Катерина ГЕТАЛО. Я знову жбурляю ногами пісок у своїй пустелі…

Я знову жбурляю ногами пісок у своїй пустелі.

Спека добігає максимуму і я прокидаюся.

Не бачу ніяких змін на пожовклій стелі

І засинаю. Чи непритомнію? Ще вагаюся.

 

А там, у пустелі, панки змагаються з готами.

Не можу докладно їх розписати, вони в білих халатах.  

Називають моє ім’я, чимсь подібне з нотами.

Відкриваю очі й силкуюсь збагнути: кімната? Палата?

 

Заплющюю. Хочу знати, чим все закінчилося з панками.

Бачу, вони ідуть. Хочу їх наздогнати. Не виходить

Я в смиренній рубашці. Особливо погано ранками.

Може, панки не люблять світло? Тому й уходять?

 

У пустелі навпаки вечоріє. Певно, інший часовий пояс.

Я нарешті розумію, що я кричу. Я кличу священника.

Хочу сповідатися, щоб шрам у душі загоївсь.

А він не приходить. Кому потрібна душа смиренника?

 

Сповзає ніч. Хтось приніс мені якісь ліки

Я кажу їм, що зараз прийдуть готи. Вони завжди приходять.

Мені збільшують дозу і ждуть поки стихнуть крики.

Кажуть, що все буде добре. Спішать, виходять.

 

Готи зустрічають мене з квітами. Дарують. Кожен.

Вони різні, гарні і мені легше з настанням ночі.

Вони говорять про мене хороше, кажуть, інше тепер не можна.

Очі. Я більше не можу розплющити очі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *