Олексій СУДАРЕНКО. Годованець

Щиток управління на західній стіні, збоку від вікна. Тиснеш спросоння на ці незручні кнопки, які ще й западають, немов на гумові мозолі. От-от спрацює щось не те: заграє музика в душовій кабінці або заведеться харчовий агрегат на кухні. А тобі потрібно було всього лише визирнути на вулицю.

Ось пластинки жалюзі плавно провернулися всередині склопакета, неначебто перетворившись на металеві нитки, і я зміг побачити захід. Важкий, димний, багряний, пошматований чорними стрічками хмар і рівненько нарізаний уздовж ледве видними віконними лезами. Захід, що спливає кров’ю та йде під землю. Це єдине мальовниче явище, яке тут можна спостерігати. Я був радий, що знову не проспав його. 

Днем, коли я відпочиваю, з шістдесятого поверху видно переважно будинки-заводи, такі самі як мій, – циклопічні будівлі, схожі на залізобетонні гриби. Вночі я сідаю за роботу, а вони заглядають у вікно, мов примари велетнів з мільйонами вічок, що тьмяно світяться. Маючи розвинену фантазію, можна уявити, що в кожному з цих вічок є зіниця – там метушиться маленька людинка.

А моя фантазія останнім часом розігралася не на жарт. Декілька днів поспіль я бачив однакові сни. Власне, не бачив, а відчував, тому що в цих снах я був із заплющеними очима – просто сидів, зіщулившись, охоплений щільною оболонкою, під якою було тепло та вогко. Себе справжнього я не пам’ятав, проте щоразу чітко усвідомлював, що те ж саме відбувалося зі мною і в минулому сні. Моторошний серіал для сліпих з одноманітним сюжетом і єдиною дійовою особою.

Не пам’ятаю точно, коли почалися ці сни. Але з часом, чим більше я про них думав, тим наполегливіше свідомість пропонувала мені пов’язати їхню появу з іншою подією – з тим, як у моїй їжі виявився сюрприз. Якось за вечерею я знайшов у рулеті дві дрібні кісточки, сполучені суглобом. Це при тому, що раніше кухонний агрегат завжди працював чисто, не залишаючи у стравах зайвих частинок.

Що ж, така собі пригода, але у мене в житті й так майже нічого не відбувається, тож кожна подібна дрібниця міцно засідає в мозку. А потім вже він зводить два факти докупи, навіть якщо між ними немає жодного зв’язку і сталося те й інше зовсім у різний час.

Брудна імла міської ночі підім’яла під себе останні відсвіти заходу. Я позіхнув, заплющив очі та вперся лобом у прохолодне скло. Буває, що після сну в голові так і вирує – уривки вчорашніх думок рвуться з глибини на поверхню, все ще обплетені мацаками химерних сонних видінь. Потрібно струснутися та зайнятися справою.

Намацавши на щитку потрібну кнопку, я ввімкнув м’яке нічне освітлення. Блідо-руда пляма висвітила фрагмент кухонної стіни, де висіла картина. За звичкою я декілька секунд розглядав її зі свого місця – з тих пір, як вона у мене, це перетворилося на якийсь несвідомий ритуал.

«Картина грайливого змісту» – так би сказали про неї. На полотні обличчя дівчини з зав’язаними очима, і чиясь рука дражнить її, простягаючи просто до губ дві вишеньки на сполучених черешках. У цьому обличчі є дещо таке… Ясна річ, воно виражає інтерес і збудження, але, якщо пару хвилин поспостерігати, все це сходить з нього, відлущується, наче ніготь на обмороженому пальці. А що лишається?.. Гадаю, якби хтось міг дивитися на мене збоку, то одного разу побачив би на моєму обличчі те ж саме. І відсахнувся.

Ще трохи тиску, прикладеного в потрібному місці, щоб ліжко із закріпленими подушками, простирадлом і ковдрою-кишенею легко піднялося дибки, в’їхало у стіну, а потім зникло за розсувними стінними панелями.

Зробивши декілька кроків у напрямку до картини, уздовж панорамного вікна, повз м’який куток й душову кабіну, я ввійшов на кухню. Потягнув за важіль навпроти крісла, й зі стіни, немов широкий пластиковий язик, виповзла стільниця. Мій універсальний кухонний агрегат красувався в кутку, приховуючи неймовірну кількість різних побутових пристроїв під одним масивним кожухом сріблястого кольору. Отже, традиційний вечірній сніданок.

Я активував екран меню на боці агрегату і почав гортати. Не те. Не те. Це було вчора. Нове давайте! Буде нове коли-небудь? Рибу я не їм. Сагову кашу не їсть, напевно, взагалі ніхто. Шніцель – занадто жирно, краще потім.

Обернувшись до вікна, я подивився вдалину, вперся поглядом у чорні обриси будинків-заводів та уявив, як снідаю. Образно кажучи, мені хотілося примірити страву, перш ніж зробити вибір… Та гаразд, давайте ваш омлет із шинкою та сиром. На маслі лишень! Ну, далі стандартно: сік, кава, пончики.

Декілька рухів пальцями – й агрегат бадьоро загудів, а меню на екрані змінилося анімованою заставкою, що символічно зображувала процес приготування їжі. Рум’яне, радісне порося біжить моріжком, збираючи в оберемок різноманітні овочі, зелень та інші продукти, підскакує…

Втім, не пам’ятаю, щоб мені коли-небудь вдалося переглянути все повністю. Моя машина готує швидко. Буквально за декілька секунд після запуску мультфільм уривається, змінюючись зображенням поросяти, що підморгує, лежачи на тарілці, і написом «Смачного!». У цю мить кухнею вже поширюється запах свіжоприготованої їжі, висунутої на таці у віконці видачі.

Я переніс усе на стіл, сів у крісло, відсьорбнув соку й узявся за страву, що ще парувала. Непогано. Але в голові… В голові, як і раніше, цей жах. Рука, що тримала виделку зі скибочкою омлету, зависла над тарілкою.

Сьогодні вві сні я бачив продовження осоружного серіалу. Й уперше сюжет рушив уперед. Як і раніше, я сидів у безпросвітній темряві. Аж ось оболонка, яка вже починала тиснути на мене, тріснула, і я, наче прокинувшись від заціпеніння, почав несамовито проломлювати її, аби видертися назовні та ковтнути повітря.

На мене війнуло теплом і задухою. Перед очима заходили червонуваті плями, як підсвічені хмари на нічному небі, – я й досі був напівсліпий. Поруч відчувалося якесь ворушіння, що накочувалося з усіх боків укупі з наростаючим гамором. Темна, каламутна маса навколо мене кректала, сопла, потріскувала й шаруділа.

Вивільнившись із обіймів розваленої оболонки, я відіпхнув її геть і припав до підлоги, відчайдушно моргаючи та протираючи очі. Щось насідало з усіх боків, ніби сама тьма штрикала мене своїми незліченними відростками. Бік дряпався об ламаний пруг чогось твердого й плаского, шкіри торкалася волога, липка плоть. Мене штурхнули в голову. Не замислюючись, я схопив кривдника за м’яку, безволосу лапу і вкусив. Почувся хрипкий вереск, лапа сіпнулася – й вирвалася. Цієї миті я усвідомив, що вищати, стогнати і попискувати починають скрізь навколо мене.

Страх, що піднімався всередині подібно до морської хвилі, поступово набираючи силу, раптом із ревом обрушився на кам’янистий берег мого новонародженого розуму. У припадку я став звиватися на підлозі і, мабуть, ледь не видряпав собі очі – так прагнув скоріше прозріти. Нарешті метушливі силуети навколо стали достатньо чіткими, а вгорі мені вдалося розрізнити декілька ламп, що випромінювали тьмяне червоне свічення. Я схопився й підвівся на задніх лапах, щоб роззирнутися навколо.

Сотні живих істот борсалися в напівтемряві, підфарбованій кривавими відблисками. Деякі ще вилазили зі своєї шкаралупи, деякі недомислено крутили головою, намагаючись бодай щось розгледіти, а деякі встигли не лише отямитися, але і зчепитися з сусідом.

Гола шкіра, чіпкі лапи з кігтями, короткі хвости. Я багато чого поки що не розрізняв, але тупоносі морди цих створінь чимось нагадали мені людські обличчя. Я без зусиль вгадував відбиті на них страждання, тривогу, біль.

Одна з істот, перелякана на смерть, здавалося, впала в істерику – вона почала смикатися і ривками продиратися кудись нагору, підминаючи оточуючих. Я знаходився поруч, і однією лапою вона наступила мені на стегно, а іншою потрапила у вухо. Непрохана ноша змусила мене осісти на карачки. Відчуваючи приплив роздратування, змішаного з острахом, я вже був готовий шарпнутися і скинути з себе це створіння, аж раптом підлога круто нахилилася і воно впало на когось із сусідів.

Піднявся оглушливий виск, і, ймовірно, я волав також. Кожен намагався втриматися, схопившись за щось, але марно. Єдиним потоком живої плоті, що верещала та дряпалася, ми скочувалися по рівній підлозі вниз – туди, де, немов пекельне жерло, зяяло провалля, що вело в чорноту.

Сон закінчився на цьому млосному відчутті провалювання вниз, нібито тебе засмоктує живцем до ненаситного велетенського черева.

Я зрозумів, що спогад виявився майже настільки ж яскравим, як і сам сон, і поспішив відволіктися. Усе-таки переді мною досить смачний сніданок, який поки що не встиг охолонути. Як і дві хвилини тому, зуби моєї виделки були увінчані акуратним клинцем омлету. Я відправив його до рота, а потім швидко розправився з усім іншим.

Віконце для брудного посуду в задній частині кухонного агрегату. Він ковтне все разом із тацею, вичистить, позбудеться залишків, і за обідом посуд виблискуватиме як новенький. Мені не видно, що відбувається в надрах цього рогу достатку, і, зрозуміло, це мене влаштовує. Та й що роздивлятися? Хіба там щось приємне всередині, щось гарне? Крихітне поросятко на мініатюрній луці з намальованими овочами? Ні вже, я окремо, всі оці машинні тельбухи – окремо. Дуже зручно.

Повернувши висувний столик на місце, я перейшов до м’якого кутка і вмостився на канапі. Тут моє робоче місце. Підлокітник розкривається, ніби устриця, провертається на шарнірах і перетворюється на комп’ютер, підвішений якраз над сидінням. Його положення регулюється. При бажанні можна висунути підголівник і підставку для ніг. Навпроти – вікно, тож, коли просто відводиш погляд від екрану, вже даєш відпочинок очам.

Я працюю з літерами. Не уявляю, як можна працювати з людьми, щодня кудись ходити, розбиратися в тому, що тобі нецікаво, ба й навіть тебе не стосується. З літерами простіше і до того ж зовсім не нудно, як можна було б подумати. Коли я розбираю літери, деякі з них мене веселять, інші спантеличують. Є ті, що завдають журби або навівають занепокоєння. Я виправляю їх так, щоб отримати потрібний ефект. Це приємна та корисна справа без небажаних зустрічей і загрози закалятись у фарбі, землі, жирі абощо. Якщо добре зосередитися – а я цього навчився, – можна зануритися в роботу з головою, і тоді не помітиш, як настане ранок.

Приблизно так і минула ця ніч. У всякому разі, коли спогад про кошмар починав затирати букви в мене перед очима, як несміливе чудовисько, що намагається затулити екран своєю волохатою спиною, мені через силу, але вдавалося відволіктися. На обід я з’їв шніцель, а на вечерю пряне рагу.

Я намагаюся лягати не надто пізно, щоб уставати з заходом, але мені часто буває складно заснути. Перед сном, коли на вулиці вже давно розвиднілося, я деякий час простояв біля вікна, розглядаючи панораму, посмуговану нитками жалюзі. Залізобетонні гіганти зі згаслими очима мовчазно височіли навпроти. Обриси міста губилися в серпанку, і, як завжди, я зі своєї висоти не міг бачити внизу майже ніякого руху.

Будинки-заводи самі виробляють майже все, що потрібно сучасній людині: продукти харчування, одяг, побутову техніку. І все це робиться непомітно. Лише іноді мені трапляється почути шум за стіною, наче там щось грюкає або гуде якась машина.

Часом я навіть не впевнений у тому, де саме я живу. Наприклад, на шістдесятому поверсі чи деінде. Маючи розвинену фантазію, можна уявити, що моє вікно – насправді величезний плаский екран, що завжди транслює приблизно одне й те саме. Адже воно не відкривається, а все свіже повітря я отримую через систему вентиляції. Можливо, це бункер. Можливо, наді мною двісті метрів гірських порід!

Так, фантазія розігралася не на жарт. Втім, нічого цього я знати не хочу, мені потрібно спати. Обернувшись у бік кухні, я кинув прощальний погляд на тендітну красуню з вишнями, погасив світло й ліг, забравшись до ковдри-кишені. А далі…

Монотонний, запаморочливий гуркіт машин. Тіла дивних безволосих тварин, що шаріють у зловісному світлі ламп. Примарні рухи за частими ґратами. Я лежав серед інших створінь – моїх товаришів у недолі – на широкій рухомій стрічці, яка здригалася так, що все тіло починало нити. Особливо гостро боліла ділянка спини – мабуть, там було трохи обідрано шкіру.

Незабаром над нами заснували якісь металеві скоби. Вони вихоплювали нас із потоку одне по одному, виштовхували набік і притискали до однієї з платформ, розташованих біля правого краю. Відразу ж над кожним проїжджав маніпулятор із виступом, що світився, і спалахувала крихітна лампочка. Очі богів часом приймають найнесподіванішу форму.

Під кожною платформою знаходився люк, куди скочувалися тварини після подібної операції. Завдяки своєму зорові, що поступово загострювався, я міг розрізняти навіть дрібні риси на їхніх мордах. Кілька падінь, гук, тривале трясіння і залізна хватка лещат настільки приголомшували їх, що вираз страху в багатьох поступався місцем тупуватому спантеличенню. Сам я був ні живий ні мертвий.

У нижній частині стіни зі зворотного боку платформ я розрізнив витягнуте заглиблення, немовби якийсь жолоб, усередині якого оберталися важкі гвинтові вали. Недалеко від мене механічний зачіп випхав на платформу істоту, яка потерпіла найбільше: садна й порізи вкривали все її тіло, а коли вона спробувала підвестися, стало ясно, що в неї зламано щонайменше одну лапу.

Після перевірки її не скинуло до люка. Натомість на очах у всіх скоба, що притискала істоту до платформи, заштовхала її до стінного жолоба. Вали, що оберталися, почали байдуже пережовувати тіло. Ми бачили її знавіснілий останній погляд, бульки крові на губах, спалахи багряних плям на різьбі гвинтів, чули здавлене скиглення та хрускіт кісток.

І відразу все це вимкнулося для мене, неначе в голові натиснули кнопку перемикача, – я втратив свідомість.

Від непритомності уві сні в мене залишилися відчуття задухи та щільної чорноти навколо, ніби мене було замуровано в скелі. І коли я кінець кінцем отямився, це було так, немов кам’яна стіна переді мною раптово обвалилася.

Я знов опинився в механічному пеклі, тільки тепер мене відразу з декількох боків стискали залізні клешні зачепів. Найстрашнішим було те, що я не міг поворухнути навіть головою, а мою нижню щелепу відтягувала донизу жорстка та холодна скоба. Не встиг я оговтатися, як мою голову притягнуло до виводу якоїсь гнучкої трубки, що була закріплена в стіні і спускалася сюди згори. З отвору полізла густа рідина, і, неспроможний вирватися чи бодай закрити рот, я був змушений ковтати її, незважаючи на приголомшливі напади нудоти.

Що це було? Подрібнені до стану пасти останки злощасних створінь, які загинули в мене на очах? Можливо. Але зовсім скоро мене почало зводити з розуму інше: чому це не припиняється? Не можна без кінця вдавлювати їжу в живу істоту! Я відчував, що ось-ось не витримаю і розсядуся надвоє під напором зсередини, а катування все тривало й тривало…

Я прокидався повільно, з великими труднощами: відкривав очі, сяк-так згадував, хто я і де я, і відразу провалювався назад у сон. Першого разу я вловив краєм ока іскорки заграви в просвітах між жалюзі, але навіть це не змусило мене встати з ліжка – захід сонця я проґавив.

Уві сні я вже не був прикутим до труби, що вивергала потік нудотної їжі. Але навіть тоді мені все одно не вірилося, що годування могло припинитися. Напівмертвий від утоми, я лежав у крихітній клітинці, але мені здавалося, що десь там, за нескінченними лавами таких самих кліток із нещасними тваринами, мене досі напихають і я досі ще сіпаюсь без надії зірвати металевий комір.

На протилежному кінці реальності в моїй кімнаті було темно, як у могилі. Примарне світло міської ночі ледь-ледь вгадувалося у вікні – між щільно стуленими пластиковими повіками. Можливо, я навіть уставав, підходив до вікна або ходив на кухню попити води, але вже за декілька хвилин опинявся знову в ліжку і дивився черговий уривок страхітного серіалу.

Я бачив, як уздовж кліток їздила якась конструкція, механічний стовп із закріпленою рейкою, що нею рухався зачіп, переміщуючись від ярусу до ярусу. Коли він зупинявся навпроти клітки, її дверці негайно відчинялися, зачіп уходив всередину з клешнями, розкинутими від стінки до стінки, і проникав на всю глибину, так що вивернутися було неможливо. Чергова істота, сукаючи лапками, неслася невідомо куди з відчайдушним виском.

Коли стовп під’їхав до мого ряду, я був готовий забігати від хвилювання, але було так тісно, що всі мої метання обмежувалися двома кроками в один бік і двома в інший. Шансів вирватися не передбачалося. Крім одного. Між відкриванням дверець і проникненням зачепу до клітки проходила одна мить. І це все, що я мав.

Потворна залізна квітка, складена зі скоб і розпорів, сповзала долі вертикальною рейкою. Вона зупинилася якраз навпроти мене, хижо смикаючи щелепами. Я був біля самих дверець. Пальці всіх моїх лап судомно стиснули пруття ґратчастої підлоги, готуючись до ривка. Справа, зліва, наді мною та піді мною – у клітках кишіло життя.

Клац! Я метнувся вперед і відразу відчув болісну хватку байдужих металевих кліщів. Мені знадобилося декілька секунд, щоб усвідомити, що я повис на складці власної шкіри, яку зачіп затиснув на вході. Переборюючи пекучий біль, я вивернувся та полетів униз, повз декілька поверхів кліток.

Навіть якщо я сильно забився, впавши на якісь машинні скріплення, я цього не помітив. Шалене прагнення вирватися з катівні вело мене далі й далі, неначе попереду тягнули за волосінь, а гачок засів у мене десь глибоко всередині, в животі. Я протиснувся між якихось труб, пробіг уздовж ґратчастої огорожі, від чогось ухилився і сховався в темному кутку, щоб перевести подих і згодом роззирнутися. Моє серце калатало так, що я відчув це наяву. І тоді я нарешті прокинувся. Або майже прокинувся.

Декілька хвилин сидіння на ліжку. Потім два звичних кроки наосліп у напрямку до західної стіни. Кнопки, що западають, нагадують гумові мозолі на щитку управління. Провертання жалюзі – й циклопічні будівлі за вікном, що визирають з брудної імли переривчастими рядами світляних вічок.

Я сховав ліжко у стіну і поплентався на кухню, звідки на мене дивився портрет дівчини з вишнями. Висунув столик і підійшов до агрегату – немов слухняний металевий пес, він, як і щовечора, чекав на мене на своєму місці, сильний, стриманий і готовий прислужитися. Сніданок має підбадьорити мене. Що-небудь пряне, можливо? М’ясо під соусом карі? Ні, хай буде гострий суп із креветками. Далі стандартно: сік, кава, пончики.

Так, так і отак. Процес запущено. На екрані з’явилася знайома заставка. Наше порося вже з повним оберемком різноманітних продуктів. Зараз все обірветься… Але ні, страва ще не готова, машина запізнюється. Я покосився на віконце видачі – нічого. Обернувся на екран – порося підстрибом наближалося до якогось будинку. Ось те, чого я вже точно не бачив, а можливо, ніколи більше і не побачу. Воно входить усередину. Ошатний довгастий будиночок, лише чомусь без вікон.

Із заставкою нічого не відбувалося. Ніхто не з’являвся з протилежного кінця будинку, хоча умовна камера трохи пересунулася вбік, немов слідкуючи за просуванням поросяти десь за стіною. Ну що вони тягнуть? Покажіть уже, що там! Втім, не хочу нічого бачити. Я нервово сіпнувся і, зробивши два кроки, сів за стіл.

Сам не помітив, як чогось прийшов у роздратування. Посиджу та заспокоюся. Подивлюсь удалину, на вогники в імлі, на дрібні освітлені комірки, що покривають синювато-чорні силуети залізобетонних озій.

Спершись на лікоть, я сховав очі в долоні. Не було сил навіть поворухнутися, і я відчув, як сонні марення важкою хвилею наздоганяють мене вже наяву.

Десь під панциром глухих стін, за хащами колючих решіток моє серце все ще билося часто-часто. З темного закутка мені здалося, що тьмяне червоне світло, що просочувало все навколо, почало блимати. Я боязко визирнув з укриття і переконався: так і є.

Не вірилося, що моя втеча могла залишитися безкарною. Гуркіт машин, що працюють, нікуди не зникав, але тепер у нього впліталися нові скреготливі звуки, від яких ставало моторошно. Вони частішали і наростали. Почуття було таке, ніби вся величезна конструкція, всередині якої я перебував, почала рухатися.

Безтілесний жах обдавав мене теплим диханням, повисав на шиї і колов своїми різнокольоровими голками. Ось я вже виразно чув, як десь у стороні щось брязкає – раз, іще раз, іще… Щось наче насувалося звідти, проносячись від одних дверей до інших.

Потрібно було тікати. Не знаючи куди та майже без надії на порятунок – аби не стояти на місці. Я кинувся вперед, подалі від скреготу, що наближався. У вухах гупало, і незабаром мені почало ввижатися, що двері брязкають вже поруч зі мною і навіть десь попереду. Я звертав убік, підлазив під настили і дерся на балки з навішаними на них ліхтарями, шлангами та різноманітними маніпуляторами.

Нарешті, шугнувши до якоїсь шпарини, я проліз крізь стіну і опинився в новому приміщенні. У ніс вдарив жаский нудотний запах. Я зісковзнув до рівчака, що ним без плескоту, суцільним тихим потоком котилася тепла рідина, яка зливалася до резервуару, розташованого на нижчому рівні. Я підніс лапу до очей – кров.

Так що ж це таке! Я мав достатньо часу, щоб виспатися. Чому я бачу всю цю гидоту, сидячи за власним кухонним столом? Я прокинувся й у млявій розгубленості дивився то на свої руки, то на стіл, то на будинки-заводи за вікном. Стіл чистий, але їв я чи ні – пригадати неможливо. Потрібно струснутися, потрібно відволіктися. Робота має допомогти. Я навіть підскочив на місці і без подальших роздумів попрямував до кімнати.

Літери-літери! Тож які є літери? А, бе, це… Та відкривайся-но!

Містечко на дивані з підголівником і підставкою для ніг було таким саме затишним, як учора. Проте я сам, напевно, став надто незграбним – довго не виходило зручно влаштуватися. Крім того, я ніяк не міг визначитися з розташуванням клавіатури: то мені було зависоко, так що доводилося тримати руки у висячому положенні, то занизько, так що лікті незручно упиралися у спинку канапи.

В мене вихопився смішок. Речі, мабуть, глузують із мене! Раніше мені не доводилося навіть замислюватися про такі дрібниці, а тепер – ти диви! – правильного положення неначе зовсім не існує.

Букви вишикувалися на екрані. Я спробував придивитися до них, вловити настрій кожної, але мені здавалося, що вони розчаровано відвертаються і хором промовляють: «Ні-ні, сьогодні ти нічого від нас не доб’єшся». У наступні миті, нібито на посміх, звуки їхніх слів перетворювалися на змилки і стиралися зовсім. Їхня мова продовжувала пульсувати за екраном, але я був наче глухий. Провалювався кудись.

А потім усе це перетворилося на звичний гуркіт і брязкіт. На балки, решітки, ланцюги, зачепи, гаки. На цех зі спертим повітрям, кривавим освітленням і теплим струмочком попід стіною.

Я з жахом подумав, що не хочу ані секунди довше знаходитися в цьому рівчакові. Піднявши голову, помітив підхожу приступку, скочив на неї і побіг вгору скісною поверхнею. Я вибігав усе вище й вище, перестрибуючи з балки на балку. Попереду в стелі зяяв отвір, звідки, немов кишки з розпоротого живота, вивішувався пучок труб. Це міг бути мій шлях назовні.

Однак потрібно було бути дуже обережним – незабаром я мав прокрастися над величезним резервуаром, при краї якого, немов лапи велетенського залізного павука, сновигали механічні руки.

Мені не вистачило витримки, щоб не заглянути всередину… Озеро живої, рухливої плоті. Істоти були більші, ніж ті, яких я бачив спочатку. Їх вивантажили всіх разом до одного контейнера, навалом, у декілька шарів, і вони копошилися там, давили одне одного, вищали й тіпалися. Їхні мордочки, схожі на обличчя, здавалося, виражали лише одне: життя – нестерпний тягар, який треба якнайскоріше скинути.

Маніпулятори підхоплювали їх одне за одним. Якраз піді мною – так, що я не міг його бачити, – знаходився спеціальний пристрій. Він уявився мені у вигляді грубо виробленої складеної металевої машкари з висувною сокирою замість язика. До ротового отвору підносили тварину, і він блискавично лизав її в шию. Я чув тільки уривчастий звук. Потім істота з’являлася в полі мого зору з розрубаним горлом і очима, що закочувалися, від’їжджала вбік і знову зникала. Одне за одним вони проїжджали повз мене у тьмяно лисніючих фартушках із власної крові на тремтливих тільцях.

Я відчув, що моє дрижання загрожує перерости в судоми, і ледь не впав униз. Мені дивом вдалося дістатися до отвору в стелі, я шмигнув туди і помчав без оглядки. Мій шлях лежав уздовж комунікацій, прокладених, мабуть, у якихось тунелях. На перехрестях вони розгалужувалися і розходилися в багатьох напрямках, в тому числі вниз і вгору. Я вже довгий час не помічав навколо ніяких тривожних знаків і почав потроху оговтуватися…

Літери стали податливішими, й мені вдалося трохи попрацювати. Щоправда, при цьому мене не полишало відчуття, що я все-таки не зовсім прокинувся. Маячні картини не вивітрилися з голови. То я бачив, як біжу трубами, пробираюся в мертвотному світлі крихітної самотньої лампочки або навпомацки, в непроглядній темряві, то знову повертався до своєї кімнати і занурювався в роботу.

Коли я вчергове повернувся до реальності та глянув навсібіч, то не повірив своїм очам. Куди подівся той епізод, у якому я вирішую пообідати і прямую на кухню? Без будь-якого попередження я опинився навпроти агрегату, а на екрані, на тлі довгастої будівлі з анімованої заставки, блимала плашка з написом: «Виріб несправний. Рекомендується негайно звернутися до майстра».

Викликати когось зараз, сюди? Та ні, це ж необов’язково, напевно. З обідом можна і почекати. Адже, буває, такого роду проблеми вирішуються самі собою. Вони ж там мають якісь автоматичні системи на такий випадок. Програма сканування, пошук помилок, віддалений контроль, очищення – щось таке.

Судячи з усього, сніданку в мене сьогодні теж не було, і голод давався взнаки. Я закусив зігнутий палець і заплющив очі, намагаючись зосередитися.

Моя подорож у темряві, здавалося, триватиме без кінця. М’язи, не привчені до довгих переходів, та й узагалі до будь-якого руху, починали нити. Потрібно було знайти якщо не вихід звідси, то хоча б тимчасовий притулок. Кілька разів я бачив, як у стінних отворах відкривалися і відразу ж закривалися люки, але не встигав вискочити через них або просто заглянути туди.

Але в одному місці мені вдалося розгледіти напіввідкритий люк, над яким розташовувалися виводи декількох комунікаційних каналів. Я підліз під них і втупився вниз, сподіваючись, що мені не доведеться пірнати в невідоме. Під люком все було тихе й чорне, непроникне для вуха й для ока. Доводилося вирішувати.

Я встав на край кришки і потягнувся вперед, намагаючись намацати опору. У цей момент піді мною щось клацнуло, і кришка в’їхала на місце, защемивши мою лапу, нібито в пащі байдужого механічного пса. Я заскиглив від переляку і болю та забився об кришку…

І ось я вже стою навпроти кухонного агрегату з універсальною викруткою в руці. Ніколи нею не користуюся, і єдина причина, з якої мені так легко знайти її у квартирі, – це те, що інших інструментів у мене просто немає. У тому, щоб зняти кожух, не може бути нічого складного. А що всередині? Ймовірно, якась дрібниця, що через неї аж ніяк не варто викликати майстра. Можливо, зараз я побачу суп, який замовив ще вранці.

Збоку, біля самої стіни, на обшивці виявився важіль, як у мого висувного столика. Схоже, саме те, що мені потрібно. І не доведеться застосовувати викрутку. Я потягнув за важіль – масивний кожух із шипінням піднявся і раптово звалився мені на руки. Намагаючись нічого не зачепити, я опустив його на підлогу.

Перед моїми очима постала складна система з лезами, нагрівальними камерами, ємностями для рідин, дротами і трубками. Втім, від захопленого розглядання нутрощів цього хитромудрого пристрою мене відволікли дивні звуки в частині, прилеглій до стіни. Мені здалося, що там, в глибині, заклинило якусь деталь. Не знаю, чи став би я це робити за інших обставин, але тепер, коли на мій розум раз у раз наповзала пелена, я діяв майже як уві сні. Акуратно простягнув руку і понишпорив у заглибленні викруткою.

А видіння наближалося, як напад. Це було так, начебто в голові у мене пульсував клубок нервів або якийсь мішечок з картинками зі сну: «Відкрий мене, відкрий!». Не звертати на нього уваги ставало дедалі важче. Нарешті я дав йому розкритися.

Раптом я відчув, що мою лапу відпустило, і відразу впав до відкритого отвору. Під люком видніло, й хоча рудувате світло було дуже м’яким, мене, звиклого до темряви, воно в першу мить майже засліплювало. Потім я побачив портрет дівчини з зав’язаними очима і закинутою головою. В її обличчі було дещо непевно знайоме. На ньому застиг вираз жорстокої байдужості, гидливості, звично стримуваного роздратування.

Поруч зі мною стояв чоловік, і в його рисах я побачив те ж саме.

Щось спрацювало, немовби спустили тятиву арбалета. Мене посунуло вперед…

Я здригнувся, опинившись ізнову навстоячки біля агрегату. Тваринку з голою шкірою і коротеньким хвостом, що випала з отвору, пробуджений пристрій протяг проходом, явно не призначеним для продуктів такого розміру. Ножі, які доти ховалися у спеціальних заглибленнях, тепер ходили повільно, застрягали – і тоді там, де вони з’єднувалися з машиною, лунало незадоволене торохтіння. Мені на руку щось бризнуло.

Я обернувся до екрана. Службове повідомлення зникло, а довгастий будиночок було тепер показано наче у розрізі. Усередині вздовж приміщення їхала тарілка, в якій реготало порося, а прикріплені до конвеєра механічні руки в білих рукавичках нещадно його лоскотали. Поїздка зайняла лічені секунди. Мультфільм змінився звичною картинкою з написом «Смачного!».

Мій обід вже чекав на мене на таці. Правда, це був не гострий суп із креветками, а щось на зразок смаженої курки – тільки пошматованої до невпізнання, із запеченим соком у вигляді брунатних плям по всій страві. Однак я встиг зголодніти і вже ковтав слину. До того ж мене несподівано перестав турбувати кавалочок видінь у моїй голові. Невже, коли я полагодив агрегат, то якимось чином нейтралізував свої кошмари?

Я сів у крісло за столиком. Знайомі будинки-заводи визирали з пітьми за вікном, мирно поблискуючи незліченними вічками. Я з полегшенням зітхнув. Як добре просто відчувати себе вдома – у своїй тарілці! Зараз я споживатиму смачний, ситний обід, а потім можна буде і попрацювати. Ранок іще нескоро.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Viola сказав:

    Дуже сподобалося оповідання.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *