Василь ЗОЛОТАРЬОВ. Історія Вільмоша Константа

Звати мене Вільмош Констант, я інспектор жандармерії. Ну, чи правильніше сказати, був ним за життя. Народився у Відні, тоді – Австро-Угорська імперія, а зараз це Австрійський Федеративний Союз, за умови, звичайно, що в час, проведений мною у цьому богом забутому закутку Прекмур’я, нічого не змінилося. Після невдалого замаху на життя ерцгерцога Франца-Фердінанда Европа опинилася за крок до справжньої війни всіх проти всіх. І нові політичні карти доводилося друкувати мало не щотижня. Доходило до того, що особливим попитом у державних установ і редакцій газет стали користуватися контурні карти для шкіл і гімназій з нанесеними на них історичними областями і князівствами, з яких за допомогою олівця можна було зліпити свіжу і актуальну mappa mundi без додаткових витрат.  Серед віденців ходив анекдот, що у Міністерстві закордонний справ стояв справжній «офіцерський ящик», де фігурками від шахів, сувенірними прапорцями, монетами відповідних областей і країн та проведеними у піску канавками відмічали сучасний стан європейської географії. В документах я пишуся словаком, що є досить спірним. Французьке прізвище мені дісталося від діда – Альфонса Луї Константа, досить відомого в окультних колах авантюриста і містика. Батька і матір я не знав і виховувала мене бабця Ноемі. На мою освіту свого досить скромного статку вона не жалкувала, і тому я вступив до  Віденського Університету, де і отримав диплом юриста. В студентські роки, зачарований чутками і легендами про свого діда-чаклуна, я з неофітським запалом кидався у вир окультних практик, таємних культів і містичних товариств, котрими славилися старі європейські навчальні заклади. До речі, саме там я і познайомився з Густавом фон Лібенфельдом та його «Віденським теургічним гуртком», про яких нижче. Я зачитувався працями як сучасних гросмейстерів таємних наук, таких як Гвідо фон Ліст, Карл Волігут, Бернхард Ріман та Герман Вірт, так і джерелами, що дійшли до нас із темряви віків – «Лемегетон», «Смарагдова скрижаль», рукописи Мертвого моря, «Астрологія» папи Гонорія, «Книга Зогар», «Споріднені сили» анонімного іспанського алхіміка Х століття, та, звичайно, «Вчення та ритуал вищої магії» мого діда Альфонса Луї.

Мій «роман» з містикою не був надто тривалим,  хоча за той період я став досить відомим в певних колах адептом. Нове інтелектуальне заняття – криміналістика, захопило мене з такою ж силою, як у свій час захопило й попереднє. Тим більше, що у мене, завдяки моїм практичним навичкам з вісцеромантії, була істотна перевага перед моїми колегами. Тобто, якщо пересічний експерт-криміналіст при розтині міг встановити приблизний час і причину смерті, то я міг набагато більше. Під моїм ланцетом оголювалися всі вісім фундаментальних поєднань і чотири темпераменти, вік загиблого з точністю до доби, емоційне відношення жертви і вбивці, його найінтимніші схильності та прогноз щодо врожаю оливок в місцевості, звідки він родом. Мої таланти дозволили мені за кілька років отримати посаду інспектора. Знай я тоді, яка мені випаде доля і чого це мені врешті коштуватиме, я б без вагань найнявся матросом в торгівельний флот і втік би на протилежну земну півкулю. Знання, що відкрилися мені в останні дні мого життя настільки безнадійні, що моя скора смерть не здається мені чимось страшним. Навпаки, я сподіваюся, що вона стане звільненням від тієї отрути, в яку перетворилася моя пам’ять. Мене тривожить лише те, що я не встигну дописати цього листа і застерегти тебе, мій можливий читачу, від того, щоб занадто пильно вдивлятися у завтра. Я сподіваюся, що смерть стане виходом, але не певен цього. Можливо за цією гранню мене чекає дещо гірше, ніж небуття, чи наївні казочки про пекло з чортами.

Нехай читач пробачить мені цю автобіографію. Просто мені здається, що таким чином я переношу частку самого себе у майбутнє, адже сумнівів, що ця праця мене переживе, не лишається. Я харчуюся свічками з собачого жиру, котрих у попереднього хазяїна моєї теперішньої пастки було цілком достатньо. Воду я дістаю через вікно. Коли іде дощ, я видираю кілька аркушів з якоїсь книги і роблю з них лійку. Зараз з даху вода стікає чиста, але коли вперше пішов дощ, я, спраглий за кілька днів свого ув’язнення, напившись мутної і брудної рідини, що стікала з черепиці, промив нею і рану на своїй правій руці. Думаю, де було фатальним рішенням. Не знаю навіть, що було дурніше. Адже правицю я собі покалічив, коли втративши самоконтроль від жаху, бився об зачинені двері бібліотеки в домі, що належав Густаву фон Лібенфельду, серед пагорбів Горичко, за багато кілометрів від міста. Воронячий послід, чи ще щось у воді інфікували рану і не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що гангрена вб’є мене значно швидше за голод чи спрагу.

Отже, ця історія починається 28 червня 1914 року в Сараєво, коли сербський гімназист Гаврило Принцип намагався застрелити ерцгерцога Франца Фердінанда фон Габсбурга. Вся служба безпеки, котра мала захищати спадкоємця престолу Автро-Угорщини, «сіла в калюжу». Як писалося в газетах, терористу вдалося б затіяне, якби не втручання Адама Глауера, турецького інженера німецького походження, котрий подорожував у той час Балканами. Глауер, немолодий, але міцний фізично чоловік з типовою для саксонців товстою шиєю і руками пекаря, стояв недалеко від убивці-невдахи і не дав йому вистрелити, схопивши злочинця за руку. Вчинок Адама зразу став справжньою газетною сенсацією. Його особистість почала обростати чутками та легендами. Стверджувалося, що після недовгої кар’єри моряка, вже ставши підданим Османської імперії (теж нині вже, я думаю, неіснуючої. Коли я останній раз нею цікавився, на її території йшла війна між Курдистаном, Персією, Республікою Турція, Османською Портою зі столицею у Стамбулі, Османською Портою зі столицею в Анкарі та ще десятком крихітних країн і племен), Глауер захопився суфізмом, вступив до франкмасонів і ще купа подібних відомостей. Щось було правдою, щось – ні, але диму без вогню, як правило, не буває,  і врешті саме Адам вказав на окультні корені замаху. Він ідентифікував ритуальні травми Гаврила Принципа як такі, що свідчать про його належність до культу Гекати. Глауер тільки смикнув за краєчок, і клубок почав розмотуватись. Слідчим вдалося вийти на  окультистів. Винуватцями виявилося «Фракійське братство», нігілістична організація, яка мала вплив, здебільшого, серед сербського офіцерства та інтелігенції. Тут і почалася справжнє полювання на відьом. Всі спіритичні салони і сектантські кубла Центральної і Західної Європи нещадно розганялися, а причетних до їх діяльності людей допитували і перевіряли настільки прискіпливо, наскільки це взагалі можливо. Чеськими та австрійськими містами прокотилася хвиля арештів. Під удар потрапили навіть масони і розенкрейцери, що не аби як похитнуло і без того загрозливу політичну ситуацію, адже багато з членів цих престижних і впливових товариств займало високі посади як у уряді, так і в армії. У вирі цього безладу як риба у воді почувався Адам Глауер. Під його керівництвом була ціла служба, формально підпорядкована жандармерії, функцією якої було саме виявлення і знешкодження таємних культів і змов. У той час я, нажаханий цією конспірологічною істерією, вів себе тихо, як миша. Моя пікантна репутація, котра раніше викликала заздрість колег та інтерес жінок, тепер стала проклятою печаттю. На моє щастя, те, що я не був дійсним членом жодного культу чи товариства, і про що чудово було відомо моєму начальству, мене врятувало. Я обливався холодним потом, коли мене викликали до начальника відділку Вільгельма Палізи. Я вислухав нотацію щодо запізнення на минулому тижні та моє небажання виступати на волейбольному турнірі, де в цьому році команда хітцинських пожежників може скласти серйозну конкуренцію донауштадським жандармам. Я в потрібних місцях кивав головою і говорив фрази, які мали б відповідати моменту. Це було нелегко, адже весь цей час на мене пильно дивився огрядний чоловік з масивною шиєю, жирним підборіддям і неприємними сірими очима, котрі викликали асоціації з хамелеонячими. Мабуть справа була у його манері несинхронно ними кліпати.

Паліза повернувся до незнайомця і сказав:

─  Ось помилуйтеся. Вільмош Констант. Один з наших кращих криміналістів. Доводиться терпіти ці вибрики.

Незнайомець згідно кивнув і якось напружено посміхнувся. Потім знову вперся своїм рептильним поглядом, цього разу десь поза мою спину та так же напружено, як і посміхався, проскреготів:

─ Et quod est superius?..

Від цих слів мене моментально кинуло у піт. Що мені робити? Прикинутися, наче я не розумію, про що мова? Але основний алхімічний принцип широко відомий будь кому, хто достатньо освічений і ерудований. І моя репутація знавця окультних наук досить помітна, як у відділку, так і по- за ним. І хто взагалі цей чоловік? Хитра. Хитра наволоч. Єзуїт. Запитай він щось інше, щось складне, таємне, я б ризикнув. А так…

─ … Est sicut id quodest inferius, ─ закінчив я фразу.

Так і відбулося моє знайомство з тим самим Адамом Глауером, рятівником ерцгерцога Франца Фердінанда та гонителем чаклунів. Я до сих пір не знаю, що означала ця зустріч. Це була перевірка? Якщо так, то я її пройшов? Провалив? Можливо він просто хотів поглянути на нащадка Альфонса Луї Константа? Так, чи інакше, але в моєму житті нічого не змінилося. Мене не перевели в інший відділ, не звільнили і не заарештували. Я продовжував працювати криміналістом у Відні, в той час, як навкруги утворювались і зникали королівства і республіки, арештовували генералів і надзвичайних послів та викривали по 7-8 антиурядових змов на день.

Як нам взагалі вдавалося працювати? Ну, я не казав, що це було ефективно. Мабуть не останню роль в тому, що донауштадський, тобто наш, відділок не розбігся, зіграв характер нашого начальника, Вільгельма Палізи. Він вважав себе, та і нас заодно, чимось на зразок бастіону порядку у морі хаосу. Це передавалося і його підлеглим, тому ми продовжували виходити на роботу і виконувати свої обов’язки попри те, що платили нам далеко на регулярно. І за той час, доки наша платня нас знаходила, її цінність запросто встигала впасти разів у два. За такої атмосфери безладу цілком зрозуміло, що зникнення кількох чоловік могли пройти напомітно навіть у самому Відні, не кажучи вже про Мурска-Соботу.

Так чи інакше, спочатку за «Віденський теургічний гурток» взялися люди Глауера. Вони затримували його членів, проводили обшуки і допити. Інші подібні організації складалися, здебільшого, з нудьгуючих декадентів, міських божевільних, романтичних гімназистів і шарлатанів, а тому, за нечастими виключеннями, покірно йшли на співпрацю зі слідством, підписували кілька зізнань про всяк випадок, (я не надто обізнаний щодо процедури у тих «мисливців на відьом) і відправлялися додому. А ось з «Віденським теургічним гуртком» вийшло не так. Я пам’ятав його керівника, Густава фон Лібенфельда по університету. Життєлюбний атлет, він вчився на лікаря і своєю окультною доктриною мав досить звичну для тих часів мішанину з індійських духовних практик, каббали та теософії. Друзями ми не були, але в цілому знали один одного добре. Я був дуже здивований і засмучений звісткою, що навколо Густава та його езотеричного товариства розігралася драма, безглузда і неправдоподібна.

А було це так. Після того, як членів «гуртка» почали затримувати жандарми, ті з них, хто лишилися на волі, разом покинули Відень і виїхали до родового помістя фон Лібенфельдів у нещодавно проголосившу незалежність Прикмурську Республіку. Глауер з загоном в 20 чоловік їх там знайшов і взяв у облогу. Очевидно лібенфельдівскі теурги чинили опір. Я пишу «очевидно», бо ніяких вістей звідти не було близько місяця, з кінця березня по травень. Справа тут була не лише в самій облозі, а і у бойових зіткненнях, що велися у регіоні. Імперія хворіла, але жила. Я не знаю, як Глауеру вдалося довести, що операція таким великим загоном у непідконтрольній Відню Прикмурській Республіці, це виправданий ризик. Особисто я вважаю, що тут не обійшлося без гіпнозу. Це стосується усієї його кар’єри. По-перше у Адама Глауера, крім, звичайно, газетної слави і знань з окультизму, не було нічого, щоб пояснило його стрімкий службовий злет. Фраза, сказана ним мені у кабінеті начальника донауштадського відділку жандармерії Вільгельма Палізи далася йому, очевидно, з зусиллям. У розмові він майже не використовував дієслів, хоча на письмі у нього проблем не було. Про його манеру кліпати очима урізнобій говорили, що це наслідки апоплексичного удару. Я всього кілька разів зустрічав його по роботі, однак намагався не пропускати жодної деталі поведінки Глауера, заінтригований його особистістю.

Як би там на було, але саме мене направили з’ясувати долю Адама і його людей. Я поїхав один, бо було вирішено, що ще один великий загін не зможе непомітно прослизнути повз прекмурских республіканців. Без особливих труднощів діставшись Мурска-Соботи, я почав шукати сліди зниклих жандармів. Мені вдалося встановити, що один із загону знаходиться в місцевій лікарні. Те, що він не схоплений людьми полковника Ткальця, очільника республіканців, сильно полегшило мою задачу. Хоча особисто мені і не було діла до того, у якому статусі існуватиме ця казкова країнка, але сам Ткалець міг у це і не повірити. Я знайшов Йогана Пахора, а саме так звали мого загубленого колегу, у лікарні при соборі святого Миколая. Він страждав від наслідків сильного отруєння та кишкової кровотечі через загострення виразки. Те, що він мені розповів, було більше схоже на сюжет з Едгара По, ніж на жандармську операцію. За словами Пахора, рішення про облогу помістя Лібенфельда було прийнято після того, як загін кілька разів невдало спробував взяти його штурмом. Йоган, що прослужив жандармом 17 років, не знаходив слів, щоб описати причину невдачі. До воріт у подвір’я вів невеличкий кам’яний місток над рівчаком. Місток був довжиною метрів 10, не більше. Ніхто з передового загону не зміг добігти до його кінця. Хто, заплутавшись у власних ногах, падав у воду, хто застигав, наче приклеєний, а хто біг у протилежний бік. І всі потім по різному описували свої відчуття. Одним здавалося, що з їхнім зором відбувається щось, схоже на «сплющення», чи ще яке порушення перспективи, інші, зненацька, забували як керувати своїми кінцівками. Самого Пахора вразило раптом таке сильне запаморочення, наче він за раз випив відро горілки. Після кількох спроб з вікон будинку у їх бік прозвучало кілька пострілів і було вирішено відступити. Жандарми були налякані і спантеличені. Більшість з них були звичні до різних дивних речей, котрих вони надивились, служачи під керівництвом Глауера. Але не сам Глауер. Мисливець на відьом став надзвичайно збудженим і зосередженим. На наступний день Адам якось дав раду цій чортівні з містком, і його людям вдалося дістатися до воріт. Тоді вони і втратили першого вбитим. Раптом у всіх, хто там був потьмарилося у очах, слух розірвав нестерпно гучний свист і коли всі отямилися, на місті, де щойно стояв Альберт Міллер, лежала купа червоного шмаття. Сила, що зробила таке з бідним Альбертом, на цей раз налякала бувалих жандармів всерйоз. Це вже не дивні памороки і відведення очей. Як на думку самого Йогана Пахора, розібратися з бісовим будинком було роботою артилерії, а не жандармерії. Через пару днів такої облоги двоє із загону вперше вирішили дезертирувати. Невдало. Вони кружляли між пагорбів так, наче наступили вночі на могилу самогубця. Куди б не йшли, через деякий час ноги неначе самі виводили їх до табору. Вранці невдалі втікачі полишили свої спроби, а Глауер зробив вигляд, наче нічого не сталося, хоча по його погляду було зрозуміло, що він чудово розуміє у чому справа. Потім було знову кілька невдалих штурмів, під час яких ми втратили ще двох чоловік. Йосип Міллер отримав кулю у живіт, а Герман Шульц, як нам спочатку здалося, провалився у якусь пастку у бруківці. З наших позицій ми бачили, як він стоїть не ворушачись по пояс у землі. Ми намагалися його гукнути, але без результату. Через кілька годин він завалився набік, і тоді нам стало видно, що нижньої половини тіла у нього не було. Далі, за словами Йогана, справа мало не дійшла до бунту. Чому і як не дійшла, він сказати не міг. Було видно, як він намагається звести до купи спогади і пояснити свою поведінку і поведінку свої колег. І було зрозуміло, що це йому не вдається. Згодом Адам дістав кілька предметів, схожих на фотографічні камери і теодоліти та розставив їх по периметру наших позицій. Далі спогади Пахора стають зовсім плутаними. Облога продовжувалася, як продовжувалася і різна фантасмагорія. Спочатку зникли всі птахи і летючі миші. Потім ночами почали зникати жандарми. І зовсім не тому, що їм вдалося дезертирувати. Як потім виявилося, важливою деталлю було те, що по них більше ніхто не стріляв. Пахор особисто бачив, як вночі один з жандармів переплив рівчак та спритно переліз через кам’яний паркан, що оперізував маєток. Самовільно, без будь якого наказу з боку Глауера. А поведінку Адама Йоган пояснити не міг. Таким його ще ніхто з них не бачив. Він метався, наче пес на цепку, бурмотів щось під ніс і зовсім заплював собі підборіддя. Здавалося, що від втечі одного з членів загону Глауер дуже зрадів. Наступного вечора, після вечері сталося щось таке, що підвело кінець облозі. А заразом і всьому загону. З’ївши свою порцію каші, Йоган випив мікстуру від виразки і спробував зручно влаштуватися, щоб відпочити. Поступово він став почуватися зле. У нього дзвеніло у вухах і боліли очі, коли він ними рухав. У якийсь момент Пахор втратив свідомість і прийшов до тями вже вранці. Із загону не лишилося нікого живого. Всі, хто лишився до цього моменту, лежали мертвими. Було дико слухати цю історію, схожу на холерну маячню. Я тоді з недовірою поставився до розповіді Йогана. Тим більше, що той був явно не в собі. Він посміхався і бадьорим голосом розповідав про всі ті жахи, що сталися з ним та його товаришами, час від часу заливаючись щасливим реготом. Тому я і сприйняв це як дурний жарт чи розіграш. І як мені було повірити, що мій знайомий фон Лібенфельд чарами розправився з цілим натовпом досвідчених жандармів? Та отруєння Пахора було встановленим медичним фактом, і хоча, могло нічого і не означати, але все одно стриміло скабкою в думках.

Я залишив Йогана одужувати у лікарні святого Миколая і відправився до маєтку Людвіга фон Лібенфельда. Я йшов і міркував над маячнею, почутою від хворого і не міг позбутися зростаючої тривоги. Було щось таке, що не давало мені зібрати до купи думки. Те, як Пахор дістався до лікарні? Ні, його, здається, зустрів і привів туди поштар. Я вийшов з міста об одинадцятій, а вже було далеко по обіді. Вітер, досить сильний вдень, майже стих. Водночас з цим моя тривога зросла. Відволікшись, я почав прислухатися до звуку своїх кроків і раптом зрозумів у чому справа. Тиша. Навколо стояла неймовірна, неправдоподібна тиша. Не було чути птахів, не було чути цикад, не дзижчали навіть комарі, котрі в травні не аби як дошкуляють. Я одразу згадав, що щось таке казав і бідолашний схиблений Йоган. Чим ближче я підходив до маєтку, дорогу до якого мені описав Пахор, тим більше розігравалася моя увага і тим більше я тривожився. Було зрозуміло, що я дістануся туди вже ввечері і не зможу як слід оглянути позиції, які займали жандарми при облозі. Та і якщо Йоган збрехав і просто дезертирував, мені не хотілося б отримати кулю від людей Глауера, які, можливо, продовжували спроби викурити фон Лібенфельда.

Я не був упевнений в тому, що побачу на місці і відчував сильну тривогу. Хоч як би мені не хотілося, щоб ця історія продовжилася інакше, але з прибуттям в табір я отримав докази того, що Йоган мав рацію. Я нарахував сім тіл. Я затягнув одне з них до намету, засвітив ліхтар і провів огляд. Трупні зміни свідчили, що смерть настала 4 дні тому, що співпадало з версією Пахора. Я хочу вибачитися перед читачем за фразу «і тут я зітхнув з полегшенням», як би вона ницо не звучала в оточенні сімох тіл моїх колег, але так і було. А мені не видається недоречним підшуковувати більш делікатні вирази у положенні, в якому я зараз перебуваю. Отже, оглянувши тіло і зробивши поверхневий розтин, я зітхнув з полегшенням. Причиною смерті не був якийсь мелефікум. Причиною смерті принаймні семи чоловік, котрі обложили маєток Лібенфельда була отрута. Я оглянув також двох інших бідолах. Ауталіз тканин не озволив мені дізнатися більше, але факт отруєння дав більше питань, ніж відповідей. Хто і як отруїв цих людей? Де тіло Глауера? Як вижив Пахор? Чи не він отруїв своїх товаришів? Можливо він для забезпечення себе алібі прийняв дозу отрути, недостатню для смерті, але помітну для лікарів? Думаю те, що я весь час намагався звинуватити у всьому Йогана  було через його неадекватну поведінку, що викликала в мене відразу до нього.

Поки я так міркував і оглядав інші тіла, стемніло остаточно. В нічній пітьмі стало помітно світло, що пробивалося з вікна на другому поверсі маєтку. Поміркувавши, я наважився піти туди, розраховуючи на те, що фон Лібенфельд, якщо це був він, не стане стріляти одразу у старого знайомого. Якщо читача здивує мій вчинок, те, чому я попхався вночі в будинок, який не змогли взяти два десятки озброєних чоловіків і які заплатили життям за свою спробу, то нехай він уявить себе на моєму місці. Яка в мене була альтернатива? Вкластися спати серед цієї гекатомби? Піти в темряві назад? Я зручно прилаштував свій ніж та знайдений у одного з мертвих жандармів револьвер і направився через місток у напрямку воріт. Я пам’ятав про невдалі спроби перший штурмів і тому йшов повільно, прислухаючись до своїх відчуттів. Нічого схожого на описані Йоганом явища я не помітив. Оминувши відчинені ворота я підійшов до дверей будинку і зупинився. Я не взяв ліхтаря, але мені було зрозуміло, що їх було вирубано сокирою ззовні. Я не міг точно сказати, скільки з людей Глауера могло вижити, але хтось з табору таки зміг дістатися в середину будинку. Крім того те, що мене до цих пір ніхто не погукав і не намагався застрелити, давало надію на те, що в будинку був хтось з жандармів.

Я обережно підійнявся сходами і знайшов кімнату з якої лилося світло. Підійшовши, я заглянув всередину через напіввідчинені двері. Простора кімната здалася мені чимось на зразок фотолабораторії. З коридору було видно звалені в купу прилади, що їх описував раніше Йоган. На столі стояли колби та скляні банки. Від лабораторії приміщення відрізняли складна, але вочевидь, імпровізована конструкція із дзеркал, рами від великого глобуса та цілої скирти свічок. Я просунув голову в кімнату і в той же момент відчув у себе на потилиці холодний залізний доторк.

─ Попався. – Почув я дражливо знайомий, але невпізнаний голос. ─ Повільно заходь і не роби різких рухів. Твою зброю я лишу собі, якщо не заперечуєш.

Тим, хто мене спіймав, був не хто інший, як сам Адам Глауер. А не впізнав я його з тої причини, що він істотно змінився. Від тієї аури ненормальності, що оточує калік і шизофреників не лишилося і сліду. Він вільно володів своїм голосом і застосовував дієслова. Ніякого сіпання і рептильного кліпання. Він виглядав так, як має виглядати 45-літній чоловік, який майже місяць перебував у польових умовах. Тобто бородатим, дещо обтріпаним, істотно схудлим, але цілком нормальним. Впізнавши мене, Глауер заховав свій «маузер», що правда мого револьвера і ножа мені не віддав.

─ Ви багато втратили, молодий чоловіче, що не з’явились тут раніше. Це облога, на яку варто було подивитись.

─ Але не варто брати участь, судячи з того, що я побачив у таборі.

─ Що вам вже вдалося дізнатися? Паліза рекомендував вас як знавця своєї справи. Мені хотілося б оцінити вас особисто.

Я переказав те, про що дізнався від Пахора і що встановив у таборі. Про результати огляду тіл я завбачливо промовчав. Глауер, очевидно, останній живий з загону. Було б недалекоглядно давати озброєному чоловіку зрозуміти, що я підозрюю його у сімох вбивствах і одному замаху.

─ Старий Йоган вижив і навіть дістався до лікарні? Щасливець. ─ Задумливо сказав Глауер. ─ Думаю вам буде цікаво дізнатись подробиці.

Авжеж, ця фантасмагорична ситуація потребувала пояснень.

─ Я не буду ображати ваш розум брехнею, Вільгельме. Вся ця операція переслідувала мої особисті цілі. І не лише ця. Взагалі вся гонитва за «окультним підпіллям». ─ Говорячи це Глауер повернувся до роботи, перерваної моєю появою. Він заходився біля своєї дивної оптичної конструкції, час від часу запалюючи свічки, що були на ній розташовані та роблячи відмітки олівцем на стінах, з яких було нашвидкуруч обідрано шпалери і побілено крейдою.

─ Ми прибули сюди місяць тому. Знали б ви, яких зусиль мені коштувало відвести очі такій кількості людей у моєму тодішньому стані. Ваша мишача колотнеча з купою крихітних «республік», «королівств» і «князівств»…

Я подумки відмітив це «ваша колотнеча». Здавалося Адам прочитав мої думки.

─ Так, я у високій степені нетутешній. В більшій мірі, ніж ви могли подумати. І я маю на увазі не Турцію. Я німець, але моя Німеччина не тут і не зараз. Отже, таке грубе втручання в хід історії не може змінити ту міру хаосу, що належить історичному моменту. Бачите, дорогий Вільмоше, Світова війна могла завадити будівництву Зальцахдамм, і низини Зальцаху, де сховано спис Лонгіна, навіки лишилися б затопленими. Я не думаю, що мені справді вдалося б зупинити війну. Я лише завадив приводу, не в силах вплинути на причини. О, це дуже амбіційний проект! Причинно- наслідковий калейдоскоп. Роль різнокольорових камінців у ньому мають предмети, котрі відіграли в історії доленосну роль – діоданди. Такі, як спис центуріона Лонгіна. Проект курує особисто рейхсфюрер Генріх Гімлер. Я занадто поспішаю? Багато інформації? Сподіваюсь ви пробачите мені деяку непослідовність, Вільмоше, адже я трохи зайнятий. ─ Глауер продовжував свої таємничі маніпуляції з свічками, нитками та транспортиром.

─ Вам доводилося чути про просторово-оптичну магію? ─ Продовжив Адам.

─ Я бачив у Любляні індійського факіра, котрий показував фокуси з тінями…

─ О, ви вхопили саму суть! Але я маю на увазі дещо більше. Набагато більше. Зараз ви маєте честь говорити з піонером і, в буквальному сенсі, першопрохідцем цього напрямку. Прототип Калейдоскопа ми знайшли в Арктиці, під час пошуків Ultima Thule. Він був пошкоджений і, звичайно, не містив ніяких інструкцій. Після 2 років експериментів мені з колегами вдалося виявити деякі з його можливостей, хоча принцип роботи так і лишався незрозумілим. Калейдоскоп містив діоданди, але вони належали іншій цивілізації, котра не мала до нас жодного відношення, хай у щоб там не вірив Гімлер. В матеріалах, добутих пані Блаватською і теософами вони евфімістично називаються «Досконалими Древніми» і приблизно співпадають з лемурійською цивілізацією. Мені тоді машина Досконалих Древніх видавалася чимось на кшталт ткацького верстата, який вибирає віртуальний варіант причинно-наслідкових зв’язків і переводить його в реальний. Тобто ймовірний бажаний в дійсний. Роль чесальних гребнів у ньому і виконували діоданди. Причому, чим різкіша була біфуркаційна виделка, відправною точною якої був діоданд, тим легше було зробити необхідні розрахунки і тим глибший вплив на реальність можна було здійснити. Центральним діодандом лемурійської машини був предмет, який згубив атлантичну цивілізацію. Нажаль в людських руках він дає лише крихту тої могутності, яку давав лемурійцям. Ми не розуміємо його призначення і сенс. А тому нам потрібні були предмети, подібні спису Лонгіна, предмети людської цивілізації. В нашому варіанті історії знайти його виявилося занадто складно. Час спливав, і я відважився на ризиковане перенесення сюди.

─ «Фракійське братство», Принцип, ерцгерцог, протистояння з масонами і розенкрейцерами… Як вам вдалося все спланувати?

─ О, молодий чоловіче, ви ще не розумієте, як це працює. Я вистрелив собою-причиною у ціль-наслідок. Я поняття не мав, через які події пролягатиме моя «траекторія». По-перше, Принципа знешкодив не я. Спочатку він промахнувся і його затерли у панікуючому натовпі неподалік від мене. Гоніння на таємні товариства це була щаслива здогадка, а не хитрий план. Бачите, дорогий Вільмоше, перенесення пішло не за планом, у його хід втрутився «Теургічний гурток» Лібенфельда. У них було щось схоже на магічний сепаратор, за допомогою якого вони звали і полонили потойбічні сутності. Вони викликали за допомогою гоетії Буера, щоб він навчив їх таємним знанням, а вийшло дещо зовсім інше. Бачите, молодий чоловіче, одразу по проектуванні себе на мою тутешню версію, а так виявилося набагато простіше, я зрозумів, що втрапив у халепу. Я був паралізований, не міг ясно міркувати, мене переслідувала дереалізація, я не розумів хто я такий. На щастя, людський мозок дуже пластична структура і йому вдалося частково відновити мої розумові і рухові функції. Не маючи кращого плану, я вирішив слідувати старому, хоча від моїх магічних здібностей залишилося не- багато. Ба навіть говорити міг з зусиллям. Я тішив себе надією, що мені вдасться знайти серед шарлатанів і екзальтованих дурнів когось, хто справді володіє знаннями і змусити його виконувати те, до чого сам був вже не здатний. «Віденський теургічний гурток» спочатку не видався мені перспективним. Але я вирішив нічого не пропускати і перевірити всі культи і шабаші. Коли мої люди вперше зіткнулися з мороком на містку під час облоги, це мене не надто зацікавило. Фокуси. Я впевнений, що вам такі речі теж під силу. Тим більше я думаю, що ви, дорогий мій Вільмоше, один з анонімних авторів «Кібаліону».

Це було несподівано. Про моє авторство цього трактату не знали навіть його співавтори.

─ А події розвивались далі. Я зміг нейтралізувати ілюзорний морок і зіткнувся з новою загадкою.

─ Пахор розповідав про гучний свист і розірваного на шматки чоловіка…

─ Ні, я думаю це було щось на зразок реактивної рушниці. Я бачив таке, трохи анахронічно, але нічого дивного. Один з наступних загиблих, здається Шульц, виявився набагато цікавішим. Той, нижня частина тіла якого провалилася у тінь. Ось тоді я почав здогадуватися з чим, а вірніше з ким я маю справу. Бачите, ми, адепти, черпаємо з безкрайнього океану таємних знань. Ймовірність, що хтось у приблизно відповідний відрізок часу теж здогадається як сполучати конфігураційний і реальний простір і ще й зможе застосувати це на практиці, крихітна. І нема двох адептів з однаковими навичками і знаннями. Я вирішив перевірити свій здогад, розіграти комбінацію, яка б дозволила мені підтвердити свої підозри і таки взяти штурмом лібенфельдівське кубло. Я поставив інгібітори та шумогенератори і став чекати. Щоб жандарми не розбіглися, мені довелося вдатися до наркотиків і гіпнозу. Це зробило її вразливішими і до навіювання Лібенфельда, але і це в кінці кінців зіграло мені на руку. Бідолашний Густав та його анонімний союзник, позбавлені мною можливості черпати сили в ефірі, вимушені були вдатися до вівіфагії. Вам, як практику-вісцероманту, я думаю,  буде зрозуміло про що йде мова. Спочатку зникли птахи і комахи. Я зовсім не стверджую, що Густав фон Лібенфельд зжер всіх слимаків і летючих мишей навколо помістя. Це сотні тон ваги. Більшість розлетілося чи передохло. Побічний ефект заклинання-манка. Згодом йому стало потрібне нове джерело сил.

─ По вам і вашим людям перестали стріляти… ─ Повільно проговорив я, холонучи від огиди.

─ Чудово, Вільмоше! Я в вас не помилився.

─ Але ж зачекайте, жертву вівіфаг має ковтнути живцем, вівіфагія практикувалася істотами з анатомією значно відмінною від людської… Як Людвіг міг ковтнути людину?

─ А ось тут і вступає в силу та відмінність від класичної адаптації вівіфагії під людські потреби, з якою ви знайомі, на яку я чекав. Загляньте у сусідню кімнату, тільки обережно, там дірка у підлозі, не впадіть.

Я зробив так як сказав Глауер. В сусідній кімнаті, паралельній коридору у підлозі справді була величезна дірка, вірніше самої підлоги в кімнаті не було. Було досить темно, але я поступово призвичаювався до освітлення. Крізь діру я бачив обриси  темної маси, купу чогось органічного, якихось нечистот, судячи із запаху. Адам відірвався від свого заняття і підійшов з ліхтарем.

─ Думаю ви знайомі.

Ліхтар Глауера розвіяв темряву у проломі і я не зміг втримати крик жаху. Відсахнувшись від побаченого я хапав повітря і дивився на Адама, намагаючись втриматись при глузді. Пірамідальна купа плоті являла собою гротескно спотворену людину. Здавалося вся вона складалася з величезного живота, на якому і стояла на підлозі першого поверху. З того боку, який бачив я, унизу з нього стриміла напівзанурена у складки плоті людська нога, але через химерні пропорції потвори вона здавалася крихітною. Пізніше, коли мені вдалося дихальними вправами і мантрами опанувати себе, я зміг оглянути верхню частину цієї істоти. Людський тулуб, утоплений в гігантському животі мав довгий розріз на місці рота, причому йшов униз, метри на два по боках потвори, таким чином утворюючи величезну пащеку, що розкривалася наче пекельна квітка. По її краях йшов ряд отворів, дбайливо обметаних нитками, наче на вітрилах, які було прошнуровано довгою мотузкою, щоб таким чином потвора могла закривати свій ротошлунок. В лобі химери був отвір від кулі, а над нею – довге біле волосся, яким Густав дуже пишався за життя. Без сумніву, переді мною був мертвий Густав фон Лібенфельд.

Після цього я майже не задавав питань і взагалі подальше пам’ятаю гірше. Лібенфельд, зжерши всіх своїх помічників почав гіпнотизувати і приманювати жандармів. Тоді Адам отруїв їх усіх повільним токсином, отруївши заразом і Людвіга. Після чого спокійно ввійшов до маєтку і добив Густава. Глауер розповів, що зрозумів, хто був таємним союзником Лібенфельда. Хто навчив його цим безбожним практикам. Це був сам Адам. Частина його розуму була піймана теургами і прийнята ними за Буера, Десятого Духа, Великого Губернатора Пекла. Змушений закляттями до покори він вчив членів гуртка окультизму і допомагав витримати облогу. Весь цей час, Глауер з покаліченим розумом воював сам із собою. Але тепер він знову цілий. Більше того, він отримав дещо таке, чого не очікував. Те, що заклинання написане для упокорення демона Буера виявиться дієвим на проекцію розуму саксонського чаклуна звучало абсурдно. А тому і наштовхнуло Глауера на думку чим же насправді являлися всі потойбічні сутності, заклинання та магія.

Індійський ілюзіоніст тримає перед ліхтарем фігурку, ми бачимо на полотні тінь слона, але варто йому ледь повернути її і перед нами вже дерево, або принцеса, або зграя птахів. Сфера, як би її не крутили перед ліхтарем, завжди буде давати круглу тінь на плоскому екрані, хрест – дає вже більше можливостей. Тривимірна фігурка проектується на двовимірний екран. Багатовимірна тінь від Чорного Сонця – центрального об’єкта езотеричної космології, проектується на реальність. Лемурійська машина подібна до реквізиту індійського фокусника. Вона показує цілі події і епохи, цілі планети і галактики. Як же працює магія, якщо всі чаклуни помиляються щодо її природи? Наївне питання… Хіба повністю хибна система Птолемея з її складними епіциклами і поправками не дозволяла освіченій людині робити дійсні календарні розрахунки? Хіба людина одразу розуміла, які гриби отруйні, а які їстівні? Емпіричний пошук наосліп тисяч і тисяч допитливих сліпців. Ось і вся загадка.

У мене закінчується чорнило. Я міг би писати далі, скажімо, кров’ю, але вважаю це занадто драматичним і недостойним. Тим більше, що майже все вже сказано. Глауер закінчив своє налаштування і відсалютувавши на прощання «маузером» увійшов у тінь на стіні. Але лишився у кімнаті. Разом з ще одним Адамом Глауером. На його обличчі виник вираз такого розчарування, якого я раніше не бачив ні у кого. Він вистрелив своєму двійникові у живіт. Другий Адам важко впав обличчям донизу. За ним з’явився ще один, і ще. Адам стріляв і стріляв, доки в його пістолеті не закінчились патрони, але і потім він продовжував натискати на гачок. З кожним пострілом його обличчя мінялося. Спочатку він став схожий на того Глауера, яким я запам’ятав його у нашу першу зустріч. З кожною новою появою його вираз ставав усе менш схожим на вираз людини. Кожного разу його розум ділився надвоє. Я втік у сусідню кімнату і зачинив за собою двері. Нажаль, відчинити назад її я вже не зміг. Думаю, Адаму Глауеру було просто нікуди повертатися. В його поспішних висновках була помилка.  Це стосується гіпотези про самостійність існування спроектованих лемурійською машиною варіантів реальності. А це значить, що і Світова війна, котру саксонському чаклунові вдалося трохи відтягнути, і спис Лонгіна, і група властолюбних покидьків, що саме зараз збирає свій диявольський Калейдоскоп, – це все частина нашої реальності, нашого теперішнього і майбутнього.

Як виявилося, що я сам став причиною своєї загибелі? Я згадую слова Адама про ядро, що прилітає в ціль і мені хочеться думати, що справа не у моїй глупоті, а в Персті Долі, фатумі, який волоче нас від точки «А» в точку «Б». Хто зна?

Вільмош Констант, тінь на стіні.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Артем сказав:

    Складно написано, хорошо проработаны детали, интересная завязка, и вообще персонаж мог бы стать персонажем целого цикла неплохих детективов. Видно что автор просвещён в мистицизме, и все отсылки интересны. Но за всеми историческими подробностями и детективностью истории потерялся хоррор, а постоянное пересказывание разными персонажами историй утомляет, где же действие.
    Пишу с уважением к автору.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *