортів плац. Помітили, либонь, що й птахи на ньому не співають?

— Справді, тиша там стоїть — така, аж жах бере, — погодився Борис, — хоча, буквально в десяти метрах від лісочка, бачив там зайця. Та й пташки всякі пурхали.

Ден кивнув головою, він знав про що йдеться. Цеглинки у голові вже ледве трималися у мурі, що втрачав щільність від болю та здогадок. Він нервово потер ліву скроню — у неї немов клевцем[10] вбивали цвях, вдаряючи раз за разом все скоріше та скоріше.

— А хтось намагався пояснити цей феномен? — запитав аспірант.

Він сидів поруч з Деном та старанно робив якісь відмітки у нотатнику. «Нива» їхала лісом легко, жартома долаючи ями на шляху.

— Я намагався, — зізнався Ден, потім кивнув на нотатник Петра та дістав власний записник. — Осьде… знайшов… ви поки їдьте вперед дорогою… читаю… — Він зщулився, розбираючи власний почерк. — …За рік я побував на Чортовому плацу двадцять разів. Жодного разу не зустрів ні звіра, ні птаха. Одного разу випало опинитися там на день літнього сонцестояння і виявити кілька великих каменів, які хтось немов вибудував у центрі галявини. Від них йшла недобра енергія, на руках і ногах у мене піднялося волосся…

Аспірант Петро не витримав та гучно зареготав. Борис теж захихикав у бороду.

— Так як було тамой, так і читаю вам, — скривився Ден Тайстра. — Як минуло п’ять днів, я знову їхав на колесі…

— А що таке «колесо»? — запитав аспірант. — На кшталт «ровера»? Так у вас велосипед зветься?

Тайстра недоброзичливо зиркнув на хлопця. Такий базіка все більше його дратував.

— Так. Зветься, — сказав, як відрубав Ден. — Отже, коли їхав вдруге, побачив, що від каменів і сліду немає…

— Отож! Мені не примарилось у снах те страхіття… А що за історія з вичавленими зі шкіри людьми у селищі? Як там воно?.. — вчений відпустив кермо правою рукою та заклацав пальцями, підганяючи сам себе.

— Совине, — знехотя відізвався Ден Тайстра. — Це теж, для вашого ремесла явище.

— А я думав, що це Джек новий якийсь, кривавий маніяк! — сказав хлопчина зі сміхом. — Джек Патрашитєль, — додав він російською, кумедно кривляючись. — Нє, це кримінал всьо, вуйко. Та не кажіть мені про цю тіпо аномалію! Аномалія такою кривавою просто не буває! Це не для науки, а для слідчих, мабуть, явище.

Тайстра спохмурнів, але промовчав. Хлопець теж заткнувся і відвернувся у вікно.

— Ні, не дарма ми сюди приїхали, — порушив мовчанку Борис.

«Дарма, — подумав Ден, і повільно закрив записник. — Втім, якась користь може бути і від вас…»

Ще три кілометри на північний схід вони їхали мовчки, поки не зупинилися біля перекошеного дорожнього покажчика «Імлисте-Заріччя». Праворуч, у бік гір йшла широка дорога, що петляла між бурих валунів.

— Нам тудой, — сказав Ден.

Він вибрався з «Ниви» та понюхав повітря, намагаючись вловити знайомий пряний запах туману. Навколо ледве шелестіли буки і в’язи, вітер стишувався.

— Щи метрів п’ятсот треба, — повідомив він хлопцям, що в очікуванні сиділи у машині:

— Можна буде зупинитися, поспостерігати? — перепитав вчений. — Цікаве місце…

— Якщо за годину нічого не побачите, вирушимо до болота.

— Ну, ми… Якщо щось буде, можемо  і довше затриматися, — сказав Борис.

Петро порився під ногами та дістав помаранчевий прилад. Хвилину він водив приладом, витягши руку з вікна «Ниви».

— Власне, нормально. Активності немає, але це… це дуже підозріло. Шкала на нулі, псиграф не бачить навіть нас!

Листоноша тільки знизав плечима і поліз назад всередину.

Водій обережно повів автомобіль між камінням, намагаючись не пробити шини.

Вони проїхали ще хвилину і відчули, як земля дрібно затремтіла під колесами. Малесенький вітерець, що майже не відчувався, здійнявся до ураганного вітру. Перед бампером блиснуло, неначе куляста блискавка.

Петро голосно закричав, наче намагався зупинити щось, що насувалося на них, але здався і просто кинувся геть з автомобіля. В одній руці хлопець тримав загадковий псиграф, а у другій — казна-звідки взявся пістолет. Борис з Деном вистрибнули майже разом з «Ниви» та помчали за аспірантом. Однак, наздогнати не змогли — аспірант зник серед каменів, більшість з яких перевищували рослу людину.

Земля трусилася та вкривалася великими тріщинами лише на крихітній ділянці. Борис це зрозумів, коли вони разом з листоношею опинилися на траві, біля валунів. Ден також це знав. Варто було зійти з дороги, як все припинялося. «Нива» тряслася поряд,  дрібний гравій летів під колесами вгору і вниз, котився та підстрибував по схилу. Але там, край валунів, вітру не було.

— Просто чари якісь, — процідив доктор, деручись на ближчий валун. — Трясця! Це не феномен, а напад! А далі що? Боже, пішки? І куди помчав наш неврастенік?

Борис встиг захопити свій чемоданчик і рацію, і тепер активно крутив головою, розшукуючи аспіранта.

— Петре, Петре!.. — в рації грізно зашипіли розряди, хоча ніякої грози не очікувалося. — Відповідай мені… Прийом… Петре!.. А, чорт тебе забирай!..

Борис засунув рацію у кишеню і витягнув з валізки таку ж помаранчеву штуку, як у Петра. Клацнувши тумблером, він почав тикати нею на різні боки:

— Так, там щось є, — рука вказала на автомобіль, який вже не трусився, а плавно погойдувався, — рівень — двадцять п’ять… — вчений обернувся до листоноші, який, стиснувши скроні долонями, з сусіднього валуна спостерігав за кінцем світу. — Я таке бачив лише в замку, у Польщі. Місцеві казали, там привиди щодня гуляють… А ти що скажеш?

— Духи злих мольфарів, — сказав провідник, його обличчя здригнулося від болю.

Ден намагався заблокувати біль зусиллям волі. Але марно — всередині нього уявний мур розвалювався, цегли летіли прицільно і листоноша, що ловив їх руками всередині не міг з ними впоратися. Руденькі цеглинки різко били, під ударами шкіра на тілі повсюди почала лускотися з пекучим болем. Він зрозумів, що програє… Але хто забороняє, бодай спробувати? «Лише єдна спроба, — подумав Тайстра, від почуття гидливості його пересмикнуло. — Тамой не вийшло, вийде зараз…». Зрештою, цегли припинили атакувати, мур було зруйновано. Ден не хотів туди йти, через груди рудого каміння. Він знав, що там… одного разу, він бачив, що там було. Так, саме там, у Совиному, він бачив, коли спав… Бачив, як це відбувалося. І Тайстра знав, знав, що побачить, якщо підійде ближче до… тієї істоти, що змурувала стіну. Тепер істота розвалила її, завдаючи йому, Дену, стільки болю та кривавих ран… Проте, він зробив крок, потім ще один, потім переліз через поламану цеглу, що купами лежала на шляху до неї.

Крок, ще крок… крок, крок, ще два…

Ні! Зупинись!

Серед купи людських фекалій повзали хробаки. Вони чавкали, сьорбали вонючу рідоту випорожнювань, вони рухалися, сплітаючись у кільця та розплітаючись, вони повзали один на одному, як дощові черв’яки, але зовсім не були ними… Вони піднімали свої обрубки, де мали знаходитись їхні голови, і говорили з ним, шепочучи його ім’я…

— Денисе, Денисе, Денисе!… Де наші жертви? Ми зголодніли… ми так довго не їли… нам потрібна плоть, тепла кров… дай нам, дай нам жертву…

— Ні, ні за що! — закричав Ден.

Він закрив обличчя долонями, він хотів сховатися. Просто сховатися там, за долонями, як маленький хлопчик.

— Йдіть, вас немає, немає ніде… ви своє отримали, отримали вже… Ви отримали там, на хуторі… не чіпайте їх, не смійте! — зашептав він, погойдуючись з одного боку в інший.

 — Ми хочемо їсти, їсти, їсти! — заверещали черв’яки, піднімаючи вгору свої жовті, слизькі тіла. Цей звук був нестерпним — мокре хлюпання, рух черв’яка у вологій плоті: чвяк, чвяк, чвяк, чвяк…

Вони повзли до нього, вони наближалися, вони були зовсім близько…

— Дай нам, дай нам їсти!… О-о! Вони прийшли нас вбити?

Чвяк, чвяк…

Ні!

— Я не знав про пістолет, — прошепотів Ден. — Я же вас попереджав, не треба зброї. Вони не люблять зброю…

Вчений винувато потрусив головою.

— Він газовий… Практично, іграшка…  Завжди у бардачку лежить, я й забув про цю штуку… — щось дуже не подобалося Борису у виразі очей Дена, в його кривій посмішці та тьмяному сяйві зіниць. — Як ти себе почуваєш? Ти наче розчинився у собі.

— Пусте, забудь… Вставай, вони вже близько. Боюсь, що вони добралися до твого Петра, — сказав листоноша і почав підійматися нагору, за валуни, у напрямку, куди біг аспірант.

Вслід за ним поліз Борис, виставляючи вперед псиграф:

— Знаєш, тут ніби нічого не відбувається, але фон, до речі, просто скажений, не менше, ніж п’ятдесят одиниць, — схвильовано бурмотів він у спину провідника.

Біль у голові Дена проникав далі, наповнюючи все тіло тим самим, нестерпним болем, наче крізь тіло текла лава. Йому було все одно, що там верзе вчений. Листоноша долав метр за метром, хапаючись за наступну порослу мохом кам’яну брилу щосили.  Борис же міркував уголос, водив рукою зліва на право, потім повернув так, щоб датчик вказував на нього самого:

— Теж більше, ніж треба, але не так багато… — потім він налаштував пристрій на листоношу і миттю закричав. — Боги! Тут вдвічі вище за норму!

— Вгамуйся, — ледь чутно обізвався Ден. — Просто продовжуй підйом…

— Але що це? Якась залишкова флуктуація?.. Або ми тепер завжди будемо такими?.. Мені ще треба зняти показання з землі… Петре! — голосно покликав Борис. — Агов!

Вчений кликав без зупину, напружуючи горло, поки Тайстра не попросив його замовкнути. Листоноша встав біля ялини, притулився потилицею.

Чвяк, чвяк, чвяк.

Ні!

Ці звуки були з його нічних жахів, так, так. Точно. Пригадав. Вони наснилися йому вночі. А потім полізла… так, так,  та істота. Масивна, жирна потвора, що приходить з білим туманом, посилаючи попереду хробаків. Без морди, без очей, без кінцівок — велика драглиста жовта біомаса, що хлюпотіла і намагалася виповзти з туману, щоб втамувати голод за людською плоттю.

Чвяк, чвяк…Вони були поряд, вони тикалися тупими обрубками, вигинаючи слизьке тіло дугою, вони заповзали йому під джинси, залишаючи на шкірі сопливі мокрі сліди, які бувають від слизняків… Ден кричав від їхніх рухів по тілу. Хробаки повільно, але цупко вгризалися у нього, всмоктуючи шматочки гарячої плоті. Він скинув джинси й почав викидати хробаків жменями, розчавлюючи їх чоботами на ялиновому гіллі.

Коли Ден підійняв голову, то побачив істоту перед собою.

— Не говори зі мною, йди геть, потворо! — прошепотів він.

Маса заколихалася, вона тремтіла від передчуття:

 — Один — це замало, ти знаєш. Чи неправда, Денисе? — слова плинули нескінченним потоком, який неможливо було зупинити. — Віддай мені другого. Віддай. Мої діти хочуть їсти. Інакше ми вийдемо з лісу…

Ні, ні, ні! Ні за що! Ден Тайстра закричав і вдарив в істоту кулаком.

Вона була всередині, наче студенець, холодна, як її туман, волога, істота дрижала, клубочилася, перетікаючи з однієї форми в іншу. Спочатку вона зобразила фігуру людини. І Ден завмер.

Чвяк, чвяк… Хробаки залишили його і тепер повзли до людини. Ден впізнав знайомі борідку, камуфляж, худі, розкинуті у боки руки. Аспірант лежав на спині, борідка сторчала вбік, а руки смикалися в агонії, набираючи у кулаки грудки землі та ялинові гілки. Коли голову поглинув густий живий туман, ноги аспіранта здригнулися кілька разів, потім зігнулись у колінах і застигли.

— Потворо! Чудовисько! Залиш наші гори! Забирайся!

Істота завібрувала, скорочуючись тілом, ніби воно мало м’язову масу, імітуючи рух хробака.

— Ти маєш заплатити, — беззвучно говорила вона, народжуючи думки в голові Тайстри. — Як завжди та в усі часи.

— Заплачу! — крикнув Ден. — Але на цей раз — тобою! Як платив раніше, в інші часи людьми. Вір мені, плата не настільки велика, як могла би бути!

Ден розмахнувся і ще раз вдарив істоту, провалюючись у слизь. І щосили побіг вперед.

На чималому пагорбі, в ялиннику, сонце майже не було видно за стовбурами ялин, воно вже почало ховатися за гори, вечоріло. Температура різко впала, відчутно повіяло вогкістю. Ще метрів через триста ялинник змінився ріденьким чагарником, а пагорб перейшов у болотяну місцевість. Листоноша разом з вченим зупинилися біля заростей очерету. Земля під ногами грала як добре натягнутий батут, в слідах залишалася вода. Над підозріло яскравою рослинністю місцями курився димок, очевидно, це піднімався з дна болота метан. Кумкали жаби, їм вторив уханням сич.

— Прийшли, — сказав Ден. — Петро десь тутка.

Він махнув рукою у бік очерету.

— Звідки це знаєш? — перелякався вчений. — Петре!..

— Він там, але у саме нутро лізти, напевно, не варто. Трясовина, — пояснив листоноша.

Борис безпомічно відкрив рота, округлив нажахані очі, і закляк таким на кілька секунд, а потім стрімголов рвонувся до очерету, розмахуючи руками, наче сільська баба. Він повірив Дену. Навіть більше — він знав, що Ден Тайстра не збрехав. І що там, в очереті, на них чекає щось надреально жахаюче.

Ден бачив, як Борис, голосно хапаючи повітря ротом, ламає руками той очерет, ліктями розсовує його стеблини, і потім, розставивши руки у різні сторони кричить, несамовито, переходячи з басу на фальцет, закинувши голову до неба. Тайстра у кілька стрибків дістався вченого та висунувся з-за його плеча.

Одяг аспіранта було пошматовано на дрантя, крові було стільки, що Дену здалося на мить буцімто трава змінила свій колір або хтось налив тут, на болотистій купині, червоної фарби, якою хотів пофарбувати підлогу в хаті. Шматки плоті, завдяки залишкам одягу, були так-сяк сформовані у  те, що колись було руками й ногами. Голови не було зовсім — просто зліплене дещо у суцільному місиві. Тіло виглядало так, наче потрапило під асфальтний каток. Коричнево-червона рідота проступала крізь плоть, вчавлену у болото з неймовірною силою.

Ден дивився, немов зачарований, і не міг відвести очей. Скільки разів він вже це бачив? А скільки разів намагався запобігти тому? А скільки разів ставав свідком? Багато, так багато, що пам’ять вперто ставила психоблоки на всі спроби згадати все. І щоразу, коли істота та її хробаки насичувалися, пам’ять зачиняла дверцята наглухо, до наступних жнив туману. Хоча Тайстра так і не зміг розібратися до кінця, хто був головним  — сам туман чи його істота з хробаками, але напевне знав, що діють вони вкупі. І що туман так само підслуховує людину, так само жене її, наче зайця, лісом до східців хати, поки не з’явиться він, Тайстра, щоб нагодувати чи відібрати здобич. Тоді, у Совиному, він просто не впорався і все. Просто не зміг, не вистачило сил. Просто не зміг… Зрештою, це його справа. Вічна справа, яку він, листоноша Карпат, робить із сторіччя у сторіччя, до скону світу. І хто у змозі йому допомогти? Коли туман підбирався до селища так близько, що Ден не міг його зупинити, гинули люди. Але з тим ніхто і ніщо не зможе вдіяти, ні… ніхто…

 

Ніхто? А Міхай? Міхай Димко?

Серце у грудях стиснулося, наче хтось спіймав його у кулак з наміром розчавити цей карпатський дзігарок[11], щоб він замовчав навіки-вічні…

Де він? Де кочул? Він має знайти кочула. Він має бути десь ТУТ.

— Міхаю!!! Міхаю!!! — Ден кричав, його легені були немов дитячими повітряними кульками, що мали ось-ось вибухнути від надлишку тиску. — Ти потрібний мені! МЕНІ!

На болотах знов нікого не було. Туман осів на горбках, тихо клуботав в очереті, причаївся — хижак…Ден вдивлявся у сутінки, що насували на болота, але істоти ніде не було. І раптом він почув це.

Так, десь поряд бекали вівці.

Він задрав голову і побачив, як з пагорба, що височів ліворуч над болотом, за ним спостерігає кочул.

Ден сумно всміхнувся і почав повільно підійматися по косогору вгору.

— Це був ти, — глухо сказав йому Димко.  — Ти — Вартовий Відчайдушного. Це тебе я бачив у сорок сьомому на болотах… Це ти боровся з ним у Совиному, але я тоді не встиг.

Тутешня говірка безслідно щезла з його мови, очі кочула ясніли розумом та мудрістю, сам він випростався, наче став ширше у плечах та вище.

— Чому?

Кочул у подиві смикнув плечем:

— Ти не кликав.

— Ти тоді майже вбив його,  — Ден загорнув знизу футболку і продемонстрував рубець на животі. — За роки тут все змінилося, перестало піддаватися контролю. Я вже сам боюся деяких речей. Цей клятий туман… Духи каміння… Мольфари! Кляті темні мольфари з їхніми мороками!

— Чому істота вбиває?— запитав кочул. — Ці люди не несуть у собі зла. Вона ж, начебто,  харчується виключно цілковитими  грішниками?

— Вчені дізналися, як можна змінити те, що відбувається, але не зрозуміли, що змінювати нічого не треба. Тільки гірше буде… — Ден помовчав. — Міхаю, вони такі голодні, а люди — побачили зайве. Це все, що нам слід знати. І не треба більше… більше мене вбивати! Все одно, це її не зупинить.

— Я знаю, як зупинити, Вартовий, цих мороків Карпат, — сказав Димко.

— Громовиця… — стиха промовив очманілий листоноша. — Ти — Громовиця!

В очах кочула спалахнуло темно-червоною загравою і миттю, десь далеко тяжко вдарив грім, і яскрава блискавка розірвала передранкове небо навпіл. — Тобі треба було зайти до мене, перед тим, як вирушати. Тепер… Тепер треба чекати…

Старий Міхай недобре посміхнувся з-під вусів, дивлячись на зніяковілого листоношу, а потім, важко спираючись на ковіньку, рушив слідом за вівцями…

— Зачекай!

Кочул обернувся:

— Стій, де стоїш. Я врятую людину.

     

У кишені куртки Бориса завібрував передавач. Вчений аж підскочив. Судомно дихаючи, він натиснув клавішу виклику:

— Це Борис…

— Бачу туман, — проскреготало у рації, — йде прямо на “КрАЗ”… Що робить? Він якийсь… моторошний… як живий…

— Туман? — пошепки перепитав вчений. —  Льоха… Льоха, Петра вбили!

— Вбили? Як… Як?! — заволала рація, спотворюючи голос водія до непізнаваності.

І раптом вони обидва це почули:

— То ти його мені віддаси? мої діти голодні, вони хочуть… хочуть їстоньки… — сказали у рації.

— О, боже! Хто це?! Хто?! — закричав Борис, трясучи рацією у руках, наче вона обпікала.

У рації щось тоненько протирликало крізь шипіння та змінилося на побрязкування, а  потім на удар грому, який, здавалося, одночасно прогримів у передавачі та розірвав небо над ними.

— Тримайтеся, — сказав у рації голос Димка. — Я вже завершую…

Ден відібрав у Бориса передавач та вимкнув його. Підійняв голову і побачив, що Борис сидить у багні, плаче, як дитина, схлипуючи та розмазуючи сльози по зарослих щетиною щоках.

— Ніц страшного вже не буде, — сказав Ден, сідаючи поряд. — Ввечері, навколо селища, завжди туман… А з Льохою все буде гаразд. З нами тепер все буде гаразд, от побачиш. Міхай поряд, ми поряд…

Він обійняв Бориса і тихесенько погойдував його, наче дитину, шепочучи дивні казки про Вартового і Громовицю, що ніколи не товаришують, але завжди приходять на допомогу, коли опиняються поряд.

 

[1] Лілійак  (діал..) – бузок.

[2] Колесо (діал..) – велосипед.

[3] Кочул (діал..) – пастух.

[4] Вположитися (діал..) – розродитися, тут – народити ягня.

[5] Вімні (діал..) – вим’я.

[6] Маржина, маржинка (діал..)  – худоба.

[7] Бриндзя (діал..) – бринза.

[8] Нанашко (діал..) – дядько.

[9] Шопра (діал..) – сарай.

[10] Клевець (діал..) – молоток.

[11] Дзігарок (діал..) – годинник.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *