Ігор ПАВЛЮК. Готичні настрої

Ігор Зиновійович Павлюк – письменник, науковець.  

Народився 1 січня 1967 року на Волині.

Доктор наук із соціальних комунікацій.

Лауреат Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), премії британського ПЕН-клубу.

Нині старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.

Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей у Грузії, Естонії, Росії, США, Білорусії, Польщі, Туреччині, Ірландії, Пакистані, Англії…

Автор 35  окремих книг.

Книги лірики Ігоря Павлюка вийшли друком у перекладі закордоном: США (2011), Росія (2012), Польща (2012), Англія (2013), Франція (2015).

 

 

* * *

Стоїмо на землі, у ярмі винуваті…

У калиновім гробі історія спить.

 

Як Отой, що приречений батьком на страту,

Сонце світить, мовчить.

 
Серед степу широкого –

Внук гайдамаки* –

Незупинена мить…

––––––

*Дід Тараса Шевченка був гайдамакою.

 

[1987]

 

 

 

* * *

 

Романові Скибі

 

Я не знаю, не знаю,

Що за диво в мені.

Наче дзвони в Почаїв

Хтось везе на коні.

 

Наче рвуться стремена,

Біла грива шумить.

Кінь говорить до мене,

Щось коневі болить.

 

Він іде неохоче,

Хоч і в місце святе…

Розв’яжіть йому очі,

Хай Вітчизну знайде!

 

28 квіт. 1988

 

* * *

О циганська романтика!

О козацька печаль!..

Диких зір діамантовість

І волошкова даль!

 

Скрипки сива мелодія

І бандури душа.

Світ забутого злодія,

Голоси пастушат.

 

Звуки вальсу прощального,

Семиструнність сльози,

Суперечка між мальвами

За краплину роси.

 

Сум ріки тихоплинної,

Тайна тайни століть,

І дівча, що з калиною

До світання стоїть…

 

Відкриваю вас заново,

Стільки раз, як себе.

 

Здрастуй, світе, поранений

У чоло голубе!

 

13 черв. 1988

 

* * *

Прив’язаній до вишні літом бабиним,

Я б у зеленім полум’ї згорів.

Два Місяці апостольською шаблею –

Один у небі, другий у Дніпрі.

 

Стріляйте в мене кулями полинними,

Що, як свинець, розлився по лугах.

В’яжіть мене, в’яжіть мене шипшиною

Чи залишіть воронам у житах.

 

Я вже й не знаю, що потрібно ближньому:

Чи ніжність, а чи олово з лиця,

Лани Вітчизни, серпом тиші вижаті,

Чи те, що ще й собі не обіцяв.

 

Та знаю: є роса, є декорації,

Є випадковий злет, а є Талант, –

Як стовп гранітний і берізки грація,

Як штучний і природний діамант.

 

…Зима прийде.

Роздолля буде вабити.

А вишня буде біла – мов цвіте!

 

Сентиментальність?

Ні.

Бо літо бабине

Із дідовим у Вічність перейде.

 

23 черв. 88

 

* * *

У срібло зелене обіймів соснових

Туман спочивати ліг

То ж дятел не бачить, з ким має розмову

В кущі лісових доріг.

 

А річку й піщані ліщинові тіні

Розмазав патлатий дощ…

Так тепло і мудро в бабусиних сінях.

Чекає на когось борщ.

 

Немає півтонів.

Все просто і гарно,

І сумно, і ніжно теж.

 

Бабусі немає…

І небо захмарене.

 

Й дорогам немає меж.

 

27 черв. 1988

 

* * *

Вечір іде, діток вовчиком страхає.

Зоряні каже казки.

Верби обвішались сонними птахами

І підійшли до ріки.

 

Кутають шиї у гай затуманений

Три білогривих коня.

Їх до берізок із ніжними станами

Гордо веде хлопченя.

 

В небі, що стріхою людям здавалося,

Дядько Косу залишив…

 

Тихо.

У Древі русалка зосталася

Й Див…

 

7 лист. 1988

 

МИНУЛЕ МАЙБУТНЄ

 

Минуле – то череп діда.

Майбутнє – то череп мій…

Минуле – орди копита.

Майбутнє – орда в пітьмі.

 

В пітьмі синьоокозорій

Мій правнук мене згадав…

І місячну тінь прозору

Мій череп йому черпав.

 

10 лист. 1988

 

ЗИМОВИЙ ЛІС

 

З мого дитинства

 

Грудень.

Ліс.

Сосново-біла тиша.

Лиш ворона – ніби напилась:

То кричить на знахабнілу мишу,

То збиває Сонце із крила.

 

Тут одним-одна лежить стежина

Поміж двох лінивих горобин,

А лисиця проводжає сина –

Як пожежа проводжає дим.

 

Тут два рази чуєш кожен стукіт

Свого серця – справжній і луну.

Тонко в’яже вітер теплі руки

І берізку ніжить, як струну.

 

Він притих, де хата лісникова

Синьовікно дивиться на всіх,

Що несуть у ліс білоголовий

Повні груди щастя, срібний сміх.

 

Лиш під вечір глибоко й тривожно

В завірюху сови закричать.

Темно.

Страшно.

Плакати не можна.

Можна тільки думати й мовчать.

 

1 груд. 88

 

* * *

«Родитись.

Прожити.

Вмерти» –

Магічно-прості слова.

Ну ніби той лист в конверті,

Прийдешніх віків трава.

 

Родитись.

Прожити.

Вмерти…

Шевченко.

Шекспір.

Гомер…

 

Ох, світе, який ти впертий!

Благання людей німе.

 

Це ж скільки боротись будуть

Великі Добро і Зло?

Під небом, над небом – всюди –

Кістлявий металолом.

 

Чого жебракуєш, мамо, –

Плането моя одна?

На інших світах так само

Не видно у тайни дна.

 

До Богом сміються інші

Шевченко, Гомер, Шекспір…

 

Та чеше та сама Вічність

Русяве волосся зір.

 

8 квіт. 1989

 

* * *

Зруйновані палаци і слова…

Козак сумує.

Що кому до всього?

 

Летить Земля –

Іоанна голова.

Ідуть сніги –

Прощаються дороги.

 

[1989]

 

КОНІ

 

Ходять коні по ночах,

Наче думи пророчі.

А навколо – простори,

Мов циганські хустки.

Десь – на рівні волошки –

Шлюбний перстень дівочий –

Срібний світиться Місяць –

І гуляють вовки.

 

А над ними – зірниця

Й вічна музики тайна,

Королева і Моцарт…

В неозорості світ.

Зле і добре зібралось

На хустині вінчальній.

Хтось іде через цвинтар,

З брів стираючи піт.

 

Притомилась бандура,

Надірвалась гітара.

Вже пришельці далекі

Погасили вогні…

 

Тільки ходять по ночах,

Мов олюднені хмари,

Білі дідові коні,

Що приснились мені.

 

5 серп. 89

 

САТАНА

 

І сатана був ангелом колись,

Бо ж звісно, – всі народжуються чисті.

Якби за нього друзі не пили!

Якби не ждали шабля й коні бистрі…

 

І не косив задрипані луги,

Коли вони цвітуть: здуріти можна!

Не цілував плеча отого згин,

Смішний і ніжний, гордий і тривожний…

 

То, може б, крила час не обтрусив,

Мов два листки старий осінній  вітер.

А він би й досі в ангелах бродив –

Святий, простий, розхристаний, небитий.

 

Поезії не мав би у житті.

Її ж бо більше, як життя у віршах…

 

О сатано, хоч різні в нас путі,

Та людство не крилате

Без найгірших.

 

1 верес. 89

 

ЧОРТЕНЯТКО

 

Жило-було манюнє чортенятко

У світі, як в зозулинім гнізді.

Було воно принишкле, аж горбате,

На Вищому Небесному Суді.

 

…«Не вміє красти спокій!

Чули? Чули?!.»

 

Забуте, змерзле, голе і німе,

Воно згадало пекло –

І заснуло.

 

Хай чорт його,

Великий чорт

Візьме…

 

14 груд. 1991

 

ГАДАННЯ

 

Любові, київський відьмочці

 

На ось карти.

Гадай на долю.

Юна відьмо, кажи, кажи!..

Кров на шпазі і два пістолі.

Від життя сховаюсь в душі.

 

Шум прибою, і вічна туга,

І хвилясте тепло коси…

Друг став ворогом, ворог – другом.

Ти, що хочеш, в мене проси.

 

Страшно й смішно.

А серце Вія,

Мов дитяча могила, спить.

Знаєш, як я любити вмію!

Голуби летять, голуби…

 

Юна відьмо моя лукава,

Мов столітнє вино, легка.

Той, хто хоче багатства й слави…

Чом у нього тремтить рука?

 

Туз бубновий, пікова дама…

Чорний Місяць упав на сніг.

Яблуневими пелюстками

Осипаю я струни ніг.

 

Ну, чого ти, чого ти плачеш?

Скинь ті карти, як білий плащ!

 

Це ж не ми, це вже доля, бачиш…

Це вже доля така.

Пробач.

 

14 трав. 1992

 

МІЙ ДЕМОН

 

1.

 

Очі – мов груди жінки,

Що годувала Бога…

Душа примерзла до міста –

Убога така небога.

 

Життям не своїм живемо.

Скриплять престарілі туї.

Страждально-самотній демон.

Він сміхом судьбу лікує.

 

Злітають сталеві маски

На злих поворотах шляху,

Де запах втрати і ласки

Здимівся із криком плахи.

 

Страждально-самотнє серце…

І п’яна черешня ночі

Порізала серцем серп цей,

Бо демон не бути хоче.

 

Волосся – то кров стікає.

Кінь світлий, немов дитина.

Минає життя, минає…

Він – пройнята димом глина.

 

Колиски богів – могили –

Тому ми до них прийдемо…

 

А Галя все гиля й гиля

До річки крилатих демонів.

 

12 берез. 1994

 

ВІДЬМИ

 

Втомився годинник.

І зорі не люблять світла,

А так – відбивають схвильованість інших зір…

Чутливі столітні дівчата крізь душу летять на мітлах –

Чи то із ясиру, чи, може, в такий ясир?..

 

І ніч до лиця їм, і світ їх боїться і любить.

Й вони поміж іншим по-справжньому знали любов.

Танцюють собою.

Партнер не важливий.

На ногу хіба наступить

Той, хто крізь душу колись уночі пройшов?

 

Китайсько-турецькі базари під ними мліють.

Державні будівлі махають прапóром слів.

Летять проти течії сліз.

Сльози людські міліють.

Тіні подібні на журавлів.

 

А потім, а потім усе це, усе це разом –

Лягає на музику, музикою стає…

І відьмочка юна –

Красива й ніжна зараза –

Даль пропонує.

Сама ж її з горла мойого п’є.

 

20 серп. 2001

 

СПОВІДЬ ВРОДЖЕНОЇ ВІДЬМИ

 

Я зачата була,

Коли Місяць став повно-червоний,

Там – на Лисій горі, –

Куди мама прийшла із лісів.

Чорні гнізда з коріння

Мостили там білі ворони,

Душі сивих поетів

Там чортик поліський носив.

 

Я красива росла

Непродажною тою красою,

Як берези ростуть

Із калиновим відсвітом в ніч.

І нікому я зла не робила,

Назвавши сестрою

Ту русалку,

Що грала

На річки останній струні.

 

Та коли хтось «не так» подивився

На ліс мій, на вітер –

Я ставала і лісом, і вітром,

Дощем і вогнем,

Щоб, як чорні хліби,

Людські душі

Забули черствіти,

Коли юність мине.

 

Я літала у снах

І любила чортів синьооких,

Та весілля у мене

(Так сумно…)

Чомусь не було.

 

І палили мене,

І топили у водах високих,

І дитя моє

Більше доби не жило.

 

За гадання свої

Не набрала ні злата, ні срібла.

Та люблю цю печаль

І ці прокляті гени свої.

 

Хай приходить мій друг…

Він поет…

 

Ми собі лиш потрібні

Отакими, як є, –

Нічиї…

Нічиї…

Нічиї…

 

19 черв. 07.

Коктебель.

 

СМЕРТЬ РАДЯНСЬКОЇ ВІДЬМИ

 

Знайомій

 

Крутило всю ніч водяною пилюкою вчора,

Вертіло-шипіло усім, що лежало кругом.

Іще не лежала, бродила по хаті потвора –

Як баба тхорезна, що пише доноси в райком…

 

Навколо скакала дрібна і услужлива нечисть –

Брехала потворі, що та найсвятіша з усіх.

Вони язиками знущались із тіла предтечі

І душу його виставляти хотіли на сміх.

 

Гадюкою чорною голос відьомський звивався.

Велика Гординя у серці відьомськім гула.

Вона із Христа насміхалась.

Не він відцурався…

Він всіх би простив милосердно

В цій прірвності зла.

 

Невиспана відьма

Добро проклинала навколо.

На писку страшному чорніла гримаса гріха.

І гидко було біля неї,

Пекельно і голо.

І скрегіт зубів її довго в ночі не стихав.

 

Аз тихо молився.

Хрестився.

І крейдяно білим

Здавався мені горизонт у червоній імлі.

Як відьма радянська вмирала,

До неї набігли

Усі такі самі –

Жорстокі і злі.

 

Священик приїхав.

Прогнала його кочергою.

Не хтіла покаятись –

Каже: «Не маю гріхів»…

Була ця потвора тілесно колись молодою,

Душею ж манила чортів.

 

…Любив хтось цю жінку…

Йому я, звичайно, прощаю…

Прощаю цій дівчинці,

Що в ній ховалась колись.

От їй принесу я цукерка і пряник до чаю,

Бо свічку для неї уже вороги принесли.

 

Вже стелю знімають над відьмою,

Щоби погасла:

Відьомська ж душонка

Боїться цей світ покидать…

Рак душ – як і сказ, –

То хвороба заразно-опасна,

Не лиш для дівок, –

А й для націй,

Що можуть вмирать,

Якщо у них відьми керують царьками земними,

Нацьковують їх на крилате, дзвінке, корінне.

 

Та будьмо уважні.

Бо й грішні вмирають святими…

 

Оця чорна відьма

До Бога штовхнула мене.

 

27 верес. 15.

 

ДО ТЕМИ РАДЯНСЬКИХ ВІДЬОМ

 

Це так цікавенно:

Людина із глини, глина з людини…

І як виростають крила

Із «дружніх» ножів у спину.

 

Це так доленосно:

Ставати каменем спотикання

Для тих, що «совістю нації»

Себе нарекли зарання.

 

А ввечері стало ясно:

Це чорні радянські відьми,

Які небезпечні лиш тим,

Хто духовно бідний.

 

Бісівське їх кодло,

Мов сніг під корчмою, –

У жовтих дірах…

Ропушні, сексотні,

Вони Вельзевулу вірять.

 

І строчать доноси

Йому смоляною кров*ю…

 

Це все вже було на планеті:

Ненависть поряд з любов*ю.

 

Вони не сповняють жодну

Заповідь Божу.

Тому чим старіші стають,

Тим страшніші їх рожі.

 

В їх підлих зіницях

Ворони гніздяться, як мухи.

Цих відьом радянських

Чорти узяли на поруки.

 

Чортам-кегебістам

Вони віддали свої душі.

Пекельно здихають

Ці відьомські плісняві туші.

 

Я дякую відьмам

За лоскіт, масаж душевний.

 

Це так цікавенно і смішно…

 

Хоча весь той цирк дешевий.

 

30 січ. 17.

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *