Олена БІЛЕНКО. Ній. Пробудження

…він був кам’яним і величезним.
Усіх, хто заслужив, він карав прокляттям і смертю.
Його помста обов’язково досягала мети.

За вікном сутеніло. Криваве осіннє сонце сідало за горизонт, прощальним скорботним промінням освітлюючи темні крони дерев. Вікові дерева, в парку навколо лікарні, скрипіли, наче жалілися, що прійшов їх час втрачати свої пишні крони. Вони хитались, хапались оголенними гілками одне за одного, та все більше втрачали листя, яке потьмяніло і почорніло під холодними осіннім вітром. Вітер, який співав свою тужливу пісню у віконних щілинах лікарні, бився об тоненькі шибки, зрідка кидаючи на них краплі дощу. 

Чорні моторошні тіні від вмираючого сонця проникли через провалля вікон, хапаючись за стіни лікарняної палати, де лежала Леся. Темними довжелезними пальцями вони чіплялися за кожний виступ, все вище і вище підіймаючись у гору до стелі, де, нарешті, зливались з мороком. Коли надворі поривчастий вітер щодуж розхитував дерева в парку, тіні рухались, наче живі безтілесні істоти з потойбічного світу. Своїм божевільним танком ще більш зводячи з розуму тих, хто по своїй волі, чі ні, були заручниками необхідності існування в цій лікарні.

Районна лікарня стояла на пагорбі. Це була колишня дворянська садиба, яка дивом збереглася до цього часу. Хоча як ззовні так і в середині від розкоші не залишились нічого. Стіни та стеля були обшарпані. Фасад будівлі обдерся. Дах провалився в кількох місцях. У коридорах було похмуро і темно. Навколо все було занедбане і забуте. Особливо, це відчувалось восени.

Двері відчинились, під стелею вмикнули світло, і тіні сховалися по кутках. Роман, лікарняний санітар, у супроводі високої статної жінки, зайшов у палату. Вони підійшли до хворої, худенької, світловолосої дівчини, у сірій лікарняній сорочці, яка мовчки сиділа біля вікна, з чорними гратами. Роман обережно підняв її зі стільця на руки, і поклав на ліжко, застелене такою ж сірою лікарняною білизною. Він подивився на лікарку Евеліну Павлівну, і запитав:

– Мені її прив’язати?

Евеліна Павлівна поправила ідеальну зачіску і строго подивилася на санітара. Новенький, ще багато чого не знає. Догляд за хворими – це справи непроста. Тим паче, за тими, у кого болить не тіло, а душа. Лікарка підійшла і уважно глянула у відчужені світло-блакитні очі дівчини.

– Як її імя?

– Людмила Левашової, згідно з паспортом. Він був при ній, коли її привезли. Так мені її привязати?

– Не треба. Нехай відпочиває. Вона їла?

Роман кивнув у бік тумбочки, де стояла напівпорожня тарілка з кашею сірого кольору.

– Трохи з’їла.

– Ну і добре. Якщо буде потреба, то прив’яжи. А потім підеш в сьому, перевіриш інших.

Cанітар почекав, поки за Евеліною закриються двері, а потім обережно вкрив хвору тонкою ковдрою. Його чомусь хвилювала ця злякана дівчина з очима наче весняне небо. Леся лежала, не рухаючись, дивлячись в стелю. Її обличчя зовсім не виражало емоцій, смертельно бліде, немов застигла маска у зламаної ляльки. Маленька, тендітна, як вона опинилася тут і чому. Кажуть, її знайшли десь в горах, в безпорадному стані. Поки вона весь час мовчала.

Роман зітхнув і пішов до дверей, але раптом відчув легкий дотик до свого плеча. Він обернувся, позаду стояла Леся:

– Сьогодні? Сьогодні все спокійно?

Від несподіванки Роман розгубився і не знав, що сказати. Леся не дочекавшись відповіді, ще раз запитала.

– Ти слухав новини?

Її голос був тихим, Роман ледве розчув слова і поспішив відповісти:

– Сьогодні ні.

Леся повела плечима, немов від холоду. І спитала з тривогою в голосі:

– А в районі гір щось відбувалося?

– У ночі був землетрус, трясло майже до ранку.

– То це був не сон! – злякано сказала вона, і у відчаї впала на коліна. Плечі затремтіли від ридань, сльози покотились з очей, вона закрила обличчя руками:

– Треба йти, мені треба йти звідси, він мене знайде. Він знайде, він іде за мною.

Раптом дівчина підхопилась і підбігла до вікна. Вчепилася руками за віконні грати, і в знемозі поклала голову на руки. Роман не знав, що йому робити. Втішати її або навпаки схопити і повернути на ліжко. Леся беззвучно плакала, і сльози капали на підвіконня. Роман зважився і підійшов до неї:

– Може тобі краще прилягти? Заспокойся, все буде добре.

Він обняв її за плечі. Дівчина обернулася, притиснулася до нього і гаряче зашепотіла на вухо:

– Це я у всьому винна, це я.

Роман відсторонився і уважно подивився в майже божевільні очі дівчини.

– Може, ти мені розкажеш, що трапилося, і я спробую допомогти?

Леся не встигла відповісти. Почулися кроки за дверима, у коридорі, Роман швидко поклав Лесю на ліжко і вкрив ковдрою. У дверях стояла старша медсестра Марія Павлівна. Вона підозріло оглянула палату, потім підійшла до тумбочки і забрала тарілку з недоїденою кашею.

– Треба посуд в їдальню повертати! А тобі, пора іншими займатися, досить байдикувати. Левашова! Ти таблетки приймала?

– Я усі дав, вона приймала, – відповів за Лесю Роман.

– А ти, що, у неї, адвокат, чи хто? Давай, на вихід! Медсестра почекала поки Роман вийде, виключила світло і вийшла слідом за ним, голосно грюкнувши дверима.

Чорні тіні продовжили свій божевільний танок на смертельно блідій стіні палати до поки наступаюча пітьма не поглинула їх.

***

    Лесі бабуся прислала ковдру. Вона була пошита вручну, і радувала око приємними поєднаннями різнокольорових клаптів тканини. До ковдри додавався лист з поясненням, що купила вона її в монастирі і монашки-майстрині були виробниками цієї ковдри. Загорнувшись у неї, Леся відчула, немов її зігріла жива істота, а не бездушний шматок синтетики. Леся ніколи з нею не розлучалася. І в цього разу, в поїздку на пікнік в гори, взяла з собою.

Вони поїхали вп’ятьох: Леся, дві її знайомі дівчини з університету, і двоє хлопців. Лєра і Макс, були парою, Оля і Лєра дружили давно, Стас був другом Макса і машина, на якій їхали, була доречі його. Леся “приклеїлася” в останній момент. Вона сказала, що знає класне місце, коли почула розмову про подорож Олі з Лєрою, і готова оплатити проїзд, тобто заправити машину. І, її взяли у компанію. Леся дуже раділа подорожі, вона була новенька, і у неї поки ще не було друзів.

У день відїзду, погода, як на зло, з ранку зіпсувалась. Чорні низькі хмари закрили небо, вони наче впали на землю, притиснувши до неї свої наповнені дощем груди. Світлий день потемнів, наче змарнів, і лише спалахи блискавок та світло від фар автомобіля освітлювали навколишній краєвид. Поля, ліси, та темні гори на горизонті, усе було розмите струменями дощу, який лив всю дорогу. Здавалось сонце сховалось назавжди за хмари, і день приречено перейде у ніч.

Дорогою майже ніхто не розмовляв, постійна злива за вікном складала гнітюче враження, і всю дорогу хотілось спати. Леся, притиснувшись лобом до холодного скла, дивилась у вікно, і старалась забути про свій дивний і страшний сон, який вона бачила перед поїздкою. Їй снились жахливі вогняні очі, які дивились прямо на неї, а велетеньська чорна страшна рука хотіла її вхопити, Леся кричала від страху, так як не могла поворухнутись і врятувати себе. Сон був дуже реалістичним, і вона не забула його після пробудження. Леся навіть всхлипнула, так як тривожне відчуття не відпускало, і не давало насолоджуватись відпочинком.

Згодом вони під’їхали до будинку, що стояв віддалік від основної дороги, ховаючись серед темних вікових дерев. Це був хутір, так як поблизу інших будівель не було. Будинок, мабуть, був  дуже старий. Дерево, з якого він був зроблений, почорніло від часу. Але не зважаючи на це, будинок здавався дуже міцним. Паркан не поступався будинку, хоча складав гнітюче враження. У землю були забиті кілки, більше двох метрів висотою. Як гострі чорні зуби, вони щільно прилягяли одне до одного, захищаючи дім. А ще можна було розгледіти на стовпах воріт, незвичні візерунки у вигляді дивної пташки з гострім дзьобом. На самих воротах був вирізаний силует людини, яка тримала у одній руці щось схоже на скіпітер, а в іншій довгий батіг.

Їх уже чекали. Коло паркану на землі лежав пошарпаний мопед, а біля входу в будинок стояв хлопчина. Невеличкий на зріст, зі скуйовдженим чорним  волоссям. Він був трохи дивним на вигляд. Через усе лице у нього проходив глибокий шрам, наче хтось перекреслив йму обличчя від скроні до вуха. Може це була причина, чому він говорив нерозбірливо, та й вимова його була своєрідна. Леся з друзями зайшли на подвіря, і неспішно пішли вітатися з хлопцем. Схоже усім було трохи ніяково дивитись на його спотворене обличчя. А він, навпаки, радо тиснув руку, зазираючи кожному в очі, і посміхаючись. Макс після привітання з ним, скривився і витер руку об штани. Рука в місцевого була міцна, як гілляка, але спітнілі вологі долоні, якими він хапав за руку, неприємно вражали. Лесі стало не по собі, коли він доторкнувся до неї, і вона невідомо чому, відчула неприязнь до хлопця. Але той не зважав, і весь час говорив:

– Вітаю, йой, добре, що приїхали, я вас вже зачекався, вуйко Іван казав вас впустити. Як мотор, не підвів, файна була подорож?

Макс не відповідав на питання, на його обличчі було видно бажання скоріш позбутися навязливого співрозмовника.

– Дякуємо, все добре!

Лише Стас підтримав розмову, а усі швидко зайшли в дім.

В противагу зовнішньому вигляду, в середині хата була простора і затишна. Коло вікна стояв великий стіл з лавами. Далі у стіни, диван, покритий вовняним покривалом. Пахло смачно печенею, на столі стояли тарілки з овочами і нарізані скибочками хліб і сало. Все було напрочуд апетитно на вигляд.

Хлопчина все ще хотів бути гостинним і не замовкав:

– Пригощайтесь, будь ласка. Це вам гостинець від хазяїна.

Та вже зрозумівши, що до компанії його не покличуть, сумно закінчив:

– Вибачайте, я вас залишу, мені ще вертатись. Якщо не проти, то я передам гроші, як домовлялись.

Макс кивнув, що зрозумів натяк, і мовчки відрахував гроші за оренду будинку. Хлопчина забрав їх, і пішов, та вже в дверях, обернувся:

– Ви, це, той, в горах обережно, далеко не заходьте, загубитися можна.

Після цих слів, він вийшов з будинку.

– Ой, а ми навіть не запитали, як його звуть, – Оля присіла на лавку біля столу, – давайте поїмо, я дуже хочу їсти!

Стас подивився на Лесю, усміхнувся.

– Супер ідея, треба тільки речі забрати з машини.

Леся, зрадівши, всміхнулась йому у відповідь.

Макс задоволено потрер руки:

– Ну що! Гуляємо! Хто зі мною за вином?

Через п’ятнадцять хвилин усі радісні сиділи за столом, з нетерпінням і схвильовано обговорюючи плани на відпочинок. Але спочатку вирішили влаштувати святкування першого дня на природі. Нажаль на подвір’ї сісти не вийшло, дощ так і не закінчився, тому вирішили залишитись в будинку.

Шампанське, горілка, вино, а ще пиво, все за хвилину стояло на столі. Дівчата почали з шампанського, так як це найкращий напій, що б відзначити свято. Стас з Максом, що б не знижувати градус, відкрили пиво.  Шкода Леся так і не спробувала смаколиків, що їм приготував хазяїн. ЇЇ трохи нудило, і їжа не лізла у горло. Та й святкування було недовгим. Дала про себе знати довга дорога, вранішній підйом. Стаса розморило, і він заснув прямо на лаві. Макса теж розвезло, він сів на диван, обійняв Лєру, і щось шепотів їй на вухо. Лєра ніяковіла і сміялась. Оля почала розбирати речі. Так вийшло, що Леся сама сиділа за столом і не знала, що їй робити далі. Напевне, треба прибрати залишки їжі і вимити посуд, і схоже ніхто в цьому їй допомагати не хоче.

За вікном сутеніло, коли в двері гучно постукали. Від несподіванки всі здригнулися і завмерли. Стук повторився. Макс, нарешті, встав і повільно підійшов до дверей:

– Хто там? – тихо спитав він, прислухаючись.
Оля не втрималась:

– Стас, прокинься, хтось стукає в двері?

Стас відповів, не розплющуючи очей:

– Ну, так відкрийте, раз стукають. Там же не зачинено.

Макс потоптався біля дверей кілька секунд, потім кинувся до сумки, що лежала поруч і дістав звідти невеличкий пістолет. Він з усмішкою, підкинув його у руці, сховав пістолет у кишеню і сміливо штовхнув двері.

За дверима стояв літній сивий чоловік. Крім звичного одягу на ньому був чорний овечий кожух, і велика палиця у руці. Видно було, що він вимок, з довгого сивого волосся, вода тоненькими цівочками стікала по вкритому глибокими зморшками обличчю.

– Доброго вечора, молоді люди? Я зайшов дізнатися, як справи?

Всі були трохи ошелешені і появою гостя і пістолетом Макса. Тільки Леся змогла взяти себе в руки

– Добрий вечір! Ой, спасибі велике за турботу. Не зважайте, ви нас трохи налякали! Заходьте, будь-ласка, ви ж намокли, напевно?

Леся підбігла до дверей, відштовхнула Макса, і відкрила двері ширше, запрошуючи несподіваного гостя до хати. Макс невдоволено відійшов, все ще тримаючи руку в кишені.

– Проходьте, сідайте будь ласка. Може хочете вина, у нас є. Ми святкуємо приїзд.

– Дякую дуже, та я ненадовго, – чоловік увійшов, зняв кожух і сів на стілець біля дверей.

– Я тут з краю, не буду бруднити підлогу.

– Нічого, це не страшно, – Леся налила вина в склянку і піднесла гостю. Інші мовчки сиділи, і було схоже, що вони не дуже зраділи чоловіку, що порушив їх відпочинок. Від нього пахло овечим духом і тютюном, а ще лякали його чорні проникливі очі на темному обличчі, які з цікавістю розглядали гостей.

– А ви хто?

Зухвало запитав Макс, в душі лаючи себе за виявлене боягузтво.

– Я, знайомий Івана. Івана, який здав вам будинок, ось проходив повз, вирішив заглянути на вогник.

– А.., так Ви не господар, – після цих слів Макс повернувся до столу, налив собі горілки в склянку і одним махом випив. Він зробив це сам, не пропонуючи нікому. Гість не звернув уваги на неповажний вчинок Макса, мовчки відпив зі склянки, що йому піднесла Леся, а потім продовжив:

– Дякую, але, вибачте, це не дуже гарне вино, напевно, магазинне. Я вас краще пригощу своїм, думаю, що вам сподобається.

– Ой, це було б чудово, – Лесі було ніяково за Макса і вона хотіла загладити ситуацію. Але ніхто її не підтримав. Гість продовжив.

– Гаразд, дітки, я піду, відпочивайте.

– Ми хочемо йти по гриби, в ліс, – вирішила нарешті підтримати розмову Оля.

– В ліс, у гори? – Старий перепитав, пильно роздивляючи всіх присутніх, – не раджу, може зовсім недалеко, а краще домовтеся з Василем, нехай він вас проведе. У нас легко заблукати.

– Нічого, ми самі впораємося, – Макс все ще злився на себе, на гостя, який став причиною його хвилинного боягузтва. За мить старий підвівся, одягнув кожух,

– Добраніч вам, спасибі за все, бувайте здоровими.

Попрощавшись, він вийшов тихо зачинивши за собою двері.

– Макс, ти чого? Ти чому так себе ведеш? – Леся не втрималася, зухвала поведінка Макса її зачепила.

– А ти взагалі мовчи, якщо приїхала. Нав’язалась на нашу голову. Ми його у гості не звали, і його думкою не цікавились, нічого ночами шастати. Тобі, якщо не подобається, треба було вдома сидіти.

Леся від несподіванки завмерла, докір пролунав дуже недоречно. І, що було найгірше, за неї ніхто не заступився. Значить, усе таки вона була зайвою. Леся обвела присутніх повними сліз очима. Дівчата мовчали, втупившись у склянки з вином, Макс налив ще собі, і нахабно дивився на неї. Стас удавав, що спить, і нічого не чує. Леся не витрималась і вибігла на вулицю. Щоб заспокоїтися, їй потрібно було побути на самоті. Яка вона була наївна. Її взяли тільки заради її грошей. Це було дуже боляче. Дівчина витираючи сльози, вийшла з подвір’я і пішла по дорозі, яка привела їх сюди.

Густі осінні сутінки огорнули її, і навколишній краєвид, додаючи таємничості і розчиняючи в темно-сірих кольорах усе навколо. Пітьма поволі наступала, небо почорніло, останні промені сонця згасли. Дощ, нарешті, закінчився і хмари зникли. Із-за обрію вийшов повний місяць, блідим сяйвом освітлюючи чорний ліс і гори. Леся озиралась навколо, страх підступно схопив її у свої обійми і, схоже не збирався, відпускати. Їй ввижалися вогненні очі зі сну. Та згодом, Леся зітхнула з полегшенням, неподалік вона побачила вогник невеличкого багаття і впізнала людину, що сиділа біля нього. Це був недавній гість. Вона повільно підійшла до вогнища і зупинилась в кількох кроках.

– Я вибачаюсь, можна мені посидіти біля вас?

Старий обернувся, в його чорних очах Леся побачила відблиск багаття.

– А, стара знайома! Добрий вечір, дівчино, не знаю, як тебе звати.

– Леся, я Леся.

– От і добре, а я, Орест.

– А як по батькові?

– Ти можеш називати мене просто Орест. Та що сталось, посварилась з друзями?

– Вони мені не друзі, – Леся розплакалась, як мала дитина. Їй стало чомусь дуже шкода себе і прикро, що подорож, на яку вона покладала такі надії, так закінчилась.

– Ну, не треба. Все минеться, ти забудеш, і не згадаєш. Хочеш вина?

Леся кивнула, Орест дістав пляшку і налив дівчині в саморобний глиняний келишок.

– Спробуй.

Вино було просто чудовим на смак, трохи терпким, але дуже смачним. Леся відчула полегшення, образи і турботи відійшли на другий план. Вона подякувала за вино і компанію, але зрозуміла, що не знає, що їй робити далі. Йти назад дуже не хотілося, а лишатись у ночі на дворі, було страшно. Орест проникливо подивився на дівчину.

– Що ти хотіла тут знайти, для чого приїхали ти, і твої друзі?

– Я хотіла нових вражень, а ще думала, що зможу подружитись з ними.

– Не вийшло.

– Ні, я для них, чужа.

– Що будеш робити?

– Не знаю, треба дочекатись ранку, і повернутись додому.

– Але ти ще нічого тут не бачила.

– Якось другим разом.

Старий кілька секунд дивився на Лесю, очі його запалали дивним вогнем. Він завмер, наче щось обмірковуючи, а потім підхопився і почав збирати речі.

– А знаєш що, я покажу тобі щось цікаве. Хочеш?

Леся зніяковіла. Вона мала надію просидіти біля вогнища усю ніч, а йти уночі кудись, їй не дуже сподобалось. Та сперечатися з Орестом було не ввічливо, тому Леся тихо сказала:

– Якщо ваша ласка, я не проти.

– Тоді вперед.

Старий підвівся, загасив вогнище і пішов до будинку, Леся пішла за ним.

– Ми що, повертаємось?

– Ні, стежка починається за будинком, не відставай.

Вони обійшли будинок, у вікнах ще горіло світло, і чутно було голоси. Лесі було прикро, що її так ніхто і не шукав. Виходить нікому вона не потрібна.  Відчай і почуття самотності здавили горло, сльози навернулись на очі. Не плакать, все одно ніхто не бачить її сліз.

Орест швидко йшов по стежині, і Леся прискорила крок. Скоро вони  заглибились у ліс. Було темно, моторошно і страшно. Дерева обступили стежку з усіх боків, і тільки небо світліло угорі. Гілки хапали її за руки, не пускаючи йти далі. Леся знову згадала свій страшний сон. Погані передчуття тяжким каменем лягли на серце і воно прискорило биття. Леся вмикнула ліхтарик на телефоні, освітлюючи собі шлях серед дерев і кущів. Вона боялась зійти зі стежки. Орест, не дивлячись на пітьму, упевнено йшов далі. Йшли довго, стежка забирала все вище і вище. Гори ставали крутішими, кам’яні скелі нависали, наче хотіли поховати під собою тих, хто порушив їх спокій. Лесі було дуже страшно у темному нічному лісі. З кожним кроком їй здавалось, що щось шелестіло і тріщало, вона чула дивні голоси, якесь шепотіння. Ввижалися змії і палаючі очі у хащах. Всі її давні страхи взялися за руки і разом прийшли до неї у цьому страшному місці, а попереду всіх, йшов її головний страх. Страх, від якого вона з жахом прокидалась вночі. Страх, від якого Леся кричала і іноді боялась лягати спати. Вона лякалась, що не прокинеться, адже сон, це був наче тінь її найбільшого страху. Тінь від того, що лякало її найбільше. Це був великий і непоборний страх смерті. У снах вона бачила чорну глибоку могилу, бездонну яму, до якої вона падала безкінечно довго. Її засипали чорною землею, і ця земля все сильніше стискала Лесю з усіх боків і  паралізувала тіло. Чомусь у  цьому лісі, в пітьмі, Леся згадала цей страх, страх перед неминучим. Вона великим зусиллям відігнала страшне видіння від себе, і пішла далі.

Декілька разів довелось переходити через невеличкі гірські річки. Леся картала себе за те, що відважилась на цю подорож. Тепер її накривав наступний з її страхів. Страх ставав все більшим, і немов лещатами стискав серце. Вона боялась загубитись у лісі. Якщо Орест кине її, десь зникне, то вона не переживе цього. Залишитись одною, у ночі, в невідомому місці, для Лесі було жахливо. Їй стало дуже моторошно від однієї думки, і вона пішла майже впритул до свого провідника. Орест мовчав всю дорогу, а вона боялась заговорити першою.

Згодом вони підійшли до чорної гори, яка нависла над ними, закриваючи небо, і, нарешті, Орест зупинився.

– Зараз ми зайдемо всередину. Йди обережно, тримайся за мною.

Леся хотіла заперечити, що з неї вже досить, вона нікуди не піде, і хоче назад до своїх, може не дуже доброзичливих, друзів. Хотіла сказати, що їй дуже страшно посеред нічного лісу, але на слова Ореста, вона тільки спромоглася прошепотіти,

– Добре.

Орест розсунув гілки і увійшов у низьку печеру. Зі стелі весь час щось капало. Зверху наче змії, звисало коріння дерев, ноги грузли у багнюці. Стіни здавили Лесю з обох боків, і до них страшно було доторкнутись. Вона згадала, що дуже боїться змій, чи ще якихось гадів.  На Лесину радість, Орест зупинився і, запалив смолоскип, який він взяв невідомо де. Це було дуже добре, бо у Лесі сів акумулятор у телефоні.

Стеля в печері була досить низька, але з кожним кроком ставала все вищою. Вони пройшли метрів сто чи двісті, Леся уже втратила надію повернутися, вона тремтіла від страху, коли Орест зупинився і загасив смолоскип.

– Не хвилюйся, все гаразд.

Леся боялася впасти, тому вхопилась за спину Ореста, за його смердючого кожуха і поволі йшла за ним. Згодом очі звикли до темряви, і стало світліше. Вони пройшли вперед. І вийшли до велетенської печери. В ній було добре видно, місячне світло проникало через великий отвір у стелі.  Печера вражала як розмірами, так і незвичайним сяйвом, що йшло від стін. Орест провів Лесю подалі від входу в тунель, з якого вони вийшли, зупинився і вказав рукою на стінки печери.

– Дивись, це особлива печера, вдень її стіни вбирають світло, а потім віддають його вночі. Люмінофори здається.

Леся здивувалась, що старий Орест знає такі слова, і захоплено роздивлялась печеру. Це було щось надзвичайне, неймовірне і казкове.

Печера була біля п’ятидесяти метрів в ширину.Стіна  напроти майже потонула в темряві, якби не світло, від моху, що покривав стіни. Він ріс невеличкими острівками і від цього здавалось, що стіни розписані дивними вогняними малюнками. Мох світився зеленуватим світло, яке подекуди набувало жовтуватого відтінку. Леся доторкнулась до моху, і побачила, як легенька хмаринка пилу піднялась і попливла в повітрі. Схоже, світився не сам мох, а бактерії, що жили на ньому. Леся забувши про все розглядала чарівну печеру, поки не звернула увагу на величезний камінь, що височів посеред печери, упираючись в одну із стін. Якщо добре придивитись, він був покритий якимись знаками. Лесі здалося, що біля підніжжя щось ворушилось, чи може то гра світла. А ще, якщо придивитись, то камінь нагадував людину, яка сидить на кам’яному троні. Місячні промені висвічували страшне, покрите тріщинами лице і тіло того, хто сидить на троні, можна було розрізнити голову і щось схоже на зубчатий вінець на голові. Частину цієї велитеньської скульптури скривала пітьма.

Леся зі страху завмерла, вчепившись в рукав Ореста, і зашепотіла йому на вухо:

– Це пам’ятник, хто це, і хто його зробив?

– Тихше, це не пам’ятник, я не знаю хто його зробив. Він був тут завжди, мій прадід про це знав і його прадід також. Давні люди казали, що це Ній, древній бог, він зараз кам’яний і чекає свого часу.

– Для чого?

Голос Лесі тремтів, вона раптом побачила, що Орест дістав із торби, що висіла у нього на плечі мотузку.

– Чекає, коли прийде час карати тих, хто має бути покараний.

Орест поклав мотузку на підлогу і поряд з мотузкою поклав торбу. Леся вже вся тремтіла, страшна підозра з’явилась у її голові, але вона не подала виду, непомітно відступаючи подалі від Ореста до проходу, звідки вони прийшли.

– Він що, живий?

Треба говорити впевнено, щоб він не зрозумів, що Леся підозрює його. Та Орест поки не намагався завдати Лесі шкоди. Він обперся на палицю і продовжив розповідь.

– Не знаю. Почекай, не тікай, може ще щось побачиш.

Раптом позаду страшної голови  з’явилось золотаве світло і звідти вилетів згусток ніби маленького сонця. Леся зупинилась, щоб краще роздивитись і здивувалася. Це була пташка. Невеличка, вона світилась жовтим яскравим світлом, махала крилами і літала колами, то підлітаючи до стелі, то спускаючись вниз. Орест загадково посміхнувся.

– Кажуть, що то його душа, у повний місяць, вона з’являється у печері, поки вона жива, він нерухомий сидить тут, і чекає свого часу.

– Для чого вона з’являється?

Леся знову почала задкувати, її ноги ковзали по багнюці, яка покривала підлогу печери, та вона все сміливіше йшла до виходу. Старий вдавав, що не помічає Лесину хитрість, і продовжував:

– Вона з’являється, коли відчуває?

– Відчуває що?

Леся не могла мовчати, вона бачила, що Орест не рухається і мала надію. що якщо вона буде говорити, він її відпустить.

– Вона відчуває людську кров, і те, що зможе її спробувати.

Після цих слів, хтось дужий схопив Лесю позаду і кинув на землю. Вона боляче вдарилась головою і на секунду втратила свідомість. Але швидко прийшла до тями, відчуваючи, як їй зв’язують руки за спиною, а ще їй притисли голову до землі. Вона не могла бачити того, хто напав на неї, але чула розмову. Це був Орест і той хлопчина, що зустрів їх біля дому.

– Тримай сильніше, поки я її зв’яжу.

– Чого, туй, раніше не зв’язав?

– А ти що, хотів, щоб я її тягнув на руках? Краще, коли вона сама прийшла.

– Та й, добре вийшло, посварилась з друзями, пішла погуляти і не повернулась.

– Ага, не знайдуть, зникла в горах, як і усі до неї.

З усієї сили Леся почала пручатись і дригати ногами, вона відчула, що вдарила одного з нападаючих. Той зашипів, вилаявся і ногою вдарив Лесю в живіт. Вона застогнала від болю і сльозі бризнули у неї з очей. Яка дурість, як вона могла довіритись незнайомій людині. І даремно вона на Макса кричала, врешті він виявився правий, коли недовіряв старому. Але ці думки накрила чорна пітьма, Лесю боляче стукнули по голові і вона знову втратила свідомість, але вже надовго.

Коли Леся прийшла до тями, голова боліла від удару, і ще вона відчула дивний неприємний запах. Обережно розплющивши очі Леся роздивлялась навколо. Вона лежала на камені, над нею нависала величезна, страшна статуя чорного бога. Леся повернула голову, і ледь не закричала від жаху. За каменем, на якому вона чекала своєї участі була велика яма, в якій навалено залишки людських тіл. Леся краєм ока розгледіла череп з рештками волосся, який порожніми зіницями дивився на неї. З нього вилізла велика чорна змія, а інші змії клубками лежали подалі. Схоже, це були рештки попередніх жертв довірливого ставлення. Леся ледве стримала крик відчаю, самий жахливий її страх був поруч. Те, чого вона жахалась усе життя, стояло поряд з нею у образі старого Ореста. Він повільно точив об камінь ножа, а знайомий хлопчина, що чекав їх біля будинку, очищав камінь, на якому вона лежала. Сонячна пташка, уже не літала, а сиділа вгорі на кам’яному виступі і уважно дивилась на Лесю, зрідка повертаючи голову. Великі лапи з гострими кігтями, міцний дзьоб і хижий погляд чорних очей уже не здавались дівчині милими. Леся взяла себе в руки, і тихенько попробувала звільнитись, не привертаючи до себе уваги, але вона була міцно зв’язана і, схоже, шансів у неї не було.

Хлопчина пробелькотів, звертаючись до Ореста:

– Зараз ще очищу жолоб, що краще кров стікала у чашу і можна починати.

– Давай скоріше, вона чекає, скоро місяць зайде, буде зовсім темно.

– Майже скінчив. Усе готово.

Орест обтер ножа об ногу, і підійшов до Лесі.

– Ну що, красуня, повезло тобі. Не дарма приїхала. Я зразу зрозумів, що ти те, що треба. Не трусись, ти нічого не відчуєш, я зроблю надрізи в кількох місцях, якщо не будеш пручатись і рана буде глибокою, то кров буде добре йти і швидко все закінчиться. Якщо хочеш, я дам тобі вина.

Леся вразили його слова, яка підступність, вона втратила останню мужність і голосно з усієї сили закричала.

– Допоможіть, допоможіть, хто-небудь!

Від несподіванки Орест аж відскочив від неї.

– Ти чого верещиш, налякала.

Але Леся не зважала і кричала і пручалась з усієї сили. Вона не буде лежати і чекати смерті, якщо є хоча б один шанс.

Орест вхопив її голову і притиснув до кам’яного ложа,

– Давай, запхай їй, щось до рота, я не можу чути її верещання.

– Що запхати, в мене ніц нема.

– Візьми у мене в торбі, там є ганчірка, і швидше.

Орест прикрив рукою рот Лесі, але вона щосили вкусила його за палець. Кров потекла по руці Ореста і тепер він закричав від болю. Пташка, що досі спокійно сиділа, стрепенулася, закричала і занепокоєно забила крильми.

– От курва мала, кусається.

Орест заніс руку, щоб вдарити Лесю по обличчю, але вона встигла відвернутись і удар не завдав їй шкоди.

– Скоріш, малий, неси торбу, треба руку чимось зав’язати.

Хлопчина підбіг з торбою і простягнув її старому, і раптом в печері гримнув постріл. Куля вдарила у стелю і з неї посипалось каміння. Орест з хопцем впали до долу. Коли луна стихла. Леся почула голос:

– Гей ви, двоє, встали і швидко розв’язали дівчину. Смикнетесь, буду стріляти на ураження.

Із-за хвилювання Леся не впізнала того, хто говорив. Вона вся стала тремтіти від страху і стресу.

– Ти того, чуєш, обережно зі зброєю.– Орест повільно підвівся.

– Швидко, я сказав.

Постріл гримнув ще раз.

– Відійди від неї, як розв’яжеш.

Леся не бачила свого рятівника, але тепер голос здався їй знайомим. Орест розрізав пути і допоміг підвестися. Його помічник від страху все ще лежав на землі, прикривши голову руками. Він тихенько скиглив, хлюпаючи носом:

– Ми не хотіли нічого поганого, це просто наш ритуал для туристів, це гра, ми би не зашкодили їй.

Дівчина сіла на камені і розтерла руки, її рятівник стояв біля входу в печеру, через який вони прийшли, але тінь скривала його лице. Вона злізла з каменю і швидко побігла до нього. Вона бігла і не бачила, як Орест замахнувся ножем, який приховав у руці. Але знову гримнув постріл і куля вибила ніж з його руки. Куля вдарила в камінь і раптом пташка, що сиділа на камені закричала і впала на бік. Схоже, куля рикошетом попала в неї. Пташка ще трохи посіпалась і завмерла. Орест страшно закричав, Леся зупинилась і обернулась.

У місячному світлі було видно, як від мертвої пташки йшов чорний дим, який поволі піднімався над її тілом. Світло від пташки, згасало і згодом пташка зовсім перестала світитись. Дивне створіння було мертве. Чорний дим від пташки повільно піднявся в гору, до страшного кам’яного обличчя і ніби всмоктався в нього.

Через мить моторошне обличчя заворушилось, і здригнулась уся печера. Леся стояла, не в силі відірвати погляд від кам’яної голови. Стіни печери здригнулися сильніше, і раптом кам’яна голова відкрила вогняні очі, і найжахливіше, що ці очі дивились прямо на Лесю. Це були ті страшні очі, які вона бачила у своєму сні. Душа древнього бога, сонячна пташка загинула від руки Лесиного рятівника, і зараз древній монстр ожив і гнівно дивився на неї, як на причину загибелі його душі.  Вся печера здригнулась, ще дужче як під час землетрусу. Орест щось кричав, впавши на коліна, та раптом велика брила, що відірвалась від стелі впала на нього і прибила насмерть. Тіло старого ще сіпалось якусь мить, чорні скорчені пальці шкребли землю, та згодом завмерли. Його поплічник щось кричав і біг до них, увертаючись від каміння, що падало з гори.

Хтось схопив її за руку, вона обернулась.

– Лес, давай скоріш!

Це був Стас, друг Макса. Як він знайшов її тут? Стас потягнув Лесю за собою, і вони побігли до виходу. Леся, лише на хвильку, озирнулась і ледве не закричала.

Величезна кам’яний монстр ворушився і вставав з кам’яного трону. В руці у нього поволі розгортався вогняний батіг. За мить цей батіг одним різким рухом перерізав навпіл хлопця, що вже майже підбіг до них. Дві частини нещасного малого впали на землю, кров фонтаном бризкала з розрізаного тіла. Леся бачила, що ще мить очі його з подивом дивились на неї. Це вона повинна була стати жертвою, а не він.

Стас підштовхнув її у прохід, і Леся чим дужче побігла на вихід з цього страшного місця. Стеля над ними здригалась, на голову сипались камінці. Дівчина боялась, що прохід завалиться, і вони не встигнуть вибратись, але їм повезло, вони встигли вийти з тунелю.

Майже одразу, гора затремтіла і наче вибухнула. Каміння падало скрізь. Стас щосили біг вперед, тягнучи за собою Лесю. Вона бачила дороги, та схоже Стас якось орієнтувався в темному лісі. Вся місцевість навколо тремтіла і здригалась. Бігти було важко, вони кілька разів втрачали рівновагу і падали. Стас допомагав Лесі піднятися і вони бігли далі.

– Почекай, я вже не можу, мені треба кілька хвилин перевести дихання.

Леся сіла на землю, від усього пережитого серце розривалось у грудях. Стас кивнув і сів поруч, він також втомився, і тяжко дихав.

– Кілька хвилин я думаю у нас є. Якщо б знав, що доведеться бігти, то не пив.

Вони засміялись, це трохи розрадило напругу. Леся насмілилась запитати.

– Як ти мене знайшов і чому?

Леся дивилась на Стаса і не могла повірити, що він заради неї ризикував життям.

– Я був злий на Макса, за те, що він так з тобою повівся. Я хотів, щоб ти поїхала, але не сказав нікому. У нас з Олею нічого не має, ми друзі. А ти мені сподобалась. Я вийшов за тобою, але потім. Вибач, що не зразу, це все моя сором’язливість. Я, коли з дівчатами, то трохи не впевнений у собі. І я бачив, як ти пішла у ліс. Мені стало це підозрілим, я хвилювався. Забрав пістолет у Макса, і побіг за вами. Вибач, що не зразу тебе знайшов.

Дівчина дивилась на Стаса. Який він милий і турботливий. Він врятував її. Від почуттів, які її полонили, Леся обійняла його і поцілувала. Стас відповів на поцілунок, та раптом знову гори навколо них затремтіли і камені стали падати з неба. Леся впала на землю, а Стас прикрив її собою, і це врятувало Лесю. Одна з великих кам’яних брил впала прямо на них. Стас здригнувся і завмер. Леся закричала, вона відчула, як щось тече їй на обличчя. Стас не рухався, мабуть кам’яна брила, що впала на них, розбила йому голову. Леся тремтячими руками відштовхнула важкий камінь, і перевернула Стаса на спину. Обличчя юнака при місячному сяйві було чорним від крові. Очі Стаса, великі карі очі не рухаючись дивились на неї. Леся тремтячими руками закрила йому очі, і витерла кров з його обличчя. Її надія на любов і щастя, з’явилась і тут же зникла. Безжалісний Ній карав тих, хто мав бути покараний. Леся голосно і страшно закричала, це був крик відчаю, крик втраченої надії, крик страху перед невідомим жахом, що переслідував її. Леся підвелась і не розбираючи дороги побрела далі. Вона не пам’ятала, як вийшла до будинку.

Машини біля нього вже не було. Схоже Макс з дівчатами злякалися землетрусу, і не чекаючи їх, поїхали. Земля під ногами все ще тремтіла. Леся, як у трансі, не зважаючи на це, увійшла до будинку, зібрала свої речі, і повільно пішла по дорозі, яка привела їх сюди. Землетрус знову посилився. Земля тремтіла і тріскалась. Каміння летіло з усіх сторін, чути було низький гул, який ставав все сильнішим. Леся уже трохи прийшла в себе, її трусило від пережитого шоку, і було дуже холодно. Вона дістала з сумки бабусину ковдру і вкрила нею плечі. Відчуття спокою поступово верталось до неї, не зважаючи на те, що навколо було повне божевілля.

Ніч добігала кінця, коли вона побачила на дорозі машину Стаса. На неї впало дерево і перебило її навпіл. Леся пройшла мимо, лиш на мить зупинивши погляд на машині. Видно було, що там ніхто не вижив. Леся поправила на собі ковдру, і пішла далі. Вона відчула, як за нею здригається земля. Дорогу ніби розірвало, і здавалось, що знизу щось пробиває собі шлях нагору. Леся впала на землю і як у дитинстві укрилась з головою ковдрою, що була на ній. Останнє, що вона бачила перед тим, як впала в забуття, була величезна чорна рука, що тягнулась до неї.

***

Рятівники і волонтери розчищали дорогу від наслідків недавнього землетрусу. Серед них було кілька місцевих, вони пошепки розмовляли між собою, обговорюючи ситуацію, що виникла.

– Чуєш, Іван, кажуть жертв багато, трусило до самого ранку.

– Люди не встигали вибігати із будинків. А ті хто, встиг, постраждали від каменів, що летіли з гори.

Іван, чоловік років сорока, розбирав груду каміння біля понівеченої машини, загиблих уже відправили. Він звернув увагу на яскраву пляму під каміння попереду, в стороні від дороги. Іван махнув рукою своєму приятелеві, і вони пішли роздивитись ближче, що воно таке. З під каміння стирчала жіноча рука. Чоловік із другом покликали рятувальників.

– Обережно, тут дівчина під завалами. Схоже жива. Без свідомості.

Дівчину витягли, вона була непритомна, але майже не постраждала. Згодом її забрала швидка. Приятель Івана подивився вслід, і тяжко зітхнув.

– Така молода, чи виживе. Іван, а як твій будинок, сильно постраждав.

Іван не відповів на питання свого друга, він обережно дістав із завалу картату ковдру, яка була поряд з дівчиною, витрусив її, і мовчки пішов по дорозі в сторону гір.

***

Останні промені сонця зникли за обрієм, землю накрила гнітюча пітьма. Леся відчула, як ліжко на якому вона лежала, почало труситись. Задзвеніла склянка на столі, скрипнули і відчинились двері у коридор. Повибігали хворі і персонал, усі кричали і метушились. Леся приречено дивилась на лампочку на стелі, вона розхитувалась із сторони в сторону як маятник. Лікарня здригалась, наче під дією якоїсь страшної сили. До Лесеної палати вбіг санітар:

– Швидше, знову землетрус! Треба вийти із будинку!Леся навіть не поворухнулась. Роман посадив її на ліжко:

– Прошу, треба йти.

Леся подивилась на Романа і усміхнулась.

– Куди? Куди мені йти, він мене все одно знайде.

Вона плакала без сліз, здригаючись всим тілом.

– Я більше не можу, стільки людей загинуло, стільки людей. Стас, дівчата, Макс, все через мене, це я винна.

Леся встала, тримаючись за ліжко. Будинок здригався все дужче, по стінах пішли тріщини. Леся не зважаючи на це, повільно підійшла до вікна. Темні хмари на небі розійшлися, повний місяць поволі піднімався над горизонтом. У місячному сяйві було видно далеко. Леся дивилась крізь вікно, і раптом її бліде обличчя зблідло ще дужче. Роман підійшов, обійняв її за плечі.

– Заспокойся, треба йти, все буде добре.

Леся, нарешті, відірвавши погляд від вікна, повернулась до Романа і приречено усміхнулась.

– Якщо все добре, то що це?

Роман глянув, куди показала дівчина, і не повірив очам. Далеко на горизонті поволі рухалось, щось чорне і величезне. Воно було розміром з гору, кожен рух того, що було на горизонті, викликав землетрус. Навколо було видно спалахи, наче блискавки. В сторону блетіло каміння. У дворі лікарні люди бігли хто куди, рятуючись.

Роман не знав, що йому робити, тікати самому, чи рятувати Лесю та інших.

– Ти почекай, я перевірю кімнати, може хтось залишився, а потім, заберу тебе.

Леся не відриваючи погляду, дивилась у вікно. Невблаганний древній бог підходив все ближче, уже можна було розгледіти його палаючі очі і вогненний батіг, яким він прокладав собі шлях. Його рухи були повільними, він ніс своє величезне кам’яне тіло, під вагою якого, здригалась, просідала і розколювалась земля. По ній йшли величезні тріщини, частина грунту разом з деревами, провалювалась у глибину. Монстр розкидав каміння, і жбурляв величезні брили вперед.

Будинок трусило щосили, посипались шибки, шматок скла попав Лесі у ногу і кров потекла червоною стрічкою. Леся витерла її рукою, подивилась на свої скривавлені руки, і знову перевела погляд у вікно. За вікном був Стас. Він стояв живий у дворі і усміхався їй. Леся закричала:

– Стас!! Стас!!! Я зараз, я йду!!!

Вона вибігла в коридор і швидко побігла вниз сходами. Треба скоріше, вона встигне, вона врятує його. Леся вибігла надвір, холодний вітер ударив її в обличчя. Дівчина озиралась, Стаса ніде не було. Але хто там попереду серед дерев? Леся чимдуж побігла через парк.

Роман перевірив усі кімнати. Скрізь було пусто, всі встигли вийти з будинку. Схоже залишились тількі він і Леся. Лікарня все більш здригалась, зі стелі сипалась штукатурка. Санітар забіг до кімнати, де залишив Лесю, там нікого не було. Роман підбіг до вікна і завмер. За парком, по полю, в сторону страшного чорного монстра бігла маленька фігура у світлому. Вона махала руками, наче хотіла зупинити його. Навколо Лесі тріщала земля, дівчина падала, але вставала і бігла вперед. Роман не міг відвести погляду від цього видовища. Страшній монстр з палаючими очима і вогняним батогом у руці все ближче підходив до Лесі. Палаючий довжелезний батіг розсікав повітря, крізь розбиті шибки було чути страшенний гул.  Та Лесю це не лякало, вона підбігла до велетня і зупинилась перед ним. Камяний монстр перевів свій вогняний погляд на дівчіну, і зупинився. За мить чорна величезна кам’яна рука накрила Лесю, наче придушила маленьку комашку чи тендітного білого метелика. Страшний велетень згодом підняв руку, тіла Лесі не було. Роман побачив, як наче маленьке сонце злетіло угору. Схоже, це була якась пташка. Вона зробила коло навколо монстра, і раптом страшна фігура затрусилась і почала провалюватись у отвір, що виник у землі навколо неї. Через мить чорний велетень зник у проваллі, сяюча пташка влетіла слідом, і згодом земля наче закрилась за ними.

Роман стояв шокований, побачене було настільки неймовірним, що його мозок відмовлявся вірити очам. Він втомлено сів на ліжко і так і просидів всю ніч до ранку. Будинок більше не трусило. Вранці в лікарню повернулися хворі і персонал.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *