Микита РИЖИХ. Небосхил був чарівний…

Небосхил був  чарівний , як попіл.

До кінця добігало вже літо,

Жовтень був уже досить помітним,

Серце в небо дивилося ; попіл

Посміхався, здававшись привітним.  

 

Я дивився на зорі прозорі

Цілу ніч  і , здавалося , вічність

Потопала у темряви морі,

Цілу ніч вирувалася вічність

І згоряла від ночі страшної

У вогні вічність гріла долоні.

 

Вітер пісню співав особливу,

Листям грався вогненно – гарячим.

Я всю ніч сподівався на диво,

В серці мав ту надію гарячу,

Що підійме з могили людину…

Я кричав  цілу ніч безнадійно…

 

Я ридав безнадійно три ночі,

Серце стало моє , наче попіл,

Вітер з’їв мої холодом очі,

Я дивився на зорі крізь попіл,

Я ридав безнадійно три ночі…

 

Небосхил був страшним , потойбічним,

Десь далеко виднілися зорі,

І скінчилося літо нешвдко.

Я кричав, я шукав злої долі,

 

Що людину з могили підійме,

Що її піднесе понад зорі…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *