Наталя ДАНИЛЮК. Вздовж вуличок

 

Березню мій вербовий…

 

Березню мій вербовий,

сонце у молоці!

Хмар сизопері сови

в променів під приці-

лом. І не втекти нікуди

від перемог весни! 

Завтра вже так не буде –

тільки тепер і ни-

ні – ця неповторність миті:

крапля, а в центрі – світ,

свіжа гуаш блакиті,

руніка верховіть,

ґрунту набухле тісто,

перша щетина трав.

Проліску стало тісно,

плівку землі прорвав –

вигулькнув синьооко,

мов переможний стяг!

Впевнено, дужим кроком

рухається життя.

Будять пташки діброви,

смолами плачуть пні…

Березню мій вербовий,

вибухни і в мені.

 

 

Є час для родинного затишку…

 

Є час для родинного затишку, світла й тепла,

Вітального слова, обіймів і рідного кола,

Коли закосичена хата, мов біла сова,

Кошлатим крилом пригортає і кличе до столу.

 

І простору робиться більше, і згустки вогнів

Крізь матову шибку сочаться назовні медами.

Несуть благодать ці святочні усміхнені дні,

Як східні царі, що приходять в оселю з дарами.

 

І ось тобі золото, ладан і мирт запашний,

І пригорщі білого снігу, як вовна, густого…

Від першого слова розписаний шлях твій земний:

Із глини – у попіл, із попелу – в небо, до Бога.

 

А поки – радієш, хапаєш кожнісіньку мить,

У колі тісному тобі, як у космосі, вільно!..

І щось ностальгійними нотками в серці щемить,

Коли ти прокручуєш пам’ять, мов кадри із фільму.

 

А в ній стільки світла, тепла й лімітованих див!

Тому і чекаєш між буднів родинного свята,

Допоки у Вічності час тебе не розщепив,

Як атом.

 

 

Весна кличе в гори…

 

Весна кличе в гори. Взуваю розтоптані кеди –

Іще від минулого літа. Ну, що ж, в добру путь!

Де сонце – медовий бурштин, інкрустований в небо,

Де чубчики соснам хмарки́, наче вівці, скубуть.

 

Несу за спиною в наплічнику аркушів стоси –

Давно перепрілі ілюзії ще від зими.

Вливає за пазуху щастя подвоєні дози

Омріяна даль, що вітри підпирає грудьми.

 

І що мені треба на лоні безмежного світу,

Де я – лиш піщинка дрібна серед тонни піску?

І вітер гуде в мою душу, немов у трембіту,

І космос постійно тримає мене на зв’язку.

 

І голос мені промовляє: «Алло, абоненте,

Погода сьогодні чудова, тож welcome to please!».

І серце карбує на згадку щасливі моменти,

І камера вкотре фіксує пробуджений ліс.

 

А він пахне мохом, терпкими оліями хвої,

Обійми свої розкриває і кличе: «Ходи!».

І я усміхаюсь до лісу й до себе самої,

На тілі земної планети лишаю сліди…

 

Дрібні, ледь помітні – невидимі майже, їй Богу,

На відстані лету пташиного. Квітню, агов!..

Спасибі, що кличеш мене в цю натхненну дорогу –

Звучати на хвилі поезії та молитов.

 

 

Вздовж вуличок

 

Вздовж вуличок, полатаних калюжами,

Під хлюпання плаксивих ринв і стріх,

Ще від зими до решти не одужавши,

З душі не обтрусивши сірий сніг,

Іти собі, всміхатися, бо лоскітно,

Бо треться в шию теплий комірець!..

І думати: яке то щастя, Господи,

Що цій зимі вже близиться кінець!

Що до весни – якісь-там милі, клаптики,

Що лютий вже вичерпує резерв,

І світ мене ковтає, мов галактика,

І я пульсую в ньому, ніби нерв…

На повні груди, залпом, захлинаючись,

Вдихаю цей розріджений озон…

І тішуся від того, що не знаю, чим

Закінчиться передвесняний сон!..

І вірю, що весна оця намолена

До мрій нових наблизить хоч на крок,

Що ранок розвіконить і дозволить нам

Почати відлік… вже без помилок…

 

 

Я і дерево

 

Я і дерево. Стоїмо.

 

Труться ребрами електрички.

 

Затуляє дошкульний смог

 

Ледве видиму сітку мжички.

 

Склопакетом зашитий світ,

 

У якому ще пізнє літо…

 

Облітає покрови цвіт,

 

Мов розірваний динамітом…

 

Як обстрижена бахрома,

 

Прилипає до мокрих туфель…

 

Я ковтаю важкий туман,

 

Пережовую, наче трюфель,

 

І полинності післясмак

 

Так пече, мов осине жало.

 

Повернути б усе навспак,

 

Але часу критично мало.

 

І допоки ядучий смог,

 

Ніби скальпелем, ріже потяг –

 

Я і дерево… Стоїмо.

 

А між нами – вікно і протяг.

 

 

 

Буде весна

 

Ця лютнева зима – не зима, а суцільна проталина…

Сніг по  клаптику вовни за ніч розтягнули вітри

І хрумкій білизні досхочу порадіти не дали нам…

Позіхаючи, равликом сонце повзе догори.

 

Отже, буде весна – життєдайна, п’янка, неприборкана,

Пробіжиться босоніж під кашель рипучих воріт!

І на місці весняного сліду заграє пацьорками

Білозуба усмішка землі – молодий первоцвіт!

 

Враз кожнісінька жилка, пульсуючи, соком наповниться…

І коли, поцілована в тім’я світилом рудим,

Ти почнеш зеленіти життям, як біблійна смоко́вниця,

Виноградар твій ревний зрадіє, бо ж будуть плоди.

 

На пошерхлі долоні заплачеш ранковими росами

І промовиш: “Я знову прийшла… Тож візьми ці дари”.

Так, як юна весна, цілуватимеш п’ятами босими

Пружно випнуті жили, що б’ють з-під земної кори.

 

І, схилившись йому на плече обважнілими вітами,

Прошепочеш: “Прости, що я плоду не дала торік…”.

І весна поміж вами бджолино-квітково бринітиме,

І дощем благодатним окропить недовгий твій вік…

 

 

Світи_ти_мусиш

 

Людино, краплино,

крихка і вразлива, цей світ –

така незбагненна й жорстока

подекуди штука!

Фортуна гукне

і зненацька промчить, як болід,

та це не поразка, повір,

а життєва наука.

 

Бо що вони варті –

облудні хисткі міражі?

Впіймаєш комету за хвіст,

а вона в тебе – жалом!

І заздрощі труться довкола,

мов чорні вужі,

а ти не вгамуєшся,

все тобі мало і мало.

 

І вкотре штурмуєш вершини,

скипаєш, гориш,

і дуриш себе, що десь там

заховалася мрія…

Спинися на хвильку якусь

і задумайся лиш:

пацьорка дощу мерехтить

на смарагдових віях

 

умитої небом землі,

а на гілці он тій

тріпоче листок малахітовий –

ніжний метелик…

А ген крізь розпатлані хмари,

як вовна, густі,

розхлюпався сонцем медовим

наповнений келих.

 

Хіба ж не у цій дивовижній

і звичній красі

ховається мить неповторна

й така незбагненна!?

І ти – перетинчастокрила

бджола в кулаці

цього макрокосму,

пульсуючий згусток у венах.

 

Нехай на планеті –

мільярди таких, як і ти:

дрібних, непомітних

в шаленому звичному русі…

Люби цю нестримну вібрацію

світу,

світи́ –

ти мусиш!

 

 

Дорогу весні!

 

Дні ще такі безколірні, сонливо-пісні,

Грається сонцем-клубком перламутрова хмарка.

Люди, агов! Розступіться – дорогу весні!

Ґрунт видихає вологу, немов кавоварка.

 

Як вона йде – невагома, грайлива, легка!

Промінь заплутався в кучерях, мов павутинка…

Вже набубнявіли свіжі бруньки на гілках,

Тріскає пріла земля, ніби хлібна скоринка.

 

Гуркіт машин і пронизливий посвист коліс,

На тротуарах – картата мозаїка люду…

Перегортаю сторінку – й розпатланий ліс

Враз постає, таємничий, як магія вуду.

 

Дихає вогкістю, мохом сирим, ялівцем,

Доторки рідні його і лоскочуть, і колють.

Со́сни, агов! Розступіться! Не лізьте в лице,

Дайте надихатись вітру весняного вволю.

 

Дайте на мить відростити мереживо крил,

Вищим за небо буває хіба лише мрія!..

Березень хлюпнув згори бірюзових чорнил…

Це не волога, це надлишок солі на віях.

 

Перегортаю сторінку – і я край вікна,

Так по-домашньому гріє обіймами хата…

Часе, агов! Зупинися, це знову весна –

Перша комусь… А мені – за рахунком яка там?..

 

 

Бувають дні…

 

Бувають дні – важкі, німі і сірі,

Коли душа не видасть і рядка,

І стільки бруду затхлого в ефірі,

Що мимовільно тягнеться рука

Повимикати все і всіх до біса!..

І, застрибнувши у старий трамвай,

Пливти собі артеріями міста,

Сигнал зими ловити на wi-fi.

І думати, що все мине, що грудень

М’яким котом на лапах підповзе

І все оте роз’ятрене остудить…

Що в кучугури, як в легке безе,

Позагортає враз буденні драми,

Густим вапном забілить сіре тло…

І ти, мороз хапаючи вустами,

В повітря видихатимеш тепло…

І зупинившись десь, біля кав’ярні,

Заливши у гортань бразильську ніч,

Збереш у жмуток мрії всі примарні,

Новому дню поквапишся навстріч.

Відчуєш, як за кліткою грудною

Надія ворухнулася – жива!

Як тихо, невідчутною ходою,

Крадеться дух пресвітлого Різдва…

 

 

Щербата гора

 

Щербата гора викашлює дим

Крізь густу смерекову бороду…

Як добре прокинутися молодим

В обіймах ранкового холоду!

 

В поношених кедах ступити на мох,

Думками торкнутися вічності…

У цих володіннях безмежних ти – бог,

Який не бажає публічності.

 

Напнувши вітрило, палатку свою

Відпускаєш в зелені повені:

Щасливого плавання кораблю!

І трюми травою наповнені.

Як тільки нависне туман густий

Із люльки гори щербатої,

Тобі залишається тільки йти

І мох лоскотати п’ятами.

 

В наплічнику в тебе лиш попіл пожеж,

Бо світу скарби вже розтрачено…

Дорога триває, допоки ти йдеш,

А відстань? Не має вже значення.

 

І в час, коли обраний вірний шлях

Приведе до межі над прірвою,

Згадай, що тобі невідомий страх,

Допоки у серці віра є.

 

По хмарах іди, як Петро по воді,

Розвій свої сумніви повністю,

Бо вільним по-справжньому станеш тоді,

Коли відречешся умовностей.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *