Олександр ВІВЧАРИК. Чорний характерник

Олена і Михайло зійшли з потягу в Запоріжжі, коли було ще темно. Вони вийшли на перон і вдихнули на повні груди повітря, що пахло старою грубкою.

– То заводи, – сказав Михайло, – не зважай, на Хортиці повітря чистіше.

Вони сіли на лавці у залі очікувань і притулилися одне до одного. Поруч сиділи сумні, похмурі, зморені люди. У повітрі розлігся неспокій.

– Незатишно якось, непривітно, – мовила Олена. – Я все інакше собі уявляла… 

Відвідати Запоріжжя і славнозвісну Хортицю було їхньою давньою мрією. Та все не виходило. Щось наче заважало, бо завжди в останній момент виникала якась перешкода. От і цього разу захворіла їхня улюблениця кішка Маркіза. Завжди весела, вона перед їхнім від’їздом відмовилася від їжі і злягла.

– Що з тобою? – турботливо питала її Олена.

Проте кішка лише благально дивилася їй у вічі і ледь не пошепки нявкала.

Однак Михайло був налаштований на поїздку рішучіше, ніж будь-коли.

– З нею побуде моя сестра, – сказав він твердо, і Оленка зрозуміла, що сперечатися марно.

І от, мета подорожі майже поруч. Подружжя дочекалося поки розвидніється, а тоді сіло на перший тролейбус, що їхав до легендарного острова. Кожен думав про своє: Оленка переживала, як там Маркіза, а Михайло міркував над тим, чи телефонувати друзям, чи вони й так пам’ятають про домовленість. Адже їх мали зустріти Сергій і Таня, які теж були завзятими мандрівниками і рушили на острів першими.

Запоріжжя саме прокинулося. Містом наввипередки мчали маршрутки з мовчазними людьми, вулиці замітали двірники, а сонце зловісно кидало промені з-під помаранчевих хмар, підкреслених чорним димом з труб ливарень. На душі у Михайла щось шкрябнуло, щось не давало насолодитися мандрівкою, викликало тривогу. Але що, він зрозуміти не міг, тож зосередився на спогляданні величезного, промислового міста, що, ніби хижий звір, охопило зусібіч і Дніпро, і Хортицю. А острів люди ще й розіп’яли лінією електропередач і мостовим переходом.

Друзі були на місці, і це відволікло Михайла від недобрих передчуттів. Вони з Оленкою розбили свій намет і в першу чергу скупалися, а тоді сіли до імпровізованого столу. Сніданок пройшов чудово, настрій поліпшився, тим паче, що, як повідомила телефоном сестра Михайла, і Маркіза трохи поїла.

– Зараз прийде місцевий краєзнавець Олександр Щербина, – повідомила Тетяна. – Нам його рекомендували місцеві рідновіри, послідовники провидиці Галини. Він знає про Хортицю все, думаю, буде цікаво.

Олександр і справді не забарився. То був моложавий високий, худорлявий чоловік з маленькою борідкою. Він повів друзів островом. Почали з давнього капища, біля якого вже зібралися з десяток рідновірів. А потім Олександр повів гостей стежками, які знав тільки він. Розповів про князя Святослава, який знайшов тут свою смерть, про віднайдений меч найвойовничішого українського князя. Згадав і про німецьких колоністів менонітів, які поселилися тут на запрошення розпусної німкені і водночас російської імператриці Катерини II. А меноніти залишили пам’ять про себе не лише у відомому творі Тараса Шевченка, а й у тому, що вирубали прадавній дубовий ліс, яким була вкрита Хортиця.

– Та, як би там не було, могил вони не чіпали, – сказав раптом Олександр біля ледь помітного горбика.

Його гості у цей час милувалися величним Дніпрогесом, що здіймався над рікою. Небо чомусь не розвиднилося, а стало ще зловіснішим. Тож і гребля на його фоні мала вигляд вирізьбленого твердою рукою суворого, індустріального замку. Олександр простежив за поглядом друзів і додав:

– Узагалі, це страшне і водночас сакральне місце. Тут споконвіку молилися наші предки, які вважали Хортицю святою, тут ховали найзавзятіших воїнів, тут була перша Запорозька Січ. А на будівництві Дніпрогесу працював і мій дід Степан, який утік з колгоспу. Він ще встиг мені малому розповісти про мечі вікінгів дружинників Святослава, які знайшли тут 1928 року.  А коли радянські спецслужби підірвали Дніпрогес у 1941 році, багатометрова хвиля води знищила десятки тисяч і радянських воїнів. Острів ще помститься за ці злочини, і за те, що його розтерзали, закували в залізо…

Унизу пропливав маленький затишний кораблик. Друзі мовчали, обдумуючи слова Олександра. Раптом з корабля роздався зойк. Якась жінка моторошно кричала.

– Не йдіть туди, не йдіть! – доносилося з річки.

Олена притулила до очей бінокль і побачила жінку з розкуйовдженим волоссям. Вона дивилася ніби просто в очі Олені і вже стиха промовила:

– Не йди, благаю, вертайся.

Олена зрозуміла це по губах. На неї немов вилили крижану воду. Жінка дивилася на неї з відчаєм і надією. Та раптом її обійняв якийсь чоловік, щось прошепотів і повів кудись униз. Жінка пручалася, пробувала повернутися, підбіг ще один чоловік, і її таки забрали.

– Дивно, – сказав розгублений Олександр. – Скільки тут бував, але таке бачу і чую вперше.

Олена, бліда, мов крейда, опустилася на горбик. Усі кинулися її заспокоювати. Зрештою, вона потроху почала відходити від пережитого шоку. Щоб якось відволікти усіх від побаченого і почутого, Сергій запитав:

– Олександре, ти щось розповідав про могили?

– Еге ж, – відповів той, – на одній оно Олена сидить.

Та підстрибнула, мов ошпарена.

– Це загадкове місце. Як уже казав, ця могила пережила, і менонітів, і навіть радянську владу. До речі, схоже, що у ній поховано характерника. Я знайшов в архіві спогади столітнього діда, з яким спілкувався наш всесвітньовідомий історик Дмитро Яворницький. Той розповів, що, за переказом його батька, на Хортиці колись поховали характерника, який чомусь став служити ногайцям. Їхні відуни передали йому і свою силу. Тож цей характерник багато шкоди приніс козацтву, аж поки п’ять інших характерників, об’єднавшись, знищили його. Вони й поховали його там, де вбили, на острові. Якраз тоді, коли він насилав на козаків бурю, щоб розпорошити військо і допомогти орді. Потім провели відповідний обряд і заповіли ніколи не чіпати його могили, щоб не випустити зло. Мовляв, зрадник сам буде мститися за те, що потривожили його сон. Вони насипали на ній купу каміння і залишили там усі його речі, навіть золотий перстень ногайців, який мав велику магічну силу.

Років з десять тому знайомі мені мешканці Запоріжжя відпочивали тут на маївку і сфотографувалися біля цієї от могили. Тоді ще й цифрових фотоапаратів, по суті, не було. Тож поки вони проявили плівку, поки замовили світлини, чимало часу минуло. Аж під осінь вони побачили, що на світлині біля них стоїть розмита фігура міцного, височезного дідугана у дивному чорному вбранні. Він похмуро дивився просто в об’єктив. Я бачив те зображення. Скажу вам, моторошне видовище. Мені чомусь здається, що це могила характерника-зрадника. Ті знайомі привели мене сюди. Я запам’ятав місце і пішов звідси, порадивши хлопцям нічого не чіпати. Та вони таки почали копати. Не довго копали. У одного стався серцевий напад, і він помер на місці, інший побіг до Дніпра по воду для друга і втопився, там де горобцю по коліна. Між іншим, був чудовим плавцем… Третій, побачивши те, що сталося, втік. Та вже у місті на нього напав якийсь студент-відмінник і виколов очі кульковою ручкою. Того відмінника визнали божевільним і поклали у психушку. Аж на Черкащині, бо він звідти родом. Кажуть тримають в окремій заґратованій палаті, бо дуже буйний. Я після того привів сюди священика, і він освятив це місце. Але краще, напевне, обходити його стороною.

Друзі слухали Олександра з роззявленими ротами. Олена оговталася першою і запропонувала негайно повернутися до табору. Їй стало зле. Кораблик уже зник з очей. Здійнявся раптом вітер, який бурунив до того гладеньку поверхню ріки.

У таборі дівчата нашвидкуруч приготували їсти. Про мандрівку ніхто не згадував, говорили на інші теми. До їжі відкоркували пляшку коньяку, розпили її разом з Олександром, який розповів ще чимало цікавого про Хортицю і Запоріжжя. Тож, коли він почав прощатися, настрій у всіх був майже веселий.

Увечері друзі розпалили багаття. Хміль вивітрився, у душі чомусь наростала тривога. В основному всі мовчали. Олена весь час поглядала в той бік, де була могила, а тоді вмовила Тетяну йти спати з нею в один намет. Хлопці ще сиділи біля тліючого вугілля.

– Давай розкопаємо ту могилу, – зненацька промовив Сергій.

Михайло здригнувся

– Навіщо? – ти ж чув, що було.

– І ти віриш у ті байки? Хлопці понапивалися. А там же золотий перстень має бути, якщо вірити Олександру. А може іще щось… Усе одно хтось згодом розкопає. Чому не ми? Відомими станемо. А може краще продамо того персня. На Заході за нього чимало баксів дадуть. Поживемо!

– А раптом усе те, що сталося, правда? Та й ми не дуже тверезі, – засумнівався Михайло.

– Ага, ти ще скажи, що тут кікімори літають і мертві з косами стоять. Дівки он, до одного намету пішли. Ми заночуємо в другому. До світанку відпочинемо і тверезі підемо. Вони ще й не прокинуться, як ми розбагатіємо. Не роздумуй, бо сам піду, але тоді не ображайся…

– Гаразд, – відважився Михайло. – Тільки підемо дуже рано, щоби дівчата не прокинулися.

На тому і порішили.

 

Був вечір, коли у Черкаській обласній психіатричній лікарні, що в райцентрі Сміла, зчинилася паніка. Буйний пацієнт, який уже давно перебував в окремій палаті, упав раптом у кому. Що йому не робили, до тями він не приходив. Санавіацією його доправили до обласної лікарні в Черкасах. Там поклали в реанімацію. Уранці мали приїхати спеціалісти з Києва.

Молоденька медсестра сиділа уночі біля столу і переглядала модний глянцевий журнал. Раптом її шиї торкнулося щось вологе. Дівчина не встигла зреагувати, як їй зламали шию. Чоловік, що лежав у комі, взяв ручку зі столу і пішов надвір.

 

Вадим зупинив автівку біля парку в районі Соснівки. Його руки тремтіли. Ні, він мусить сказати їй усе. Неслухняними пальцями набрав номер дружини, а коли та взяла слухавку, заговорив:

– Ти стерво, ти зіпсувала мені життя! Я все робив задля тебе, а ти лягла під сусіда. Я тебе ненавиджу. Забудь про мене. Я тебе кидаю.

– Вадимчику, – волав жіночий голос у слухавці. – Я не знаю що сталося. Рома мені навіть не подобається. Я була як загіпнотизована. Пробач! Він мені непотрібний, не був ніколи потрібний. Повір, я люблю тільки тебе…

– Що б ти здохла, тебе чужий прутень загіпнотизував, блядь ненаситна…

Вадим закашлявся, потім захрипів, мобільник випав з рук, з нього розносилися плачі. Він пробував пручатися, але пальці, що здушили його шию крізь відчинене вікно, здавалися залізними. Зрештою, він затих.

Чоловік з лікарні кинув роздягнений труп у кущі, сів за кермо, посміхнувся і завів машину.

 

Ранок видався дуже теплим і хмарним. Над Хортицею розлігся туман. Сергій штовхнув Михайла.

– Пора, – проказав він.

– Що? – не второпав сонний товариш.

– Пора, кажу, йти копати. Я ще звечора лопату з багажника узяв. Збирайся.

За п’ять хвилин друзі чвалали в напрямку берега.

 

Олена дивилася, як її чоловік розкопує могилу. Він працював швидко і, нарешті, досяг мерця. Той чомусь не зогнив, а лежав такий, ніби його поховали учора. Раптом Михайло кинув копати і вискочив з могили. А мрець розплющив очі і почав вставати. Олена пробували кричати, та не могла. Ноги не слухалися її. А чоловік у чорному жупані ішов просто до неї. Він посміхнувся, простягнув до неї руку, а на пальці у нього блищав величезний золотий перстень у формі павука. Олена, нарешті, заверещала і рвонула з місця.

– Господь з тобою! – почула вона переляканий голос подруги. – Чого ти так смикаєшся і кричиш? Щось наснилося?

Лише тоді Олена зрозуміла, що бачила сон. Вона витерла піт з чола і потяглася по мінеральну воду. Серце калатало.

– Ой, Таню, такий жах наснився, що й розповісти боюся. Піду, гляну, як там наші благовірні.

Сонце розлилося по обрію кривавою плямою. Залишки туману пасмами тяглися до річки. На траві блищала роса. Десь зупинилася машина і гупнули двері. Олена підійшла до намету, в якому нікого не було. Ошелешена, вона побігла до подруги, яка знову задрімала.

– Таню, вставай, наших хлопців нема!

– Тю на тебе, – розсердилася Таня, – знову репетуєш. – Що тут такого? Напевне, рибу пішли ловити. Зараз подивлюся.

Таня, нарешті, вилізла зі спальника.

– Немає кажеш…

Раптом її увагу відволік чоловік, що вийшов із кущів. Рухався він якось неприродно, мов загіпнотизований. У руці тримав кулькову ручку. Тані стало не по собі.

– Доброго ранку, – гукнула вона на всяк випадок. – Ви когось шукаєте?

Те, що відбулося далі, нагадувало фільм жахів. Дівчата до такого не були готові, та й сталося усе блискавично і неприродно буденно. А від того було ще жахливішим. Чоловік мовчки, без ознак будь-яких емоцій підійшов до Тетяни і вдарив її в око ручкою. З ока пирснула кров, і дівчина впала навзнак. Олена закричала не своїм голосом і щодуху побігла в кущі. Вона летіла, а гілки до крові роздирали її лице. Чоловік зробив у її напрямку декілька кроків, тоді зупинився, розвернувся і попрямував у напрямку берега.

Олена не тямила себе від жаху. Вона бігла поки було сил. Потім зупинилася, її знудило. Дівчину трусило, мов у лихоманці. Зрештою, вона трохи заспокоїлася. Попереду щось блищало. Олена наслухалася, але погоні не чула. Вона побачила коло себе шмат чималої гілки, узяла її до рук і поповзла. Як виявилося, вона прибігла до Дніпра. Дівчина пригинаючись побігла понад річкою. І раптом побачила, як її Михайло щось розкопує. Над ним, нахилившись, стояв Сергій.

– Мишо! – зарепетувала вона, і побігла до хлопців. – Не копай!

Друзі повернули до неї голови. Михайло посміхнувся і помахав їй рукою. І тут Олену ніби вдарили по голові. Берегом дивною ходою йшов незнайомець з ручкою.

– Тікайте, – знову закричала дівчина. – Тікайте! Він убив Таню!

Поки до хлопців доходив зміст мовленого, незнайомець неприродно посміхаючись підійшов і встромив ручку в око Сергію. Той сіпнувся і вчепився тому в горло. Чоловік відірвав одну руку і відкусив Сергію палець. Хлопець упав. Від болю і шоку він не міг навіть кричати.

Нарешті, отямився Михайло. Він підняв лопату і вдарив нею чоловіка по голові. Той встиг трохи відхилитися, але лопата відтяла йому вухо. Зацебеніла кров. Чоловік підняв руку до голови і впустив ручку. У цей час отямилася й Олена. Вона, мов вихор, підлетіла до вбивці і вдарила його дрючком по голові. Потім ще, і ще, і ще…

– Досить, – закричав Михайло, – ти уб’єш його!

– Він убив Тетяну, а може й Сергія, – теж закричала Олена.

Вона видерла у чоловіка рискаля і щосили встромила незнайомцю у горло, навалившись на держака. Удар був таким сильним, що голова відлетіла. Очі на ній вирячилися скоріше від подиву, ніж від болю. Але тіло продовжувало рухатися. Воно встало і пішло, проте не в той бік. Поступово тіло занурилося у воду, над поверхнею якої розпливлася величезна червона пляма, потім важко зітхнула величезна булька, і все затихло.

Олена впала знеможена. До неї підбіг Михайло.

– Що то було? – тільки і міг вимовити він.

– Я, я, я не знаю, – цокаючи зубами, відповіла Олена.

Раптом її очі знову розширилися від жаху. Вона не могла нічого більше сказати, а тільки тицяла пальцем у бік розкопаної могили. Михайло обернувся. Від побаченого у нього піднялося волосся на голові, а тіло мов заморозило. З могили поволі підіймався чоловік з Олениного сну. Він мав не менше двох метрів зросту. У чорному жупані, з довгими білими вусами чоловік кривив чорні губи у зловісній посмішці. Олена і Михайло застигли вражені. Чорний характерник зробив до них крок. Він простягнув руку, на якій блищав величезний золотий перстень у формі павука, і поманив їх пальцем. Подружжя відсовувалося від нього, не маючи сил встати.

Та чорний чоловік спинився. Здавалося, він не знав, що робити. Криваве сонце сліпило його, він здивовано роззирався навколо. І тут ніби нізвідки з’явилися напівпрозорі білі тіні. Вони наближалися до повсталого з-під землі, і він затрусився чи то від жаху, чи від злості. А тоді раптом нахилився і торкнувся чола Сергія, що лежав непритомний, стікаючи кров’ю.

Тіні закружляли навколо повсталого. Вони робили якісь рухи і паси, схожі на вправи у бойовому гопаку. У головах Олени і Михайла звучали незрозумілі їм слова. Тіні кружляли все швидше і швидше і, зрештою, чорний чоловік упав у яму. До подружжя наблизилася одна напівпрозора фігура.

– Ніколи не ворушіть минулого, якщо не здогадуєтеся, що можете розбудити, – зазвучало у їхніх головах. – Засипте могилу і більше сюди не приходьте.

… Коли Олександр вилив на їхні голови воду, минула майже година. Напевне від напруження і пережитих жахів вони втратили свідомість. Олександр теж був нажаханий і розгублений.

– Що тут сталося? – чомусь пошепки мовив він. – Швидку і міліцію я вже викликав.

Олена аж сіпнулася.

– Бігом закопуйте могилу! – крикнула вона хлопцям і побігла до ями.

Те, що Олена побачила там, злякало її не менше, ніж те, що сталося до того. У могилі лежав величезний напівзотлілий кістяк із залишками чорного одягу. Череп, на якому ще залишилося волосся, шкірив зуби у зловісній посмішці. На фаланзі одного з пальців правої руки блищав величезний перстень.

– Нічого не торкайтеся, – мовила, оговтавшись, Олена. – Тільки закопайте якомога швидше.

Хлопці працювала по черзі, а Олена тим часом стисло все переповіла Олександру. Вирішили, що міліції розкажуть тільки про навіженого з кульковою ручкою. Коли могилу засипали і навалили на неї каміння, почулася сирена міліцейського УАЗика. За нею під’їхала і швидка. Тетяну і Сергія забрали в лікарню, Олену, Михайла і Олександра – в міліцію. Там вони розповіли про божевільного чоловіка і про те, як відбивалися від нього. Слідчий щось почав говорити про перевищення меж необхідної оборони, та коли прийшло повідомлення про вбивство божевільним медсестри і підприємця в Черкасах, тільки махнув рукою.

 

Минув рік, коли Тетяна знову прийшла до Олени і Михайла у гості. Їй зробили чудовий протез ока, але повіко ще нервово сіпалося. Олена теж після пережитого не могла спати без снодійного. І все одно їй мало не щоночі снилася відтята голова. Приїхав і Олександр. Вони випили за те, щоби Сергій таки одужав і вийшов з психіатричної лікарні. Після тих подій хлопець збожеволів, почав кидатися на людей. Його помістили в окрему палату.

Розмова якось не в’язалася. Про пережите згадувати не хотілося. Та Олександр усе ж розповів, що дізнався, хто напередодні страшного дня пробував їх попередити.

– То була дружина чоловіка, який втопився, коли розкопував могилу. Від горя вона сама ледь не збожеволіла. Довго лікувалася. Потроху заспокоїлася, вдруге вийшла заміж. У той день її чоловік вирішив поплавати з нею Дніпром на кораблику, і раптом вона помітила нас на березі. А тоді її налякало жахливе видіння. Вона побачила, як ми розкопуємо могилу і  випускаємо чорне зло. Тож і почала кричати. Усі вирішили, що вона збожеволіла.

А той божевільний, що навчався свого часу на факультеті історії Запорізького університету, був родом зі Сміли. Він, виявляється, теж щось розкопав свого часу в архівах про поховання характерника. Я з його сестрою говорив. А ще йому стара бабця розповіла, що його пращур був відьмаком, займався чорною магією. І зшиток якийсь передала. Він дуже усім цим переймався. Сестра порадила йому не займатися дурницями. Але він захопився, почав щось ворожити, а тоді на канікулах вирішив якийсь обряд на могилі на Хортиці провести. Знайшов таки її. Сестра відмовляла, але…

Олена пішла на кухню підрізати ще ковбаси і лимона. На підлозі лежала Маркіза. Вона ледве дихала і благально дивилася на свою господиню.

 

У кабінеті головного лікаря Черкаської обласної психіатричної лікарні Івана Лухара задзвонив телефон. Він підняв слухавку. Схвильований голос завідуючої відділенням повідомив йому, що буйний хворий Сергій Родіоненко зненацька впав у кому.

 

Двоє молодиків розбили намет на березі Хортиці.

– Здається тут, – мовив один.

– Упевнений? – запитав другий.

– Розберемося. А поки відпочинемо, покупаємося поки пивасик в Дніпрі охолоне. Мені так обридла ця дурна робота в лікарні. Папику обов’язково треба, щоб я був лікарем. А воно мені знаєш де?.. Я мандрувати хочу, жити, поки молодий. То я йому так і сказав: інтернатуру тільки вдома, в Смілі буду проходити. Хай сам за мене її і проходить… Але з деякими придурками цікаво було поговорити. Коли того – пам’ятаєш, я розповідав – з виколотим оком і відкушеним пальцем привезли, він, коли ще зовсім буйним не став, усе торочив про якогось чорного характерника і золотого персня. Ніхто уваги не звертав, а запам’ятав. Це десь тут має бути. Знайдемо…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Roman Onyshchenko сказав:

    про Zp-місто. тре туди сходити – подивитися довкола :)))))))))

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *