Ви знаєте, як липа шелестить: вірші про кохання до Дня святого Валентина

Незабаром День святого Валентина, і всі закохані матимуть можливість висловити свої почуття у найбільш романтичний спосіб! Журнал «Стос» пропонує нову невеличку добірку віршів різних відомих українських поетів про кохання, які допомагають освідчуватися. Ще одну добірку можна прочитати тут.  

 

Майк ЙОГАНСЕН

***

Ах,  життя  моє  –  кругле,  як  м’яч.

Пружне  й  палюче  –  як  любов.

Падай.  Злітай.  Смійся.  Плач.

Цілуй  дужче,  знов  і  знов.

 

До  вогню  цілуй.  До  зубів,

До  холодного  цілуй  поту.

Так  ніхто  тебе  не  любив

Не  пив  слину  з  крепкого  рота.

 

Василь СТУС

***

Вбери-но  білу  сукню

на  тіло  на  прогінне,

на  виґронені  перса

і  лебідь  живота.

Вбери-но  гарну  сукню

і  усміхнись  лукаво

і  загучи  хапливо,

як  скрипка,  з-за  плеча.

Вбери  ту  славну  сукню

і  дай  мені  забути

ці  чорні  перегони

пролопотілих  літ.

Вбери  пречисту  сукню,

розпукни  в  сто  пелюсток,

щоб  я  не  загубився

між  сміхом  і  плачем.

Осліплий  і  оглухлий,

знімілий  і  отерплий,

лечу  на  свій  сліпучий

всеочисний  вогонь.

 

Михайль СЕМЕНКО. Бажання

 

Мені багнесь заплющити очі

щоб тихо і мовчки страждати

Не мислить не бачить не чути

тільки страждати страждати

Тільки страждати і думать про неї

і думать про неї

Про вії про тіні

Про яснь її очей прищурених в пестощах очей

У вечір пестливий і темний

коли завмирає природа

У ночі безмісячні темні самотні осінні

замислені ночі

У мент той непроханий смілий як настрій

вмірковує згода

Мені багнесь заплющити очі

щоб тихо і мовчки страждати…

 

Олександр ОЛЕСЬ. Чари ночі

 

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

“Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

 

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

 

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

 

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

 

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

 

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани…

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п’яні.

 

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

 

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

 

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

 

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

 

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі…

Та знай: над нас — боги скупі,

Над нас — глухі й нечулі…”

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

“Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!”

 

Богдан БОЙЧУК. Вітри часу

 

Вітри  часу  шумітимуть

твоїм  волоссям,  жінко,

мелодію  зелених  вечорів

і  спілих  літ.

Ти  пристрасно  тулитимеш  до  лона

спів  сопілки,

одкривши  тайну  рук  і  ніг.

 

А  я  навік  любов’ю  занімію,

задушу  в  горлі

крик  чуттів,

бо  і  тоді,

як  проростатиме  з  твоїх  грудей

травою  –

вони  щемітимуть

про  родження  синів.

 

Павло ТИЧИНА

* * *

Ви знаєте, як липа шелестить

у місячні весняні ночі?

 

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить…

 

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?

Вони все бачать крізь тумани.

 

Ось місяць, зорі, солов’ї…

“Я твій” — десь чують дідугани,

А солов’ї!..

 

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

 

Галина КРУК

***

за нерівним стукотом серця

стоїш, не певний моєї взаємності

після десяти років назустріч

щораз дужче вабить історія-“якби?”

та, переспівуючи мелодію всоте,

щоразу опиняєшся

перед тими ж дверима…

ввійди ж бо нарешті,

не бався у витирання ніг,

не гай часу на розмови,

де тебе так довго носило,

маємо тільки те,

чого ніяк не оминути:

 

двозначність ситуації

плюс-мінус

любов до смерті

 

Сергій ЖАДАН

***

Це і є життя –

її серцебиття,

її медичні картки,

її проїзні квитки,

кожна з її речей,

фарба довкола очей,

час, який минає,

коли вона засинає.

 

Це й була боротьба –

чорна скашна труба,

братні хрипкі баси,

вимотані голоси,

вересневі міста,

вся її гіркота,

терпкість, яка зникає,

коли вона замовкає.

 

Коли стирає листи,

залишає пости,

падає в ліжко своє.

Коли усе, що є:

подорожні мішки,

бібліотечні книжки,

бите армійське взуття –

це і є життя,

 

коли застуда стара,

коли вона завмира,

і говорить, стривай,

давай пізніше, давай

іншим разом, бери

випалені прапори,

які я сама несу,

в нас ще стільки часу.

 

В неї місяць в руці,

змії в рюкзаці,

співи в голові –

злагоджені,

хорові.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *