Роман ПОВЗИК. Давай зі мною

«У Полтаві фітнес-тренер покінчив життя самогубством, перерізавши собі вени.

Вчора ввечері у Київському району у власній квартирі знайдено труп Віталія Карпенка. Смерть стала несподіванкою для його родини, яка й не підозрювала про депресію чоловіка. За день до смерті йому мало виповнитися 32 роки, він був успішним фітнес-тренером і, за словами сусідів, хотів відкрити власний зал.

Прес-секретар Головного управління Національної поліції у Полтавській області Валерій Денисенко зазначає, що для слідства найімовірнішою версією є самогубство чоловіка. Крім того, на місці смерті знайдено записку, проте розібрати дуже важко (наразі вона знаходиться на графологічній експертизі). Родичі загиблого стверджують, що це не почерк Карпенка…».

Стаття на цьому не закінчується, але я не бачу сенсу читати далі. Матеріал не вийшов і, якщо ми спрацювали добре цього разу, то новина про смерть фітнес-тренера взагалі ніде не з’явиться. Це не цензура, це міра безпеки, що врятує сотні, тисячі, а можливо і мільйони людей.

У вас же буває так, що ви дивитеся якийсь цікавий ролик на Youtube і він такий смішний або цікавий, що вам неодмінно хочеться поділитися ним з друзями. Тоді ви кидаєте його їм у особисті повідомлення або ж постите на своїй сторінці у якійсь з соцмереж. Далі ж ваші друзі, подивившись це відео, скидають його інших своїм знайомим. І так триває довгий час. Згодом відео набирає мільйони переглядів, на нього звертаються увагу медіа, зазвичай використовуючи шаблонні заголовки «У мережі набуває популярності…» або «Інтернет порвало…». Так-так, щось з такого сміття.

Зараз у нас схожа ситуація. Тільки різниця в тому, що вірусом поширюється не цікаве і миле відео про котика чи японця, який намагається поєднати яблуко, ананас і ручку. Вірусом стала думка про самогубство і її практичне втілення.

Ми працюємо з цим феноменом уже місяць, але й досі не змогли знайти першого зараженого і взагалі яким чином «це» почалося. Вчені-вірусологи радили нам шукати свою «Тифозну Мері». Це дівчина, яка свого часу вбила від зараження черевним тифом більше 40 чоловік. Причому її саму ця хвороба не брала. Але їм легко говорити — тиф має хоча б якісь ознаки і процедуру його визначення. Ми ж загнані в кут, оскільки не маємо змоги читати людські думки і бачити, які саме бажання там вирують.

Але ми приблизно вже знаємо механіку того як працює цей вбивчий процес. Так, розумію, що ви можете критикувати нас: «За місяць розслідування у вас так мало зібрано даних, чим ви займаєтеся весь свій час?». І це буде справедливо. Але варто сказати про ті міри обережності, які нам доводиться застосовувати. Кожен день ми обов’язково проводимо у психіатра, який нас гіпнотизує. Вводячи нас у цей стан, він перевіряє, чи не хочемо ми піти за тими, кого вже здолав вірус бажання вбити себе. І тільки пересвідчившись, що з нами все нормально, ми можемо йти додому до своїх родин. Це небезпечна робота, чимось схоже на працівника атомної станції. Але там ти принаймні знаєш свого ворога і можеш його виміряти. А тут — пустка.

Навіщо я це пишу? Той же психіатр Микола Іванович попрохав нас вести щоденники. Їх в жодному разі не можна нікому показувати, але й приховувати щось, писати поверхнево, боячись, що це можуть прочитати інші — теж заборонено. У щоденнику ми маємо розвантажувати свою голову, говорити самі з собою і обмірковувати феномен.

То з чого все почалося? Де той «пацієнт нуль», який приніс весь цей жах, як свого часу команда Колумба принесла індіанцям венеричні хвороби? Ми думаємо, що все розпочалося з Костюковича. Принаймні ми з колегами все більше схиляємося до цієї думки.

Пройшов всього місяць, а я дуже чітко пам’ятаю той день. Коли я зайшов у помешкання Миколи Костюковича, то поліціянти чомусь підозріло на мене глянули. Але в тому, що СБУ прийшло на місце самогубства колишнього інженера радянських військових об’єктів немає нічого дивного. Звісно, теорії змови будуть завжди, а конспірологія з телевізора постійно живитиметься плітками про спецслужби, які вбивають тих, хто тримає у голові секрети попередньої епохи.

Микола Сергійович лежав на ліжку. Здавалося, що руками він хоче обійняти все довкола, так вони розчепірені. Чимось це нагадувало розміщення Ісуса на хресті у його останні години. Тільки чоловік був вдвічі старшим за Христа і наврядчи говорив арамейською. Принаймні уже точно не заговорить. Костюкович був мертвий — про це свідчив ніж у серці і кривавий слід на ліжку.

Наскільки я знаю з матеріалів слідства, він уже був на пенсії і не надто вірив у Бога. Костюкович належав до тієї частини радянської технічної інтелігенції, яка навіть після отримання Україною незалежності не міг розповідати про свою роботу. Він був одним з тих, хто працював над величезної антеною біля Чорнобильської АЕС. Ходять різні чутки про те, для чого вона була потрібна. Але оскільки прилад так і не запустився (для її роботи навіть не було працюючої теоретичної бази), то і сенс її існування не становить інтереси. Свого часу до Костюковича приїздив один режисер, який намагався вивідати таємниці антени для свого фільму. Але Микола Сергійович, як відданий своїй справі і колишньому режиму, просто його послав.

Тепер же всі таємниці залишаться з ним. Костюкович не написав мемуарів і не залишив про свою інженерну роботу на засекречених об’єктах жодного документального свідчення.

Найдивовижніше, що експерти-криміналісти підтвердили версію самогубства. Звісно, для цього інженер-пенсіонер мав бути фанатично налаштований на таку смерть. Отримуючи удар ножем у серце, людина рефлекторно згинається. І треба мати неабияку силу волі, щоб попри біль, розігнутися і розкинути руки, як це зробив Костюкович.

Чесно кажучи, мене не полишала версія того, що це могло бути вбивство. Надто багато таємниць знав вчений і безліч його розробок були пов’язані з сусідньою державою, з якою зараз Україна має військовий конфлікт. Але вже згодом я зрозумів, наскільки помилявся і що Росія тут ні до чого.

Оскільки за цю справу взялося СБУ, то першою нашою вимогою став інформаційний вакуум. Нам не потрібен був медійний інтерес, який породив би власні чутки і версії, що тільки б додало тиску на розслідування. Тому про цю смерть ви не почули в ЗМІ. І слава Богу, скажу я. Вже пізніше ми дізналися, що коли людина читала про самогубство у результаті вірусу, то з ймовірністю у 27% намагалася скоїти його впродовж наступних 3 днів.

Для того, щоб зрозуміти природу цього явища, нам знадобилося кілька смертей. Вже через два дні після смерті Костюковича, почалися самогубства серед поліцейських. У всіх них було спільним те, що вони були зі мною під час огляду квартири інженера. Згодом це поширилося і на членів їхніх родин.

Власне, ми доволі швидко визначили цю вірусність і намагаємося їй протистояти. За підрахунками, 43% з тих, хто бачили процес самогубства або труп у його результаті (якщо це стосується нашого феномену) теж намагаються повторити відхід з життя. Так, це великі цифри, просто величезні. Тому ми вирішили не зволікати ні години.

Ми ізолювали всіх, хто був тоді у Костюковича, а також членів родин поліцейських, які наклали на себе руки після відвідин. З кожним з них працювала група психіатрів. Так, вони використовували ті самі методи, які зараз застосовують на всіх, хто веде це слідство. Але поки що це єдиний вихід, щоб зберегти життя і не поширити епідемію далі.

На даний момент загинуло 56 чоловік. На місто з населенням у 285 тисяч — це не така і велика кількість. Загалом потенційно може бути заражена 241 людина. Ми не маємо змоги їх перевіряти щодня, тому обмежуємося одним разом на тиждень. За цей час ми не вберегли чотирьох. Хоча на тому ж сеансі гіпнозу, кожен з них говорив, що прекрасно себе почуває — один з них чекав на підвищення, в іншого була вагітна дружина. Але ми ще не можемо до кінця у всьому розібратися.

Варто сказати, що тепер ми також цензуруємо новини, особливо повідомлення, які хоче поширювати поліція. У місцевих медіа не повинно бути жодного слова про самогубства, вбивства, смертельні ДТП. Тому зараз у полтавських виданнях стало так багато крадіжок і затриманні наркоторговців — бо це чи не єдине, що дозволено відділу комунікацій. Але ця цензура — на благо. Важко уявити, що могло б статися, якби цей процес не контролювати. Звісно, що все місто це б не знищило, але феномен міг увійти у світову історію.

Я би хотів колись на пенсії написати про все це мемуари. Звісно, якщо згадки не закриють на 100 років під гриф «Цілком таємно» та я буду при здоровому глузді.

Проте як би ми не старалися нейтралізовувати ситуацію, а вона поволі виходить з-під контролю. І з кожним днем стає все важче підтримувати нормальну повістку дня.

Я рідко приходжу до будівлі ОДА. Переважно мене трохи виводять із себе обличчя самовдоволених міліціонерів і охоронців, які там знаходяться. Кожного разу вони змушують показувати паспорт, ніби я тільки і мрію принести вибухівку і рознести їхню совкову будівлю на маленькі шматочки. Беручи мій документ, вони довго дивляться і намагаються зрозуміти, чи дійсно цей підліток на фото і бородатий чоловік, що стоїть перед ними — одна й та ж особа. Але цього разу вони пропустили мене без жодних питань і принизливого заглядання в сумку.

Але з охоронцем на шостому поверсі було набагато складніше. Зазвичай там сидів, а часто і спав, молодий чоловік у військовій формі, скоріше за все учасник АТО. Цього ж разу їх було кілька і вони вперто не хотіли мене пускати. Довелося телефонувати прес-секретарю губернатора, щоб війти на поверх.

Зайшовши до кабінету губернатора, я вже розумів, що побачу. Він був людиною з хорошими манерами, тому не опустився б до перерізування вен, ножа у серці чи петлі. Не думаю взагалі, що він би витримав вигляду крові. Тому свій відхід губернатор забезпечив снодійним — точніше двома його пачками. Звісно, що така доза доводить до сну, тривалістю з вічність.

Чесно кажучи, я зрадів. Не смерті головної людини області, а тому як він це зробив. Якби голова облдержадміністрації викинувся б зі свого шостого поверху будівлі в центрі міста, то це призвело б до жахливезних наслідків: журналісти в редакціях поруч про це неодмінно б дізналися, люди у офісах поруч ОДА все б зафільмували і вже за тиждень смерті можна було б рахувати тисячами. Зараз же ми мали один труп і розуміння того, що всіх, хто в курсі трагедії, доведеться ізолювати і дати психіатрам на обробку. Але це було набагато легше.

Проте, не зважаючи на метод відходу, залишалася велика проблема — як пояснити те, що губернатор помер, але не говорячи про його смерть, бо ця новина у медіа спричинить епідемію на всеукраїнському рівні. У нас не було багато часу подумати — цього дня він мав зустрічатися з послом Японії і в будь-якому випадку скандалу на невеличкому рівні не уникнути. Тому ми просто для всіх відправили його у відпустку. Так, знаю, що це банально, але принаймні у нас є два тижні, щоб зрозуміти, що робити далі. А там скоріше за все, він просто не повернеться з-за кордону. Хоча наші аналітики ще думають, який сценарій розвитку події буде найменш затратний і не спричинить паніки й вірусу.

Гадаєте люди помітили, коли зі ЗМІ зникла наймедійніша людина області? Абсолютно ні. Людям у більшості випадків байдуже на новини, якщо вони не стосуються їх самих. Тому інформаційну сферу ми втримували. За місяць нашої роботи ми не мали серйозних витоків інформації, а коли щось і з’являлося, то зникало протягом 10 хвилин. Так, ми вміємо працювати з медіа.

Утримувати реальність у нормі не так важко. Ми поступово підбираємося до відповіді на питання феномену, але це не найскладніше.

Найважче вночі. Кожен раз це найскладніше випробування.

На роботі говорять, що я дуже змарнів за цей місяць. Психіатр намагається приділити мені найбільше уваги. Вони всі бояться, що одного ранку я не прийду на роботу, а вже за кілька годин знайдуть мене у петлі. Що ж, їхні побоювання небезпідставні.

Засинаючи, я завжди опиняються в одній і тій самій кімнаті. Я був тут раніше. Та, чорт забирай, все моє дитинство у ній пройшло. Тільки зараз тут немає батьків — тільки я і воно. Мені важко описати на що саме це схоже — таке враження, що це велетенська чорна пляма, створена з мурах: вони весь час копошаться на ньому, щосекунди змінюючи його обриси. Але я розумію, де його очі, хоча наврядчи вони потрібні йому. Ми не говоримо — я чую його думки, так само як і він чує мої.

— Час, — доноситься до мене. Мені не потрібні вуха, щоб це розміти, він доставляє повідомлення прямо мені в мозок. Це далеко не найприємніше відчуття — таке враження, що його лоскочуть пальцями, але я нічого не можу зробити. — Настає твій час.

— Хто ти? — все на що у мене вистачає змоги. Я теж не говорю, лише думаю це запитання, але внутрішньо переконаний, що він його почув. — Навіщо ти все це робиш?

  • Це не я. Це самі люди. Вам варто бути обережними зі своєю цікавістю. Варто бути, — повторює він.

Я не розумію, про що він говорить. 63 смерті за останній місяць. Мені хочеться запитати, у чому були винні всі ці люди, за що їх спонукають до самогубств — а я вже був впевнений, що їх змушували це зробити, хоча ззовні видається, що це їхня власна воля.

— Давай зі мною, — говорить пляма, тварюка, величезне кубло мурах, від якого мені не те що не по собі — я хочу якомога скоріше вибратися із цього сну, хоча розумію, що завтра знову опинюся тут, і так буде постійно, до кінця мого життя, коли б він не настав.

Реальність руйнується. Вона розпадається на маленькі шматочки. Колись мій однокурсник грався курінням шафрану — трава, яку застосовують (чи застосовували) в стоматології, але чиї додаткові властивості були відкриттям для української молоді. Я не ризикнув тоді спробувати, хоча дуже хотів побачити як саме реальність може розпадатися на шматки. А вона просто розлущувалася як скло після кількох ударів невеликим молотком. Мурахи теж розпадалися кавалками і поступово воно просто розлізалося тисячами маленьких створінь.

Я прокидаюся і важко дихаю. Моє серце несамовито колотилося. Третя ночі. Я вже знаю цей ритуал: заварити каву, увімкнути інтернет і до самого ранку шукати інформацію стосовно феномену: легенди, казки, літературні твори, спільноти самогубць. Я вже багато чого знайшов — думаю, можна було б написати дисертацію, але вчений з мене так собі. Тим паче, кому її показувати? Захиститися, а потім через три дні дізнатися, що вся вчена рада наклала на себе руки? Це важко, смертельно важко.

Психіатр сказав, що треба писати все, нічого не приховуючи. Тож змушений зізнатися, що я не розумію, що саме відбувається. Через місяць активної розслідувальної роботи ми не наблизилися до розкриття феномену ні на йоту. Кожного тижня нові жертви, хоч як ми не намагаємося ізолювати всіх потенційних самогубць, у нас це не виходить. Впевнений, що вже скоро це вийде на національний масштаб і ми нічого не зможемо зробити. Ми не всесильні. Ми всього на всього державна структура, яка зайшла в глухий кут. І я не вірю, що вирішення проблеми швидко знайдеться.

Психіатр казав писати все, нічого не приховуючи. Я втомився. Мені дуже важко. За цей місяць я бачив скільки смертей, що вже стратив ним лік. Офіційна статистика говорить за 63 людини. Але я переконаний, що їх більше, набагато більше. Ми не всесильні.

Я вже написав свою записку. Так, кожного разу на місці смерті ми знаходимо якусь незрозумілу записку, яку не можемо розібрати, наче хтось диктує текст жертвам зверху. Вони дуже схожі, але я не розумію цю писемність. Тепер я знаю, що так написано. «Я з тобою».

Психіатр казав записувати все. У мене майже все. Я не хочу щоночі бачити цього мурашиного короля, прокидатися з жахом, щоб зранку бачити смерті. Це нестерпно. Якщо феномен хоче приховати якусь цінну інформацію, то вочевидь у нього це дуже добре виходить.

Не подумайте, що я слабак. Але ви ніколи не були й не будете на моєму місці.

Чи кожному самогубці з’являлися мурахи? Я не знаю. Але дуже хочу розгадати цю таємницю.

«Давай зі мною» — говорив він у моєму сні. Ну що ж, давай.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *