Анна ЯРМОЛЬЧУК. Хто ти?

Проміння сонця освітлює тебе.

Я намагаюся проникнути в твої думки.

Твоє життя старіше за моє.

Твій погляд, я ніяк не можу зрозуміти.

Твої розмови, наповнені брехнею.

 

Ти поруч, знову  щось говориш.  

На мої питання – ухильну відповідь даєш.

І не важливо, що лиш раз зустрілись ми.

Фантазія моїх думок безмежна.

 

Однак не довго, нам  ще тут сидіти.

Похмура ніч уже прийшла – а я піду.

Туди, де я живу без страху, вранці.

 

У темну пору, в ніч без руху.

Коли, та тиша, що я так люблю – лякає  до нестями.

І тут, уже не ти.

Хтось інший дивиться на мене.

Той непорушний погляд,  неподалік від мене.

Та темрява, ховає звук годинника у тьмі.

Серця стук, заповнює кімнату.

 

Сховатись можна, лиш на мить – закривши очі, в пошуку пригод.

Однак, той погляд, не дає схопити щастя мить.

І ти, відкривши очі, дивишся у темряву.

Від страху, ти затримуєш дихання.

Через секунду, ти готовий вже тікати.

Але, піднявшись, розумієш – все дарма.

 

Знову, ми залишились одні.

Твій крик душі, ніхто не помічає.

Нема того, хто готовий вислухати твої страждання.

Є лиш тіні тих, хто ніби розуміє.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *