Леся МУДРАК. Замість рами – у – ребра

(ПРОЗОВІ МОНОЛОГИ)

* * *

Юрба виповнювала мене своїм внутрішнім чадом.Сходи заздрили й співчували.Твої звилини вкривалися ковдрою, бо чули небезпеку співіснування мене в Твоїй голові.Я -така безнадійна- не можу в лоні Твоєї голови відчути контури нашого зв’язку.Вони мені тиснуть, як цегла будинку, який реконструйовують. Мешканці голів, зазвичай,- деструктивні, бо житло, все одно, винаймають тимчасове.Я вже мудрую, як прорубати вікно у світ…Бо голова настільки- головна, що споруди, які ми в ній вивершуємо, вимагають затвердження їх на комісії інтелектуальної власності. А вікно…Воно-безособове і герметичне.Воно все знає не про масу, а про- категорії, не про нас,а- про грубих порушників режиму смерті.Бо що знати про нас, коли ми- не ми…і ніколи Нами не будемо.Коли я- просто квартирантка Твоєї звилини.І – там -тісно. Хочу підборами пробити шкіру!Кров заливатиме обличчя, як у часи розстрілу… Але то буде не дірка, а – третє око.Ти мене тільки крізь нього і помітиш.А тоді візьмеш- і вставиш моє око в свою голову замість рами у рЕбра…  

 

 * * *

чотири хрести – на мені. на них виступила не кров, а- піт… шкіру натягнула на ці хрести- не відмолити. впали на мене й крутяться,мов колеса від воза,чи -вітряки-вже -на ніц -нутро змололи.Але ж-далі-глибше й болючіше:із плоті і крові-без єдиного цвяха,важелецькі.

перехрещуся тричі-приберіть четвертий хрест –

у ямці посадіть квітку

 

 

* * *

Не катарсис…але вже не так боляче…просто цей біль- варіативний…тому- просто НІЯК чи нІяк, чи- ніяково, чи- зніяковіла….Не має значення.І вже взагалі нічого не має ні сенсу, ні стосунку, ні ставлення….Надривно-байдуже…Тупоцентрично…галерно…циркачно…і – вмотивовано так….Вперше дивлюся на стіну- і бачу себе нею, думаю, що шпалери нині – не в тренді-звернуся до інших арт-новинок, аби почуватися гармонійно…Але я вже навіть не хочу,щоб хтось займався ремонтними роботами-пальці затерпли, долоні втатили світіння…бо мені,раптово,- абсолютнопобарабану, яка я, і що відбувається в моєму серці…
Критична маса моїх масштабних діянь-дійшла до критичної точки байдужості. Було би байдуже навіть, коли би хтось натис на курок…бо я й сама собі- снайпер….Але це – не ода байдужості.Це- розуміння того, що минеться багато років, і на твоїх кістках питимуть шампанське))))

 

* * *

Ніколи обійми не прив’язують- прив’язує те що- поза ними. Тебе ввесь час наштовхують на момент істини на канонічне сприйняття чи несприйняття…Ти мучишся. Ти вириваєшся за кола на воді. Ти колажуєш свої дні. Ти- містерія своїх же обійм які згодом перероджуються в обойми.Ти ненавидиш…Ненавидиш так що хочеться блювати…Особливо коли повертаєшся. Дурна циклічність. Хочеться жити історією ніколи її не переживаючи.”Наша історія- всуціль трагедія”,- писав письменник В.Медвідь. Так і хочеться щоб не було так що трагедія ставала історією. Мені видається що в почуттях існує “чорний квадрат” Малевича…і існують обійми в які не хочеш повернутися саме тому, що вони повертаються до тебе а ти їх не відчуваєш. Обійми які дивляться крізь тебе як крізь скло на якому нічого не лишається крім відбитків які можна витерти ганчіркою

 

 

* * *

Блок-пости невагомості внутрішньоструктурних відчуттів породжують блоки пам’яті блоки уяви блоки неіснуючого існування. Ми блокуємо одне одного на метафізичному рівні ми перекривлюємо події які могли би статися коли би тінь фобій не бігла за тобою так швидко коли би тінь трагедії не накладала свої відбитки на сердечні клапани. Боротися задля боротьби вкурювати що ти жінка варта в житті не дутих ілюзій не просторового болю а того щастя яке не вимірюється глибинним змиканням нутра того щастя яке не має суто вербального сенсу того щастя в якому би не сиділа твоя суєта суєт. Пам’ятаю як у одній із своїх ранніх новел Марія Матіос описувала епізод де жінка чекала рандеву зі своїм коханим і за ту годину на яку він спізнювався героїня новели прожила ціле життя…і от коли Він з’явився у дверях вона взяла сокиру і вбила його…
Формула смерті набуває правил вічного вагання вічного екзистенційного вибору. Смерть насправді, – відмирання фізичної пам’яті фізичного тіла… У смерті як у божевілля є єдиний вибір –  самотність але і вона спонукає до діалогу коли просто хочеться помовчати

 

* * *

 

Lesia Mudrak

Дим-пере-дим
завис
на
гілці човна.
Вода задихнулася
на
веслі…
Знаєш, що:
йди ти…
на…
болотА-
– декодуй свій
зелений пін.
Там біснуватиметься
твоє
чортове щастя-
із року-
в чат.
Я, як Європа,
створю ЄС,
із твоїх
покинутих
дівчат….
І, як не дивно,
вже буде по…
повітря з розпачу
пити яд.
Я,
як тролейбус,
займаю в ДЕПО,
свій
перший
ряд.

 

 * * *

Якось стається все так, що ти і не могла подумати, що колись може так статися.Кардіограмно, від від високої точки,- до абсолютно нулячої,- прослухується мій пульс.Півголови- сивіє -за якихось кілька місяців.Повернення до точки А.Чи в тій точці – будуть тисячі підточок?Чи в тій ремісії буде стрибок на довгу дистанцію?Отак беру…я…сильна і терпляча….і- зриваюся навтьоки….Біжу, падаю, зрівнююся з асфальтом.Мене сходжують, по мені рухається транспорт, мене ремонтують…і моя смола, і мої внутрішні камінці, вже все одно ніколи не стануть однорідними- ями і тріщини…Радісно.

Радісно, що в чомусь я перевиконала план.Трагічно, що-фальстарт…Дивно: місто, яке мою кардіограму завжди робило придатною до складання іспиту – цього разу її просто графічно окреслило…

 

 

 

* * *

Люди створені, певно, для домислення й дофантазовування, для розкоші асоціацій, для вічного блукання власними сумнівами й звилинами… Коли хочеться пересититися чужим життям, не зазирнувши у своє, – й подивитися на себе збоку… Оця притягальна сила  ока в чужій шпарці – манить і провокує… і знищує всі енергетичні зв’язки й бажання подальшого спілкування…
Але що робити, коли доточуєш і домислюєш своє життя, коли подаєш його публіці з  перчинкою й шаленством, розкутістю й людолюбством? А потім – вишкрібаєш із себе дику спустошеність і безмежну самотність… Що робити, коли розумієш, що в цьому світі все тільки насторожує й напружує Тебе? Мені ввесь час хочеться собі ставити риторичні питання. Мені хочеться інтелектуально перезавантажитися.

Буває корекція каменю, зору, оточення… але не буває корекції справжності…

 

 

 

* * *

( білий текст ЛМ)
Панчішка
дихала
холодом.
Її мережива-
шкірились…
Сніг,
до білого- звужений,
деревам
вправля
хребці.
Панчішка
мовчить промовисто:
язик-бо її- підвішений…
Знає, що знову-
самотні-
лінії на руці…
Лежить,
перев”язана
самістю,
бо хто ж
одягне
синтетику,
коли
мінус тридцять –
за Цельсієм…
( Христу і мені – тридцять три)
…згубила її
ще змолоду:
коли
не була
нареченою ….
Панчішка
цнотливо заздрила
тоді ще –
самій
собі……

 

 

* * *

Панічно боїмося самотності, в яку по вуха, вгрузаємо… несамовито-самотні, самотньо-скуйовджені, емпірично напружені… Якісь правильні числа, безголовий тиждень, якомувсепобарабану, а чи барабаном-мені… по звилинах, по паперовій шкірі, по загусклих краплях присутності-відсутності… По тому, що все без 5хв. стане онтологічним виміром.
Я НиМ стала… і, видається, що за 8 років, настільки відчутно, що тремт почуттів уже сам себе перевершено-недовершує… Усі оці вигадані канони, фобії, формотворчо-уявна складова здорового глузду… Так хочеться креслити шрих-пунктиром… Щось домислюваТи.
Уява –  не фальш.
То чому ж ми … чому ж-ми… саме – Ми…
????????????????

…Від сьогодні – тільки внутрішнє торохтіння порожнечі…
І ніщо і ніхто і ніяк не врятує справжнє й глибоке…
Випекли випалили вигризли – дірка на склянці на долі…
Житиму але не я
любитиму але не я
це – не я буду тоді, коли мене мною ж убили
поховаю себе в цій осені, щоб ніколи в неї більше не повертатися, бо повернення – це завжди – знак безкінечності… але коли його немає… тобто він є, цей знак… трагедійний знак фатуму… ліпше розмазати себе кров’ю по листю, яке ніколи вже може не пожовкнути воно мучитиметься – і в цьому трагедія…

Порожнеча на якій, як на гойдалці, гойдаються мертві фантоми….

 

* * *

Той, кого я любила по-справжньому, разом зі мною відкрив двері на цвинтар, де – не страшно, а – холодно, де – просто байдуже, де хрести не тиснуть на мозок, де граніт не граничить із землею…він просто її позбувся, аби обом – не боляче….Той, кого я любила, на цвинтарі впізнає сина нашого, якого не було зачато, але ми його впізнаємо, бо він схожий на нашу любов, яка була випадковою, але – справжньою.Той, кого я любила, малює мій портрет на могильній плиті – він вправний художник — тому я буду найкращою.І до мене прийдуть тисячі чоловіків, аби попрощатися, але він пишатиметься тим, що саме він – автор портрету.Той, кого я любила, теж поруч зі мною намалює себе, бо ніхто краще його за нього не відчує.А потім ця сімейна ідилія застигне рискою між тим і тим щастям, яке було, і яке могло би бути, аби двері різко не відчинилися…

 

* * *

Приречена невизначеність, чи визначена приреченість?Причетність до того,що не об’їдеш і не перекреслиш.Зубами хапаєш повітря.Фобія втрати: почуваєшся рибиною, яку живою зав’язали целофаном.Целофан прикрасив твою шию петлею.Але це- не прощання з життям…Це розуміння того, що ти вже просто втомилася від…Ти – Та -ВІП, яка переболіла втратами втрат, яка переснила паралельним життям;якій нічого не лишається, окрім належності самій собі, й своїй хворій уяві…Як можна назвати підпалення мокрого сіна, дим якого наповнює півжиття, проходить трахеєю болю, потрапляє в легені серця і зав’язує поодинокі мозкові звилини?..Дим, від якого ніяковіє вогонь.Бо сутність диму, як сутність внутрішньої втечі,- випереджає вогонь і пафос. Ти не втрачаєш- ти просто спустошуєшся, бо – знову – обман, і знову гра на тонкій клавіші внутрішнього піано.Спочатку ти хапаєшся за волосину- вона- моцна, як канат.Але навіщо тобі канатна дорога, якщо ти можеш відмовитися від неї раз і назавжди, аби не зірватися у безодню….Відповідальність за прирученість.Приурочення себе і- курок, тремт пальця,нонфінал, і – вже- повна готовність усіх долюбити…Люблю цей світ, але бачу лише свій силует у ньому. Приреченість на безвихідь.Любов.Природність.І- глухота…

 

 * * *

Страх -втрата себе справжньої, балансування на вістрі екзистенційного дна.Ідеальні стосунки – у відчутті одне одного:без слів,очей, дотиків.Брак повітря. Струм.Обеззброєння. Щось робить тебе пластилінною.Весна ліпить коників, зеленіших, ніж твоя свідомість.Бо ти -вся аморфна і віддалена…Ртутні стовпчики сприймаєш не як радісну новину, а….як вміст отрути,який циркулює.Це, все одно, ти- в капсулі.Склянній.І сама себе взаємозмінюєш , граючись температурними режимами….
Але ж…У мене не буває – «напів». Не буває приглушених тонів і гармонії. Шукаю третє дихання, вмикаю восьму швидкість… Навіть намагаюся пам’ятати про небезпеку безпечности…Ривок…і…
Весна сьогодні себе вичерпала…а… вчепитись би зубами серця за неплановане щастя….

 

* * *

Мені байдуже
з ким ти спиш,
кого любиш
і
з ким живеш.
Мені- бай(!)
дуже!-
руни
не стануть
арканами
у тому приміщенні,
де-
стіни
кольору беж-
я –
ранена.
Ти знаєш,
що
навіть
споріднений
мазо-хізм-
вивершує нас
над двоокою драмою.
Стис мене в кулаці:
отак,
як монету,-
стис…
Аніма-
у кожному видисі-
“Не хочу тебе я..не…”…
у вдисі-
прихована екзистенція.
Жінки під тобою,
з очима
Клода Моне,
стеляться…
Кого любиш- люби
Любитиму
не
тебе….
-Любитимеш
нелюбов
до
тріснутих кахлів?
Серце,
загнане в стравохід,
як монахиня–
у Тибет….
Жахно….

 

 

* * *

Цей світ завжди належав чоловікам….
Якою би, почасти, я не була емансипанткою, чи феміністкою – визнаю, що без чоловічої сили, підтримки і захисту, віри в мене, в мої можливості і звитяги – не було би й половини всього. Рівність із чоловіком у психологічному, енергетичному, духовному, соціальному аспектах – вкрай важлива.Вона вимагає від обох внутрішньої роботи над собою, над своїм ЕГО, над бажанням не зробити боляче, лишаючись собою справжнім( справжньою).Визнаю, що по життю мені ніколи не було просто з чоловіцтвом, а їм – зі мною.Бо ж, на мою думку, біля жінки обов”язково мусить бути чоловік, який “сильніший” за неї, який здатен на вчинок, який здатен відчути всю глибину її карколомного світу( поневірянь- драм-трагедій- комедій- гумору-сміху-гріха), його це не мусить дратувати чи обурювати, виводити із рівноваги…Бо Він – сильний.Він – готовий.У відповідь – жінка завжди розкриється, як весняна брунька: стане гарним другом і всесильною підтримкою, ніжною коханкою, прихилить небо,і наповнить його ауру світлом.
Сімона де Бовуар про чоловіка й жінку писала так:” Доречно
зауважити, що навіть у прадавню добу, торопіючи
перед таємницями Життя, Природи, Жінки, чоловік
ніколи не відмовлявся од своєї влади. Наляканий її
небезпечними чарами, він возводить жінку на п’єдестал,
але ж саме він її підносив і таким чином ставав
головним завдяки поступці, на яку сам погоджувався.
Попри здатність жінки родити, чоловік лишався її
господарем, так само як і господарем плодючої землі.
…Своїм престижем в очах чоловіків жінка завдячувала саме чоловікам, котрі схилялися перед її Іншим і глибоко шанували Богиню Матір”

Чоловікам можна робити закиди( нерозуміння, самозакоханість, неуважність і т.д.), але, погодьтеся, все, що відбувається в нашому житті, відбувається завдяки( або всупереч) ЛЮБОВІ!

* * *

Отже, втекла від усіх, втекла від себе, але не втекла від присутності відсутності…
Як говорить народна мудрість: ” Коли їде дах – про шапку не думаєш”.
Самотність дає можливість запхати у рота півподушки, закусити губу, залити сльозами півкімнати, перечитати улюблених авторів, але вона не дає тобі того, що ти хочеш, щоб вона давала…Та, і взагалі, чи властиво людині ділити себе з самотністю або одинокістю…Ці два фатуми ділять тебе між собою, і множать на самість. І ходиш ти, в стані самотини, (ніби!) між людей,а (ніби) і- ні… роздерта,розкришена і- щаслива.Щаслива від того, що не доводиться думати про те, що щось не так -у собі, що щось- конче необхідно змінювати в житті, що ти могла когось образити…Але все знову- ілюзорно…бо повернутися в соціум- це означає знову себе картати, що щось- недотак, недосяк, що ти-не… доробила… не…додала,не..долюбила, недо.., недо…Думаю.Звилини набрякають від хаосу.Інші ж не думають про це.І- правильно.Ох, ця вразливість, емоційність!ох, це бажання бути досконалішою..Навіщо…чи хтось це цінує, крім моєї самотності, яка навчилася мене любити такою, якою я є

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *