Василь ТУРКІВ. Кров до крові
26 вересня 1998-го року
Гори зачаровували його ще змалечку. Гострі шпилі кам’яних велетнів, які здіймаються щоразу вище в небо, завжди гріли малече серце, що так і мріяло одного дня зібратись у довгу подорож за небокрай, відкрити нові світи, дізнатись, що чатує на нього у цій незвичній і таємничій красі. Ще хлопчаком Юрко виходив на поріг власного дому і мрійливо задивлявся у далечінь, туди, де неосяжним зеленим полем простягався бентежний шлях невідомих обріїв. Він щоразу давав собі обіцянку осягнути цей неймовірний скарб, хоч розумів: прогулянка не буде легкою. На цій непростій дорозі його очікують усілякі перешкоди, щось таке, що й знати не знають щасливі люди. Юрко неприховано дивувався, чому заклопотані дядечки і тітоньки врізнобіч снують своє ділове павутиння і не помічають вражаючого розмаїття природи. Іноді, коли випадала можливість, хлопчина тікав від людської метушні в гущавину, напувався сосновими пахощами предковічного лісу і слухав. Спокій, тиша, гармонія панували під кожним деревцем. Недалечко дзюрчить меланхолійний струмок з кришталево-крижаною водою, в якій віддзеркалювалась його чиста дитяча душа. А зверху листя перешіптується між собою на дивній чарівній мові, зрозуміти яку може лише той, кому ця краса припала до серця настільки, що й розчинитись у ній можна.
Пахне хвоєю. Юрко ніколи не забуде того духмяного запаху, який заколисує, дарує незабутні хвилини спокою. Боячись порушити цю природну рівновагу, він навіть і слово вимовити не міг у цій тиші, що підхоплює на свої крила і несе тебе подалі від шуму, який здається уже чимось нереальним. Ти поринаєш у приємні спогади, які не описати словами. Відчуваєш безмежну любов до всього живого, тремку приязнь до барвистої палітри життя та величі, що її оточує. Щастя тоді таке близьке, що, здається, простягнеш руку і ось воно! – на твоїй маленькій долоні, – таке пахуче і ритмічне. У пустотливій голові не залишається жодних зайвих думок, а з першим хвойним подихом вітру із душі випаровується усяка турбота. Тільки ноги ступають на вистеленому осінню колючому килимі сосен.
Ліс завжди з ним привітний. Тут хлопець знаходив упевненість у тому, що життя безтурботне і невиснажливе. Як важко було покидати той затишок і знову поринати у рутинний круговир, де всі тільки й марять, як би їм наповнити шлунки. Як тяжко було прощатись із пахучими стовбурами, солодкими лісовими трунками… Юрко знав, що прийде сюди завтра, відчуватиме все по-новому, вдихатиме в легені гори, ліси, кришталеві струмки. Проте щось млоїло всередині, коли він був далеко. Хлопець прагнув розчинитись у серпанковому тумані і стати часточкою лісу: шелестінням листя, вранішніми росами, по яким хочеться ступати босоніж, милозвучним співом щасливих птахів, які радіють дикій поезїі, як і він, чи вечором, коли враз стає так темно, проте не лячно, щоб одразу накивати п’ятами. Юрко сидів, аж поки не починали поскрипувати дерева, готуючись до нічного сну, і лиш тоді неохоче вставав з м’якого моху і чимчикував додому. По дорозі хлопець оглядався з надією побачити щось нове у тумані. Не раз хотів заснути під деревом і не сумувати, що спокій знову віддаляється, розчиняється у прохолодному подиху сутінок.
***
Сергійко, його братик, молодший на два роки. І ніколи не гуляв у гущавині без нього. Але того ранку Юрко прокинувся і побачив порожнє ліжко. Він занепокоєно глянув на годинник: було ще надто рано для візиту до лісового царства.
Подумалось, що брат пішов з вуйком Степаном по гриби.
Юрко скочив босими ногами на холодну підлогу і чкурнув до вікна. Знадвору долинав шум, який не на жарт його налякав. То вуйко у садку на ковбиці рубав дрова. Гострі скалки летіли у всі боки, але Сергійка там не було.
Юрко похапцем одягнув на піжаму старенький светрик і вибіг з дому. Дитяча душа відчула щось погане. Ліс здавався іншим: він ховав таємницю, якою не бажав ділитись. М’якенький мох, вкритий росою, і п’янкі запахи осені стали бундючними, а ранкова тиша різала вуха різким поривом вітру. Завжди привітні сосни, колихаючись у таємничій задумі, байдуже спостерігали, як тремтить його тіло. Було холодно, як ніколи. Самотньо і страшно.
Хлопець спустився вниз у садок і принишк за вуйковою спиною. Степан ще кілька разів махнув сокирою, а тоді обернувся.
– Ти чого вибіг у капцях? – спитав він, витираючи лезо від роси. – Марш додому! Застудишся!
– Сергійко, – перелякано прошепотів Юрко. ‒ Його нема.
Сокира випала у Степана з рук. Якусь мить він стояв непорушно, а потім сильні руки, мов металеві лещата, до болю стиснули крихітні Юркові плечі. Вуйко хотів щось сказати, і вже було відкрив рота, але так і не зміг вичавити з себе бодай один звук.
– Я прокинувся, його вже не було, – хлопець схлипнув. – Куди він міг піти, не знаю…
Поволі мертва Степанова хватка згасала. Ноги затрусилися, він незграбно повалився на свої коліна і притис малого до себе.
– Тебе ніхто не скривдить, чуєш!
Юрко не мав татка, зате є найліпший у світі вуйко, який ладен віддати за нього життя. Однак, хлопцеві ще ніколи не доводилось бачити Степана таким схвильованим. Від цього йому стало лячно. Сльоза потекла щічкою та впала на брудну вуйкову куртку. В ніс вдарив різкий запах соляри. Тоді Юрко ще не знав, що спокій покинув його назавжди.
– Він пішов у ліс? – підвівшись, запитав Степан.
Юрко кивнув. Щось йому підказувало: так і було.
Кілька секунд вони стояли мовчки, а потім вуйко знову озвався.
– Слухай сюди, Юрцю, – він спробував надати голосу колишньої впевненості. – Це дуже важливо. Слухай і роби те, що скажу.
Хлопчик витер мокрі очі і кивнув.
– Біжи у хату, зачини усі вікна і двері. Запали свічку. Ту, що стоїть на шафі. Далі. Візьми з тумбочки бабину скриньку. Оту з чудернацькими візерунками. В ній аркуш паперу. На ньому віршик. Читай той віршик і тримай запалену свічку… Не випускай її з рук, чуєш! Повторюй написане вголос і нікому не відчиняй. – Степан суворо глянув на нього, а потім додав: – Навіть мені.
Юрко недовірливо глянув на вуйка.
– Повтори!!! – гримнув на нього чоловік.
– Закрити вікна, взяти скриньку… Палити свічку, читати віршик.
– … І нікому не відчиняти двері!
– Не відчиняти двері, – пробелькотів Юрко.
– Молодець!.. Не вір нікому, Юрцю! Біжи, а я пошукаю Сергійка!
Ноги його не слухались, а тіло заніміло. Юрко наче закляк у густому тумані, який раптово застелив землю.
– Часу мало. БІЖИИИИИИИ!!!!! – заревів, як буйвол, вуйко Степан.
Цього разу п’яти самі понесли хлопця до власної хати. За мить голосно рипнули двері, повернувся у замковому отворі ключ, зачинились вікна. Зробивши, що наказав вуйко, Юрко кинувся шукати свічку. Ще мить — і хлопець дивився на пожовтілу від часу цидулку, на якій неакуратним почерком були надряпані кілька рядків. Юрко почав читати:
Солома на боці, тільки з пітьми,
Очі зелені німої пастви,
Води влий у склянку, уважно дивись,
Бо звір прийде лютий до тебе колись.
Постукає в двері і зміниться враз,
Не дай же ти, Боже, настане той час…
Погода враз змінилася. Стемніло. У димарі потойбічно завив вітер. Туман огорнув хату сонними обіймами. Такого імлистого ранку Юрко не пригадує. Аби не налякались ще більше, хлопчина дав слово не зазирати у віконні шибки. Він читав-перечитував, не розуміючи, навіщо це робить. Але не зупинявся. Слова таки заспокоювали.
Раптом у вікно щось зашкребло. Височенна постать, оповита мороком, непорушно стовбичила на подвір’ї. Лише щупальця, які росли в неї замість пальців, химерно погойдувались в такт з вітром. Юрко мало не розрюмсався, та вчасно схаменувся. Сльози не захистять його від побаченого страхіття, а віршик — зможе.
…Води влий у склянку, уважно дивись,
Бо звір прийде лютий до тебе колись…
Хлопець і далі тримав свічку. Потвора щезла, а може, її і взагалі не було. Знадвору почулись вуйкові прокльони. Ще якусь мить Степан горланив, а потім настала тиша. Німа і безжальна.
У Юрковій голові роїлися сотні думок. Хто це чудовисько, звідки воно прийшло, для чого? Чому ніхто не розповідав йому про цю істоту? Хлопець усвідомлював: вона жадає смерті. Спершу забрала Сергійка, а тепер прийшла за ним…
І тут двері постукали.
Це вуйко, подумалось. Він повернувся.
Грюкіт повторився.
– Хто там? – запитав хлопець, тремтячи від страху.
– Це я! – знадвору почувся захриплий Степановий голос. – Відчиняй!
Пальці застигли над замком, вже готуючись прокрутити ключ. Та Юрко впору помітив, що свічка згасла, як тільки підійшов до входу. Ось тут і пригадались йому вуйкові застереження.
– Відчиняй! – дратівливо відізвався чоловік.
Зараз хлопець відчув себе одних з тих семи козенят, про яких не раз читав у казках. Юрко мав вирішити: бути схожим на них чи ні. Бо якщо відчинить…
– Відчиняй! Відчиняй! Відчиняй!
То гукав його брат.
У грудях похололо. Папірець із закляттям впав на підлогу. Та це не міг бути Сергійко. Якщо потвора надворі, його братика вже давно нема в живих.
Не відводячи очей від дверей, Юрко підібрав з долу папірця і ще раз прочитав:
Постукає в двері і зміниться враз…
– В лісі так холодно… і страшно, ‒ продовжував скаржитись малюк.
Не тямлячи себе від страху, хлопчина підбіг до столу і схопив коробку сірників. Ще мить — і свічка у його тремтячих руках палахкотіла з новою силою.
Не дай же ти, Боже…
Стукіт не припинявся, і за дверима почувся плач. Його несправжній брат далі скиглив, але Юрко його не слухав. Знав одне: нікому нізащо не відчинить. Сівши у холодному кутку кухні, вдихав терпкі пахощі воску і читав закляття. Страх минав, з’явилась досі невідома йому байдужість. Що має статись, те станеться, думав хлопець.
Це те, що хотів вуйко.
Нарешті він зрозумів. Нарешті ПОВІРИВ.
***
З давніх-давен у навколишніх краях існувало повір’я: поки на Камінь проливають людську кров, доти Лаба спатиме непробудним сном. Навіть мудрі волхви, які у ту пору пишались величчю свого язичницького пантеону, не бажали мати справ із моторошною істотою і всіляко задобрювали її священний спокій. Ніхто не ставив під сумнів істинність Древнього, і байдуже, що жоден зі смертних не пам’ятав, щоб той коли-небудь виходив з лігва. Допоки послідовники дотримуватимуться строгих настанов своїх пращурів, Лаба дріматиме вічно.
Кожні вісім років мудреці збирались у священному місці, далеко в урочищі, і проводили кривавий ритуал. До кам’яного вівтаря, вистеленого квітами, підводили мужів однієї крові і заклинали істоту прийняти велику жертву. Поки відуни шепотіли молитву, потворники готували чоловіків у останню путь. Старші, як правило, не перечили вищій волі і приймали смерть з покірністю, дітей же доводилось споювати перед обрядом сонним зіллям, аби у мить, коли гостре лезо торкнеться їхнього горла, своїм криком не розбудили істоту, яку не можна турбувати.
Волхви не відходили од вівтаря аж до тих пір, поки жертовна кров не всотається в землю, а тіла мужів не всохнуть. Вночі, коли урочища оповивав густий дим, Дух Великого Збирача з’являвся у лісі, втамовував свій голод і приміряв смертну оболонку того, чию кров випив. Досхочу набенкетувавшись, він знову лягав у землю, а коли туман розсіювався, мудреці скидали руки до неба і дякували праотцям, що Лаба не явився їм у своїй істинній подобі.
Язичницькі обряди давно канули у віках, та древні рукописи ще досі зберігають розповіді з часів, коли предки під страхом приходу великого зла вчиняли страшні розправи зі своїми ближніми. На ветхих сторінках описаний не лише детальний опис ритуалу, але й катастрофічні наслідки його недотримання. Автори письмен були твердо переконані, що Древнього не можна обманути. Спробувавши єдину лиш краплю крові, Лаба не заспокоїться, поки не висушить все потомство по чоловічій лінії.
***
12 січня 2005-го року
Юркові ледь вистачало сил непорушно сидіти у кріслі. Навпроти, на дивані, Степан, набирався духу заговорити, та не виходило. Нетерпіння розривало хлопця зсередини, але щось підказувало йому: рано чи пізно вуйко промовить перше слово, за ним — наступне, а далі його вже неможливо буде зупинити. Людині, яка жодного разу не ходила на сповідь, нелегко вилити душу.
Чоловік уривчасто дихав, наче щойно пробіг стометрівку, і чухав зболені невідомою болячкою коліна. Лікарі казали, що то рак, але тоді, далекого 98-го, їх не було у садку.
По сухій щоці покотилась сльоза. Скупа, бо тільки таку можуть собі дозволити чоловіки. Степан, відвівши погляд, швидко змахнув її пальцем. Було помітно, що йому важко згадувати той страшний день, та чи мав він вибір? Йому вже не вдасться захистити племінника від потвори. Жити лишилось недовго, а таємниці забирати в могилу не хотів.
За вікном вітер, кидаючи жменями сніг у шибки, завивав, як голодний собака. У кімнаті досі було прохолодно, хоч у п’єці вже давненько потріскували сухі поліна. Юрко заплющив очі та уявив себе десь далеко-далеко. Ще рік —і він стане повнолітнім, зможе чкурнути куди завгодно, навіть у пустелю. Та не тому, що там завжди спекотно і доволі світла.
…Там немає дерев. Нема місця кровожерливій тварюці, яка забирає рідних.
Поки він вкотре жалів себе, вуйко зібрав у кулак рештки своїх сил і врешті мовив.
– Мені здавалось, що я прогнав його у 90-му. Але тільки дурень міг повірити, що можна знищити таку істоту. – Навіть у напівмороці було помітно, як здригаються Степанові плечі, коли він промовляв ті слова. Голос, колись впевнений та рівний, тепер ледь чутно тремтів, неначе струна на старенькій гітарі. – Боюсь туману… Боюсь, що в ньому блукає ВІН. Хоча знаю: тварюка наїлась і вляглась спати. І все одно бачу її, як тільки стуляю повіки. Лаба хапає твого батька липкими щупальцями і стискує так сильно, що чути, як кришаться кістки. А ще — його крик, здавлений, короткий. Важко видобути бодай якийсь звук, коли до рота заповзають слимакоподібні щупальця. Твій татко боровся, як міг. Кляті кінцівки обвивались довкола, все безжальніше обіймаючи його. Гидкі мацаки викачували кров… а я стояв там, мов телепень. Приріс ногами до землі і витріщався… Я сподівався, що Тарас мучився недовго. Але той ранок у садку змінив усе. Тепер точно знаю, що відчував твій тато, коли Лаба пробивався у його нутрощі. Я заслужив твою ненависть, Юрцю. – Степан опустив очі. – Не вберіг ні свого брата, ні твого.
– Чому? – ледь спромігся вичавити хлопець. Його губи тремтіли, та не від люті. – Чому це сталось?
Степан стрельнув на племінника банькатими очима, і раптово розреготався. Його сміх звучав моторошно, навіть неприродно. Та вже за хвилину він поступився місцем важкому гортанному кашлю, від якого чоловік склався навпіл.
– Це питання й понині мене турбує, – відхаркавши густу масу зі згустками крові у хустину, вуйко продовжив говорити. – Але я не можу знайти відповіді. Певно, ми прокляті, Юрцю. Прокляті і безталанні. – Степан втупився у хустину і щосили стиснув її у руці. – Сила крові – то страшна річ. Вона може пробудити древнє зло, яке віками покоїлось в потойбіччі. А твій батько… покликав його у наш світ.
Влітку 90-го року їхній паркан починав дихати на ладан, і брати Рільницькі пішли в ліс за воринами. Дарма Степан пропонував нарубати осик, які росли поблизу, Тараса несло все вглиб. Треба шукати щось міцніше, наполягав він, щоб наступного року не довелось переробляти. Чоловік слухняно плівся слідом, лишаючи за собою один недопалок за іншим. Менш, ніж за півгодини, вони забрели у таку гущавину, що здавалось, то ніч несподівано впала на землю. Крони дерев стояли так тісно, що вниз не пробивався жоден промінчик сонця. Брат ішов далі, наче сновида, і як не гукав його Степан, то тут, то там показуючи достойні дерева, Тарас, відмахнувшись, тицьнув пальцем кудись вперед і поліз крізь чагарники.
Степан сів на пеньок і нервово закурив. Десь зблизька долинав стукіт сокири. Чоловік пустив дим з цигарки і прислухався. Розлогі крони сутужно рипіли над головою, полохливо обізвався пугач і враз замовк. Моторошне місце вселяло в серце неспокій. Під сорочкою побігли мурахи, а в голові виникла божевільна думка: треба якнайшвидше забиратись геть.
Він все своє життя прожив біля лісу, але жодного разу не відчував подібного. Тому струсив зі штанів глицю і пішов по брата.
А коли продерся через ожинник, побачив дивну картину. Широка галявина, залита неприроднім світлом. Посередині — величезний кам’яний валун, оточений високими модринами. Одну з них Тарас вже зрубав, і тепер вона лежала біля його ніг. Степан покликав брата, але той не відізвався. Лиш зачаровано дивився на свою руку.
По ній текла кров. Темна, густа. Вона падала на камінь і одразу ж пропадала. З-за дерев ліз густий туман і клубками стелився по землі. Степан спробував відігнати це марево, коли почув голос Тараса. Він заспокоював, запевняв, що то дрібниці, подряпина незначна, і не треба хвилюватись.
То були його останні слова…
– Тобі ледве виповнилось чотири рочки. Перед тим, як йти в ліс, твій батько довго стояв біля твого ліжечка. А потім поправив тобі чуприну і міцно поцілував у рум’яну щічку. В ту мить мені здалось, що Тарас прощається з тобою назавжди. Може, і справді він щось передчував… – Степан подивився хлопцеві прямісінько у вічі. – Це важко пояснити, але коли у садку з’явився той туман, я все зрозумів. Так він приходить, Юрцю. І так само йде. Вісім років я хотів вірити, що ця тварюка лежить у своїй смердючій ямі і конає від болю після того, як я рубонув її сокирою. Або й взагалі здохла… Який же я наївний! – Вуйко міцно стиснув пальці в кулак. – У мене було вдосталь часу, аби підготуватись до нової зустрічі, а я змарнував його. І тепер нема нашого Сергійка.
– А що ти міг зробити? – вирвалось у Юрка.
Питання застало вуйка зненацька. Удар у сонячне сплетіння був би милосерднішим, ніж ці слова. Зрештою пора визнати: смертним не під силу побороти Великого Збирача. Істина, яку Степан відкрив, могла з легкістю звести будь-кого з глузду. Та він прийняв цю гнітючу правду і як міг відтерміновував Юркове знайомство з Лабою. Однак для повної перемоги знань все одно було недостатньо.
– Після того, як зник Сергійко, я не припиняв пошуків. Твоя мама нічого не казала, але я бачив її стурбоване обличчя. І очі, що промовляли: «Це ти у всьому винен!» Чотири місяці я шукав хоча б якихось зачіпок, сотні разів приходив на місце, де загинув твій батько, кричав, що є сили, навіть пускав собі кров на той клятий камінь. Я хотів викурити тварюку з її кубла. Але ліс продовжував тихо слухати мої прокльони і не подав жодного знаку. Все немов розчинилось у тумані. Наче й не було тієї істоти взагалі.
Відколи Степан поїхав, будинок перетворився на пустку. Щоденна мертва тиша насміхалась над часом, коли тут панував затишок і дзвенів веселий сміх. Садок заріс густим бур’яном від незвички, а паркан похилився від часу і втоми. Вже й стежки ніхто не протоптував старими черевиками. Юрко шукав у собі сміливості зізнатись, що йому, бувало, не вистачало вранішнього стуку сокири за вікном, запаху просякнутої бензином куртки вуйка, коли він сідав снідати, і сердечного вітання чоловіка, якого любить і зараз.
– Чому ти нас покинув? – тільки й вирвалось у нього.
– Мені було важко залишатись біля тебе, Юрцю, – засмучено пробурмотів Степан. – Знаю, тобі жилось несолодко. Ти лишився один, як свого часу і я. Ми схожі у цьому горю, Юрку, але я б все на світі віддав, тільки б ми у були у цьому різними…
Братик ніколи не приходив до нього уві сні, але у Юрковій голові, куди б він не йшов, завжди стояв його образ. Кмітливий і допитливий розбишака з ластовинням на щоках. Таким він пам’ятає Сергійка досі. Є ще фотографія на стіні, яка повсякчас нагадує, що колись він був не один.
Тепер кожен день починався для хлопця так само, як і попередній, кожен вечір нагадував вчорашній. З кожною хвилиною він все гостріше відчував, що нікому не потрібен. Іноді навіть здавалося, що мати на нього сердиться. Зранку до вечора вона працювала в місті, а повернувшись, безмовно виконувала хатню роботу, аж доки не морило на сон. Інколи все ж Юркові випадала нагода похвалитися хорошими оцінками, і тоді жінка відповідала йому кволою посмішкою і лише час від часу пригортала до себе.
Проте Юрко її не звинувачував. Натомість прагнув, щоб бодай мама черпнула своєю душею трішки спокою. Але знайшла вона його лише наприкінці минулого року. На 642-му кілометрі шосе Київ-Чоп її збив невідомий. Водій втік з місця інциденту, залишивши жінку конати при дорозі. Знайшли її лише через два дні в очереті, понівечену, закривавлену і холодну, недалеко від місця, де вона завжди переходила дорогу.
Юрко часто стояв на порозі і дивився за обрій. Очі схоплювали знайомі обриси хвойного лісу, який манив своєю красою, неначе бажаючи помиритися після сумних років, проведених наодинці зі скрипучими соснами і журкотливими струмками. Та дитяча душа мандрівника як випурхнула того дня з тіла хлопця, так понині до нього і не вернулась. Колись єдина розрада в житті вже не приваблювала пишним вбранням і незбагненними таємницями. Ліс забрав у нього дитинство. Він дав прихисток безжальному створінню, яке зжерло його батька та брата. А тепер чаїв загрозу і для нього.
Юрко передчував: коли за ним прийде Древній, він буде зовсім самотній. Хлопець довго не наважувався заговорити з вуйком про ті події, але часу було обмаль. Якщо йому й судилось померти, то на власних умовах.
Так він опинився тут, у Гребенові, слухав зізнання посивілого чоловіка і сподівався, що його сповідь проллє хоча б трохи світла на цю заплутану історію…
– … Я поїхав у Львів продовжувати пошуки. Там натрапив на книгу, яка змінила все. До того часу я ще міг переконати себе, що духів не існує. Та тільки перегорнув першу сторінку, повірив… – Степанові зіниці забігали, мов у божевільного. – Мені допомогли, Юрцю. Сам я би ніколи не дізнався про такі речі. Надто суперечливі вони для нашого світу. Почвари справді ходять поміж нас. І лише одиниці знають про їхнє існування. Їх безліч, і вони такі страшні, що від самого погляду на малюнок холоне в жилах. Якщо зібрати з них армію, у людства нема найменшого шансу на порятунок!
Вуйко замовк, аби перевести подих, а потім щосили ляснув себе по коліну і вигукнув:
– Яким же треба бути дурнем, аби повірити, що нашвидкуруч написане закляття зможе прогнати цю істоту назавжди!
– Я вірив у його силу, – спробував заперечити хлопець. – Воно зберегло мені життя.
– Добре, що ти не відчинив Йому двері, – усміхнувся Степан. – Недарма ж наші предки воліли вбивати на честь Лаби, лиш би не бачити його подоби. Приємного там мало…
–Ти ніколи не розповідав, що сталось у садку. Я мушу знати…
– Що тебе чекає попереду? – перебив Степан. Його ніздрі надулись, а плечі дрібно затряслись.
Чоловік був ладен стерти ці спогади з пам’яті. Він знав, що навряд чи ця розповідь якось допоможе племіннику, швидше злякає ще більше.
У горлі нестерпно дерло від густого повітря. Туман упав на садок так раптово, що Степан навіть не встиг зрушити з місця. Затамувавши подих, він стискав у руці сокиру і прислухався. Над його головою зашелестіло листя. На землю впало кілька яблук, одне вдарилось об черевик і повільно покотились далі. А на дровітні заскрипів шифер, та не від гілок. Не чутно ані найменшого подуву вітру. Чоловік зрозумів, що він тут не один.
Недалеко долинуло грюкання дверей на ганку, і від душі трохи відлягло. Юрко в безпеці. Принаймні, поки робитиме так, як йому велено. Те давнє закляття, яке повинен читати хлопець, написала ще прапрабабця. У ті часи люди були такими ж забобонними, як і бідними, і вірили, що химерні рядки відлякують злих духів від хати. Перечити старшим ніхто не смів, а традиції берегли.
Степан крикнув, навіть не пам’ятає, що саме. Здається, обізвав потвору падлюкою. Звісно, він не плекав марних ілюзій, що прожене її в такий спосіб, але знав, якщо мовчатиме, то збожеволіє.
Ліворуч щось зачовгало по траві, тож чоловік кілька разів махнув сокирою. Лезо просвистіло у повітрі. У відповідь почулось чи то сичання, чи пак клекотіння. Без сумніву, той звук лунав із пащек, які вже бачив в урочищі. Степан плавно наближався у напрямку обійстя. Часу, аби придумати якийсь план, у чоловіка не було. Якщо зараз не дати відсіч цій потворі, Юрко пропаде.
Чоловік наосліп кинувся вперед. Ревів, як розлючений бик. Той крик додавав йому хоробрості. Хай ця істота і любить гратися у піжмурки, але зараз вона на його території. Степан знав цей садок, як свої п’ять пальців, і міг пересуватися ним навіть із заплющеними очима. Переступав кожен горбочок і пеньок…
…І лише раз поточився, коли наступив на щось слизьке. З-під чобота почулось огидне чвакання. Зовсім поруч істота розлючено гаркнула. І перш, ніж провалитись у пітьму, Степан уловив її слабкий обрис.
З височенної постаті, яка промайнула в тумані, в усі боки простягались довжелезні відростки. Вони погойдувались у сірій пелені, мов руки вправного диригента. Чоловік не встиг підняти руку, як гігантське щупальце промайнуло перед ним і вгатило його у груди.
Степан пролетів кілька метрів і боляче вдарився об стіну стайні. Стрімко втрачаючи свідомість, він зміг лиш безсило прошепотіти:
“Краще бери мене, тварюко”.
Останнє, що він відчув, це металевий присмак крові у роті.
– … Коли я отямився, то не міг стояти на ногах. Голова йшла обертом, гортань страшенно боліла. Я вихаркав з рота купу бридкого слизу і ще довго задихався. Але був живий. Лаба не висушив мене до кінця. Може, досхочу напився, а може, моя кров не припала йому до смаку. Головне, що він тебе не скривдив. Коли я виламав двері, ти сидів у кутку і читав закляття, пам’ятаєш?
Юрко кивнув, і після цього запала довга мовчанка.
– Ти боїшся, що я не впораюсь?
Вуйко вправно сховав очі. Однак наміру брехати не мав. Відповів різко і правдиво.
– Я знаю, що ти не впораєшся, Юрцю. Єдине, що ти можеш, це спробувати сховатись.
***
Двері старенької халупи рипнули за спиною. Юрко вдихнув повні груди морозного повітря і глянув у небо. Над смереками яскравими цятками зависли сотні зір. Сутужно гудів вітер, а дерева тихо наспівували зимових пісень. Ліс дрімав під білими шапками із січневого снігу. Невдовзі Дух Великого Збирача знову вийде на полювання, аби втамувати спрагу. Запах крові вестиме його до останнього нащадка. Та чи зможуть навіть сотні кілометрів зупинити істоту, яка непідвладна часу і здатна проходити між світами?
Хлопець кинув останній погляд на вуйкову хату. Крихітні шибки дивились на нього з віконниць, нагадуючи зажурені Степанові очі, повні смутку і болю. Все, що зміг чоловік зробити, це виграти для племінника вісім зайвих років.
Юрко достоту усвідомлював: від Лаби втекти неможливо. Куди б він не подався, настане день, коли Древній вийде з туману, аби забрати свою жертву.
Вітер немилосердно сипав у лице снігом, і хлопець ще глибше втягнув голову під комір куртки. А потім намацав під ногами лижі і виїхав з подвір’я.
Жити лишалось півтора року.