Тетяна ПЕТРУШКІНА. Випадок у селі на дві вулиці

Я приїхав сюди працювати. Сюди – це в глухе село усього на дві вулиці десь у чорта на задвірках. Тут навіть інтернету нема. Довелось купляти модем з антеною, щоб не здичавіти зовсім, та й в роботі вряди-годи допоможе. Справа у тому, що я професійний перекладач, і нещодавно наше видавництво купило права аж на самого Мартіна. Я взяв ключі від охайної хатки на краю села, яка належала знайомим моїх знайомих, і приїхав сюди перекладати книгу, яка володіє розумами мільйонів фанатів по всьому світу, а скоро завдяки мені до них мають долучитися і україномовні читачі. 

У цій глушині мені ніхто і ніщо не заважатиме – думав я. Але реальність вторгалася у мій особистий простір балачками у магазині, чутками та домислами, гучними сварками, які було чутно на все село. Та дедлайн наближався, вигадана історія неочікувано захопила мене, тож увесь свій час я проводив в хаті, у товаристві ноутбука та словників, доки реальність не постукала просто в мої двері.

– Вибачай, сусіде, що турбую. Але ти не бачив мого Альфика? – молода приязна жіночка з відчаєм в очах простягала мені світлину, де вона сиділа біля хати з маленьким чорним песиком на руках. – Він же такий дружній, ні на кого не гавкає. Ну, може на котів і курей. Він усіх любить. А тепер от пропав. Уже другий день немає…

Я дивився на світлину і згадував, що і сам бачив цього Альфа. Він був місцевою знаменитістю, бо мав у родоводі бельгійського гриффона. Пес і справді був дружелюбним: варто було покликати, як він нісся навпростець хоч з іншої вулиці. Отакий улюбленець усього села. Але останніми днями я його не бачив, тож сусідка пішла додому зажуреною.

На кілька днів я знову випав із життя, працюючи ударними темпами, аж поки не закінчився хліб для бутербродів. Довелось іти до єдиної маленької крамнички, де продавали хліб, горілку, морозиво і туалетний папір. Зазвичай у таких випадках до мене чіплялися з веселими питаннями ледь не всі зустрічні селяни, але того дня я натикався лише на похмурі, сірі обличчя. Щось турбувало людей, тож проста цікавість до незнайомця відійшла на другий план.

– У тебе є діти? – раптом почулося з-за паркану.

«Ну от, а ти переживав, що перестав бути цікавинкою номер один», – гмикнув я подумки і ввічливо усміхнувся:

– Ні. Поки що.

– Добре, – відповіли у шпаринку між дошками. Я аж зупинився, бо не очікував такого. Навпаки усі знайомі і незнайомі наввипередки радили мені одружуватися і заводити малечу, мовляв у моєму віці вже варто подумати про нащадків. – Але все одно тікай звідси.

– Ееее… Чому ви так кажете?

Але мені ніхто не відповів. Я зазирнув у ту саму шпаринку, та побачив лише згорблену постать, що човгала до хати. Вулицею якраз ішов сусідський хлопчик років семи і я задав питання, перше з тих пір, як оселився у цьому глухому селі.

– А хто тут живе? – тицьнув я в бік паркану зі щілиною.

– О, та то хата баби Мотрі. Ви знаєте, вона відьма! Екстрасенсів по телевізору дивиться, трави в лісі збирає опівночі і потім з них чаї варить. І я куштував!

– Смачно було? – мимоволі запитав я.

– Гидота повна! Але я тоді кашляти перестав! – похвалився малий і пішов далі.

Тепер уже і я мав заклопотаний вигляд. Але я переживав виключно за себе, а селяни, як виявилося, переймалися долею своїх чотирилапих друзів. Один за одним почали зникати чи гинути собаки – так сказала мені тітка Оля, незмінна продавчиня і невиправна пліткарка. Ніхто не знав, чи псів труять, чи викрадають, чи усе разом. Хтось припустив, що на домашніх тварин нападають вовки – у лісі бачили сліди і чули виття. Це була найпопулярніша версія. А надто після того, як знайшли Альфика. Чи те, що від нього лишилося.

Додому я повернувся у кепському настрої. Спеціально зазирнув до городу баби Мотрі, відчуваючи себе шпигуном на півставки, але так нікого й не побачив. Працювати не хотілося. Думки раз у раз поверталися до таємничого зникнення псів і дивного застереження старої жінки. Але робота не чекає, тож я примусив себе знову розгорнути свої словники. А у перервах виходив надвір і слухав, як завиває вітер. Кілька разів мені здавалося, що я чую голос вовчої зграї.

Наступного дня я пішов до крамниці. Не за товаром, а за новинами і чутками. Вони були мені зараз необхідніші за увесь асортимент сільської крамнички. І я отримав те, чого прагнув.

– Це чупакабра! Я тобі кажу!

– Не верзи казна-що, яка чупакабра? Це оті кляті вовки!

– Та які вовки? Воно зжерло мого вовкодава!

– Твій вовкодав мені пузо підставляв почухати.

– Я тобі зараз пузо почухаю!

Чоловіки, підігріти спиртним, сварилися, а тітка Оля і не думала їх розбороняти чи виганяти.

– Ти знаєш, пропали усі собаки. Чуєш, усі! Геть усі! – прошепотіла вона мені з таким виглядом, наче за голосні розмови її з’їсть ота загадкова чупакабра.

Стало якось моторошно. І від цих новин, і від людей, які з доброзичливих сусідів перетворювалися на злих, загнаних істот. Повертався я в іще гіршому настрої, ніж виходив з дому.

– Ти ще тут? – почулося з-за паркану баби Мотрі.

– А чому я маю тікати?

– Бо хтось розбудив їх!

– Кого?

Тут відчинилася хвіртка і я нарешті отримав змогу побачити жінку, про яку вже і сам думав, що вона відьма. Бабця мала на вигляд років сто, але охайно вдягнута, у барвистій хусточці і пухнастих капцях, справляла враження доброї бабусі-казкарки. Поки не придивишся до очей – чорних і колючих.

– Бачив оте? – стара махнула рукою на крамницю. – То Переруг і Лякливиця. Уже тут.

– Хто-хто?

Та я знову не дочекався відповіді. Баба Мотря змірила мене зневажливим поглядом і затріснула хвіртку.

Я знайшов в інтернеті, про кого говорила моя нова знайома відьма. Боги розбрату і переляку у давніх слов’ян. Але тут, у 21 сторіччі? Я голосно гмикнув. Людям не треба давніх богів, щоб напитися і сваритися.

Від роздумів мене відволік собачий гавкіт.

– Слава богам! – мимоволі вигукнув я і побіг надвір. Але радіти було рано. Це голова сільради найняв мисливців на вовків. Вони проходили вулицею, а люди гукали їм услід щось підбадьорююче. Усі бажали помсти за своїх улюбленців. Помсти з присмаком металу і крові.

Наше село було оточене лісом. Там збирали гриби, ягоди, дрова, але ніколи не ходили поодинці. Казали, що у гущавині стоїть вівтарний камінь, який відкриває дорогу до інших, недобрих світів. Мисливці цього не знали. Вони промарширували через село, а у мене у вухах дзвеніли злобні вигуки селян.

– Це не вовки! – почув я знайомий голос. Баба Мотря прийшла аж до мого двору і всілася на лавці. – Ти знаєш, чому собаки?

– Чому собаки? – перепитав я як дурень і сів поряд.

– Собаки – то наші діти. Діти, чуєш? – продовжила стара, не зважаючи на мене. – Коли наші предки ще жили у печерах і не вміли добувати вогонь, на одне плем’я напали людоїди. Усі дорослі були на полюванні і малі діти могли стати легкою здобиччю. Тоді боги Вирію перетворили підлітків на собак і вони загризли нападників. Малеча вижила. Тому пси люблять людей. Собаки – то наші діти.

– Це легенда? – наївно спитав я, зачарований оповіддю, але уже традиційно не отримав відповіді.

– Наступними будуть інші діти – нащадки тих, кого боги залишили у людській подобі. А ліс помститься за вовків.

Це прозвучало як апокаліптичне пророцтво. Баба Мотря підвелася і потихеньку пішла геть. Я хотів іще щось запитати, але не зміг сформулювати ці питання навіть сам для себе. З лісу почулися постріли. Я кинув їх рахувати на одинадцяти. За якусь мить запала тиша. Навіть вітер вщух. Чи то мені так здалося.

Люди повисипали на вулиці і кинулися зустрічати найнятих месників. Я не пішов. Уже потім дізнався, що на полюванні стались нещасні випадки. Одного з загоничів загриз вовк, молодий стрілець поцілив у свого напарника, а ще один мисливець просто упав і зламав ногу. Але вовків було вбито. Усю зграю. Я дивився, як селяни радіють і несуть додому вовчі хвости як сувеніри, і мені стало погано. Здається, навіть фізично. На мить я повірив, що зараз тут заправляють якісь давні боги, які позбавили людей розуму і співчуття.

Наступного ранку я дізнався, що пропала трирічна Мілана. Дівчинка зникла просто зі своєї хати. Батьки викликали поліцію. Усім селом ми разом з поліцейськими і надзвичайниками прочісували ліс до самого вечора. Дитину не знайшли. А наступного дня пропали п’ятирічний Олег і сестра Мілани, дванадцятирічна Марія. Знову поліція, знову пошуки і ридання батьків.

Повітря над селом було просочене горем і аж гірчило. Вітер доносив схлипування і перелякані перешіптування. Обличчя селян із сірих стали чорними. Приїхали телевізійники зі столиці, зняли репортаж про зниклих дітей і оголосили в розшук маніяка, якого ніхто не бачив.

Наступної я довго не міг заснути. Закинув роботу. Безцільно гортав стрічку новин фейсбуку, автоматично лайкаючи світлини своїх друзів, на яких вони посміхалися. Невже десь існують люди, які ще можуть посміхатися? Було дивно усвідомити, що світ живе не тільки горем нашого маленького села. Раптом мені здалося, що я почув своє ім’я. Вимовлене ніжним жіночим голосом, воно повисло у повітрі і вабило озватися. Я чомусь навіть не злякався. Потрусив головою, відганяючи ману, та вимкнув ноутбук. А уві сні мене різними голосами кликали і звали за собою привабливі дівчата, друзі і навіть моя мама, але щось заважало мені обізватися. Раптом мене погукала на ім’я потворна безголова жінка, що тримала свою голову під пахвою. Я навіть не впевнений, що це був сон, настільки реальною вона була. Стояла просто біля столу з моїми нотатками. Якби не заціпеніння від жаху, то може цього разу я б і відгукнувся, настільки владним був її тон. Але не отримавши від мене ні звуку, почвара зникла.

Ранком я побіг до баби Мотрі. Вона впустила мене, пильно обдивилася і кивнула:

– Молодець!

– Чому? – мало не закричав я.

– Бо змовчав. Тебе ж кликало. А ти не відізвався. Тому досі живий. Молодець.

Кожне слово старої лягало важезним каменем на моє серце. Дихати стало важко. Ноги мене не тримали і я кудись сів.

– Ось, випий! – баба Мотря простягла мені чашку з водою. Я зробив кілька ковтків. Раптом вона вирвала чашку в мене з рук, вихлюпнула залишки води просто мені в обличчя і швидко витерла своїм фартухом. Я навіть не пручався. Коли процедура закінчилася, я хвильку посидів, шокований, а потім усвідомив, що страх відступив. Я знову міг дихати.

– Горе ти моє скептичне! – пожурила мене бабця. – То була Мара. Знаєш, донька Чорнобога. Богиня зла, хвороб, смерті. Якщо б ти до неї озвався – вмер. Це вона тих дітей покликала. І собак. І вони, дурненькі, обізвалися.

Не встиг я усвідомити сказане, як у вікно хтось тихесенько постукав.

– Ага, згадали стару відьму, як припекло! А ти, – баба Мотря з дивовижною для її віку силою вхопила мене за руку, підняла і штовхнула у сусідню кімнату, – сиди тихо. Тихенько!

Я б міг закластися, що у старої був переможний вигляд. Вона пішла відчиняти. Хтось увійшов. Я нічого не бачив, але прислухався з усієї сили.

– Це я! Це все я! Що ж я наробила! – запричитала якась жінка. Крізь ридання я почув щось про невірного чоловіка, бажання помститися коханці, ритуал на смерть та занадто великий відкуп від чорних сил.

– Дурепа! Думати треба! Ще й на вівтарі! Кров’ю! Приревнувала! Дурепа ти! – бушувала баба Мотря, а потім щось зашепотіла і потягнула жінку надвір.

Я не смів навіть ворухнутися. Коли від непорушного сидіння затекли всі м’язи, господиня повернулася. Була зла, розпатлана і грізна. Глянула на мене так, наче забула, що сама заштовхала до цієї кімнати. І раптом згорбилася і постаріла років на десять, якщо таке взагалі можливе. Я підхопив її під руку і ми обидва сіли на диван.

– Їдь додому, хлопчику, – втомлено заговорила бабця. Не так як завжди – зверхньо-загадково, а так, наче я був її улюбленим онуком. – Та дурепа розбудила і впустила у наш світ сили, з якими навіть я не впораюся. Страшні і злі сили. Наші пращури знали більше ніж ми. Вони дали цим силам імена, вигадали зовнішність і зробили їх чорними богами. Але пращури мали і світлих богів. Це були сили, що любили і захищали людей. А у нас їх нема. Вони ще сплять. І я не знаю, коли прокинуться і чи прокинуться взагалі… Іди.

І я пішов. Зібрав речі і повернувся у велике і галасливе місто. З новин дізнався, що в тому маленькому селі на дві вулиці повісилась жінка, яка призналась у вбивстві дітей. Але я не знаю, чи з її смертю впокоїлися ті сили, яких вона необережно привела у наш світ. Здається, тепер я завжди маю жити один. Я маю бути впевнений, що коли Мара повернеться, я не озвуся на чийсь знайомий голос.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *