Ігор ПАВЛЮК. Готичні настрої
Ігор Зиновійович Павлюк – письменник, науковець.
Народився 1 січня 1967 року на Волині.
Доктор наук із соціальних комунікацій.
Лауреат Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), премії британського ПЕН-клубу.
Нині старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.
Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей у Грузії, Естонії, Росії, США, Білорусії, Польщі, Туреччині, Ірландії, Пакистані, Англії…
Автор 35 окремих книг.
Книги лірики Ігоря Павлюка вийшли друком у перекладі закордоном: США (2011), Росія (2012), Польща (2012), Англія (2013), Франція (2015).
* * *
Стоїмо на землі, у ярмі винуваті…
У калиновім гробі історія спить.
Як Отой, що приречений батьком на страту,
Сонце світить, мовчить.
Серед степу широкого –
Внук гайдамаки* –
Незупинена мить…
––––––
*Дід Тараса Шевченка був гайдамакою.
[1987]
* * *
Романові Скибі
Я не знаю, не знаю,
Що за диво в мені.
Наче дзвони в Почаїв
Хтось везе на коні.
Наче рвуться стремена,
Біла грива шумить.
Кінь говорить до мене,
Щось коневі болить.
Він іде неохоче,
Хоч і в місце святе…
Розв’яжіть йому очі,
Хай Вітчизну знайде!
28 квіт. 1988
* * *
О циганська романтика!
О козацька печаль!..
Диких зір діамантовість
І волошкова даль!
Скрипки сива мелодія
І бандури душа.
Світ забутого злодія,
Голоси пастушат.
Звуки вальсу прощального,
Семиструнність сльози,
Суперечка між мальвами
За краплину роси.
Сум ріки тихоплинної,
Тайна тайни століть,
І дівча, що з калиною
До світання стоїть…
Відкриваю вас заново,
Стільки раз, як себе.
Здрастуй, світе, поранений
У чоло голубе!
13 черв. 1988
* * *
Прив’язаній до вишні літом бабиним,
Я б у зеленім полум’ї згорів.
Два Місяці апостольською шаблею –
Один у небі, другий у Дніпрі.
Стріляйте в мене кулями полинними,
Що, як свинець, розлився по лугах.
В’яжіть мене, в’яжіть мене шипшиною
Чи залишіть воронам у житах.
Я вже й не знаю, що потрібно ближньому:
Чи ніжність, а чи олово з лиця,
Лани Вітчизни, серпом тиші вижаті,
Чи те, що ще й собі не обіцяв.
Та знаю: є роса, є декорації,
Є випадковий злет, а є Талант, –
Як стовп гранітний і берізки грація,
Як штучний і природний діамант.
…Зима прийде.
Роздолля буде вабити.
А вишня буде біла – мов цвіте!
Сентиментальність?
Ні.
Бо літо бабине
Із дідовим у Вічність перейде.
23 черв. 88
* * *
У срібло зелене обіймів соснових
Туман спочивати ліг
То ж дятел не бачить, з ким має розмову
В кущі лісових доріг.
А річку й піщані ліщинові тіні
Розмазав патлатий дощ…
Так тепло і мудро в бабусиних сінях.
Чекає на когось борщ.
Немає півтонів.
Все просто і гарно,
І сумно, і ніжно теж.
Бабусі немає…
І небо захмарене.
Й дорогам немає меж.
27 черв. 1988
* * *
Вечір іде, діток вовчиком страхає.
Зоряні каже казки.
Верби обвішались сонними птахами
І підійшли до ріки.
Кутають шиї у гай затуманений
Три білогривих коня.
Їх до берізок із ніжними станами
Гордо веде хлопченя.
В небі, що стріхою людям здавалося,
Дядько Косу залишив…
Тихо.
У Древі русалка зосталася
Й Див…
7 лист. 1988
МИНУЛЕ МАЙБУТНЄ
Минуле – то череп діда.
Майбутнє – то череп мій…
Минуле – орди копита.
Майбутнє – орда в пітьмі.
В пітьмі синьоокозорій
Мій правнук мене згадав…
І місячну тінь прозору
Мій череп йому черпав.
10 лист. 1988
ЗИМОВИЙ ЛІС
З мого дитинства
Грудень.
Ліс.
Сосново-біла тиша.
Лиш ворона – ніби напилась:
То кричить на знахабнілу мишу,
То збиває Сонце із крила.
Тут одним-одна лежить стежина
Поміж двох лінивих горобин,
А лисиця проводжає сина –
Як пожежа проводжає дим.
Тут два рази чуєш кожен стукіт
Свого серця – справжній і луну.
Тонко в’яже вітер теплі руки
І берізку ніжить, як струну.
Він притих, де хата лісникова
Синьовікно дивиться на всіх,
Що несуть у ліс білоголовий
Повні груди щастя, срібний сміх.
Лиш під вечір глибоко й тривожно
В завірюху сови закричать.
Темно.
Страшно.
Плакати не можна.
Можна тільки думати й мовчать.
1 груд. 88
* * *
«Родитись.
Прожити.
Вмерти» –
Магічно-прості слова.
Ну ніби той лист в конверті,
Прийдешніх віків трава.
Родитись.
Прожити.
Вмерти…
Шевченко.
Шекспір.
Гомер…
Ох, світе, який ти впертий!
Благання людей німе.
Це ж скільки боротись будуть
Великі Добро і Зло?
Під небом, над небом – всюди –
Кістлявий металолом.
Чого жебракуєш, мамо, –
Плането моя одна?
На інших світах так само
Не видно у тайни дна.
До Богом сміються інші
Шевченко, Гомер, Шекспір…
Та чеше та сама Вічність
Русяве волосся зір.
8 квіт. 1989
* * *
Зруйновані палаци і слова…
Козак сумує.
Що кому до всього?
Летить Земля –
Іоанна голова.
Ідуть сніги –
Прощаються дороги.
[1989]
КОНІ
Ходять коні по ночах,
Наче думи пророчі.
А навколо – простори,
Мов циганські хустки.
Десь – на рівні волошки –
Шлюбний перстень дівочий –
Срібний світиться Місяць –
І гуляють вовки.
А над ними – зірниця
Й вічна музики тайна,
Королева і Моцарт…
В неозорості світ.
Зле і добре зібралось
На хустині вінчальній.
Хтось іде через цвинтар,
З брів стираючи піт.
Притомилась бандура,
Надірвалась гітара.
Вже пришельці далекі
Погасили вогні…
Тільки ходять по ночах,
Мов олюднені хмари,
Білі дідові коні,
Що приснились мені.
5 серп. 89
САТАНА
І сатана був ангелом колись,
Бо ж звісно, – всі народжуються чисті.
Якби за нього друзі не пили!
Якби не ждали шабля й коні бистрі…
І не косив задрипані луги,
Коли вони цвітуть: здуріти можна!
Не цілував плеча отого згин,
Смішний і ніжний, гордий і тривожний…
То, може б, крила час не обтрусив,
Мов два листки старий осінній вітер.
А він би й досі в ангелах бродив –
Святий, простий, розхристаний, небитий.
Поезії не мав би у житті.
Її ж бо більше, як життя у віршах…
О сатано, хоч різні в нас путі,
Та людство не крилате
Без найгірших.
1 верес. 89
ЧОРТЕНЯТКО
Жило-було манюнє чортенятко
У світі, як в зозулинім гнізді.
Було воно принишкле, аж горбате,
На Вищому Небесному Суді.
…«Не вміє красти спокій!
Чули? Чули?!.»
Забуте, змерзле, голе і німе,
Воно згадало пекло –
І заснуло.
Хай чорт його,
Великий чорт
Візьме…
14 груд. 1991
ГАДАННЯ
Любові, київський відьмочці
На ось карти.
Гадай на долю.
Юна відьмо, кажи, кажи!..
Кров на шпазі і два пістолі.
Від життя сховаюсь в душі.
Шум прибою, і вічна туга,
І хвилясте тепло коси…
Друг став ворогом, ворог – другом.
Ти, що хочеш, в мене проси.
Страшно й смішно.
А серце Вія,
Мов дитяча могила, спить.
Знаєш, як я любити вмію!
Голуби летять, голуби…
Юна відьмо моя лукава,
Мов столітнє вино, легка.
Той, хто хоче багатства й слави…
Чом у нього тремтить рука?
Туз бубновий, пікова дама…
Чорний Місяць упав на сніг.
Яблуневими пелюстками
Осипаю я струни ніг.
Ну, чого ти, чого ти плачеш?
Скинь ті карти, як білий плащ!
Це ж не ми, це вже доля, бачиш…
Це вже доля така.
Пробач.
14 трав. 1992
МІЙ ДЕМОН
1.
Очі – мов груди жінки,
Що годувала Бога…
Душа примерзла до міста –
Убога така небога.
Життям не своїм живемо.
Скриплять престарілі туї.
Страждально-самотній демон.
Він сміхом судьбу лікує.
Злітають сталеві маски
На злих поворотах шляху,
Де запах втрати і ласки
Здимівся із криком плахи.
Страждально-самотнє серце…
І п’яна черешня ночі
Порізала серцем серп цей,
Бо демон не бути хоче.
Волосся – то кров стікає.
Кінь світлий, немов дитина.
Минає життя, минає…
Він – пройнята димом глина.
Колиски богів – могили –
Тому ми до них прийдемо…
А Галя все гиля й гиля
До річки крилатих демонів.
12 берез. 1994
ВІДЬМИ
Втомився годинник.
І зорі не люблять світла,
А так – відбивають схвильованість інших зір…
Чутливі столітні дівчата крізь душу летять на мітлах –
Чи то із ясиру, чи, може, в такий ясир?..
І ніч до лиця їм, і світ їх боїться і любить.
Й вони поміж іншим по-справжньому знали любов.
Танцюють собою.
Партнер не важливий.
На ногу хіба наступить
Той, хто крізь душу колись уночі пройшов?
Китайсько-турецькі базари під ними мліють.
Державні будівлі махають прапóром слів.
Летять проти течії сліз.
Сльози людські міліють.
Тіні подібні на журавлів.
А потім, а потім усе це, усе це разом –
Лягає на музику, музикою стає…
І відьмочка юна –
Красива й ніжна зараза –
Даль пропонує.
Сама ж її з горла мойого п’є.
20 серп. 2001
СПОВІДЬ ВРОДЖЕНОЇ ВІДЬМИ
Я зачата була,
Коли Місяць став повно-червоний,
Там – на Лисій горі, –
Куди мама прийшла із лісів.
Чорні гнізда з коріння
Мостили там білі ворони,
Душі сивих поетів
Там чортик поліський носив.
Я красива росла
Непродажною тою красою,
Як берези ростуть
Із калиновим відсвітом в ніч.
І нікому я зла не робила,
Назвавши сестрою
Ту русалку,
Що грала
На річки останній струні.
Та коли хтось «не так» подивився
На ліс мій, на вітер –
Я ставала і лісом, і вітром,
Дощем і вогнем,
Щоб, як чорні хліби,
Людські душі
Забули черствіти,
Коли юність мине.
Я літала у снах
І любила чортів синьооких,
Та весілля у мене
(Так сумно…)
Чомусь не було.
І палили мене,
І топили у водах високих,
І дитя моє
Більше доби не жило.
За гадання свої
Не набрала ні злата, ні срібла.
Та люблю цю печаль
І ці прокляті гени свої.
Хай приходить мій друг…
Він поет…
Ми собі лиш потрібні
Отакими, як є, –
Нічиї…
Нічиї…
Нічиї…
19 черв. 07.
Коктебель.
СМЕРТЬ РАДЯНСЬКОЇ ВІДЬМИ
Знайомій
Крутило всю ніч водяною пилюкою вчора,
Вертіло-шипіло усім, що лежало кругом.
Іще не лежала, бродила по хаті потвора –
Як баба тхорезна, що пише доноси в райком…
Навколо скакала дрібна і услужлива нечисть –
Брехала потворі, що та найсвятіша з усіх.
Вони язиками знущались із тіла предтечі
І душу його виставляти хотіли на сміх.
Гадюкою чорною голос відьомський звивався.
Велика Гординя у серці відьомськім гула.
Вона із Христа насміхалась.
Не він відцурався…
Він всіх би простив милосердно
В цій прірвності зла.
Невиспана відьма
Добро проклинала навколо.
На писку страшному чорніла гримаса гріха.
І гидко було біля неї,
Пекельно і голо.
І скрегіт зубів її довго в ночі не стихав.
Аз тихо молився.
Хрестився.
І крейдяно білим
Здавався мені горизонт у червоній імлі.
Як відьма радянська вмирала,
До неї набігли
Усі такі самі –
Жорстокі і злі.
Священик приїхав.
Прогнала його кочергою.
Не хтіла покаятись –
Каже: «Не маю гріхів»…
Була ця потвора тілесно колись молодою,
Душею ж манила чортів.
…Любив хтось цю жінку…
Йому я, звичайно, прощаю…
Прощаю цій дівчинці,
Що в ній ховалась колись.
От їй принесу я цукерка і пряник до чаю,
Бо свічку для неї уже вороги принесли.
Вже стелю знімають над відьмою,
Щоби погасла:
Відьомська ж душонка
Боїться цей світ покидать…
Рак душ – як і сказ, –
То хвороба заразно-опасна,
Не лиш для дівок, –
А й для націй,
Що можуть вмирать,
Якщо у них відьми керують царьками земними,
Нацьковують їх на крилате, дзвінке, корінне.
Та будьмо уважні.
Бо й грішні вмирають святими…
Оця чорна відьма
До Бога штовхнула мене.
27 верес. 15.
ДО ТЕМИ РАДЯНСЬКИХ ВІДЬОМ
Це так цікавенно:
Людина із глини, глина з людини…
І як виростають крила
Із «дружніх» ножів у спину.
Це так доленосно:
Ставати каменем спотикання
Для тих, що «совістю нації»
Себе нарекли зарання.
А ввечері стало ясно:
Це чорні радянські відьми,
Які небезпечні лиш тим,
Хто духовно бідний.
Бісівське їх кодло,
Мов сніг під корчмою, –
У жовтих дірах…
Ропушні, сексотні,
Вони Вельзевулу вірять.
І строчать доноси
Йому смоляною кров*ю…
Це все вже було на планеті:
Ненависть поряд з любов*ю.
Вони не сповняють жодну
Заповідь Божу.
Тому чим старіші стають,
Тим страшніші їх рожі.
В їх підлих зіницях
Ворони гніздяться, як мухи.
Цих відьом радянських
Чорти узяли на поруки.
Чортам-кегебістам
Вони віддали свої душі.
Пекельно здихають
Ці відьомські плісняві туші.
Я дякую відьмам
За лоскіт, масаж душевний.
Це так цікавенно і смішно…
Хоча весь той цирк дешевий.
30 січ. 17.