Наталя КОСТЕНКО. Любовні і скорботні елегії Дмитра Кременя

(Дмитро Кремінь. Скрипка з того берега. Лірика. – Миколаїв, «Іліон», 2016. – 88 с.)

У трагедії Шекспіра «Гамлет» її головний герой, як відомо, дуже точно охарактеризував призначення театру, та й усього мистецтва, мета якого «в усі часи була і буде: тримати, так би мовити, дзеркало перед природою, показувати доблесті її справжнє обличчя і її істинне – ницості, і кожному віку історії її неприкрашене обличчя». Цією високою метою надихаються митці усіх епох, та потреба в ній особливо зростає в трагічні перехідні часи, коли світ ламається навпіл, на вчора і сьогодні, і на «руїнах космодрому» людина раптом усвідомлює себе розгубленою іграшкою непередбачуваних подій. Однак саме у такі, як кажуть, турбулентні моменти історії буває надзвичайно важко пізнати «в дзеркалі» сутність побаченого і сприйняти його як цілість. У сучасній українській поезії у багатьох випадках переважає тенденційне, політично упереджене відображення якоїсь однієї – правої чи лівої – сторони подій. І досить рідко з’являються автори, які пропускають через власне серце увесь «роздрай»; вони володіють, так би мовити, більш об’єктивним, романним, багатоплановим мисленням і з більшою глибиною віддзеркалюють трагічні суперечності наших днів. До таких поетів, на наш погляд, належить лауреат Шевченківської премії (1999) Дмитро Кремінь, який випустив новий збірник лірики «Скрипка з того берега» (2016). У своїх ліричних медитаціях, поетичних повістях і хроніках він не ділить історичні часи на «наші» і «не наші». Усе – минуле й сучасне – яке б воно не було – наше, це історія нашого народу. Думка про безперервність і невиїмковість історичного процесу проходить наскрізним рефреном через програмний вірш «Повість наших літ» («Я народився ще в імперії»): …Усе збувається, збувається, А я поет – живу скорботою. Усе збувається, як міт. Я ні на кого не плюю… І тільки серце розривається Серпом? О пам’ять, наче о граніт. Зорею? ………………………………. Під Голгофою ………………………………. Уже розіп’ятий стою…» Усе, як і на початку ХХ ст., як сто років тому, коли молодий Тичина у збірці «Плуг» (1920) писав у вірші «І Бєлий, і Блок»: …Стоїть сторозтерзаний Київ і двістірозіп’ятий я. Багатоплановістю бачення, очевидно, можна пояснити і таку композиційну й стильову особливість творів Дмитра Кременя, як мотивно-тематична поліваріативність. У більшості віршів відбувається одночасне, контрапунктне розгортання кількох, часто контрастних мотивів, що утворює смислове й звукове багатоголосся. Створенню поліфонії сприяє й інтенсивне залучення літературних і релігійних алюзій та ремінісценцій (т. зв. інтертекстуальність). Напр., у згаданій «Повісті» «прочитуються» окремі тексти з Біблії, Шевченка, Тичини, Юрія Клена, Булгакова та ін. Одна з домінуючих тем збірки підказана локальним образом-топосом, місцем, де з молодих літ мешкає поет. Це південь України, Миколаївщина. І головне – Ольвія! Сакральне місце, де зійшлися різні шляхи – скіфської і давньогрецької культур, східної і західної традицій, які актуалізуються «чуттям історії» і переживаються поетом як частка його власного досвіду й світорозуміння. Англо-американський поет, лауреат Нобелівської премії Т.-С. Еліот писав, що «чуття історії передбачає відчуття минулого не тільки як перейденого, а і як теперішнього; воно спонукає людину творити, відчуваючи в собі не лише власне покоління, а й усю європейську літературу, починаючи з Гомера (а всередині її – і всю літературу своєї власної країни), як щось існуюче одночасно». Звертаючись до скіфсько-грецької античності, Дмитро Кремінь, слідом за поетами початку ХХ ст., шукає в давній культурі «об’єднуюче начало» і «генеалогічну спорідненість».

У Дмитра Кременя Ольвія (з гр. – багата, щаслива) – це швидше утопічна, овіяна міфами і легендами країна щастя і процвітання, миру, спокою, музики і поезії, молодості й кохання – той чарівний берег, звідки дотепер линуть ніжні мелодії скрипки (одна з можливих версій цілком суб’єктивної розшифровки назви збірки). Ольвійська тема – як точка відліку – створює певне культурно-історичне, часо-просторове тло, на якому з більшою рельєфністю вирізняються інші події. Ольвія постає як «своя» Еллада, ойкумена, центр українського античного світу. Для реалізації «ольвійської» теми поет виробив спеціальний словник, де особливе місце відводить давньогрецькій і латинській лексиці. Дмитро Кремінь, як відомо, філолог, випускник філологічного факультету Ужгородського університету; мабуть, звідси – любов до рідкісних слів, особливо з латини, на кшталт «інкунабули», «анналів», «авгурів», «ауспіцій» і т. ін. У жанровому відношенні антологічні вірші поета тяжіють до філософської лірики, зокрема до елегійних роздумів про тлінність і минущість людських (Элиот Т. С. Традиция и индивидуальный талант // Зарубежная естетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе. – М., 1987. – С. 170. 4) цивілізацій, її матеріальних здобутків, про які нагадують тільки руїни колишніх палаців і фортець: «Борей розвіяв – хвилі, гори, стіни, / і лиш полин, полин із України, / куди колись приводили дельфіни / одвічних шукачів добра і зла» (вірш «Хроніка») або «І де той Віфлеєм, і ті віки й століття? / Розорений курган і деспота зотліла / десниця /, черепи́ із пилу та імли… / Від храму Аполлона – тільки стіни, та попел од вогню, що тут горів…» (вірш «У грецьких письменах, у римських цих анналах»). Це – вічна тема світової філософської лірики. Однак у поета вона не має самодостатнього значення і, як правило, спрямована на сучасність. У цьому відношенні сильне враження справляє процитований вище вірш «У грецьких письменах, у римських цих анналах», де мотив вікової скорботи, яким починається твір, далі переривається. Автор робить разючий поворот до сучасних реалій через несподіваний образ «грецького камуфляжу», що зрештою не може приховати кривавої трагедії наших днів. За печалями минулого «магнієвий спалах» висвітлює теперішні катаклізми на нашій землі. Усе так переплелося – і там, і тут, і одночасно промовляє до нас своїми знаками: Із грецьким камуфляжем України Чужі ескадри привели дельфіни Сюди із позаобрійних морів. А нині йде Біда – багаторукий Шіва. Драконом із-під неба погляда. І наче братня річ – така фальшива, Як ця вином розбавлена вода. ………………………………………. ………………………………………. А там – ковильна нить і вікова скорбота… …На вулиці з іменням Геродота легких сандалів од еросок слід. І магма крові – магнієвий спалах, і поле бою у чужих анналах, святе і грішне поле наших літ. (курсив – наш) У збірці звучать заклики до активних дій, та все ж головний акцент, що породжується гіркими думами над долею України, перенесено на ідею миру й заперечення братовбивчої війни; як це, бачимо, наприклад, в «Елегії огненних літ». У тривожних візіях поета «кривавий туман» напливає на Ольвію. «Душа моя заплакана за тим, / Що маревом – у морі, на лимані», – пише він. / «…Чи вип’ємо ольвійського вина? / Два роки Україна в камуфляжі. / Два роки й третій рік іде війна. …Усе, що долинало з далини Мелодією моря і лиману. Колись на грані миру і війни Постане, й ти чужу загоїш рану. Троянський кінь стояв тут сотні літ. А ми ждемо, немов новин із фронту, Елегії священний заповіт І мирний світ, і мирну хвилю Понту. Тут сучасність і античність відлунюють одне в одному. Останні з наведених рядків мимоволі відсилають до «Скорботних елегій» великого римського поета Овідія, автора кількох книг «Amores» («Любовних елегій»), знаменитого твору «Метаморфози», «Науки кохання» та ін. Свої «Tristia» («Скорботі елегії»), а також «Послання з Понту» він, як відомо, писав на засланні, оплакуючи сувору долю на чужині, у прикордонній провінції, відкритій нападам варварів, благаючи про милосердя й пом’якшення вироку. Не можна не пригадати також «Tristia» (1922) Осипа Мандельштама, збірник, куди увійшли твори 1916-1920-х «огненних літ». Дмитро Кремінь ніби продовжує діалог з попередниками і водночас дає своє розуміння вічних проблем. «Священним заповітом» поезії у його книзі є таки «мирний світ».

Для Дмитра Кременя характерний такий цікавий творчий прийом, як інтимізація античності, введення античних образів і мотивів у плин щоденного життя, зустрічей з друзями чи коханою жінкою. Він може, наприклад, святкувати з коханою день народження Есхіла (вірш «У день народження Есхіла») або говорити «голосом» Гесіода (вірш «Гесіод – ХХІ 7 вік»). Еллінський світ – романтизований, ідеалізований – стає часткою внутрішнього світу героїв, які намагаються оберігати його від руйнування: Люби мене! На цій космічній карті – Земні та безберегі береги. На дні лиману, в тім амфітеатрі, Ми еллінське, ми скіфське берегли. Тепер од Мельпомени, від Евтерпи – Лише завіса, тільки гра химер. Тобі клянуся, що без тебе вмер би, Якби давно я в Ольвії не вмер… Дмитро Кремінь – справжній майстер любовної лірики. Захоплює його вміння через окрему деталь чи штрих створити неповторний портрет коханої, як, скажімо, у вірші «Карта Каро»; поет (чи герой) виграв цю карту, він щаслива людина; у нього є і кохання, і сім’я. Любов для нього – основа гармонійного життя, вічний стимул і джерело творчості: …І вже коли кінчалася дорога І билися у вікна мотилі, Вона прийшла ця дівчинка-небога, Із золотим віночком на чолі. ……………………………………….. ……………………………………….. Моя любов, і муза у відлунні – І рідний син, і шлях до перемог. І це життя, і кучерики юні, Які тобі чесав ще юний бог. Однак, оспівуючи світлі сторони життя, поет не може закривати очі на темні, трагічні сторінки сучасної історії України. Благополуччя і спокій одних оплачується стражданнями інших. Крізь усю збірку проведена різка, глибока антитеза між миром і війною, між культурою і варварством, між «людоловами й людьми», що в реаліях сучасної України конкретизується насамперед у проблемі охопленого полум’ям війни Донбасу. У книзі вирізняється окремий цикл віршів, які стосуються цієї болючої, трагічної теми. Особливе враження справляє «вступний» невеликий вірш «Сяє синій сніг», де поет спочатку дозволяє собі милуватися красою зимового пейзажу, захопливо грати алітераціями («с» – «з»): «Сяє синій сніг». / Сіє синій сон. / Захопив усіх / Сніговий полон. / Сніговий ясир. / Завірюха. Сніг. / І лиш Божий Син / Визволить усіх». І раптом, в кінцевих строфах, змінює тональність – із сентиментальної на іронічно-саркастичну, трагічну: Сестри й братія, Знову хочеться Вам зачатія Непорочного. Та горить Донбас. А з холодних губ – Передсмертний глас Єрихонських труб. (курсив – наш) Крапка, пауза після короткого, як вирок, рядка «Та горить Донбас» є суворою констатацією реального, жахливого факту, катастрофічної події, яка розгортається на наших очах, – факту, який мав би сколихнути байдужість одних і агресивність інших. Однак чи можна сподіватись на розв’язання й припинення катастрофічного конфлікту, якщо можновладці, які його розпочали, не чують «гласу Єрихонських труб»?! Оперуючи міфологічними й біблійними образами, поет намагається глибше осягнути екзистенційну, сатанинську природу братовбивчих війн, роздмуханих «третьою стороною» у своїх корисливих цілях (ця тема характерна для останніх поезій Бориса Олійника).

Сам поет сповідує біблійну заповідь благоговійної шани й любові до батька. Світлій пам’яті свого рідного батька Дмитра Ілліча Кременя він присвятив кілька проникливих віршів – «Anno domini», «Батькова топоніміка» і особливо поезія «Остання дорога до раю». На цій дорозі він з глибоким душевним щемом згадує останні години життя свого тяжко хворого батька і ставить остаточний акцент на проблемі «батьки і сини»: Не зречуся життя, що було. Не забув ані батька, ні мами… Цим душевним щемом (а не тільки «інтертекстуальністю», інтелектуалізмом, освіченістю), тобто суто християнським чуттям співстраждання, яке поширюється на всіх – правих і лівих, старих і молодих, вчорашніх і сьогоднішніх, західних і східних – вирізняється Дмитро Кремінь серед інших письменників. І ця особливість, враховуючи й багатство мови, й майстерність віршової форми, дає підстави говорити про нього як про одного з кращих сучасних українських поетів.

Костенко Наталя Василівна, професор, доктор філолог. наук

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Леся Мудрак сказав:

    Сьогодні святкує свій День народження поет, Шевченківський лауреат,людина,яка багато робить для розвитку літпроцесу- Дмитро Кремінь.Знаю його,і його дивовижну родину, ще з середини 2000х років.Пан Дмитро завжди підтримував мене в усіх моїх сходженнях,приймав у себе в гостях…
    Хай Вам завжди буде світло і затишно!гармонійно й натхненно!Най все добро,яке Ви даруєте людям,- повертається сторицею!
    Шаную і люблю!Дякую за все!

    1. Alisa сказав:

      Приєднуємося до привітань! Нехай пишуться ще кращі твори!

Залишити відповідь до Леся Мудрак Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *