Любов СЕРДУНИЧ. Перед Початком і після кінця

* * *

Тільки тло темніє. Тлін тенет.
Місяць виобразнюється прісно.
Світе, чом’ байдужиш ти мене?
Я – торішня?
Прахом перепахлі порохи.
Дим долинний (чи туман?) – у небо.
Господи, хоч Ти пильнуй, не схиб!
Я – не в себе?   
Притлумлю сполохану свічу.
Обриси думок – непевні, ватні.
Обпалю, мов мимохіть, свій чуб:
Я – жива ще?

ПЕРЕД ПОЧАТКОМ І ПІСЛЯ КІНЦЯ

Перед початком і після кінця
Всі словеса – так природньо-бентежні.
Голос віків із високої вежі
Наздоганяє кур’єра-гінця.
Перед початком снігів і богів
Вічність ословить пульсації перші.
Будуть зі слів тих укази й депеші,
Винищить слово й богів до ноги.
Будуть літа без зими і дощу.
Згине-пощезне Купайло, а ватра
Згодом озветься – уже на асфальті.
Предок всміхнеться: такого не чув…
Благословиться на міт і життя,
Бозя Зозуля вкує на початок.
Зримо постануть етапи до Щастя:
Зрада, покара, острог, каяття…
Хлюпає-хлипає в берег вода.
Чайками душі снять перед початком.
Вже загнітилось на первінець щастя,
Наворожилось на тайну гадань…
Ще ні кордонів, ні снів-обіцянь,
Дні не здибались, не дибились коні.
Ще ні указів, ні сліз, ні припонів –
Перед Початком і після кінця…

* * *

Кожний ранок сонцем починається,
Кожна пісня в музиці купається.
Кожна мова зіткана з любови.
Без любови – ложне кожне слово.
Кожний крок коханої квітчаю квітами.
Ревно закликаю в долю літа їй.
Хай найкращі здравиці їй мовляться.
Я ж її люблю. Ну що я можу ще?..
Від кохання в світ приходять діти.
Від тепла вибрýнькуються віти.
Так повинно бути, так і треба.
А моє натхнення йде – від тебе.

* * *

Пишеться… Пишеться… Пишеться…
Тільки ж не те все, не те.
Хочу наснажитись вишнею,
А вона все не цвіте.

Істина, може, – не в вишні.
Може, в гріхові чи в снах?
Хай порозквітнуться й вірші,
Як розвесниться вона.

Глянеш на квіт її – дивне
В серці чуття: мрія-жаль…
Це б зупинити годинник:
Цокання те заважа!..

З болем-любо’ю – до бою.
З болем-ненавистю – в сни.
Вірші – це втеча від болю,
Як’ переповнишся ним.

Не одболить – одзимує.
Зайва строфа – теж пусте.
Ой, ще оце заримую!..
Тільки ж не те все, не те!

Знає, напевно, все Вишній,
З чого рождається біль.
Пишеш, і пишеш, і пишеш…
Нащо той біль у тобі?

* * *

Гнів, біль, сльота… Через роки
Озветься все це.
І кожен вірш, хоча б який, –
Малюнок серця.
І кожне слово, дія чи
Хай навіть думка –
Натхнення щирого ключі
У спраглу душу.
А стрінеться в недобрий день
Чиясь потворність,
То й та колись, а перейде
У неповторність.

* * *

Нелегко так сказати, як то… важко.
Не вадою вважаєш щиру скромність.
Живеш – немов росинка на ромашці,
Допоки всю не вицілує промінь.
І знову день. Будує хтось, руйнує…
Тобі ж ця рима – теж не найскладніше.
У вирі днів чиясь проста спонука
Наснажить на новітній скромний віршень.
І словеса торкають неба висі.
А Бог-ріка ще антів пам’ятає.
І молиш прабогів, котрі не близько,
Аби той промінь був. І – не останнім…

* * *

Милуючись небом, в калюжу впадеш…
Було?.. А комусь це – весело…
Живи – як в останній у долі день.
Життя міряй діями й веснами.
А не депозитом, чинами чи
Із золота й срібла прикрасами.
Бо все дріб’язкове пощезне, як «пчих!»,
Лише чесноти є власними.
Був сокіл високо, проте і він зник…
Рілля навесні хоч і пріє ще,
Та хто зна, коли у свій записник
Внесе Бог твоє прізвище…

* * *

На неї ще раз озирніться,
Вловіть у погляді жагу.
Вона ще зможе Вам наснитись –
І набере життя вагу.
Бо є ще справжності, повірте,
Серед нещирих, сірих, днів.
Купіть букет освідчень-квітів
І подаруйте їх… мені…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Любов сказав:

    Сердечно дякую! Бути опублікованою у часописі “СТОС” – це мені за честь!

    1. Admin сказав:

      Дякуємо Вам за твори.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *