Наталія БУБЛИК. Покинута споруда (або «Бійтеся старості самотньої»)

Ген, на околиці стоїть крихка будівля.

Стоїть роками… вічна і німа.

Ну ось, її чекає ще одна складна зимівля,

В розбитих шибках мов в очах, життя нема.

Твої вуста – безцвітні грубі сходи,

Лице осунулось, десь втратило свій стан.  

В твоїй душі давно закінчились пригоди,

На твоїм тілі безліч тріщин й грубих ран.

Незчулась вже, як вмить покрилась бур’янами,

Як стеля їдким пилом зсипалася вниз…

Покинута будівля, ти молода думками,

Та бійся полум’я! Дивись, згориш як хмиз.

Мов згорблена бабуся, ти у собі тримаєш

Велику скриню пам’ятних речей;

Серед важливих дат, облич, подій блукаєш,

А скільки в тильний бік вже встромлено мечей!

Життя покинуло тебе – душа ж лишилась,

Блукає по підвалах і дахах…

Ти пам’ятаєш, тут колись була людина?

А що лишилось зараз?  – Тільки страх.

Із дня у день гостює тут лиш вітер,

Січе обличчя болісним свинцем.

Колись тут бігали маленькі босі діти,

Тепер лиш пустка. Все. Кінець кінцем.

  • Скільки ще нам лишилось в самоті бродити? –

Спитав напівпрозорий димний силует. –

Від хуліганів і пияк це місце боронити?

Як тут лиш рвані пастки й діри від тенет!

Кажуть, все справджується, якщо того хотіти,

У цьому впевнився згорьований дует:

Летіло скло, тріщали сходи,

Блимотіти! –

Палав будинок, димна душа була

На висоті ракет.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *