Ольга ТАРАБ. На вівтарі

І був травень.

Мабуть повинна бути осінь.

Та був травень.

Той самий, коли сніг вбив квіти яблуневі.

І були жертви.

 

Вони своєю кров’ю повинні окропити землю на врожай.  

Їх було сім на вівтарі.

І перша була жінка.

Коси та намисто.

Вона могла створити новий світ мов Деміург.

 

А потім була хвойда.

Вона колись кохала.

І все знала про руки всіх чоловіків.

Вони були чудові, а іноді чудовиська.

І вміли убивати.

 

А потім була мати.

ЇЇ турбота без межі – солодка насолода для химер.

А ще була дівуля непокірна з червоними вустами.

Сильна й неповторна мов богиня. І смілива.

І особливо бажана для ката.

 

А був мудрець.

І він казав щось про кохання.

Та люди чули про ненависть.

Серцям завжди легше вбивати.

Тому  помер він від каміння.

 

Кохання не для всіх.

Лише для тих – наступних жертв.

Вони кохали до нестями.

Вона дихала їм. Він дихав нею.

І завжди мріяли на двох. Померли в поцілунку.

 

А стара яблуня так й не зацвіла.

Від смерті може бути лише смерть

Та сльози на могилі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *