Тетяна ПЕТРУШКІНА. Покарання за кохання

Під’їздна варта, що в моєму випадку складається з чотирьох згорблених бабусь, нещодавно охрестила мене «скнарою, яка нефігово так прорахувалася». А все через те, що я відмовилася від газу і вмовила свого коханого купити і поставити електричну плитку з духовкою. Нас чекають астрономічні рахунки за електроенергію, але то нічого, головне – я більше ніколи в житті не запалю сірник чи запальничку. В моєму домі ніколи не буде відкритого, живого вогню – ані романтичних свічок, які я так любила, ані газової плити, ані сірників у кишенях моїх друзів-курців. Ніколи! 

Я божевільна? Може й так. Я б навіть хотіла, аби це було так. Тоді б я з чистою совістю ковтала пігулки, приймала співчуття друзів і турботу мого коханого Максима та знала, що усі картини, які постали тієї ночі перед моїми очима – усього лише моя хвора уява, заправлена Кінгом і Бруно Геллером[1]. Але ні, я не страждаю на психічну хворобу. Я лише щоночі маю сни, які повертають мене до того закинутого маєтку, бодай ніколи в житті його більше не бачити! Я починаю однаково боятися найтемнішої години ночі, бо в темряві ховаються незліченні жахи минулого і сьогодення, та найсвітлішого променя сонця, бо на його кінці лежить тінь, і не завжди тіні повторюють обриси навколишніх предметів. Інколи тіні самі творять дійсність, і вона мало чим відрізняється від мого особистого пекла.

Я не завжди була такою неврівноваженою та полохливою. Раніше я могла спокійно зазирнути у найтемніші куточки підвалів закинутих будівель або безстрашно стояти на підвіконні шостого поверху недобудови, лякаючи голубів і випадкових перехожих. Я позувала для свого коханого, я була його музою, і поки він встановлював штатив і копирсався у налаштуваннях камери, я насолоджувалася майже невловимим ароматом місця, вибраного для чергової фотосесії. Уявляла, хто тут жив чи міг би жити. Іноді мені здавалося, що я бачу темні відбитки минулого чи світлий серпанок майбутнього.

Тепер я боюся своєї уяви.

Того незабутнього дня ми прийшли до Круглої хати на самому краю старої частини міста. Довкола неї вздовж давно неремонтованих доріг тулилися до своїх парканів сторічні халупи якогось невизначеного кольору. Від нудьги і безнадії гавкали собаки. Навіть квітучі вишні тут втратили свою цнотливу білизну і тонкий аромат, скидаючись на посірілі цвинтарні вінки. Я не знаю, як тут можна жити від народження до смерті, зберігаючи здоровий глузд і міцне здоров’я. Проте тут мешкали і процвітали десятки родин, якщо можна назвати процвітанням щоденне задоволення своїх фізіологічних потреб. Проте більшого вони вочевидь і не потребували.

Єдиним винятком у цьому царстві ницості був закинутий маєток Ксенакіса, який недолугі мешканці району прозвали Круглою хатою за його форму. З трьох сторін його оточувало сіре море хат і парканів, зате зі сходу буяла зелень давно закинутого саду, де кущі і трава перетворилися на непролазні хащі, а майже невидима доріжка вела до обриву, наче саме тут був отой легендарний кінець світу, після якого є тільки рожеві хмари і безкінечність. Там і була безкінечність – Азовське море. Маєток стояв на самому краю високого пагорба і з кожним роком блакитні хвилі ставали все ближче до людей. Схил обвалювався, проте нікому не було до нього діла, навіть місцевим жителям, халупи яких от-от могли поповзти у синю безодню.

Наче ранковий туман навколо маєтку Ксенакіса клубочилися різні чутки і міські легенди. Одні казали, що цей будинок проклятий, що його найперший власник застукав свою дружину з коханцем і наказав живою замурувати її в одній з колон. Помираючи, нещасна виголосила прокляття, яке діє і досі. Інші припускали, що на цьому місці хтось намагався відродити культ давньоримської богині Вести, недарма ж маєток перебудовано так, що він став круглим. Чутки підживлювала кримінальна хроніка, яка періодично сповіщала про зникнення у цій місцевості дівчат і молодих неодружених жінок. А ще тут намагалися знайти скарби. Це місце вабило і жахало.

Ми прийшли сюди незадовго до заходу сонця, останні промені якого мали по-особливому освітити галерею, прикрашену колонами, в одній з яких могла б спочивати невірна дружина пана Ксенакіса, якби легенда була правдою. Поки Максим зосереджено розкладав штатив, я прислухалася до будівлі, невільно уявляючи тут білосніжний храм Вести та її прекрасних цнотливих жриць. Двері були зачинені, але не замкнуті, тож я зазирнула всередину. А зазирнувши, прошепотіла щось на кшталт:

– Незнаний світе, відкрийся! Сонце, шлях освіти! Небачену і незбагненну, дозволь таємницю знайти…

І раптом ударив грім. Я аж підскочила з несподіванки і наче школярка, яку застукали за списуванням на іспиті, присоромлено зачинила за собою двері. А з-за небокраю на нас насувалися важкі загрозливо-прекрасні пурпурні хмари. Вони затулили сонце і швидко поповзли на місто, обіцяючи зробити ніч іще більш темною, ніж вона могла б бути. Різкий порив вітру зірвав кілька вишневих квітів і кинув їх на мене. Білий цвіт заплутався у волоссі, і я стояла там, заквітчана, слухаючи голос бурі, що кожної миті ставав дедалі міцнішим.

Фотосесію було зіпсовано. Коханий почав незадоволено бурчати і складати обладнання, а я дослухалася до таємничого голосу закинутого саду, що наче оповідав про щось таємне і заборонене. Не знаю чому, але я знову відчинила двері до маєтку. Небо цього разу змовчало і я ступила усередину, прихопивши коробку сірників, щоб освітити собі шлях. Лише тепер ударив грім. Але він здався мені далеким, наче з іншого століття, і зовсім не загрозливим. Я провела очима по вицвілим шпалерам, які звисали зі стін наче віковічне павутиння, сковзнула поглядом по захаращеній підлозі і зустрілася віч-на-віч з темним провалом, який колись був дверима до підвалу.

Знадвору гроза набирала сили. Шуміли потривожені дерева, здалеку до них озивався прибій, а вгорі гуркотіло і раз-у-раз спалахували червоні та жовтогарячі вогні блискавок, осяваючи весь нікчемний світ і людей у ньому. Серце стихії билося з таким же ритмом, як і моє серце, викликаючи мороз по шкірі, змушуючи кров закипати, пробуджуючи найдревніші інстинкти самозбереження – тікати або ховатися. І я сховалася. Я прожогом кинулася у темний провал дверей, наче шубовснула з пірсу у холодні хвилі завжди теплого моря.

Я не запам’ятала, скільки було сходинок донизу. Але це місце мало бути дуже далеко від пекла, просто під підлогою першого поверху. Хоча зараз я в цьому не так вже й упевнена.

Тут було темно. Я запалила перший сірник і жовтогарячий вогник мерехтливо осяяв постапокаліптичну картину. Гроза залишилася десь вгорі, а навколо мене були сірі стіни без шпалер чи їх слідів, на одвірку – залишки фарби, колір якої було важко визначити після стількох десятиліть, а під ногами – брудна підлога із рештками життєдіяльності цивілізації. Тут не було стихії, але і не було безпеки. Я розвернулася, щоб піти геть і скрикнула від жаху. Єдиний вихід був заблокований чиєюсь темною фігурою. Згорілий сірник випав з моїх крижаних пальців. І лише через кілька надшвидких ударів серця я зрозуміла, що це мій коханий прийшов мене шукати. Чи теж сховався від буйства природи.

Видихнувши з полегшенням, я дивилася на того, хто із загрози, намальованої в моїй уяві, вмить перетворився на того, хто захистить від будь-яких загроз. Максим ніколи не признавався, що відчуває таємний аромат закинутих будинків, але завжди мав у кишені ліхтарик, щоб обстежувати цікаві місця. От і зараз він пхикнув на мої сірники, які я тут же сховала, і дістав свій маленький ліхтарик на три світлодіода, освітивши наш тимчасовий прихисток. По стінах поповзли зловісні тіні. Темрява, наче побитий пес, відповзла у куток, змінившись на сірі, під колір стін, сутінки.

Вгорі над нами знову ударив грім. Ми не почули його, а скоріше відчули – увесь маєток затремтів, наче злякавшись гніву богів. Напевне я здригнулася, бо Максим обережно підійшов до мене і ніжно обняв. Не існує більш непідходящого місця для романтичного поцілунку, ніж оцей брудний підвал, занадто великий для двох маленьких людей. Але ми були тут, у самому його центрі, десь між небом і пеклом, а над нами бушувала раптова весняна гроза, може навіть перша у цьому році.

А потім Максим зазирнув мені у вічі, відсторонився і ступив два кроки до виходу.

– Ходімо додому! – він простягнув мені руку, пропонуючи тікати з цього місця, з яким щось було не так. Наче давній герой рятував принцесу, яку залишили на скелі для дракона.

Я вже майже взяла простягнуту правицю, як раптово він її відсмикнув. Моє здивування могло позмагатися з подивом, який я прочитала у його очах. Раптом його ліва рука смикнулася і щільно прилягла до правої, наче їх зв’язали мотузкою. Ще кілька ударів серця ніхто не рухався, але потім якась невідома сила змусила мого коханого підняти руки і застигнути у такій безглуздій і моторошній позі. Ліхтарик з гучним брязком упав і розбився.

Цей звук пробудив нас.

– Якого?…

Я не знаю, хто з нас двох це сказав, але заціпеніння було подолано. Максим почав смикатися, намагаючись звільнитися з невидимого полону, а я підхопила з підлоги ліхтарик і клацнула кнопкою увімкнення. Нічого не сталося. Я трусонула ліхтар з усієї сили і клацнула знову. Один світлодіод почав жевріти. Я обвела цим непевним світлом усю кімнату, але не побачила нічого і нікого. На брудній підлозі лежали тільки наші тіні, коливаючись від жаху своїх господарів.

Небеса знову загуркотіли. Будинок задрижав. Одночасно по вухах ударив свист і якесь клацання. Максим зойкнув. Здається, я також закричала. Ліхтарик полетів додолу і цього разу розбився остаточно. Повітря в легенях закінчилося і ми обидва замовкли.

Руки у мене трусилися так, що я досі не знаю, яким чином мені вдалося витягти свої сірники і запалити один. Не впевнена навіть, навіщо я це зробила. Бо щойно на кінчику неймовірно маленької дерев’яної палички у моїх руках спалахнув малюсінький теплий вогник, як я заверещала знову. Кімната була повна тіней! Карикатурно видовжені, вони лежали на підлозі та стінах справа, зліва та ззаду від нас. Сірник догорів, обпікаючи мені пальці, а я цього не помітила. Світ навколо занурився у темряву, а моє серце пропустило кілька ударів. Увесь жах, який охопив кожну клітину мого тіла, стиснувся до маленької сірникової головки, якою я знову черкнула по боковій частині коробки. Спалахнув вогник. Тіні нікуди не ділися. Але вони не стояли непорушно. Краєм ока я вловила рух та інстинктивно туди розвернулася. Одна тінь замахувалася довжелезним батогом, який наступної миті упав на спину Максима. Упав і розірвав легку весняну сорочку. Я знепритомніла.

Не знаю, коли до мене повернулася свідомість, але тієї першої миті здалося, що я втратила зір. Навколо мене була непроникна темрява. Усі ж інші відчуття не сповіщали нічого доброго. Мене кудись несли. Я сиділа на чомусь м’якому, схожому на стілець. Під пальцями відчувала гладесеньке дерево і найніжніший шовк оббивки. Очі призвичаїлися до темряви і я розрізнила дерева, які плавно пропливали повз, але мали якісь нечіткі обриси. Я струснула головою і примружилась. Напевно, організм має здатність призвичаюватися до стресової ситуації, бо я навіть не закричала. Я просто збагнула, що знаходжуся у напівпрозорих ношах, їх несуть такі ж напівпрозорі люди і крізь них я бачу квітучі вишні закинутого саду біля Круглої хати. У руках я все ще тримала сірники і знову запалила один. Прийшло усвідомлення, що оті безтілесні тіні, які катували мого коханого, належать оцим створінням, що зараз якраз набувають форму. З кожним їх кроком я все менше бачила дерева і все більше розрізняла темні фіранки на ношах.

Несподівано ми зупинилися. На мить мене оповила тиша, а потім зазвучав голос. Я не розібрала жодного слова, але урочистий і водночас якийсь сумний тон змусив мороз пробігти спиною. Так звучала молитва. Фіранки розчахнулися. Зачарована таємничим голосом, я покірно вийшла назовні. Навколо мене стояли люди. Їх пози виражали невимовний жаль, а в очах стояли сльози. Всі погляди були обернені на мене. Майнула думка, що це якісь маніякі з хат навколо маєтку, але обличчя людей, що плакали за мною, не були спотворені алкоголем чи бездумним існуванням біля телевізора, яке ведуть мешканці цієї околиці. Обличчя світились розумом і вражали правильністю рис. Ці істоти навколо виглядали як звичайні, хоч і неймовірно гарні, люди у незвичайному одязі, схожому на мантії чи довгі туніки. Найстарший з них продовжував читати молитву. Я підвела очі. На фантастично чорному і глибокому небі блищали колючі зірки, сяяв місяць, а гроза палахкотіла майже за обрієм і замість землі підсвічувала тепер глибини моря. У повітрі розливався солодкий аромат квітів, що чарував і п’янив, звав у свій незбагнений всесвіт насолод.

Хтось накинув на мою голову накидку, відрізаючи мене від світу, в якому переплелися реальність і нічний кошмар. Останнім, що я помітила, була глибока яма з приставленою до неї драбинкою. Молитва зазвучала голосніше, а чиїсь сильні руки м’яко підштовхнули мене до цієї ями, яка – блискавично майнула думка в моїй голові – мала б стати моєю могилою. Я зробила крок і випадково спіткнулася. Вмить чари розвіялися. Я скинула покривало і кинулася бігти. Невідомо куди, аби подалі від цього жахіття, яке існувало всупереч здоровому глузду.

Не стишуючи бігу, я обернулася. Люди, що повстали з тіней, стояли на місці. Вони сумно і водночас осудливо дивилися мені вслід і знову ставали напівпрозорими. Так, наче тільки моя присутність відкривала їм шлях у мій матеріальний світ. Я зупинилася та усвідомила, що з полонянки надприродних сил перетворилася у вільну людину, здатну контролювати свої вчинки. І я знову побігла. Не розбираючи дороги, падаючи і обдираючи до крові руки я бігла і не знала, куди. Продираючись крізь кущі, відмахуючись від квітів вишні, які зливою сипалися на мене, я бігла з однією думкою – знайти мого коханого. Бо те, що ми переживали зараз, дуже нагадувало покарання для жриці богині Вести, що порушила цнотливий спосіб життя, та її спокусника. Ті істоти, що прийшли зі світу тіней, помились – я не була весталкою, а мій коханий не був підлим звабником. Ми кохали одне одного і за це на стику двох світів нам загрожувало найстрашніше покарання – смерть.

Дихати стало важко, закололо в боці, а вишневий сад усе не закінчувався. Під ногами була лише м’яка весняна трава, ніякої стежки. Небо чорним покривалом накрило землю і навіть зірки були якісь не такі, я не впізнавала жодного сузір’я. Здається, я роззиралася, потім бігла, а потім знову зупинялася і придивлялася до дерев, прагнучи знайти щось, що підкаже шлях.

Чи це була паніка, чи перевтома від поневірянь – я не знаю. Тремтіли руки, серце вискакувало з грудей, темніло в очах. У мене ще залишалися сірники, але я боялася їх запалювати. Я впала на траву і заплющила очі. У свідомості, наче спіймана пташка, билася думка: «Досить!»

Раптом згадалася одна історія, яку колись давно розповіла мені моя бабця. Вона теж колись втратила дорогу, коли йшла у сусіднє село до мого діда, тоді ще хвацького парубка.

– То є блуд! Ото як вчепить, то будеш блудити. Блукати себто, – наче почула я її голос. – Ото треба встати і вивернути свою одіж. Не смійся зі старої! То є могутня сила.

Я розплющила очі і встала. Голос бабці усе ще звучав у вухах. Не вагаючись, я скинула своє легке весняне плаття кольору ранішньої зорі і залишилась під чорним небом беззахисно-оголеною не тільки душею, а й тілом. Легкий вітерець оповив мене і відніс геть кілька квіток, що досі лежали у волоссі, а разом з ними усі думки, страхи і сумніви. Я вивернула і одягла сукню. Знову заплющила очі, а коли розплющила їх, побачила поблизу стежку – ту єдину, яка вела крізь покинутий сад до обриву.

Більше я не бігла. Я обережно йшла, дивлячись просто собі під ноги. Може я боялася втратити ледь видиму доріжку, а може страшилася тіней, що клубочилися навколо. Я не знала, чи йду до маєтку, чи до обриву. Було байдуже. Я бачила і відчувала стежку, а значить тут ходять люди. Люди, які залишають після себе прим’яту траву, а не безтілесні обриси.

На ранок нас знайшли непритомними – Максима у кімнаті, а мене на пляжі. Рюкзак з дорогою фотоапаратурою зник. Ми усі були у подряпинах, одяг зіпсований, наче ми удвох продиралися вночі через непролазні хащі закинутого саду біля маєтку. У поліції вирішили, що під час грози на нас напали, щоб відібрати дорогий фотоапарат. Можливо, ми тікали від злочинців через сад. Можливо, я впала з обриву, посунувшись на крихкому схилі, а Максим кинувся кликати на допомогу. Можливо, ми пережили такий шок, що пам’ять милосердно блокує спогади цієї ночі. Мій коханий прийняв цю версію і заспокоївся, жалкуючи лише за втраченим дорогим фотоапаратом.

Але я не знайшла спокою. Бентежить те, що мене знайшли у сукні навиворіт. Звичайно, якщо добре подумати, можна знайти логічне пояснення і тут. Але я його не знаходжу. Я пам’ятаю все – тіні без тіл, сумну і урочисту молитву та могилу, яка чекала саме на мене. Я пам’ятаю шалену гонитву серед квітучих вишень. Я боюся пережити все це знову. Я боюся, що наступного разу божевільний світ тіней поглине нас і ритуал кари за кохання буде звершено як слід. Я боюся запалити сірник і побачити тіні, яких не має бути у моєму такому знайомому і зрозумілому матеріальному світі.

 

[1] Продюсер і сценарист серіалу «Рим» (2005 р.)

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *